Читать книгу Хід королеви - Уолтер Тевис, Walter Tevis - Страница 6

На вході до спортзали поставили парту, і за нею сиділо двоє молодиків у білих сорочках. За ними вишикувалися ряди довгих столів із біло-зеленими шахівницями. У залі була купа людей, які розмовляли між собою, а деякі грали; переважно то були молоді чоловіки та хлопці. Бет не побачила жінок, окрім однієї, і жодної кольорової особи. До парти поруч із молодиком ліворуч була пришпилена записка: «СПЛАЧУВАТИ ТУТ». Бет підійшла до нього з п’ятьма доларами.

– У тебе є годинник? – запитав молодик.

– Ні.

– У нас діє система спільного користування годинниками, – повідомив він. – Якщо у твого суперника його не буде, підійди до нас. Гра починається за двадцять хвилин. Який у тебе рейтинг?

– У мене його немає.

– Ти вже колись грала на турнірі?

– Ні.

Молодик кивнув на гроші Бет.

– Упевнена, що хочеш?

– Упевнена.

– У нас немає жіночої секції, – зауважив він.

Бет просто дивилася на нього.

– Запишу тебе до початківців, – сказав він.

– Ні, – заперечила дівчина, – я не початківиця.

Інший молодик спостерігав за ними.

– Якщо в тебе немає рейтингу, то гратимеш із початківцями з рейтингом до 1600, – докинув він.

Бет майже не звертала уваги на рейтинги в «Чес Рев’ю», але знала, що в майстрів він щонайменше 2200.

– Який приз для початківців?

– Двадцять.

– А в іншій секції?

– У відкритій секції перший приз – сотня.

– Є якесь правило, що забороняє мені грати у відкритій секції?

Той похитав головою.

– Це не зовсім правило, але…

– Тоді записуйте.

І Бет простягла купюри. Молодик стенув плечима і дав їй анкету.

– Там троє хлопців із рейтингами за 1800. Іще може приїхати Белтік, а він чемпіон штату. Вони тебе живцем з’їдять.

Дівчина взяла кулькову ручку й почала вписувати своє ім’я та адресу в анкету. У пункті «Рейтинг» поставила великий нуль. Тоді передала анкету назад.

Гра почалася із запізненням на двадцять хвилин. Розбиття на пари забрало деякий час. Коли вивішували імена на дошці, Бет запитала чоловіка поруч із нею, чи їх обирали жеребкуванням.

– Зовсім ні, – відповів той. – У першому турі пари залежать від рейтингу. Після того переможці грають із переможцями, а переможені – з переможеними.

Коли нарешті вивісили її картку, там було написано: «Гармон – б/р – чорні». Вона висіла під карткою з написом: «Пекер – б/р – білі». Обидві картки висіли біля номера 27. Вони були останні.

Бет підійшла до дошки № 27 і сіла з боку чорних фігур. Це була остання шахівниця на дальньому столі.

Поруч із нею сиділа жінка років тридцяти. За хвилину підійшло ще двоє жінок. Одній було років двадцять, а інша, суперниця Бет, була високою огрядною старшокласницею. Бет оглянула ряди столів, за якими всідалися чи вже починали грати учасники; всі вони були чоловіками, переважно молодими. Жінок-учасниць у турнірі було всього четверо, і всіх їх посадили в дальній куток та поставили грати між собою.

Суперниця Бет дещо незграбно сіла, поставила шаховий годинник із двома циферблатами й простягнула руку.

– Я Аннетт Пекер, – назвалася та.

Бет потисла її широку вогку руку.

– Я Бет Гармон, – теж відрекомендувалася. – Я не розумію, що робити з годинниками.

Аннетт, здається, відчула полегшення від того, що могла щось пояснити.

– Ближчий до тебе циферблат відміряє твій гральний час. У кожного гравця є дев’яносто хвилин. Після свого ходу натискаєш на кнопку згори, і тоді твій годинник зупиняється, а годинник суперника починає йти. Біля цифри «12» на кожному циферблаті є червоний прапорець; коли твої півтори години минуть, твій упаде. Якщо це станеться, ти програла.

Бет кивнула. Їй здалося, що півтори години – це дуже довго: вона ніколи не гаяла на одну партію більше, ніж двадцять хвилин. Біля кожного гравця лежав аркуш паперу в лінійку для запису ходів.

– Можеш увімкнути мій годинник, – сказала Аннетт.

– Чому вони ставлять дівчат грати з дівчатами? – запитала Бет.

Аннетт здійняла брови.

– Це не обов’язково. І якщо виграєш, тебе поставлять із кимось іншим.

Бет потягнулася й натисла на кнопку, і годинник Аннетт зацокав. Дівчина дещо знервовано взяла свого королівського пішака й поставила його на е4.

– О, – додала вона, – тут діє правило дотику, до речі.

– Що це означає?

– Не торкайся фігури, якщо не збираєшся нею ходити. Якщо торкнешся, мусиш кудись її перевести.

– Гаразд, – сказала Бет. – Тепер ти маєш натиснути на кнопку?

– Вибач, – мовила Аннетт і натисла. Зацокав годинник Бет. Вона твердо простягла руку й походила своїм слоновим пішаком ферзевого флангу на четверте поле. Сицилійський захист. Натисла на кнопку, а тоді поклала лікті на стіл обабіч шахівниці, як росіяни на фотографіях.