Читать книгу Хід королеви - Уолтер Тевис, Walter Tevis - Страница 5

– Бачу, за два місяці тобі буде тринадцять, Елізабет, – сказала місіс Дірдорф.

– Так, пані.

Бет сиділа на стільці з прямою спинкою перед робочим столом директорки. Ферґюссен забрав її з уроку. Була одинадцята ранку. Дівчина не була в цьому кабінеті понад три роки.

Раптом озвалася пані на канапі – прорекла зі стриманою радістю:

– Дванадцять – такий чудовий вік!

Пані була вдягнена в шовкову сукню та блакитний кардиган. Вона могла б бути симпатичною, якби не всі ті рум’яна та помада і те, як вона знервовано викривляла рот, розмовляючи. Поруч із нею сидів чоловік у темно-сірому, зернистому твідовому костюмі з жилетом.

– Елізабет добре даються всі предмети. Вона перша в класі з читання та математики.

– Це дуже гарно! – сказала пані. – Мені математика геть не давалася. – Вона широко всміхнулася до Бет. – Я місіс Вітлі, – додала довірливим тоном.

Чоловік прочистив горло і нічого не сказав. Мав такий вигляд, ніби зовсім не хотів тут бути.

Бет кивнула на слова пані, але не могла вигадати, що відповісти. Навіщо її сюди покликали?

Місіс Дірдорф повела далі про навчання Бет, а пані в блакитному кардигані уважно й захоплено слухала. Директорка нічого не сказала про зелені пігулки та любов дівчини до шахів; в її голосі вчувалося відсторонене схвалення Бет. Коли вона договорила, на якийсь час запала незручна мовчанка. Тоді чоловік знову прочистив горло, збентежено пововтузився на місці й звернув погляд на Бет, але дивився мовби на простір над її головою.

– Тебе тут кличуть Елізабет? – його голос звучав так, ніби в нього в горлі застрягла бульбашка повітря. – Чи Бетті?

Дівчина поглянула на нього.

– Бет, – відповіла. – Мене кличуть Бет.

За наступні кілька тижнів вона забула про зустріч у кабінеті місіс Дірдорф, занурившись у навчання й читання. Бет знайшла комплект книжок для дівчат і читала їх у будь-який можливий момент – на уроках, уночі в ліжку, в неділю по обіді. Там оповідалося про пригоди найстаршої дочки у великій безладній родині. За пів року до того у вітальні притулку «Метуен» з’явився телевізор, і його вмикали щовечора на годину. Але Бет виявила, що пригоди Еллен Форбс цікавіші за «Я люблю Люсі» та «Димок зі ствола»[6]. Тож сідала собі в ліжку, на самоті у спальні, і читала, поки не оголошували відбій. Ніхто її не займав.

Одного вечора в середині вересня, коли вона сиділа сама, читаючи, увійшов Ферґюссен.

– Хіба ти не маєш пакувати речі? – запитав він.

Бет згорнула книжку, вклавши великий палець замість закладки.

– Навіщо?

– Тобі не сказали?

– Не сказали що?

– Тебе вдочерили. Тебе заберуть після сніданку.

Дівчина просто сиділа на краю ліжка, витріщаючись на широку білу футболку Ферґюссена.

* * *

– Джолін, – сказала Бет, – я не можу знайти свою книжку.

– Яку книжку? – сонно перепитала та. Це було якраз перед відбоєм.

– «Сучасні шахові дебюти», з червоною обкладинкою. Я тримаю її в тумбочці.

Джолін похитала головою.

– Гадки зеленої не маю.

Бет уже кілька тижнів не зазирала в книжку, але чітко пам’ятала, що поклала її в другу шухляду. Поряд на ліжку лежала коричнева нейлонова валіза; у ній були спаковані три сукні та чотири набори білизни, зубна щітка, гребінець, брусок антибактеріального мила, дві шпильки та кілька однотонних бавовняних хустинок. Тепер тумбочка була повністю порожня. Бет шукала свою книжку в бібліотеці, але там її не було. Більше дивитись було ніде. За три останні роки дівчина грала в шахи лише подумки, але «Сучасні шахові дебюти» були єдиною дорогою їй річчю з усього її майна.

Вона кинула косий погляд на Джолін.

– І ти зовсім її не бачила, так?

Подруга на мить розсердилась.

– Полегше зі звинуваченнями, – сказала. – Мені така книжка ні до чого. – Тоді її тон пом’якшився: – Чула, ти їдеш.

– Так і є.

Джолін реготнула:

– Що таке? Не хочеться?

– Не знаю.

Джолін прослизнула під ковдру й натягнула її на плечі.

– Просто кажи «Так, пане» і «Так, пані», і все буде гаразд. Скажи, що ти вдячна за таку християнську сім’ю, як вони, і, може, тобі поставлять телек у кімнату.

У її тоні було щось дивне.

– Джолін, – сказала Бет, – мені шкода.

– Чого шкода?

– Шкода, що тебе не вдочерили.

Джолін пхикнула.

– Бляха, – сказала вона, – та мені й тут пречудово.

Подруга перекотилася на інший бік і згорнулася клубком у ліжку. Бет потягнулася до неї, але саме цієї миті на порозі з’явилася міс Ферт і сказала: «Відбій, дівчата!» Бет востаннє пішла до своєї койки.

Наступного дня місіс Дірдорф вийшла з нею на парковку і стояла біля машини, поки містер Вітлі вмощувався за кермом, а місіс Вітлі з Бет – на задньому сидінні.

– Будь чемною дівчинкою, Елізабет, – мовила місіс Дірдорф.

Дівчина кивнула і в цей момент помітила, що за спиною директорки, на ґанку адміністративного корпусу, хтось стоїть. То був містер Шайбель. Він тримав руки в кишенях комбінезона й дивився на машину. Бет хотілося вийти і попрощатися з ним, але між ними стояла місіс Дірдорф, тож вона відкинулася на спинку сидіння. Місіс Вітлі заговорила, а містер Вітлі завів машину.

Коли вони від’їжджали, Бет обернулася назад і помахала прибиральникові у вікно заднього огляду, але той не відповів. Дівчина не була впевнена, бачив він її чи ні.

* * *

– Бачила б ти їхні обличчя, – сказала місіс Вітлі. На ній був той самий блакитний кардиган, але цього разу під ним була вицвіла сіра сукня, а нейлонові панчохи – спущені на щиколотки. – Вони позазирали в усі мої шафи і навіть оглянули холодильник. Я одразу побачила, що їх вразили мої припаси. Візьми ще трохи запіканки з тунцем. Мені надзвичайно приємно дивитися, як їсть дитина.

Бет поклала собі ще трохи. Проблема полягала в тому, що страва була пересолена, але дівчина нічого про це не сказала. Це була її перша трапеза у домі Вітлі. Містер Вітлі одразу поїхав до Денвера у справах і мав повернутися лише за кілька тижнів. На фортепіано біля завішаного важкими шторами вікна їдальні стояла його світлина. У вітальні працював телевізор, який ніхто не дивився; низький чоловічий голос рекламував «Анацин»[7].

Містер Вітлі мовчки привіз їх до Лексінґтона й одразу подався нагору. За кілька хвилин спустився з валізою, недбало чмокнув дружину в щоку, кивнув на прощання Бет і пішов.

– Вони хотіли знати про нас усе. Скільки Олстон заробляє на місяць. Чому в нас немає своїх дітей. Навіть питали, – місіс Вітлі нахилилася над скляною формою для запіканки та перейшла на театральний шепіт, – навіть питали, чи я не лікувалася в психіатричній лікарні. – Тоді відхилилася назад і зітхнула. – Уявляєш? Уявляєш?

– Ні, пані, – відказала Бет, заповнюючи мовчанку. Тоді поклала до рота ще одну порцію тунця й запила водою.

– Вони були дуже ретельні, – повела далі місіс Вітлі. – Але, знаєш, мабуть, так і треба.

Вона не торкнулася своєї тарілки. Упродовж двох годин від їхнього приїзду місіс Вітлі тільки те й робила, що зіскакувала зі стільця, на який присіла, і перевіряла духовку, або поправляла репродукції Рози Бонер на стіні, або витрушувала свою попільничку. А ще балакала майже без упину, і Бет лише час від часу вставляла «Так, пані» або «Ні, пані». Їй іще не показали власну кімнату; її коричнева нейлонова валіза досі стояла біля вхідних дверей поруч із переповненою стійкою для журналів, де дівчина лишила її о пів на одинадцяту ранку.

– Бог свідок, – казала місіс Вітлі, – Бог свідок, вони мають сумлінно перевіряти людей, яким довіряють своїх підопічних. Не можна дозволяти, щоб про дитину піклувались якісь мерзотники.

Бет обережно поклала свою виделку.

– Можна мені до вбиральні, будь ласка?

– Та звісно. – Місіс Вітлі тицьнула виделкою в бік вітальні. Вона тримала ту виделку впродовж усього обіду, хоч нічого й не з’їла. – Білі двері ліворуч від дивана.

Дівчина підвелася, протиснулася повз фортепіано, яке займало майже всю тісну їдальню, й пішла до захаращеної вітальні з її тумбочками для ламп, журнальним столиком і величезним телевізором із червонуватого дерева, який тепер показував пообідній серіал. Вона обережно пройшла кошлатим килимом до вбиральні. Та була крихітна і повністю облаштована в лазурових тонах – того ж відтінку, що й кардиган місіс Вітлі. Там були блакитний килимок, і маленькі блакитні гостьові рушники, і блакитне сидіння на унітазі. Навіть туалетний папір був блакитний. Бет підняла сидіння, виблювала запіканку з тунцем в унітаз і змила.

* * *

Коли вони піднялися на другий поверх, місіс Вітлі на мить зупинилася, прихилившись стегном до поруччя й важко віддихуючись. Тоді пройшла кілька кроків устеленим килимом коридором і театрально розчахнула двері.

– Це, – оголосила жінка, – буде твоя кімната.

Оскільки будинок був маленький, Бет уявляла, що їй виділять якусь комірчину, але коли дівчина зайшла до кімнати, в неї перехопило подих. Їй приміщення здавалось величезним. Підлога була гола й пофарбована в сірий колір, а поруч із подвійним ліжком лежав овальний рожевий килимок. У Бет ніколи раніше не було своєї кімнати. Вона стояла, тримаючи валізу, і роззиралася. Там були комод, і письмовий стіл із рудуватого дерева в тон комоду зі скляною рожевою лампою, і рожеве шенілове покривало на здоровенному ліжку.

– Ти навіть не уявляєш собі, як важко знайти хороші кленові меблі, – говорила собі далі місіс Вітлі, – але, здається, я дуже добре впоралася, маю сказати.

Бет майже не чула її. Ця кімната належала їй. Вона дивилася на вкриті товстим шаром білої фарби двері; у шпарині під клямкою стирчав ключ. Вона могла замкнути двері, і тоді до неї ніхто не зможе зайти.

Місіс Вітлі показала їй ванну в кінці коридору, а тоді залишила Бет розпаковувати речі, зачинивши за собою двері. Дівчина поставила валізу та обійшла кімнату, зупиняючись лише щоб визирнути з кожного вікна на висаджену деревами вулицю. Там стояла шафа, більша, ніж колись була в матері, а біля ліжка – тумбочка з маленькою лампою для читання. То була прекрасна кімната. Якби ж тільки Джолін її побачила. На мить Бет захотілося розплакатись – вона бажала, щоб подруга була тут і обходила кімнату разом із нею, щоб вони розглядали всі меблі, а тоді розвісили одяг Бет у шафу.

У машині місіс Вітлі сказала, які вони раді, що взяли старшу дитину. «Чому ж тоді не вдочерили Джолін?» – ще подумала Бет. Але нічого не сказала. Вона подивилася на містера Вітлі з його похмуро стиснутими щелепами і двома блідими руками на кермі, а тоді на місіс Вітлі і зрозуміла, що вони ніколи не вдочерили б Джолін.

Бет сіла на ліжку й відігнала від себе цей спогад. Ліжко було дивовижно м’яким і пахло чистотою та свіжістю. Вона нахилилася, стягла черевики й лягла, простягнувшись на його великій зручній поверхні та повернувши голову, щоб щасливо поглянути на щільно зачинені двері, завдяки яким ця кімната належала виключно їй.

Тієї ночі вона пролежала кілька годин, не бажаючи засинати одразу. За вікнами світились ліхтарі, але їх можна було запнути добротними, щільними занавісками. Перед сном місіс Вітлі показала Бет свою кімнату. Та розташовувалась по інший бік коридору й була такого ж розміру, як у Бет, але в ній були телевізор, стільці з накривками та блакитне покривало на ліжку.

– Насправді це перероблене горище, – повідомила місіс Вітлі.

Лежачи в ліжку, Бет чула приглушений кашель жінки, а тоді кроки її босих ніг у коридорі до ванни. Але це було не страшно. Її двері були зачинені й замкнені. Ніхто не міг відчинити їх, щоб на її обличчя впало світло. Місіс Вітлі була в своїй спальні сама, і не буде ніяких розмов чи сварок – лише музика й глухі нереальні голоси з телевізора. Було б чудово, якби й Джолін була тут, але тоді кімната не належала б одній Бет і вона не могла б лежати сама на цьому гігантському ліжку, простягнувшись посередині, наодинці насолоджуючись прохолодною постіллю, а тепер і тишею.

* * *

У понеділок вона пішла до школи. Місіс Вітлі повезла її на таксі, хоча школа розташовувалася менш ніж за півтора кілометра від дому. Бет записали в сьомий клас. Школа дуже скидалася на ту, в іншому місті, де дівчина колись демонструвала свою гру в шахи, і вона знала, що вдягнена невідповідно, але ніхто не звернув на неї особливої уваги. Кілька учнів витріщалися на Бет із хвилину, коли вчитель відрекомендував її класу, але на тому й усе. Їй дали підручники та повідомили, хто її класний керівник. Побачивши книжки і послухавши, що казали вчителі на уроках, дівчина зрозуміла, що їй буде легко. Вона трохи побоювалася гучних звуків у коридорах на перервах і кілька разів помічала, що на неї дивляться інші учні, але загалом було нескладно. Бет відчувала, що здатна впоратися з усім, що може статися в цій сонячній, галасливій середній школі.

На обіді вона спробувала усамітнитися за столиком у їдальні зі своїм сендвічем із шинкою та пакетиком молока, але до неї підсіла інша дівчина. Якийсь час вони обидві мовчали. Дівчина була незугарна, як і Бет.

З’ївши пів сендвіча, Бет зиркнула на сусідку навпроти.

– У цій школі є шаховий клуб? – запитала вона.

Інша дівчина приголомшено підвела очі.

– Що?

– Тут є шаховий клуб? Я хочу ходити туди.

– О, – мовила та. – Не думаю, що тут є щось таке. Але можеш спробувати пройти відбір на молодшу чирлідерку.

Бет доїла свій сендвіч.

* * *

– Ти, безперечно, дуже багато навчаєшся, – зауважила місіс Вітлі. – Хіба в тебе немає якихось хобі?

Насправді Бет не робила уроки; вона читала роман зі шкільної бібліотеки. Дівчина сиділа в кріслі у себе в кімнаті, біля вікна. Місіс Вітлі ввійшла, постукавши. На ній були рожевий шеніловий халат і рожеві сатинові капці. Вона підійшла ближче й сіла на краєчок ліжка Бет, розсіяно всміхаючись, ніби витаючи думками деінде. Бет прожила з місіс Вітлі вже тиждень і помітила, що жінка часто буває такою.

– Раніше я грала в шахи, – сказала Бет.

Місіс Вітлі примружилась.

– Шахи?

– Мені дуже подобається.

Місіс Вітлі потрусила головою, ніби відганяючи якусь думку.

– О, шахи! – вигукнула вона. – Королівська гра. Як мило.

– Ви вмієте? – запитала Бет.

– Ой, Боже, ні! – відказала та із самозневажливим смішком. – У мене до цього геть хисту немає. Але мій батько колись грав у шахи. Він був хірургом і мав дуже вишукані манери; здається, свого часу він був неабияким гравцем.

– Я могла б пограти з ним?

– Навряд чи, – відповіла місіс Вітлі. – Мій батько помер багато років тому.

– А є хтось, із ким я могла б пограти?

– Пограти в шахи? Гадки не маю. – Жінка втупилась у Бет на якусь мить. – Хіба ця гра в основному не для хлопців?

– Дівчата теж грають, – заперечила Бет.

– Як мило!

Але думки місіс Вітлі, очевидно, були десь далеко.

* * *

Перед приїздом міс Фарлі місіс Вітлі два дні прибирала в будинку, а того ранку тричі відправляла Бет причісуватись.

Коли на порозі постала міс Фарлі, виявилося, що з нею приїхав високий чоловік у футбольній куртці. Бет була приголомшена, побачивши, що це Ферґюссен. Той здавався дещо зніяковілим.

– Привіт, Гармон, – сказав він. – Я напросився приїхати.

Ферґюссен зайшов до вітальні місіс Вітлі й завмер, тримаючи руки в кишенях.

Міс Фарлі привезла комплект бланків і анкету. Вона цікавилася харчуванням Бет, її успіхами в школі та планами на літо. Говорила переважно місіс Вітлі. Бет бачила, як вона розпалюється з кожним запитанням.

– Ви навіть не уявляєте, – казала місіс Вітлі, – як прекрасно Бет пристосувалася до нової школи. Вчителі надзвичайно вражені її успіхами…

Дівчина не пригадувала, щоб місіс Вітлі колись спілкувалася з її учителями, але мовчала.

– Я сподівалася зустрітись і з містером Вітлі, – мовила міс Фарлі. – Він скоро приїде?

Місіс Вітлі всміхнулася.

– Олстон недавно телефонував і страшенно перепрошував, але він не зможе. Він справді так багато працює. – Вона глянула на Бет, досі всміхаючись. – Олстон чудово забезпечує всю родину.

– Йому вдається проводити час із Бет? – запитала міс Фарлі.

– О, ну звісно! – запевнила її місіс Вітлі. – Олстон став для неї прекрасним батьком.

Приголомшена, Бет опустила погляд. Навіть Джолін не вміла так добре брехати. На мить вона й сама в це повірила, побачила картинку турботливого батька Олстона Вітлі – Олстона Вітлі, який існував лише на словах його дружини. А тоді пригадала справжнього – похмурого, відстороненого і мовчазного. Та й не було від нього ніякого дзвінка.

За ту годину, що вони провели у Вітлі, Ферґюссен не сказав майже ні слова. Коли ж зібралися йти, він простягнув Бет руку, і в неї тьохнуло серце.

– Радий був тебе побачити, Гармон, – сказав.

Вона потисла йому руку, шкодуючи, що Ферґюссен не може якось затриматися, залишитися з нею.

* * *

За кілька днів місіс Вітлі повезла її в середмістя купити одяг. Коли автобус зупинився на їхньому розі, Бет упевнено зайшла в нього, хоча раніше ніколи не їздила громадським транспортом. Була тепла осіння субота, і дівчині було незручно у вовняній спідниці з «Метуену», тож вона не могла дочекатися нового вбрання. Вона почала рахувати квартали до середмістя.

Вони вийшли на сімнадцятому перехресті. Місіс Вітлі взяла Бет за руку, хоча в цьому не було особливої потреби, і потягла через залюднений тротуар до обертальних дверей універсаму «Бен Снайдер». Була десята ранку, і в проходах юрмилися жінки з великими темними дамськими сумками та пакетами з покупками. Місіс Вітлі протиснулась через натовп з упевненістю знавчині. Бет не відставала.

Перш ніж піти до відділу одягу, місіс Вітлі повела її широкими сходами до підвалу, де провела двадцять хвилин перед прилавком із табличкою «Розпродаж серветок», вибираючи шість блакитних із різнокольорової купи й відкидаючи десятки інших у процесі. Бет чекала, поки місіс Вітлі складала свій комплект дещо гіпнотичним методом спроб і помилок, аж поки не вирішила, що їй не так уже й потрібні ті серветки. Вони пішли до іншого прилавка з табличкою «Акційні книжки». Місіс Вітлі прочитала назви цілої купи 39-центових книжок, вибрала кілька й погортала, але не купила жодної.

Нарешті вони повернулись ескалатором на перший поверх. Там зупинилися біля відділу парфумів, де місіс Вітлі пшикнула собі на одне зап’ястя «Паризький вечір», а на друге – «Смарагд».

– Ну все, люба, – нарешті промовила жінка, – піднімаємося на п’ятий. – Вона всміхнулася до Бет: – Відділ одягу для панянок.

Між четвертим і п’ятим поверхом дівчина обернулася й помітила табличку на одному з прилавків із написом «КНИГИ ТА ІГРИ», а просто біля таблички на скляній тумбі лежало три шахові набори.

– Шахи! – сказала вона, смикаючи місіс Вітлі за рукав.

– Що таке? – перепитала та, очевидно роздратована.

– Там продаються шахи, – повторила Бет. – Ми можемо повернутися?

– Не кричи так, – сказала жінка. – Зайдемо на зворотному шляху.

Але вони не зайшли. Місіс Вітлі весь час змушувала Бет міряти пальта з акційних стійок, обертатися, щоб показати шов, підходити до вікна, щоб вона побачила тканину в «денному світлі», і нарешті купила одне й наполягла, щоб вони спустилися ліфтом.

– Хіба ми не подивимось на шахові набори? – запитала Бет, але місіс Вітлі не відповіла. У Бет боліли ноги, і вона пітніла. Дівчині не подобалося пальто, яке вона несла в картонній коробці. Воно було таке саме лазурове, як незмінний кардиган місіс Вітлі, і не пасувало їй. Бет небагато знала про одяг, але зрозуміла, що в цьому магазині він був дешевий.

Коли на четвертому поверсі ліфт зупинився, Бет хотіла була нагадати про шахові набори, але двері зачинились і вони спустилися на перший. Місіс Вітлі взяла її за руку й повела через вулицю на зупинку, скаржачись, як важко нині знайти будь-що.

– Але, зрештою, – по-філософськи мовила жінка, коли на повороті з’явився автобус, – ми купили те, по що приїхали.

Наступного тижня на уроці англійської кілька дівчат за спиною Бет розмовляли, поки вчителя не було в класі.

– Ти ці туфлі в «Бені Снайдері» купила чи що? – запитала одна з них.

– Я до «Бена Снайдера» й на десять метрів на наближусь, – засміялась інша у відповідь.

* * *

Бет щоранку ходила до школи пішки тінистими вулицями з тихими будинками та деревами на газонах. Інші учні ходили тим самим шляхом, і дівчина впізнавала деяких із них, але завжди йшла сама. Вона почала осінній семестр на два тижні пізніше за інших, а на п’ятий тиждень уже складала четвертні іспити. У вівторок уранці в неї не було контрольних і вона мала йти на класні збори. Натомість Бет сіла на автобус до середмістя, прихопивши блокнот і сорок центів, відкладених зі щотижневих кишенькових грошей. Чекаючи на автобус, вона підготувала дрібні.

Шахові набори досі лежали на тому прилавку, але зблизька Бет виявила, що вони не надто хороші. Піднявши білого ферзя, здивувалася, який він легкий. Вона перевернула його. Фігура була порожниста й пластикова. Бет поклала її назад, якраз коли до неї підійшла продавчиня і спитала:

– Чим я можу вам допомогти?

– У вас є «Сучасні шахові дебюти»?

– У нас є шахи, шашки, нарди, – відповіла жінка, – і багато різних дитячих ігор.

– Це книжка, – уточнила Бет, – про шахи.

– Книжковий відділ он там, навпроти.

Бет підійшла до книжкових полиць і почала переглядати їх. Там не було нічого про шахи. І спитати теж було нікого. Вона пішла назад до жінки за прилавком і довго чекала, поки та не зверне на неї уваги.

– Я шукаю книжку про шахи, – сказала їй Бет.

– У нашому відділі немає книжок, – відповіла жінка й знову почала відвертатись.

– Тут десь є книгарня? – швидко запитала дівчина.

– Пошукайте в «Моррісі».

Жінка підійшла до купи коробок і почала поправляти їх.

– А де це?

Продавчиня не відповіла.

– Де «Морріс», пані? – перепитала Бет гучніше.

Жінка обернулася й розлючено зиркнула на неї.

– На Аппер-стріт, – кинула вона.

– А де Аппер-стріт?

Якусь мить здавалося, що жінка от-от закричить. Тоді її лице розслабилось, і вона відповіла:

– За два квартали від Мейн-стріт.

Бет поїхала ескалатором донизу.

* * *

Книгарня «Морріс» стояла на розі, поруч з аптекою. Бет штовхнула двері й опинилась у великій залі з такою кількістю книжок, якої вона не бачила за все своє життя. На стільчику за прилавком сидів лисий чоловік, курячи цигарку та читаючи. Бет підійшла до нього й поцікавилася:

– У вас є «Сучасні шахові дебюти»?

Чоловік відвернувся від книжки і зиркнув на дівчину з-понад окулярів.

– Дивне запитання, – зауважив він люб’язним тоном.

– То є?

– Здається, так.

Він підвівся зі стільчика й пішов у задню частину крамниці. За хвилину повернувся до Бет, несучи книгу в руці. Це був той самий товстий томик із тією самою червоною обкладинкою. Коли Бет побачила його, в неї перехопило подих.

– Ось, тримай, – сказав чоловік, передаючи їй книгу.

Вона взяла її й розгорнула на розділі про Сицилійський захист. Так добре було знову бачити назви варіантів: Левенфіша, Дракона, Найдорфа. У її голові вони звучали як молитви чи імена святих.

За якийсь час Бет почула голос чоловіка:

– Ти аж так любиш шахи?

– Так, – відповіла вона.

Той усміхнувся.

– Я думав, ця книжка тільки для гросмейстерів.

Дівчина завагалася.

– Що таке гросмейстер?

– Геніальний гравець, – пояснив продавець. – Як Капабланка, тільки він давно жив. Зараз є інші, але я не знаю їхніх імен.

Бет ніколи не бачила нікого схожого на цього чоловіка. Він був дуже розслаблений і розмовляв із нею, наче з дорослою. Ферґюссен був найбільше на нього схожий, але інколи й він поводився дуже формально.

– Скільки коштує книжка? – запитала Бет.

– Чимало. П’ять дев’яносто п’ять.

Вона боялася, що десь так усе й буде. Після двох сьогоднішніх поїздок на автобусі в неї залишиться десять центів. Вона простягла йому книгу й сказала:

– Дякую. У мене стільки немає.

– Шкода, – відповів продавець. – Просто поклади на прилавок.

Бет поклала книжку.

– У вас є інші книжки про шахи?

– Авжеж. У відділі «Ігри та спорт». Ходи глянь.

У задній частині книгарні була ціла полиця з назвами на кшталт «Пол Морфі та золота доба шахів», «Вдалі шахові пастки», «Як удосконалити свої шахові навички», «Удосконалена шахова стратегія». Бет узяла книжку під назвою «Напад і контратака в шахах» і почала читати нотації партій, уявляючи їх у голові та не дивлячись на схеми. Вона стояла в крамниці цілу вічність, поки нечисленні покупці заходили і йшли. Ніхто її не турбував. Вона проглядала партію за партією й дивувалася деяким приголомшливим ходам – жертвам ферзя і спертим матам. У книжці було шістдесят ігор, і кожна починалася з назви вгорі сторінки, наприклад: «В. Смислов – Й. Рудаковський: Москва, 1945» або «А. Рубінштейн – О. Дурас: Відень, 1908». У цій останній білі провели пішака у ферзі на тридцять шостому ходу, погрожуючи відкритим шахом.

Бет подивилася на обкладинку книжки. Вона була меншою за «Сучасні шахові дебюти», а на наклейці зазначалося: «$ 2,95». Дівчина почала систематично перечитувати її. На годиннику на стіні книгарні була пів на одинадцяту. Їй треба було їхати за годину, щоб не запізнитися на іспит з історії. Продавець не звертав на Бет жодної уваги, і собі заглибившись у читання. Вона зосередилась, і до пів на дванадцяту запам’ятала дванадцять партій.

В автобусі до школи почала перегравати їх у себе в голові. У деяких ходах – не шикарних, як жертва ферзя, а інколи навіть у простих пересуваннях пішака на одне поле – Бет помічала тонкощі, від яких волоски в неї на потилиці ставали дибки.

Вона запізнилася на контрольну на п’ять хвилин, але, здається, всім було байдуже, і вона однаково закінчила раніше за всіх. Упродовж двадцяти хвилин до перерви Бет грала партію «П. Керес – А. Тарновський: Гельсінкі, 1952». Вона починалася з дебюту Руї Лопеса, під час якого білі вивели коня так, що Бет помітила за цим непрямий напад на королівського пішака чорних. На тридцять п’ятому ходу білі так вражаюче походили турою на b7, що Бет ледве не скрикнула за своєю партою.

* * *

У школі «Фейрфілд-Джуніор» були учнівські клуби, які збиралися на годину після уроків та інколи по п’ятницях замість класних зборів. Серед них, зокрема, були «Яблучний πиріг», «Юні дебютантки» і «Міські дівчатка». Вони були схожі на сестринства в коледжах, і для вступу треба було отримати запрошення. До «Яблучного πирога» входили восьми- та дев’ятикласниці; більшість із них носили яскраві кашемірові светри й по-модному пошарпані коричнево-білі туфлі-«оксфорди» з гольфами в ромби. Деякі з членок жили за містом та мали коней[8]. Породисті панянки. Такі дівчата ніколи не дивилися на Бет у коридорах; завжди посміхалися комусь іншому. Їхні светри були яскраво-жовтого, темно-синього, пастельно-зеленого відтінків. Їхні гольфи доходили їм якраз до коліна й були виготовлені зі стовідсоткової натуральної англійської вовни.

Іноді, коли Бет дивилася на себе в дзеркалі дівчачого туалету на перервах, на своє пряме каштанове волосся, вузькі плечі та кругле обличчя з нудними карими очима й веснянками на переніссі, у неї в роті з’являвся той старий оцтовий присмак. Дівчата, які входили в клуби, мастилися помадою та тінями для очей; Бет не фарбувалася, а її волосся досі звисало на лоба окремими пасмами. Вона й не думала, що її приймуть до клубу, та й ніхто не думав.

* * *

– Цього тижня, – оголосила місіс Мак-Артур, – ми починаємо вчити двочлен Ньютона. Хтось може сказати, що таке двочлен?

Бет на задній парті підняла руку. Це вперше вона робила таке.

– Так? – викликала її місіс Мак-Артур.

Бет встала, раптом відчувши себе ніяково.

– Двочлен – це математичний вираз із двома членами. – Вони вивчали це в «Метуені» торік. – Наприклад, х + у – це двочлен.

– Дуже добре, – похвалила її місіс Мак-Артур.

Дівчину, яка сиділа перед Бет, звали Марґарет; у неї були сяйливе біляве волосся та дорогий кашеміровий светр світло-лавандового відтінку. Коли Бет сідала, білява голова злегка повернулася в її бік.

– Заучка! – прошипіла Марґарет. – Клята заучка!

* * *

Бет завжди ходила коридорами одна; їй і на думку не спадало, що можна робити якось інакше. Більшість дівчат ходили по двоє чи троє, але Бет була сама.

Одного дня, коли вона виходила з бібліотеки, її увагу привернув далекий сміх, і Бет побачила далі по коридору спину високої чорної дівчини. Поруч із нею, біля фонтанчика з питною водою, стояло двоє нижчих дівчат, які дивилися на неї знизу, коли вона сміялася. Бет не бачила чітко їхніх облич, а світло, що било з-за їхніх голів, змусило її примружитись. Висока дівчина трохи повернулася, і в Бет мало не спинилося серце, таким знайомим їй здався нахил її голови. Бет швидко пройшла з десяток кроків у їхній бік.

Але то була не Джолін. Бет різко стала й відвернулась. Троє дівчат пішли геть від фонтанчика й проштовхались надвір через парадні двері будівлі. А Бет довго стояла, витріщаючись їм услід.

* * *

– Можеш сходити до Бредлі і купити мені цигарок? – попросила місіс Вітлі. – Здається, я застудилась.

– Так, пані, – відповіла Бет.

Було суботнє пообіддя, і вона тримала книжку на колінах, але не читала її. Дівчина перегравала партію між П. Морфі та суперником, якого назвали просто «гросмейстер». У вісімнадцятому ходу Морфі – конем на c5 – було щось незвичайне. Це був хороший напад, але Бет відчувала, що Морфі міг би завдати більше шкоди своєю турою ферзевого флангу.

– Я дам тобі записку, адже ти ще надто молода, щоб курити.

– Так, пані, – відказала Бет.

– Три пачки «Честерфілд».

– Так, пані.

Вона бувала в магазині Бредлі лише одного разу, з місіс Вітлі. Та дала Бет нашкрябану олівцем записку і гроші – долар та двадцять центів. Дівчина передала записку містеру Бредлі за прилавком. За її спиною стояла довга стійка з пресою. Взявши цигарки, вона обернулася й почала розглядати журнали. На обкладинках «Тайм» і «Ньюзвік» було зображено сенатора Кеннеді: він балотувався в президенти і мав не дуже великі шанси, адже був католиком.

В одному ряду стояли жіночі журнали, всі з обличчями на обкладинках, які скидалися на обличчя Марґарет, і Сью-Енн, й інших дівчат із «Яблучного πирога». Їхнє волосся сяяло; їхні губи були пухкі й червоні.

Бет якраз вирішила йти, коли щось привернуло її погляд. У нижньому правому кутку, поруч із журналами про фотографію, засмагання та майстрування, стояв журнал із шаховою фігурою на обкладинці. Дівчина підійшла й узяла його зі стійки. На обкладинці також були заголовок, «Чес Рев’ю», і ціна. Бет розгорнула журнал. У ньому було повно нотацій і фотографій людей за грою в шахи. Там була стаття під назвою «Переосмислення королівського гамбіта», а ще – «Блискучі винаходи Морфі». А вона ж щойно грала одну з партій Морфі! У дівчини закалатало серце. Вона проглядала сторінки. Там була стаття про шахи в Росії. І постійно спливало слово «турнір». У журналі була ціла секція під назвою «Турнірне життя». Бет не знала, що існує така річ, як шаховий турнір. Думала, що в шахи просто грають, як місіс Вітлі в’язала килимки чи складала пазли.

– Юна панно, – озвався містер Бредлі, – вам доведеться або купити журнал, або покласти його назад.

Бет обернулася, налякана.

– Хіба не можна просто…

– Почитайте табличку, – сказав містер Бредлі.

Перед нею висіло рукописне оголошення: «Хочете прочитати – купіть». У Бет залишилося п’ятнадцять центів, та й усе. Кілька днів тому місіс Вітлі сказала їй, що доведеться деякий час потерпіти без кишенькових грошей: кошти закінчувались, а містер Вітлі затримувався на заході. Бет поклала журнал на місце і вийшла з магазину.

На пів дорозі зупинилася, на мить задумалась, а тоді повернулася. На прилавку, біля ліктя містера Бредлі, лежав стос газет. Вона простягла йому десятицентовик і взяла одну з них. Продавець обслуговував якусь пані, яка оплачувала замовлення. Бет пішла до кінця стійки з журналами, затиснувши газету під пахвою, і почекала.

За кілька хвилин містер Бредлі промовив:

– У нас є три розміри.

Вона почула, як він пішов углиб крамниці, а пані – слідом за ним. Бет узяла примірник «Чес Рев’ю» й загорнула його в газету.

Надворі в сонячному світлі вона пройшла квартал. За першим же рогом зупинилася, вийняла журнал і засунула його під пояс спідниці, прикривши лазуровим светром, виготовленим із переробленої вовни та купленим у «Бені Снайдері». Дівчина сховала журнал під пухким светром і викинула газету в смітник на розі.

Ідучи додому зі скрученим журналом, щільно притиснутим до її плаского живота, вона думала про той хід турою, якого не зробив Морфі. У журналі було написано, що Морфі був «імовірно, найвидатнішим гравцем за всю історію цієї гри». Тура могла піти на c7, і чорним не варто було брати її своїм конем, бо… Бет спинилася посеред кварталу. Десь гавкав пес, а через дорогу від неї два маленькі хлопчики на дбайливо покошеному газоні галасливо гралися в квача. Коли другий пішак походив на g5, інша тура могла б підійти ближче, і якби чорні взяли пішака, це відкрило б шлях слону, а якщо ні…

Бет заплющила очі. Якби чорні не взяли пішака, Морфі міг би форсувати мат за два ходи, передовсім жертвуючи слона з оголошенням шаху. А якби взяли, то другий білий пішак походив би знову, і тоді слон зайшов би з іншого боку і чорні більше нічого не могли б удіяти. От і все. Один із хлопчиків через дорогу почав плакати. Чорні нічого не могли б удіяти. Гра скінчилася б щонайменше за двадцять дев’ять ходів. У партії в книжці Полу Морфі знадобилося тридцять шість ходів, щоб виграти. Він не побачив того ходу тури. А Бет побачила.

Над головою в монотонно-синьому небі сяяло сонце. Пес і далі гавкав. Дитина плакала. Бет повільно йшла додому, повторюючи подумки цю партію. Її розум був ясний, наче досконалий, дивовижний діамант.

* * *

– Олстон мав би повернутися вже кілька тижнів тому, – мовила місіс Вітлі. Вона сиділа в ліжку, біля неї лежав журнал із кросвордами, а маленький телевізор на комоді працював із вимкненим звуком. Бет щойно принесла їй чашку розчинної кави з кухні. На місіс Вітлі був її рожевий халат, а обличчя було вкрите пудрою.

– Він скоро повернеться? – запитала дівчина. Насправді їй не хотілося говорити з місіс Вітлі – вона квапилась повернутися до «Чес Рев’ю».

– Його, безсумнівно, затримали, – сказала жінка.

Бет кивнула. Тоді повідомила:

– Я хотіла б знайти підробіток, працювати після школи.

Місіс Вітлі примружилась.

– Підробіток?

– Можливо, я могла б працювати в якійсь крамниці чи мити десь посуд.

Місіс Вітлі довго витріщалася на неї, перш ніж заговорити.

– У тринадцять років? – зрештою вимовила вона. Тоді тихенько висякалася в носовичок і згорнула його. – Мені здавалося, тобі нічого не бракує.

– Я хотіла б заробити трохи грошей.

– Я так розумію, на новий одяг.

Бет мовчала.

– У твоєму віці, – сказала місіс Вітлі, – працюють лише кольорові дівчата.

Почувши, як жінка вимовила слово «кольорові», Бет вирішила більше не говорити про це.

Вступ до Шахової федерації Сполучених Штатів коштував шість доларів. Іще за чотири можна було передплатити журнал. І було дещо іще цікавіше: у розділі «Турнірне життя» були зазначені пронумеровані регіони; один із них охоплював Огайо, Іллінойс, Теннессі та Кентуккі, і під цим номером було оголошення: «Чемпіонат штату Кентуккі, вікенд після Дня подяки, спортивна зала старшої школи імені Генрі Клея, Лексінґтон, пт, сб, нд», – а під ним напис: «Призовий фонд – $ 185. Вхідний квиток: $ 5. Тільки для членів ШФСШ».

Отже, шість доларів коштуватиме вступ і ще п’ять – участь у турнірі. Їдучи по Мейн-стріт, автобус проминав школу імені Генрі Клея; вона розташовувалася за одинадцять кварталів від Дженвелл-драйв. А до Дня подяки залишалося п’ять тижнів.

* * *

– Чи може хтось сказати це словами? – запитала місіс Мак-Артур.

Бет підняла руку.

– Бет?

Вона встала:

– У будь-якому прямокутному трикутнику квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів, – і сіла назад.

Марґарет хмикнула й нахилилася до Ґордона, який сидів поруч із нею й інколи тримав її за руку.

– Ох і заучка! – прошепотіла вона високим дівчачим голосом, що аж променився від люті. Ґордон засміявся. Бет дивилась у вікно на осіннє листя.

* * *

– Не знаю, куди діваються гроші! – бідкалася місіс Вітлі. – Цього місяця я майже нічого не купувала, а мої запаси спустошені. Спустошені. – Вона впала в крісло з чинцовою оббивкою й на мить втупилася в стелю виряченими очима, ніби очікувала, що їй на шию впаде гільйотина. – Я заплатила за електрику і телефон та купувала прості, невибагливі продукти. Я відмовляла собі у вершках до ранкової кави, нічогісінько не купила для себе самої, не ходила ні в кіно, ні на барахолку в методистській церкві, і в мене все одно лишилося сім доларів, хоча мало бути двадцять. – Жінка поклала на столик зіжмакану однодоларову купюру, яку щойно виловила в гаманці. – Ось що в нас лишилося до кінця жовтня. Ледве вистачить на курячі шийки та вівсянку.

– Хіба вам не приходять гроші від притулку? – запитала Бет.

Місіс Вітлі перевела очі зі стелі на дівчину.

– Весь перший рік, – монотонно протягнула вона. – Так наче тієї суми вистачає на твоє утримання.

Бет знала, що це неправда. Притулок платив сімдесят доларів, а місіс Вітлі не витрачала на неї стільки грошей.

– Аби стерпно прожити до кінця місяця, нам потрібно двадцять доларів, – сказала місіс Вітлі. – До цієї суми мені не вистачає тринадцять. – Вона зиркнула на стелю і тоді назад на Бет. – Треба ретельніше вести рахунки.

– Може, це через інфляцію, – мовила Бет, і в цьому таки була частка правди. Вона взяла лише шість – на членство у федерації.

– Може, так і є, – погодилася жінка, злагіднівши.

Залишалася проблема, де знайти п’ять доларів на турнір. Наступного дня після нарікань місіс Вітлі на гроші Бет, сидячи на класних зборах, вирвала аркуш із зошита для творів і написала листа містерові Шайбелю, прибиральнику, притулок «Метуен», Маунт-Стерлінґ, штат Кентуккі. У ньому було написано:

Дорогий містере Шайбель,

невдовзі тут відбудеться шаховий турнір із призом у сто доларів за перше місце та п’ятдесят за друге. Є й інші призи. Участь коштує п’ять доларів, а в мене стільки нема.

Якщо Ви надішлете мені цю суму, я поверну Вам десять доларів, якщо взагалі щось виграю.

Щиро Ваша

Елізабет Гармон

Наступного ранку, поки місіс Вітлі ще спала, Бет узяла із захаращеного столу вітальні конверт і марку. Листа вкинула до поштової скриньки дорогою до школи.

У листопаді вона витягла ще один долар із гаманця місіс Вітлі.

Минув тиждень, відколи вона написала містерові Шайбелю, але відповіді не було. Цього разу з частини тих грошей вона купила новий випуск «Чес Рев’ю». У ньому знайшла кілька партій, на яких могла вправлятися, – в одній із них грав молодий гросмейстер на ім’я Бенні Воттс. Це був чемпіон Сполучених Штатів.

* * *

Місіс Вітлі, здається, часто застуджувалась.

– У мене схильність до вірусів, – казала вона. – Чи у них до мене.

Вона дала Бет рецепт, щоб сходити до Бредлі, і десятицентовик на колу.

Коли Бет зайшла до крамниці, містер Бредлі зиркнув на неї скоса, але нічого не сказав. Вона віддала йому рецепт, і чоловік пішов до задньої частини крамниці. Бет ретельно уникала наближатися до журналів. Коли місяць тому вона взяла «Чес Рев’ю», то був єдиний примірник. Продавець міг одразу помітити.

Містер Бредлі приніс пластикову пляшечку із друкованою етикеткою. Поставив на прилавок і дістав паперовий пакет. Бет витріщилася на пляшечку. Пігулки всередині були продовгуваті та яскраво-зелені.

* * *

– Це мої ліки для спокою, – пояснила місіс Вітлі. – Мак-Ендрюс вирішив, що мені потрібен спокій.

– Хто такий Мак-Ендрюс? – запитала Бет.

– Доктор Мак-Ендрюс, – відповіла місіс Вітлі, відкручуючи кришечку, – мій терапевт. – Вона вийняла дві пігулки. – Принесеш мені склянку води, люба?

– Так, пані, – сказала Бет.

Поки дівчина йшла до ванни по воду, місіс Вітлі зітхнула й мовила:

– І чому вони насипають тільки пів пляшечки?

* * *

У листопадовому номері надрукували двадцять дві партії з професійного турніру в Москві. Гравців звали Ботвинник, Петросян, Лаєв; звучало, як у казках. Була там і фотографія двох із них – схилених над шахівницею, темноволосих і насуплених. На обох чорні костюми. За ними, поза фокусом, сиділа величезна публіка.

У грі між Петросяном і якимось гравцем на прізвище Бенькович, у півфіналі, Бет помітила невдале рішення Петросяна. Той пішов у напад пішаками, хоча не варто було. Цю партію коментував якийсь американський гросмейстер, який вважав ті ходи пішаків хорошими, але дівчина бачила глибше.

Як міг Петросян так промахнутись? Чому американець не побачив слабини? А вони точно мали багато часу на вивчення позиції, адже в журналі писали, що партія тривала п’ять годин.

* * *

Марґарет лише засунула язичок у замкову скобу шафки, але не повернула ручку. Тепер вони були поруч у душових кабінках, і Бет бачила чималі груди Марґарет, схожі на тверді конуси. Її власні груди досі не відрізнялися від хлопчачих, а на лобку щойно почало пробиватись волосся. Марґарет ігнорувала Бет і мугикала щось собі під ніс, намилюючись. Бет вийшла з душу й загорнулась у рушник. Досі мокра, вона повернулася до роздягальні з шафками. Там нікого не було.

Дівчина швидко витерла руки й тихесенько вийняла засув на дверцятах шафки Марґарет, обгорнувши його рушником. Вода скрапувала з волосся на руки, але Бет не зважала – після хлопчачої фізкультури тут і так уся підлога була мокра. Вона вийняла засув і відчинила дверцята – поволі, щоб не скрипнули. Серце калатало в грудях, ніби якась тваринка.

Там лежала гарненька коричнева сумка з натуральної шкіри. Бет іще раз витерла руки і взяла її з полички, нашорошуючи вуха. Дівчата в дýші хихотіли та галасували, але на тому й усе. Бет навмисно прийшла перша, щоб зайняти найближчу кабінку, і швидко помилась. Інші ще не впоралися. Вона відкрила сумку.

Там лежали кольорові листівки, новенька на вигляд помада, черепаховий гребінець, елегантна лляна хустинка. Бет зарилася в усі ці речі правою рукою. На дні, у маленькому срібному затискачі, лежали банкноти. Вона витягла їх. Дві п’ятірки. На мить дівчина завагалася, а тоді взяла обидві, разом із затискачем. Поклала сумку назад і вставила засув на місце.

Власні дверцята Бет залишила причиненими, але не замкненими. Тепер вона відчинила їх і засунула складені п’ятірки до свого підручника з алгебри. Тоді замкнула дверцята, повернулася до душу й милася, поки всі інші дівчата не пішли.

Коли в роздягальні нікого не залишилося, Бет досі вдягалася. Марґарет не розстібала своєї сумки. Бет глибоко зітхнула, як місіс Вітлі. Її серце досі калатало. Вона дістала затискач для купюр із підручника і засунула його під шафку, якою користувалася Марґарет. Він легко міг випасти з її сумки, а гроші міг узяти будь-хто. Бет склала банкноти й засунула собі у туфлю. Тоді взяла свою блакитну дермантинову сумку з полички, розстебнула її та потягнулася до маленької кишеньки, в якій лежало дзеркальце. Вийняла звідти дві зелені пігулки, поклала їх до рота, пішла до раковини й запила, набравши води в паперовий келишок.

На вечерю були спагеті з фрикадельками та желе на десерт. Поки Бет мила посуд, місіс Вітлі, яка сиділа у вітальні і саме піднімала гучність на телевізорі, раптом сказала:

– Ой, забула. – Бет і далі віддирала сковорідку для спагеті, а за хвилину зайшла місіс Вітлі з конвертом у руці. – Тобі прийшов лист, – повідомила вона й повернулася до «Новин від Гантлі та Брінклі».

То був брудний конверт із написаною олівцем адресою. Бет витерла руки й розірвала його: там лежало п’ять однодоларових купюр без жодної записки. Вона довго стояла біля раковини, стискаючи банкноти в руці.

* * *

Зелені пігулки коштували чотири долари за пляшечку на п’ятдесят штук. На етикетці було написано: «Три поповнення». Бет розплатилася чотирма однодоларовими купюрами. Тоді хутко пішла додому й поклала рецепт назад до столу місіс Вітлі.