Читать книгу Хід королеви - Уолтер Тевис, Walter Tevis - Страница 4

Усі дивилися суботнє пообіднє кіно, коли містер Ферґюссен прийшов відвести Бет до кабінету місіс Дірдорф. То був фільм про манери за столом під назвою «Як поводитись за вечерею», тож дівчинка не заперечувала. Але була нажахана. Вони дізналися, що вона пропускала недільну школу? Що відкладає пігулки? Поки містер Ферґюссен у своїх білих брюках і футболці вів її довгим коридором, устеленим зеленим лінолеумом із чорними тріщинками, ноги в Бет тремтіли, а коліна підгиналися. Її грубі коричневі черевики скрипіли по лінолеуму, і вона мружилася в яскравому світлі люмінесцентних ламп. Напередодні в неї був день народження. Ніхто цього не помітив. Містер Ферґюссен, як і зазвичай, мовчав, швидко крокуючи поперед нею коридором. Біля дверей із матовим склом і табличкою «ГЕЛЕН ДІРДОРФ – ДИРЕКТОРКА» він зупинився. Бет штовхнула двері й увійшла.

Секретарка в білій блузці сказала їй іти далі до кабінету директорки. Місіс Дірдорф чекала на неї. Бет відчинила масивні дерев’яні двері і зайшла. У червоному кріслі сидів містер Ґанц у коричневому костюмі. Місіс Дірдорф сиділа за письмовим столом. Вона розглядала Бет з-понад окулярів у черепаховій оправі. Коли дівчинка ввійшла, містер Ґанц ніяково всміхнувся й підвівся з крісла. Тоді знову незграбно сів.

– Елізабет, – сказала місіс Дірдорф.

Бет зачинила за собою двері й стала за кілька кроків від них. Вона дивилася на жінку.

– Елізабет, містер Ґанц говорить, що ти… – директорка поправила окуляри на носі, – …ти – обдарована дитина. – Вона зиркнула на Бет, ніби очікуючи, що та почне заперечувати. Але Бет мовчала, тож жінка повела далі: – У нього до нас незвичне прохання. Він хоче, щоб ти відвідала старшу школу у… – місіс Дірдорф знову глянула на містера Ґанца.

– У четвер, – підказав той.

– У четвер. Після обіду. Він стверджує, що ти – феноменальна шахістка. І хоче, щоб ти зіграла в шаховому клубі.

Бет нічого не відповіла. Вона досі була налякана. Містер Ґанц прочистив горло:

– У клубі дюжина членів, і я хотів би, щоб ти зіграла з ними.

– Ну? – перепитала місіс Дірдорф. – Ти цього хотіла б? Ми можемо оформити це як екскурсію. – Вона похмуро всміхнулася містерові Ґанцу. – Ми намагаємось давати нашим дівчаткам можливість здобути досвід за стінами притулку.

Бет уперше про таке чула; вона не знала жодної дитини, яка коли-небудь кудись їздила.

– Так, – відповіла вона. – Я хочу.

– Добре, – сказала місіс Дірдорф. – Тоді домовились. Містер Ґанц забере тебе з однією зі старшокласниць у четвер після обіду.

Чоловік підвівся, збираючись іти, і Бет хотіла піти за ним, але місіс Дірдорф покликала її.

– Елізабет, – заговорила директорка, коли вони залишились удвох, – містер Ґанц повідомив мені, що ти граєш у шахи із нашим господарником.

Дівчинка вагалася, що відповісти.

– З містером Шайбелем.

– Так, пані.

– Це дуже неправильно, Елізабет. Ти ходила до підвалу?

Якусь мить вона думала збрехати. Але місіс Дірдорф було нескладно дізнатися правду.

– Так, пані, – повторила Бет.

Вона очікувала на вибух гніву, але голос жінки був на диво розслаблений.

– Так не можна, Елізабет, – сказала вона, – адже в притулку «Метуен» діють високі стандарти. Ми не можемо дозволити тобі грати в шахи в підвалі.

Бет відчула, як у животі щось напружилось.

– Здається, в комірчині для ігор є шахівниця, – мовила місіс Дірдорф. – Я попрошу Ферґюссена пошукати.

У приймальні задзвонив телефон, і на апараті директорки замиготів вогник.

– Це все, Елізабет. Слідкуй за своїми манерами у старшій школі і не забудь почистити нігті.

* * *

У газетних коміксах про майора Гупла майор Гупл ходив до клубу «Оулз». Там чоловіки сиділи у старих великих кріслах, пили пиво й розмовляли про президента Айзенгауера і про те, скільки їхні дружини витрачають на капелюшки. У майора Гупла було велике черево, як у містера Шайбеля, а коли він сидів у клубі «Оулз» із пляшкою темного пива в руці, слова виривалися з його рота маленькими бульбашками. У найбільшій бульбашці було написано те, що він говорив, наприклад, «Пхе» чи «Овва!». Ото й був «клуб». Щось на кшталт читальної зали в бібліотеці притулку. Можливо, Бет гратиме з тими дванадцятьма людьми в подібній кімнаті.

Бет нікому про це не сказала. Навіть Джолін. Лежала в ліжку після відбою і думала про це з нетерплячим здриганням у животі. Чи зможе вона зіграти так багато партій? Дівчинка перекотилася горілиць і нервово помацала кишеньку піжами. Там лежали дві пігулки. До четверга лишалося шість днів. Можливо, містер Ґанц мав на увазі, що Бет гратиме одну партію з однією людиною, а тоді наступну з іншою, якщо так було правильно.

Вона пошукала слово «феноменальний». У словнику зазначалося: «Рідкісний, незвичайний, винятковий». Тепер Бет подумки повторювала ці слова про себе: «Рідкісний, незвичайний, винятковий». У її голові вони перетворилися на мелодію.

Бет намагалася уявити одночасно дванадцять шахівниць, вишикуваних на стелі. Але бачила чітко лише чотири чи п’ять із них. Вона обрала для себе чорні фігури, а білі віддала «їм» і змусила «їх» походити пішаком на e4, а сама відповіла Сицилійським захистом. Бет виявила, що може вести п’ять партій і зосереджуватися на одній із них, поки чотири інші чекають на неї.

Вона почула, як у кінці коридору на вахті хтось спитав: «Котра зараз година?» – а інший голос відповів: «Пів на третю». Мама колись називала це «глупа ніч». Зараз був саме такий час. Бет і далі грала в шахи, ведучи одночасно п’ять уявних партій. Вона забула про пігулки в кишеньці.

Наступного ранку містер Ферґюссен, як і завжди, видав їй маленький паперовий келишок, але коли дівчинка зазирнула в нього, то побачила дві оранжеві пігулки з вітамінами й більше нічого. Вона підвела погляд на молодика за віконечком для видачі ліків.

– От і все, – сказав він. – Наступна.

Бет не ворухнулася, хоча дівчинка ззаду штовхала її в спину.

– А де зелені?

– Вам їх більше не дають, – відповів містер Ферґюссен.

Бет стала навшпиньки й зазирнула за віконце. Там, за спиною містера Ферґюссена, стояла велика скляна банка, аж на третину заповнена зеленими пігулками. Там їх було, мабуть, сотні, схожих на крихітні желейки.

– Он же вони, – сказала дівчинка, тицьнувши пальцем.

– Ми від них відмовляємось, – пояснив молодик. – Це новий закон. Ніяких транквілізаторів дітям.

– Зараз моя черга, – сказала Ґледіс за спиною Бет.

Та не ворухнулася. Розтулила рота, щоб щось сказати, але нічого не вийшло.

– Зараз моя черга отримувати вітаміни, – повторила Ґледіс гучніше.

* * *

Траплялися ночі, коли вона була така захоплена шахами, що засинала без пігулок. Але ця була не з таких. Бет не могла навіть думати про шахи. У її футлярі для зубної щітки лежали три пігулки, і це все. Кілька разів вона вирішувала дістати одну з них, але тоді передумувала.

* * *

– Чула, ти збираєшся показати себе, – промовила Джолін. Вона реготнула, радше сама до себе, ніж до Бет. – Будеш грати в шахи перед іншими.

– Хто тобі сказав? – запитала Бет. Вони перевдягалися після волейболу. Груди Джолін, на які рік тому ще й натяку не було, підстрибували під спортивною сорочкою.

– Дитино, я багато чого знаю, – відказала вона. – Це ж ото схоже на шашки, але де фігури стрибають по всьому полю? Мій дядько Губерт у таке грав.

– Тобі місіс Дірдорф сказала?

– Я не воджуся з тою тіткою, – і Джолін змовницьки всміхнулася: – Це Ферґюссен. Він розповів мені, що ти їдеш до старшої школи в середмісті. Післязавтра.

Бет недовірливо витріщилась на дівчину. Працівники притулку не ділилися плітками з сиротами.

– Ферґюссен?..

Джолін нахилилася й серйозно сказала:

– Ми з ним інколи дружимо. Тільки ні слова нікому, чула?

Бет кивнула.

Джолін відсунулась і продовжила витирати волосся білим рушником. Після волейболу можна було завжди потягти час, миючись у душі та вдягаючись, перш ніж іти на уроки.

Бет дещо спало на думку. За мить вона тихо гукнула:

– Джолін.

– А?

– Ферґюссен давав тобі зелені пігулки? Додаткові?

Джолін суворо глянула на дівчинку. Тоді її лице пом’якшало.

– Ні, сонце. Я б і рада була, якби дав. Але на них там цілий штат уївся за ці пігулки.

– Але вони досі там. У великій банці.

– Що, реально? – перепитала Джолін. – Я не бачила. – Вона не зводила очей із Бет. – Я помітила, що ти якась метушлива останнім часом. У тебе симптоми відміни?

Бет випила останню пігулку напередодні ввечері.

– Не знаю, – відповіла вона.

– А ти зверни увагу, – сказала Джолін. – Наступні кілька днів тут буде повно знервованих сиріт.

Вона відклала рушник і потягнулася. Стоячи проти світла, з її кучерявим волоссям і великими круглими очима, Джолін здавалася вродливою. Сидячи на лавці поруч із нею, Бет почувалась потворною. Сірою, маленькою та потворною. І вона боялася лягати ввечері спати без пігулок. Минулі дві ночі дівчинка спала лишень по дві-три години. В очі ніби піску засипали, а потилиця пітніла навіть одразу після душу. Вона без упину думала про ту велику банку за спиною Ферґюссена, на третину заповнену зеленими пігулками – їх вистачило б на сто футлярів для зубних щіток.

* * *

Дорогою до старшої школи Бет уперше їхала машиною, відколи опинилася в притулку «Метуен». Це було чотирнадцять місяців тому. Майже п’ятнадцять. Мама померла в машині, у чорній, як і ця, через гострий уламок керма, що ввігнався їй в око. Про це їй розповіла та жінка з планшеткою, поки дівчинка витріщалася на родимку на її щоці, нічого не кажучи. І навіть нічого не відчуваючи. Мама відійшла, сказала та жінка. Похорон за три дні. Труна буде забита. Бет знала, що таке труна: у ній спав Дракула. Татко відійшов за рік до того, через «безтурботне життя», як висловилась мама.

Бет сиділа на задньому сидінні з великою сором’язливою дівчиною на ім’я Ширлі. Вона була з шахового клубу. Містер Ґанц вів машину. Нутрощі Бет затягнулися цупким, як дріт, вузлом. Вона стискала коліна і дивилася просто перед себе, на потилицю містера Ґанца над смугастим комірцем і на машини й автобуси попереду, що з’являлися та зникали за вітровим склом.

Ширлі спробувала зав’язати розмову.

– Ти знаєш, що таке королівський гамбіт?

Бет кивнула, але говорити боялася. Вона не спала всю ніч і майже не спала кілька ночей до того. Попередньої ночі чула, як Ферґюссен сміявся й розмовляв із жінкою на вахті; його гримкий сміх покотився коридором і закотився попід дверима до спальні, де лежала на своїй койці задерев’яніла Бет.

Але дещо сталося – дещо неочікуване. Коли вона вже збиралася поїхати з містером Ґанцом, до неї підбігла Джолін, хитро, як завше, зиркнула на чоловіка і сказала: «Можна нам поговорити лише кілька секунд?» Містер Ґанц дозволив, і Джолін квапливо відвела Бет убік та дала їй три зелені пігулки.

– Ось, сонце, – мовила, – я бачу, що вони тобі потрібні.

Тоді вона подякувала містеру Ґанцу й помчала до класу з підручником географії під пахвою.

Але Бет ніяк не могла вжити пігулки. Тепер вони лежали в неї в кишені, але вона боялась. У роті пересохло. Вона знала, що може закинути їх до рота так, що ніхто, мабуть, і не помітить. Але дівчинка була нажахана. Вони от-от будуть на місці. У голові паморочилося.

Машина зупинилася на світлофорі. За перехрестям була заправка з великою синьою вивіскою. Бет прокашлялася.

– Мені потрібно до вбиральні.

– Ми приїдемо за десять хвилин, – сказав містер Ґанц.

Вона твердо похитала головою.

– Я не дочекаюсь.

Містер Ґанц знизав плечима. Коли загорілося зелене світло, він заїхав на заправку. Бет пішла до дверей із літерою «Ж» і замкнула їх за собою. То була брудна кімнатка з розводами на білих кахлях і пощербленою раковиною. Вона відкрутила кран із холодною водою й закинула пігулки до рота. Склавши долоні пригорщею, набрала води і запила ліки. Й одразу стала почуватися краще.

* * *

То був великий клас із трьома дошками на дальній стіні. На центральній дошці білою крейдою було написано великими друкованими літерами: «ЛАСКАВО ПРОСИМО, БЕТ ГАРМОН!», а згори на стіні висіли кольорові фотографії президента Айзенгауера та віцепрезидента Ніксона. Більшість звичайних парт винесли з кабінету й поставили вздовж стіни коридору; решту зсунули докупи в дальньому кутку. Посеред приміщення літерою «П» розставили три складані столи, і на кожному лежало по чотири зелено-бежеві шахівниці з пластиковими фігурами. Із внутрішнього боку літери «П» стояли металеві стільці, до яких були розвернуті чорні фігури, але з боку білих стільців не було.

Після зупинки на заправці минуло двадцять хвилин, і Бет уже не тремтіла, але в неї пекло в очах і нили суглоби. Вона була вдягнена в свою темно-синю плісировану спідницю та білу блузку з вишитим на кишеньці червоним написом «Метуен».

Коли вони прийшли, в класі нікого не було; містер Ґанц відімкнув двері своїм ключем. За хвилину пролунав дзвоник, і з коридору долинули тупіт ніг і крики, а тоді почали заходити учні. То були переважно хлопці. Великі хлопці, високі, як чоловіки; вони були з випускного класу. На них були светри, і вони сутулилися, засунувши руки до кишень. На мить Бет замислилася, куди їй сісти. Але якщо вона гратиме з ними всіма одночасно, то не зможе присісти; їй доведеться переміщатися від шахівниці до шахівниці, щоб робити ходи.

– Гей, Аллане. Диви! – крикнув один хлопець іншому, вказуючи великим пальцем на Бет.

Вона різко відчула себе маленькою і нікчемною людинкою – невиразною сиротою з каштановим волоссям у нудному казенному вбранні. Вона була вдвічі меншою за цих легковажних, зухвалих учнів із гучними голосами та в яскравих светрах. Бет почувалася безсилою й дурненькою. Але тоді знову глянула на шахівниці з розставленими у звичному порядку фігурами, і неприємне відчуття послабшало. Може, тут, у старшій школі, вона була не в своїй тарілці, зате поруч із цими дванадцятьма шахівницями була на своєму місці.

– Сідайте на свої місця і заспокойтесь, будь ласка, – заговорив містер Ґанц із неочікуваною владністю. – Чарльз Ліві сяде за першу дошку, позаяк він наш найкращий гравець. Інші можуть сідати, куди хочуть. Під час гри не розмовлятимемо.

Раптом усі затихли й перевели погляди на Бет. Вона дивилась у відповідь незмигним поглядом і відчувала, як у ній здіймається чорна, як ніч, ненависть.

Дівчинка обернулася до містера Ґанца і спитала:

– Мені вже починати?

– Із першої дошки.

– А тоді переходити до наступної?

– Саме так, – підтвердив чоловік. Бет усвідомила, що він навіть не відрекомендував її членам гуртка. Вона підійшла до першої шахівниці, біля якої з боку чорних сидів Чарльз Ліві. Потягнулася, взяла королівського пішака і поставила його на четверту горизонталь.

Здивувало її те, як погано вони грали. Геть усі. За кілька найперших ігор свого життя вона зрозуміла більше, ніж вони. Вони залишали відсталих пішаків по всій шахівниці, а їхні фігури були абсолютно незахищені від вилок. Кілька учнів спробували поставити їй мат грубим нападом. Бет відмахнулася від них, наче від мух. Вона спритно переходила від дошки до дошки – у животі було спокійно, а рука не дрижала. За кожною шахівницею їй вистачало короткого погляду, аби зчитати позицію й визначити, що потрібно зробити. Її ходи були швидкими, впевненими та смертоносними. Чарльз Ліві нібито був найкращим з усіх; вона ж загнала його фігури в безпомічне становище за десяток ходів; ще за шість поставила йому мат на останній горизонталі за допомогою комбінації коня й тури.

Думки Бет були ясні, а душа співала в такт прекрасним шаховим ходам. У класі пахло крейдою, і її черевики скрипіли, коли вона переходила до наступного гравця. Усі мовчали; Бет відчувала, що перебуває в центрі уваги – маленька й незворушна володарка становища. Надворі співали пташки, але вона їх не чула. Деякі учні витріщалися на неї. До класу позаходили хлопці й вишикувалися вздовж дальньої стіни, спостерігаючи за незугарною дівчинкою з сиротинця на околиці міста, яка рухалася від гравця до гравця енергійно та наполегливо, наче Цезар на полі бою чи Павлова[5] у світлі софітів. За грою спостерігало з дюжину людей. Дехто шкірився й позіхав, але інші відчували енергію, що сповнювала приміщення, присутність чогось такого, чого за довгу історію цього старого, ветхого класу тут іще не бачили.

Те, що робила Бет, було, правду кажучи, на диво тривіальним, але для тих, хто вмів слухати, енергія її дивовижного розуму аж бриніла в класі. Вона спалахувала в кожному її ході. За півтори години Бет побила їх усіх, ні разу не помилившись і не змарнувавши жодного ходу.

Вона зупинилась і роззирнулась. Узяті фігури стояли купками поряд із кожною шахівницею. Дехто з учнів витріщався на неї, але більшість уникали її погляду. Кілька глядачів поплескали. Бет відчула, як шаріється; щось у ній відчайдушно тяглося до шахівниць, до глухих кутів на них. Тепер там нічого не залишилось. Вона знову стала маленькою безсилою дівчинкою.

Містер Ґанц подарував Бет кілограмову коробку шоколадних цукерок «Вітменз» і повів її до машини. Ширлі мовчки сіла, дбаючи про те, щоб не торкатися дівчинки на задньому сидінні. Вони в повній тиші доїхали назад до притулку «Метуен».

Самостійна робота о п’ятій годині була нестерпна. Бет спробувала подумки пограти в шахи, але після гри в старшій школі уявні партії миттю втратили всі свої барви і сенс. Намагалася почитати підручник із географії, адже наступного дня мала бути контрольна, але той талмуд майже повністю складався з самих картинок, а дівчинці до них було байдуже. Джолін у класі не було, а Бет страшенно хотіла її побачити, щоб запитати, чи немає більше пігулок. Вона час від часу плескала долонею по кишені блузки в якійсь забобонній надії відчути там маленьку тверду пігулку. Але там нічого не було.

Коли Бет прийшла на вечерю і взяла собі тацю, Джолін якраз їла спагеті. Бет підійшла до її столу, перш ніж сходити по їжу. Поруч із Джолін сиділа інша чорна дівчинка. Саманта, новенька. Вони з Джолін розмовляли.

Бет цілеспрямовано підійшла до них і запитала в Джолін:

– У тебе ще є?

Та насупила брови й похитала головою. Тоді поцікавилась:

– Як минув показ? Усе вдалося?

– Вдалося, – відповіла Бет. – Навіть одненької немає?

– Сонце, – мовила Джолін, відвертаючись, – я навіть чути про це не хочу.

* * *

На суботньому пообідньому кіно показували «Плащаницю». У фільмі грав Віктор Метьюр, і він був релігійний; весь персонал сидів, уважно дивлячись фільм, на виділеному ряду стільців позаду, біля тремтячого проєктора. Перші пів години Бет майже не розплющувала очей; вони були червоні й набряклі. У четвер вона не спала всю ніч, а в п’ятницю задрімала лишень на якусь годинку. Живіт скрутило вузлом, а в роті був присмак оцту. Дівчинка сиділа, згорблена, в складаному стільці, засунувши руку в кишеню спідниці, намацуючи викрутку, яку поклала туди вранці. Вона взяла її з верстака в хлопчачій теслярській майстерні, куди зайшла після сніданку. Ніхто її в цей час не бачив. Тепер вона стиснула викрутку в руці, аж їй заболіли пальці, глибоко вдихнула, встала й пробралася до дверей. Біля них сидів містер Ферґюссен, наглядаючи за дітьми.

– В туалет, – прошепотіла Бет.

Містер Ферґюссен кивнув, не зводячи очей з голого по пояс Віктора Метьюра на арені.

Вона рішуче пройшла вузьким коридором, переступаючи збрижені місця на вицвілому лінолеумі, повз дівчачу спальню й далі, до загальної зали, де лежали журнали «Християнський запал» і книжкові антології від «Рідерз Дайджест», а на дальній стіні виднілося віконце з навісним замком і написом «АПТЕКА».

У залі було кілька маленьких дерев’яних табуретів; Бет узяла один із них. Поруч нікого не було. Вона чула крики гладіаторів із фільму в бібліотеці, але крім цього – лише власні кроки. Вони гупали дуже гучно.

Бет поставила табурет перед віконцем і залізла нагору, опинившись обличчям на рівні засува й замка на ньому. Саме віконце, зроблене з укріпленого сіткою-рабицею матового скла, було вставлене в дерев’яну раму. Деревина була густо пофарбована білою емаллю. Бет оглянула гвинти, які тримали пофарбований засув. У їхні пази забилася фарба. Дівчинка насупилась, і її серце загупало швидше.

У ті рідкісні моменти, коли татко був удома і тверезий, він полюбляв виконувати всілякі дрібні роботи в будинку. Будинок був старий, розташований у біднішій частині міста, і на дерев’яних деталях по всій оселі були товсті шари фарби. Бет у свої п’ять чи шість років допомагала таткові виймати старі розетки й вимикачі зі стін за допомогою його великої викрутки. Їй це добре вдавалось, і татко хвалив її. «Ти все схоплюєш на льоту, золотко», – казав він. Бет ніколи не почувалася щасливішою. Але коли в пазах гвинтів виявлялася фарба, він говорив: «Дай-но татко тобі допоможе», – і робив щось, щоб донька могла просто вставити викрутку в гвинт і повернути. Але що він робив, аби прибрати фарбу? І в який бік крутити? На мить Бет мало не задихнулася від раптового усвідомлення своєї невмілості. Крики з фільму переросли в ревіння, а з ними посилилась і несамовита музика. Бет могла злізти з табурета, повернутись і сісти на своє місце.

Але якби вона так зробила, то продовжила б почуватися так, як тепер. Їй довелося б лежати ночами в койці, так що світло з-під дверей било б їй в очі, а звуки з коридору – по вухах, із неприємним присмаком у роті, і не було б ніякого полегшення, ніякого розслаблення в тілі. Бет узяла викрутку й ударила нею по голівках двох великих гвинтів. Нічого не відбулося. Вона стиснула зуби й замислилася. Тоді похмуро кивнула, міцніше стисла викрутку та почала зчищати фарбу краєчком її наконечника. Ось що робив татко. Бет стисла викрутку обома руками, твердо впираючись ногами в табурет, і дряпнула вздовж паза. Частина фарби відлущилась, оголивши мідний гвинт. Дівчинка шкрябала далі, і відлущилося ще трохи фарби. Тоді від гвинта відпав великий пластівець, і паз оголився.

Вона взяла викрутку в праву руку, обережно вставила наконечник у паз і повернула – ліворуч, як учив татко. Тепер вона пригадала. У неї була хороша пам’ять. Заходилася крутити якомога сильніше. Нічого не виходило. Бет витягла викрутку, схопила її обома руками і вставила назад. Тоді звела плечі та крутила, поки не відчула різкий біль у долонях. Аж раптом щось скрипнуло, і гвинт піддався. Вона крутила, поки не змогла витягти гвинт пальцями, і поклала його в кишеню блузки. Після цього взялася за другий. Та частина засува, над якою працювала Бет, мала триматися на чотирьох гвинтах – по одному на кожен куточок, – але їх було лише два. Дівчинка помітила це за останні кілька днів, водночас щодня перевіряючи, коли отримувала вітаміни, чи досі у великій банці лежать зелені пігулки.

Вона поклала другий гвинт до кишені, і край засува відійшов від стіни сам собою – на ньому досі висів великий замок, а інший кінець був пригвинчений до рами. Бет швидко зрозуміла, що відкрутити треба буде лише одну половину засува, а не обидві, як здавалося спочатку.

Дівчинка потягнула віконце на себе, відхилившись назад, і просунула голову крізь отвір. Лампочка не горіла, але у темряві виднілися обриси великої банки. Бет просунула в отвір руки і, ставши навшпиньки, штовхнула себе вперед якомога далі. І плюхнулася животом на підвіконня. Вона почала повзти, і ноги відірвалися від табурета. Край підвіконня був трохи загострений і, здавалося, десь щось рвав. Бет не стала зважати на це й повзла далі, методично просуваючись уперед. Вона відчула і водночас почула, як рветься блузка. Не звернула уваги: у її шафці лежить інша, тож можна буде перевдягтись.

Тепер її руки торкалися холодної гладенької поверхні металевого столу. То був той вузький білий столик, за яким стояв містер Ферґюссен, коли роздавав їм ліки. Бет знову поповзла вперед, спершись на руки. Там стояло кілька коробок. Вона розсунула їх, звільнивши собі місце. Тепер рухатись стало легше. Відчуваючи підвіконня під стегнами, дівчинка перемістила вагу тіла на руки, поки таз не перехилився через раму і вона не впала на столик, в останній момент скрутившись, щоб не гепнутись на підлогу. Їй вдалося! Бет кілька разів глибоко вдихнула і злізла зі столу. У кімнатчину проникало досить світла. Вона підійшла до дальньої стіни і стала перед тьмяною банкою. Та була накрита скляною кришкою. Бет узяла банку й поставила на стіл. Тоді повільно опустила в неї обидві руки. Торкнулася пучками пальців гладенької поверхні десятків, сотень пігулок. Занурила руки глибше, аж по зап’ястя. Глибоко вдихнула й надовго затримала дихання. Нарешті видихнула та дістала праву руку, набравши в неї жменю пігулок. Вона не рахувала їх, просто поклала до рота й проковтнула всі.

Тоді напхала три пригорщі пігулок до кишені спідниці. На стіні праворуч від віконця висів диспенсер для паперових келишків. Дівчинка змогла дістати до нього, ставши навшпиньки й потягнувшись. Узяла чотири келишки. Вона визначилася з такою кількістю напередодні вночі. Принесла їх до столу, де стояла банка з пігулками, обережно поставила й наповнила кожен по черзі. Тоді відступила назад і поглянула на банку. Та спорожніла майже наполовину. Але цю проблему, здається, ніяк не можна було вирішити. Доведеться почекати й подивитися, що станеться.

Залишивши келишки на столі, Бет пішла до дверей, через які сюди заходив містер Ферґюссен для роздачі ліків. Вона вийде, відімкнувши їх ізсередини, і двічі сходить до спальні й назад, щоб перенести пігулки до металевої тумбочки біля свого ліжка. Складе пігулки в майже порожню коробку з-під паперових серветок. Згори покладе кілька серветок і заховає коробку на дно емальованої тумбочки, під чисту білизну й шкарпетки.

Але двері не відчинялися. Вони були замкнені якимось хитрим способом. Бет уважно обмацала клямку. У горлі з’явився важкий клубок, а руки заніміли, ніби в мерця. Те, що вона запідозрила, коли двері не відчинилися, підтвердилось: навіть щоб вийти зсередини, потрібен був ключ. А вилізти крізь маленьке віконце з чотирма паперовими келишками, повними транквілізаторів, Бет не могла.

Дівчинка запанікувала. Її відсутність у бібліотеці хтось помітить, і Ферґюссен піде шукати її. Або зламається проєктор, і всіх дітей відправлять до загальної зали під наглядом Ферґюссена, а тут вона. Але, окрім паніки, Бет відчувала себе в пастці: так само жахливо, аж до завмирання серця, вона почувалась, коли її забрали з дому й привезли до цього закладу, змусили спати в кімнаті з двадцятьма чужими дітьми і всю ніч чути різні звуки, що було, в якомусь сенсі, не краще за крики татка й мами вдома – крики з яскраво освітленої кухні. Бет спала в їдальні на розкладачці. Тоді вона також почувалася в пастці і в неї німіли руки. Під дверима між їдальнею та кухнею зяяв великий отвір, і крізь нього разом із криками заливалося світло.

Бет схопилася за дверну клямку й завмерла на довгий час, коротко дихаючи. Тоді її серце майже повністю заспокоїлось, а заніміння в руках минуло. Вона завжди може вилізти звідси через віконце. У її кишені було повно пігулок. Вона могла поставити келишки на білий столик перед віконцем, а тоді, опинившись на табуреті, потягнутися й забрати їх усі по черзі. Бет уявляла все це, наче шахові ходи.

Вона перенесла келишки на столик. У ній уже почав наростати надзвичайний спокій, як той, який дівчинка відчула в старшій школі, коли зрозуміла, що вона непереможна. Поставивши четвертий келишок, Бет обернулась і подивилася на банку. Ферґюссен помітить, що хтось украв пігулки. Це неможливо було приховати. Її батько часом казав: «Обізвався грибом – лізь у кіш».

Бет перенесла банку на столик і висипала вміст келишків назад, а тоді відступила і прикинула висоту. Буде неважко перехилитися з-за віконця й дістати банку. Знала вона й те, де можна її сховати – на полиці закинутої комірчини в дівчачому туалеті. Там стояло оцинковане відро, яке ніхто ніколи не використовував; банка мала поміститися в нього. У комірчині також була маленька драбина, і дівчинка могла спокійно користуватися нею, адже вбиральню можна було замкнути зсередини. Тоді, якщо пігулки почнуть шукати, навіть якщо їх знайдуть, ніщо не вказуватиме на Бет. Вона братиме лише по кілька за раз і нікому про це не розповість – навіть Джолін.

Пігулки, які вона ковтнула кілька хвилин тому, починали діяти. Уся нервовість випарувалась. Із ясним розумом Бет рішуче залізла на білий столик містера Ферґюссена, просунула голову у віконце й оглянула досі порожню кімнату. Банка з пігулками стояла за десяток сантиметрів від її лівого коліна. Вона пролізла крізь віконце й стала на табурет. Стоячи на висоті, почувалася спокійною, сильною, вільною розпоряджатися власним життям.

Бет замріяно нахилилася вперед і взяла банку за вінця обома руками. Усім тілом розлилася приємна розслабленість. Вона дала тілу обм’якнути, витріщаючись у глибини зелених пігулок. З бібліотеки долинула урочиста музика з фільму. Дівчинка досі стояла на табуреті навшпиньки, а тілом сперлася на підвіконня; вона вже не відчувала гострого краю. Була ніби м’яка ганчір’яна лялька. Зір розфокусувався, і зелень пігулок перетворилася на яскраве розмите світло.

«Елізабет!» Голос, здавалося, пролунав ізсередини голови. «Елізабет!» То був голос жінки, різкий, як у мами. Бет не озирнулася. Пальці, якими вона стискала вінця банки, розслабились. Вона стиснула їх і підняла банку. Відчула, як рухається вповільнено, наче в кіно, де герой падає з коня на родео і видно, як він поволі сповзає на землю, так наче це зовсім не боляче. Бет підняла банку обома руками й розвернулася, дно стукнулось об підвіконня з глухим брязкотом, її зап’ястки смикнулись, і банка вислизнула з рук та розбилася об край табурета. Уламки, змішані з сотнями зелених пігулок, посипались на лінолеум. Скельця виблискували, наче гірський кришталь, і мерехтіли на підлозі, а пігулки котилися яскравим водоспадом до ніг місіс Дірдорф. Та стояла за кілька метрів від Бет, без упину повторюючи: «Елізабет!» Минула, здавалося, ціла вічність, поки пігулки не завмерли.

За спиною місіс Дірдорф стояв містер Ферґюссен у білих брюках і футболці. Поруч із ним був містер Шелл, а одразу за ними юрмилися, намагаючись розгледіти, що сталося, інші діти – деякі з них досі мружилися від фільму, який щойно закінчився. Усі до одного в залі витріщалися на Бет, яка стояла на своєму табуреті, ніби на крихітній сцені, тримаючи руки перед собою, неначе досі стискаючи ними банку.

Ферґюссен поїхав із нею коричневою службовою автівкою і заніс її до лікарні, до маленької палати з яскравим світлом, де дівчинку змусили ковтнути сіру гумову трубку. Це було просто. Бет усе було байдуже. Перед очима досі стояв зелений насип пігулок у банці. Усередині неї коїлися дивні речі, але це було неважливо. Вона заснула й прокинулась лише на мить, коли їй у руку заштрикнули голку. Бет не знала, як довго там пробула, але не ночувала. Ферґюссен відвіз її назад того ж вечора. Тепер вона їхала на передньому сидінні, бадьора й безтурботна. Лікарня розміщувалася на території університету, де Ферґюссен навчався на магістратурі; проїжджаючи повз психологічний корпус, молодик кивнув на нього.

– Он там я навчаюсь, – сказав.

Бет ледь помітно кивнула. Вона уявила, як Ферґюссен-студент пише контрольні роботи й підводить руку, коли хоче вийти з класу. Раніше він їй ніколи не подобався – дівчинка просто вважала його одним з інших.

– Боже, мала, – сказав він, – я думав, Дірдорф просто вибухне.

Бет спостерігала, як повз вікно машини пропливають дерева.

– Скільки ти проковтнула? Двадцять?

– Я не рахувала.

Ферґюссен реготнув.

– Що ж, насолоджуйся, – мовив він. – Бо завтра буде ломка.

* * *

У притулку Бет одразу лягла й проспала глибоким сном дванадцять годин. Уранці після сніданку Ферґюссен, який знову тримався по-звичному відсторонено, сказав їй піти до кабінету місіс Дірдорф. Як не дивно, дівчинка не боялася. Дія пігулок закінчилась, але вона почувалася виспаною та спокійною. Одягаючись, вона виявила дещо надзвичайне. Глибоко в кишені її саржевої спідниці лежали двадцять три пігулки транквілізаторів – вони вціліли після того, як її спіймали, повезли до лікарні, роздягали і знову вдягали. Бет довелося витягти щітку з футляра, щоб вони туди помістилися.

Місіс Дірдорф змусила її прочекати майже годину. Бет не зважала. Читала статтю в «Нешенел Джиоґрафік» про плем’я індіанців, які жили в розщелинах скель. Люди з коричневою шкірою, чорним волоссям і поганими зубами. На всіх картинках були діти, часто вони тулилися до старших. Це було дуже дивно; Бет рідко торкалися старші, хіба що задля покарання. Вона не дозволяла собі думати про точильний ремінь місіс Дірдорф. Якщо директорка пустить його в хід, Бет стерпить. Якимось чином дівчинка відчувала, що те, на чому її спіймали, виходило далеко за межі звичних покарань. І в глибині душі усвідомлювала, що й сам притулок був причетний до цього, адже тут її та всіх інших годували пігулками, які мали зробити дітей не такими метушливими, простіше керованими.

* * *

Місіс Дірдорф не запропонувала їй сісти. На її маленькій блакитній чинцовій канапі сидів містер Шелл, а в червоному кріслі – міс Лонсдейл. Вона вела уроки недільної школи. До того, як Бет почала тікати грати в шахи, вона по неділях слухала промови міс Лонсдейл. Там ішлося про християнське служіння і про те, які погані комунізм і танці, і ще деякі речі, про які міс Лонсдейл висловлювалась досить розмито.

– Ми вже годину обговорюємо твій випадок, Елізабет, – повідомила місіс Дірдорф. Її погляд, прикутий до Бет, був холодний і загрозливий.

Дівчинка мовчки дивилася на директорку. Вона відчувала, що відбувається щось схоже на шахову партію. У шахах не можна виказувати, яким буде твій наступний крок.

– Твій учинок став для нас усіх глибоким потрясінням. В історії притулку «Метуен» не було нічого… – на мить бокові м’язи щелеп Дірдорф проступили під шкірою, наче сталеві дроти, – …нічого настільки прикрого. Це не має повторитися.

Озвався містер Шелл:

– Ми страшенно розчаровані…

– Я не можу заснути без цих пігулок, – сказала Бет.

Запала приголомшена мовчанка. Ніхто не очікував, що вона заговорить. Тоді місіс Дірдорф сказала:

– Тоді тобі тим паче не слід їх уживати.

Але в голосі жінки було щось дивне, ніби вона була нажахана.

– Вам узагалі не слід було давати їх нам, – мовила Бет.

– Я не терпітиму, щоб дитина мені огризалася, – сказала місіс Дірдорф. Вона підвелася й нахилилася до дівчинки через стіл. – Ще раз зі мною так заговориш – пошкодуєш.

У Бет перехопило подих. Місіс Дірдорф здавалася велеткою. Бет відсахнулась, ніби торкнулася розпеченого металу.

Директорка сіла на місце й поправила окуляри.

– Тобі заборонено користуватися бібліотекою та ігровим майданчиком. Ти не ходитимеш на суботнє кіно і лягатимеш спати раніше, о восьмій. Тобі зрозуміло?

Бет кивнула.

– Відповідай.

– Так.

– Ти приходитимеш на недільні заняття за пів години і відповідатимеш за розставлення стільців. Якщо ставитимешся до цього недбало, міс Лонсдейл одразу повідомить мені. Якщо хтось помітить, як ти шепочеш до іншої дитини у недільній школі чи на будь-якому іншому уроці, тобі автоматично дадуть десять штрафних балів. – Місіс Дірдорф зробила паузу. – Ти розумієш, що означають десять штрафних балів, Елізабет?

Та кивнула.

– Відповідай.

– Так.

– Елізабет, міс Лонсдейл каже, що ти часто виходила з уроків недільної школи на довгий час. Цьому слід покласти край. По неділях ти залишатимешся на занятті повні півтори години. Писатимеш огляд кожної недільної розмови і здаватимеш мені на стіл у понеділок зранку. – Місіс Дірдорф відхилилася на спинку дерев’яного крісла й схрестила руки на колінах. – І ще, Елізабет…

Дівчинка пильно поглянула на неї.

– Так, пані.

Директорка похмуро всміхнулася.

– Більше ніяких шахів.

* * *

Наступного ранку після сніданку Бет стала у вітамінну чергу. Вона бачила, що засув на віконці замінили і що цього разу в усіх чотирьох дірках із кожного боку замка були гвинти.

Коли вона підійшла до віконця, Ферґюссен глянув на неї й вишкірився.

– Хочеш узяти сама? – запитав.

Бет похитала головою й простягнула руку по вітаміни. Він видав їх і додав:

– Розслабся, Гармон.

Його тон був приязний; дівчинка ще ніколи не чула, щоб він так розмовляв за роботою.

* * *

Міс Лонсдейл була не така вже й погана. Її, здається, бентежило, що Бет мусить приходити до неї о пів на десяту, і вона нервувалася, показуючи дівчинці, як розкладати та розставляти стільці, та допомагаючи з першими двома рядами. Бет упоралася з цим досить легко, а от слухати розмови міс Лонсдейл про безбожний комунізм і те, як він поширюється Сполученими Штатами, було непросто. Бет хотілося спати, і вона не встигла доснідати. Але мусила уважно стежити, щоб написати звіт. Вона слухала, як міс Лонсдейл у своїй смертельно серйозній манері говорить про те, як нам слід пильнувати, про те, що комунізм подібний до хвороби і може заражати людей. Дівчинка не дуже добре розуміла, що таке комунізм. Щось, у що вірили злі люди в інших країнах, на кшталт нацистів, які мільйонами катували євреїв.

Якби місіс Дірдорф нічого не сказала містерові Шайбелю, той зараз чекав би на неї. Бет хотіла бути з ним і грати в шахи, спробувати зіграти проти нього ферзевий гамбіт. Можливо, знову приїде містер Ґанц із кимось із шахового клубу, з ким вона могла б пограти. Вона дозволяла собі думати про це лише коротку мить, і її серце обривалося. Їй хотілося втекти. Бет відчувала, як очі наливаються слізьми.

Вона кліпнула, струснула головою й продовжила слухати міс Лонсдейл, яка тепер розводилася про Росію – просто-таки жахливе місце.

* * *

– Ти б себе бачила, – сказала Джолін. – На тій табуретці. Просто пливла над усіма, а Дірдорф на тебе волала.

– Відчуття було дивне.

– Бляха, а то. Б’юсь об заклад, було класно. – Джолін нахилилася трохи ближче. – Скіки ти їх узагалі змолола?

– Тридцять.

Джолін вирячила очі.

– Бля-аха! – мовила вона.

* * *

Спати без пігулок було важко, але все-таки можливо. Бет зберігала ті крихти, що мала, на особливі випадки і вирішила, що, коли вже їй доводиться не спати по кілька годин щоночі, вона витрачатиме цей час на вивчення Сицилійського захисту. У «Сучасних шахових дебютах» йому приділили п’ятдесят сім сторінок, зі ста сімдесятьма рядками, що починалися з c5. Ночами вона запам’ятає їх і програє їх усі в голові. Після цього, коли вона знатиме всі варіанти, можна буде перейти до захисту Пірца та дебютів Німцовича та Руї Лопеса. «Сучасні шахові дебюти» були товстою, масивною книжкою. У неї все буде добре.

Одного дня, виходячи з уроку географії, Бет побачила в кінці довгого коридору містера Шайбеля. Той мав із собою металеве відро на коліщатках і мив підлогу шваброю. Усі учні йшли в інший бік, на перерву, до дверей на подвір’я. Бет підійшла до прибиральника, зупинившись там, де починалася мокра підлога. Стояла там із хвилину, поки він не підвів на неї погляд.

– Вибачте, – сказала дівчинка. – Мені більше не дозволяють грати.

Містер Шайбель насупився і кивнув, але нічого не відповів.

– Мене покарали. Я… – Бет глянула на його лице. На ньому нічого не відображалося. – Вибачте, що я не можу з вами пограти.

На мить їй здалося, що чоловік збирається щось сказати. Але він знову перевів очі на підлогу, трохи зігнув своє тлусте тіло й продовжив возити шваброю сюди-туди. У Бет зненацька з’явився кислий присмак у роті. Вона розвернулась і пішла коридором геть.

* * *

Джолін казала, що в різдвяні свята завжди когось усиновлюють чи вдочеряють. Наступного року після того, як Бет заборонили грати в шахи, в грудні забрали двох дівчат. Обоє були гарненькі, думала собі Бет. «Обоє білі», – сказала Джолін уголос.

Їхні два ліжка якийсь час стояли порожні. Тоді, одного ранку після сніданку, до дівчачої спальні зайшов Ферґюссен. Кілька дівчаток захихотіли, побачивши його з масивною в’язкою ключів на поясі. Він підійшов до Бет, яка надягала шкарпетки. Наближався її десятий день народження. Вона надягла другу шкарпетку й підвела погляд на молодика.

Той насупив брови.

– Тобі призначили нове місце, Гармон. Іди за мною.

Вона пішла за ним через усю спальню, до дальньої стіни. Там попід вікном стояла одна з порожніх койок. Вона була трохи більша за інші, а довкола було більше простору.

– Можеш перекласти свої речі до тумбочки, – сказав Ферґюссен. Він затримав на дівчинці погляд. – Тут тобі буде краще.

Бет стояла приголомшена. Це було найкраще місце у спальні. Ферґюссен щось писав на планшетці. Вона простягла руку, торкнулася пальцями його передпліччя, на якому росло чорне волосся, над наручним годинником.

– Дякую, – мовила вона.