Читать книгу Місячний камінь - Уїлкі Коллінз - Страница 5

Частина перша
Пропажа алмаза
(1848)
Події, про які розповів Габріель Беттередж, дворецький леді Джулії Веріндер
Розділ IV

Оглавление

Щиро прошу пробачення за те, що затримую вашу увагу на собі й своєму кріслі. Старик, котрий куняє на сонячному подвір’ї, – постать малоцікава, я це добре знаю. Але розповідь має йти своїм порядком, і вам доведеться ще трохи побути зі мною, чекаючи на містера Френкліна Блека, який має приїхати в кінці дня.

Не встиг я знову задрімати після того, як пішла моя донька Пенелопа, мене розбудив брязкіт тарілок і блюдець у кімнаті для слуг, а це означало, що обід готовий. Сам я обідаю в себе дома, і до загального обіду мені нема ніякого діла, а тому залишилось тільки побажати їм усім приємного апетиту і знову заспокоїтись у своєму кріслі. Тільки-но я простягнув з цією метою ноги, як прибігає інша жінка. На цей раз не моя донька, а Ненсі, посудниця. Я перегородив їй дорогу й помітив, що, коли вона просила мене пропустити її, обличчя в неї було надуте, – а таке, принципово, як глава служниць, я ніколи не залишаю без з’ясування причини.

– Чому це ви втекли з-за столу? – спитав я. – Що трапилось, Ненсі?

Ненсі спробувала було мовчки вислизнути від мене, але я схопив її за вухо. Вона – гарненька, повновида молода дівчина, і я маю звичай саме ось так виявляти свою дружню увагу до неї.

– Так що ж трапилося? – запитав я вдруге.

– Розанна знову спізнилась на обід, – відповіла Ненсі, – і мене послали по неї. Всі важкі роботи випадають на мої плечі в цьому будинку. Пустіть мене, містер Беттередж!

Розанна, про яку щойно згадала Ненсі, була наша друга покоївка. Оскільки я співчутливо ставився до нашої другої покоївки (чому – ви зараз довідаєтесь) і помітив по обличчю Ненсі, що вона побіжить і накинеться на свою подругу з лайливими словами, – а цього обставини зовсім не вимагали, – мені спало на думку, що мені зараз нічого робити і що я сам можу сходити за Розанною і натякнути їй бути надалі справнішою. Я знав, що вона терпляче стерпить це від мене.

– А де Розанна? – запитав я.

– Звичайно, на пісках! – відповіла Ненсі, хитаючи головою. – Їй, бачите, сьогодні було знову погано, і вона відпросилась подихати свіжим повітрям. Вона виводить мене з рівноваги.

– Іди обідать, моя люба, – сказав я, – вона не виводить мене з рівноваги, і я сам сходжу по неї.

Ненсі (в неї чудовий апетит) лишилась задоволеною. А коли в неї задоволений вигляд, вона мила дівчина; тоді я поплескую її по підборіддю. Це не розпусність – це звичка.

І ось я взяв ціпок і пішов на піски.

Ні! Так справа далі не піде. Мені прикро, що я вас знову затримую, але вам неодмінно треба вислухати історію пісків і історію Розанни – з тієї причини, що справа про алмаз тісно зв’язана з ними. Як старанно намагаюсь я вести безперервну розповідь, і як погано мені це вдається! Та що ж я маю робити! Люди й речі так прикро переплутуються в цьому житті і самі напрошуються на вашу увагу. Сприймімо це спокійно; я коротко все розповім, і ми незабаром проникнемо в саму глибину таємниці – обіцяю вам!

Розанна (говорити про особу раніш, ніж про річ, вимагає елементарна ввічливість) була єдиною новою служницею в нашому будинку. Місяців за чотири до змальовуваних подій міледі була в Лондоні і їздила у виправний заклад, який мав дбати про те, щоб злочинниці, звільнені з тюрми, не ставали більше на хибний шлях. Начальниця, бачачи, що міледі цікавиться цим закладом, вказала їй на одну дівчину, Розанну Спірман, і розповіла дуже невтішну історію, яку в мене не вистачає духу тут повторити, бо я не люблю хвилювати себе без потреби і вас також. Річ у тім, що Розанна Спірман була злодійка, але не з тих, які створюють компанії в Сіті і обкрадають тисячі людей; вона попалася в руки поліції, її запроторили до в’язниці, а потім направили у виправний будинок. На думку начальниці, Розанна (незважаючи на її попередні вчинки) – дівчина, яких мало, і їй потрібна тільки нагода, щоб показати себе гідною звання християнки. Міледі (вона дуже щира християнка) сказала начальниці:

– Розанна Спірман знайде цю нагоду в мене на службі.

Через тиждень Розанна Спірман найнялась до нас у будинок другою покоївкою. Крім міс Речел і мене, ніхто не знав історії цієї дівчини. Міледі, яка багато в чому зі мною радилась, порадилась зі мною і з приводу Розанни. Перейнявши в останній час звичку покійного сера Джона завжди погоджуватися з міледі, я щиро погодився з нею й відносно Розанни Спірман.

Рідко трапляється краща нагода, ніж та, що випала цій бідній дівчині у нас. Ніхто із служниць не міг з докором нагадати про її минуле, тому що ніхто його не знав. Вона одержувала платню і користувалася всіма пільгами нарівні з іншими, і час від часу міледі дружнім слівцем заохочувала її. Розанна, я повинен сказати, виявилась гідною такого лагідного обходження. Хоча вона була далеко не міцного здоров’я і часом непритомніла, про що я вже згадував, свої обов’язки виконувала скромно і беззаперечно, старанно й добре. Проте якось не знайшла друзів серед служниць, окрім моєї доньки Пенелопи, яка була завжди ласкава з Розанною, хоча й не дуже близько трималась до неї.

Не знаю, чому ця дівчина не подобалась їм. У ній не було краси, яка викликала б в інших заздрощі; вона вважалась найнекрасивішою дівчиною в нашому будинку, і, крім того, в неї одне плече було вище другого. Я гадаю, що слугам найбільш не подобались її мовчазність і схильність до самотності. Вона читала або працювала у вільні години, коли інші теревенили. А коли наставала її черга відпочивати, в дев’яти випадках з десяти спокійно надівала капелюшок і йшла собі погуляти. Розанна ніколи не сварилась, ніколи не ображалася, тільки вперто і ввічливо трималась осторонь інших. Додайте до цього, що, хоч вона була й негарна, в ній було щось таке, що робило її схожою не на служницю, а на пані. Можливо, це проявлялося в її голосі, можливо, у виразі її обличчя. Я можу тільки сказати, що інші жінки помітили це з самого першого дня, як тільки Розанна Спірман ввійшла в наш будинок, і говорили (цілком несправедливо), що вона задається.

Розповівши історію Розанни, я повинен згадати про одну з багатьох примх цієї дивакуватої дівчини, а потім уже перейти до історії пісків.

Будинок наш стоїть високо на йоркширському узбережжі, біля самого моря. Поблизу нас є чудові місця для прогулянок – в усіх напрямах, крім одного: тут, по-моєму, найбільш неприємно прогулюватися. З чверть милі йдеш похмурим сосновим лісом і, минувши низькі скелі, опиняєшся у найбільш відлюдній і огидній бухті на всьому нашому узбережжі.

Піщані горби спускаються тут до моря і закінчуються двома гостроверхими скелями, що виступають з води одна навпроти одної. Перша з них має назву Північний, а друга – Південний стрімчак. Поміж цими двома скелями лежать найстрашніші на всьому йоркширському узбережжі зибучі піски. Під час припливу щось відбувається в їх таємничій глибині, примушуючи всю поверхню пісків коливатися й тремтіти якнайдивовижніше. Через це тутешні жителі і назвали їх Тремтливими пісками. Великий насип, що простягнувся на півмилі уздовж бухти, стримує натиск океану. І взимку, і влітку, коли наступає приплив, море наче залишає свої хвилі і на насипу, котить їх, тихо здіймаючись, і безшумно вкриває піски. Це безлюдне місце страшне, запевняю вас! Жоден човен не наважується ввійти в цю бухту. Діти з нашого рибальського села, яке називається Коббс-Голл, ніколи не приходять сюди гратись. Навіть птахи, як мені здається, летять подалі від Тремтливих пісків. Щоб молода жінка в години свого відпочинку, маючи можливість вибрати з десяти приємних прогулянок будь-яку і завжди знайти супутників, які пішли б із нею, аби тільки вона сказала їм: «Ходімте!»– щоб вона віддала перевагу цій місцині і працювала або читала тут зовсім одна, – це над усяке сподівання, повірте мені. Однак – пояснюйте собі, як хочете, – а тут любила прогулюватись Розанна Спірман. Тільки раз чи двічі ходила вона в Коббс-Голл на побачення до єдиного друга, якого мала в нашій місцевості і про якого розповім далі. Тепер я йду в цьому самому напрямі кликати дівчину на обід. І це щасливо повертає нас до початку розповіді й направляє знову в сторону пісків.

Я Розанни не зустрів у лісі. А побачив її біля піщаних горбів на березі; дівчина була в маленькому солом’яному капелюшку і в простому сірому плащі, який вона завжди носить, щоб прикривати, наскільки це можливо, своє криве плече. Розанна сиділа самотньо й дивилась на море і на піски.

Вона здригнулась, коли я підійшов до неї, і відвернулась від мене. Як старший над слугами, я принципово ніколи не пропускаю нагоди розпитати, чому мені не дивляться в очі; я повернув її до себе і побачив, що вона плаче. Моя носова хусточка – один із півдюжини чудових фулярових носовиків, подарованих мені міледі, – лежала в мене в кишені. Я вийняв її і сказав Розанні:

– Ходімо й сядемо зі мною, моя мила, на березі. Я спочатку витру вам очі, а потім насмілюся спитати, чого ви плачете.

Коли ви доживете до моїх літ, ви взнаєте, що сісти на похилому березі значно складніше, ніж здається вам тепер. Поки я вмощувався, Розанна втерла собі очі своєю носовою хусточкою, що була значно гірша від моєї – з дешевого батисту. Вона здавалась дуже спокійною і дуже нещасною, але сіла біля мене, як слухняна дівчинка, тільки-но я їй звелів. Якщо ви хочете якнайшвидше втішити жінку, посадіть її собі на коліна. Я згадав про це золоте правило, але Розанна – не Ненсі, у тім-то вся справа!

– А тепер скажіть мені, моя мила, – запитав я, – чого ви плакали?

– Мені жаль минулих років, містере Беттередж, – спокійно відповіла Розанна. – Іноді я згадую своє колишнє життя.

– Годі, годі, моя дівчинко, – сказав я, – ваше минуле життя все згладжене. Чому б вам не забути про нього?

Вона взяла мене за полу сюртука. Я неохайний дід і засмальцьовую одяг, коли їм і п’ю. То одна жінка, то інша відчищають плями на моєму одязі. Напередодні Розанна вивела пляму з мого сюртука якоюсь новою речовиною, що знищує всілякі плями. Жир змився, але на ворсинках сукна лишився темний слід. Дівчина вказала на це місце й похитала головою.

– Пляму знято, – сказала вона, – але місце, на якому вона була, все ще видно, містере Беттередж, все ще видно!

На зауваження, ненароком зроблене людині з приводу її власного сюртука, відповісти не так-то легко. Щось у самій дівчині змусило мене особливо пожаліти її в цю хвилину. В неї були чудові карі очі, хоч сама була взагалі й негарна, і вона дивилась на мене з якоюсь повагою до моєї щасливої старості й до моєї репутації, як на щось таке, чого сама ніколи досягнути не зможе; й моє старе серце сповнилось жалем до нашої другої служниці. Оскільки я не почував себе здатним утішити її, мені лишалося зробити тільки одне – піти з нею обідати.

– Допоможіть мені підвестися, – сказав я. – Ви спізнились на обід, Розанно, і я прийшов покликати вас.

– Ви, містере Беттередж! – сказала вона.

– За вами послали Ненсі, – вів далі я, – але я подумав, що від мене ви краще сприймете маленький докір.

Замість того щоб допомогти мені підвестись, бідолаха крадькома взяла мою руку і стиха потисла її. Вона зробила зусилля, щоб знову не заплакати, і це їй вдалося, за що я став поважати її.

– Ви дуже добрий, містере Беттередж, – сказала вона. – Я не хочу сьогодні обідати, дозвольте мені тут ще трохи посидіти.

– Чому ви любите тут бувати? – запитав я. – Що змушує вас постійно приходити на це сумне місце?

– Щось приваблює мене сюди, – сказала дівчина, виводячи пальцем фігури на піску. – Я стараюсь не приходити сюди – і не можу. Іноді, – додала вона стиха, немов лякаючись власної фантазії, – іноді, містере Беттередж, мені здається, що моя могила тут чекає на мене.

– На вас чекає жарена баранина й пудинг із салом! – сказав я. – Ідіть зараз же обідати. Ось до чого можна договоритись, Розанно, коли філософствуєш на голодний шлунок!

Я говорив суворим тоном, відчуваючи природне обурення (в мої роки) на двадцятип’ятирічну жінку, що говорить про смерть.

Вона, здавалось, не чула моїх слів; поклавши руку на моє плече, втримала мене біля себе.

– Мені здається, що це місце причарувало мене, – сказала вона. – Воно мені ввижається уві сні; я думаю про нього, коли сиджу за роботою. Знаєте, містере Беттередж, я така вдячна і стараюся заслужити вашої доброти й довір’я до мене міледі. Але іноді запитую себе, чи не занадто спокійне і добре життя тут для такої жінки, як я, після всього, що я перенесла, містере Беттередж, після всього, що я перетерпіла. Я почуваю себе більш самотньою серед служниць, аніж коли буваю тут, знаючи, що я не така, як вони. Міледі і начальниця виправного будинку не знають, яким страшним докором для такої жінки, як я, є чесні люди. Не лайте мене, милий, добрий містере Беттередж. Адже я виконую свою роботу, чи не так? Ради бога, не говоріть міледі, що я невдоволена. Я задоволена всім. Лише іноді в мене буває неспокійна душа, от і все.

Вона зняла руку з мого плеча і раптом показала на піски.

– Гляньте! – промовила вона. – Хіба це не дивовижно? Хіба це не страшно? Я бачила це безліч разів, але воно завжди для мене нове, ніби я ніколи не бачила його раніше!

Я глянув, куди вона показувала. Почався приплив, і страшний пісок заколивався. Широка коричнева поверхня його повільно то підіймалась, то опускалась, а потім вкрилася брижами і вся затремтіла.

– Знаєте, на що це схоже? – сказала Розанна, знову схопивши мене за плече. – Схоже на те, ніби сотні людей задихаються під цим піском, – люди силкуються вийти на поверхню і потопають все глибше і глибше в його страшній безодні! Киньте камінь, містере Беттередж. Киньте камінь і дивіться, як його всмокче в пісок!

От навіжені розмови! Ось як голодний шлунок впливає на розтривожену душу! Я хотів було відповісти (правда гостро, але на користь бідолашній дівчині, запевняю вас!), коли раптом почувся голос із-за піщаних горбів, який гукав мене.

– Беттередж! – долинав чийсь голос. – Де ви?

– Тут! – вигукнув я у відповідь, не розуміючи, хто б це міг бути.

Розанна схопилася й почала вдивлятися в той бік, звідки лунав голос. Я сам збирався було вже підвестись, але тут мене вразила раптова зміна в обличчі дівчини.

Її щоки вкрилися таким чудовим рум’янцем, якого я ніколи не бачив у неї раніше; вона вся ніби проясніла від якогось безмовного й радісного подиву.

– Хто це? – спитав я.

Розанна повторила моє ж запитання.

– Хто це? – сказала вона тихо, швидше до самої себе, аніж до мене.

Не підводячись із піску, я повернувся і глянув у той бік. До нас ішов поміж горбами ясноокий юнак у чудовому світло-коричневому костюмі, в таких же рукавичках і капелюсі, з трояндою в петлиці і з усмішкою на обличчі, яка могла б викликати у відповідь усмішку навіть у Тремтливих пісків. Перш ніж я встиг підвестись на ноги, він стрибнув на пісок біля мене, кинувся мені, за іноземним звичаєм, на шию і так міцно обійняв, що з мене мало дух не вилетів.

– Милий, старенький Беттередж, – сказав він, – я винен вам сім шилінгів і шість пенсів. Тепер ви пізнаєте, хто я?

Ой лишенько! Це ж був містер Френклін Блек, який приїхав на добрих чотири години раніше, ніж ми сподівались!

Не встиг я промовити й слова, як побачив, що містер Френклін із здивуванням дивиться на Розанну. Стежачи за поглядом його очей, я теж глянув на дівчину; вона ще більше зашарілася, можливо, тому, що зустрілась очима з поглядом містера Френкліна, повернулася і раптом пішла від нас у замішанні, цілком незрозумілому для мене, не вклонившись молодому джентльменові і не сказавши мені ні слова. Це зовсім було не схоже на неї: досі вона була найбільш ввічлива і пристойна служниця.

– Що за дивачка! – сказав містер Френклін. – Хотів би я знати, що дивного знайшла вона в мені?

– Думаю, сер, – відповів я, кепкуючи з континентального виховання нашого молодого джентльмена, – її здивував ваш закордонний лоск.

Я навів тут недбале запитання містера Френкліна і мою безглузду відповідь – на втіху та заохочення всім дурням, – бо я примітив: для обмежених людей великою втіхою є свідомість того, що й той, хто розумніший за них, іноді робить не краще, ніж вони. Ні містерові Френкліну з його чудовим закордонним вихованням, ні мені в мої роки, з моєю досвідченістю і природним розумом, не спало на думку, що означало незрозуміле збентеження Розанни Спірман. Ми облишили думати про бідолаху, ледве зник за піщаними горбами її сірий плащ. Ну, то що ж, запитаєте ви цілком природно. Читайте, добрий друже, терпляче, і, можливо, ви пожалієте Розанну Спірман так само, як пожалів її я, коли взнав усю правду.

Місячний камінь

Подняться наверх