Читать книгу Не опускаючи очей… - Вадим Крищенко - Страница 2

Я не святий – усе було,

За чимось я жалкую, може…

Та я не відвертав чоло,

Коли світився образ Божий.

Були гріхи – це теж ганьба:

Пече мене ота провина…

Та кожний вірш мій – це мольба,

Щоб ти воскресла, Україно.

На жаль, не все збувається,

Але я не тужу.

У темну тінь ховаюся,

А з білою – ходжу.

Молитвою прозорою

Наповню душу й плоть.

Я сам собі повторюю:

– Сприймай, що дав Господь.

Не все ще поле скошене,

Не стихнув серця щем…

Ні, ремствувать негоже нам,

Бо ми іще живем.

Нам сонце світить, дощ іде,

Бджола несе нектар…

Прожитий нами кожен день —

Це долі щедрий дар.

Хтось згодиться – не згодиться,

Та в слові повторюсь:

Спасибі за сьогоднішнє.

За завтрашнє – молюсь.

Коли життя од бід – рябе

Й тягар невдач на серце тисне,

Картай когось, картай себе,

Та не кляни свою Вітчизну.

Була покара без вини,

Була в дорозі прикрість різна,

Та од прокляття відверни

Ти Бога, Матір і Вітчизну.

Я уже за життя перевалом,

Звідти ніби видніше мені,

Що зосталось іще, що пропало,

Що у правді, а що у брехні.

Перевал – це неначе вершина,

Де видніша життєва безмеж.

Звідси можна збагнути причину,

Усвідомити наслідок теж.

Перевал – це неначе печатка,

Як анкети скупий папірець,

Бо підтверджує, де мій початок,

Передбачивши, де мій кінець.

Є служителі різні у Храмі —

І отці, й архіреї старі,

І прості, непомічені нами,

Без золочених риз – дзвонарі.

В цьому храмі життя, в цьому світі,

Що здійма свої бані до хмар,

Серцю бачиться – я не єпископ,

Не священик я – лише дзвонар.

Я дзвоню, щоби чуть прихожанам,

Щоб у душах відлунював щем…

І признаюсь: не так і погано

В Божій справі служить дзвонарем.

У радості і у печалі

Ловімо кожну мить життя…

Ніхто не знає, що там далі —

Чи звук сурми, чи забуття.

Літа вже котяться донизу,

Все основне – вже відбуло.

Не хочеться, як гілка хмизу,

Згоріть, розвіявши тепло.

А може, в цьому суть єдина,

Що вироста із верховіть, —

Своїм теплом хоч на хвилину

Когось в цім світі обігріть?

А життя як життя —

Є щоденні проблеми.

Чорне з білим злилось —

І сіріє очам.

Хоч і важко торкать

Нам болючої теми,

Та живемо не так,

Як хотілося б нам.

Хоч ми ждемо давно

Барву щедрого сонця.

І відкрили йому

Наші спраглі серця.

Та життя як життя —

У полоні емоцій.

А пунктири бажань

Наче зморшки лиця.

Весняні кольори,

Проростіте у долю,

Що пізнала усе

На своєму віку.

Нахилімо вуста,

Де криниця бездонна —

Пити воду живу,

А не труту гірку.

Притулюсь, пригорнусь

Я до рідного слова, —

Це наснага моя,

На яку я молюсь.

І Вітчизни ім’я

Повторятиму знову,

А святим образам

Я низенько вклонюсь.

Хай під нашим вікном

Не сумує калина,

Не засліпить очей

Дощова крутія.

Хай не ронить сльозу

Від неправд Україна,

Бо то мати твоя,

Бо то мати моя.

Запаліте вогонь, щоб розвіяв пітьму,

Щоб страждань наших випалив гнидь.

Запаліте вогонь, бо колись і комусь

Треба, треба його запалить.

Запаліте вогонь, щоб уже не погас,

Ми іще не сліпі, не німі…

Запаліте вогонь, бо не можна весь час

Жити нам у пітьмі, у ярмі.

Запаліте вогонь, щоб очищенням був

Від обману, брехні та незгод,

Щоб спалив-спопелив наші біди й злобу.

Світла вже зачекався народ.

Боролися і бились,

Та стихла боротьба…

Кудись ті сили ділись —

Лишилася ганьба.

Сусід лихий повчає:

«По-нашему гутарь».

І духу не стачає

Уникнуть злих покар.

А «патріоти» гнуться,

Свою міняють масть…

До чого ж ти, матусю,

До чого дожилась?

Душить кривда серце знову,

Стало ще сумніш.

Не продаймо рідну мову

За гріховний гріш.

Ми кричали: «Нас багато!»

Чом не стали в ряд?

Не муруймо нашу хату

На чужинський лад.

Насварились ми доволі,

Недруг лізе в дім.

Не проспімо, браття, волі,

Ой же – не проспім!

Загубився поміж нами

Дзвін єднальних слів.

Не пускаймо в отчі храми

Ми чужих попів.

Чом козацьку нашу спину

Кволість напина?..

Збережімо Україну —

Бо вона одна!

Щоб воля козацька не снилась мені,

Щоб я був сліпим і до всього байдужим, —

Купали мене у солоній брехні,

Студили мене на морозяній стужі.

Вбивали і словом, і лезом ножа,

Щоб вуха не чули, не бачили очі.

Але воскресає поволі душа,

Вона не вмирає і вмерти не хоче.

Хотіли, щоб я все забув на віку,

Кидали мені кров’яної отрути.

Хоч пив я, хоч пив я ту чашу гірку —

І все ж рідну матір не можу забути.

Ой, вічна жаго – Україно моя:

Хто ми і для чого живемо на світі?

До правди, до сонця повернутий я

Лише у твоїм злато-синім суцвітті.

Я лізу вгору… Не дивлюся вниз,

Де прірва зиркає нахабним оком.

З останніх сил чіпляюсь за карниз

Надій, що опинились так високо.

У рухові, в напруженні увесь…

Ще кілька метрів – і вершини ложе.

І в цім бажанні ближчать до небес,

Надіюся, Господь мені поможе.

Душа поета… Вічна таїна —

Всі засміються, а вона заплаче,

Бо свідком лиш була вона одна

Розлук земних і місячних побачень.

Йому вона яснила хмурий день,

Очей не відвертала од кохання,

Щоб він знаходив слово для пісень,

Щоб кожна пісня не була остання.

Душа поета тихо входить в зал

Чи залітає, як небесна птиця.

Вона не просить оплесків й похвал,

Вона лиш хоче людям поклониться.

Душа поета – як тонка струна,

І водночас об’ємна, як планета.

Схиляє небо до землі вона,

Щоб ви відчули зоряність поета.

Душа поета – крило любові,

Вона у пісні, вона у слові,

Вона у квітці і у безсонні,

Вона в молитві, в святій іконі.

Душа поета – в словах привіту,

Щоб правда гордо ішла по світу.

Душа поета – це сльози щастя.

Ви їй повірте – і вам воздасться.

Відвертаєм очі ми,

Зморщуємо лоб…

Полікуй нас, лікарю,

Від оцих хвороб,

Щоб усе ми бачили

І щоб чули все —

Де ганьба, де правдонька,

Що людей спасе.

Полікуй од хворості,

Атонії сил,

Та іще від зречення

Батьківських могил,

Від ознак лякливості,

Шулерських проблем…

Полікуй, бо, видиться,

Зовсім пропадем.

Полікуй, бо треба нам

Дітям передать

Запорозьку вольницю

І козацьку стать.

Показати діточкам,

Як летять орли,

Щоби за плазунство нас

Та й не прокляли.

У цім вертепі хитрих слів і вчинків,

Де місце шани зайнято ганьбою,

Де в постулатах вже гнила начинка —

Останнє слово я лишаю за собою.

На цім суді, де править бал нечистий,

Де судять честь з усмішечкою злою,

Де світ – комедія, а ми усі – артисти, —

Останнє слово я лишаю за собою.

Хоча на сумнів взято все доцільне,

Хоча життя неначе поле бою,

Хоча я сам у рамочці прицілу —

Останнє слово я лишаю за собою.

Мені брехню уже набридло слухать,

Бо правда чорною прикрита пеленою…

Во ім’я Сина, і Отця, і Духа —

Останнє слово я лишаю за собою.

У муках ми з’являємось на світ

І покидаємо його також у муках.

А поміж них іще десяток бід

До нас приходять, простягають руки.

Яка фатальна формула життя —

Немов до неї чорний знак пришитий…

І все ж крізь болі, сум і каяття

Вуста шепочуть спрагло: жити, жити…

Як дні летять!..

Ні, не летять – мелькають,

Не вгледіти нічого навкруги,

Як у вікні вагонному, щезають

Минулих літ серпневі береги.

Позаду вже… Ой Боже, – все позаду.

Це правда, хоч пекуча і гірка.

…Пожовклий сад навіює досаду,

Холодний дощ із хати не пуска.

Не хочеться ні плакать, ні сміятись,

Лише збагнуть, цей світ ще раз збагнуть…

А дні летять… І п’ятий, і десятий —

Ховаються в осінню каламуть.

Щось прокричать, як гуси, звуком низьким.

Чи зрозумію зойк той до пуття?

Мить… Лише мить – від риски і до риски.

І мить та називається – життя.

Страждання нам дано як милість,

Бо так Всевишній заповів.

З гріхів ніхто із нас не виліз,

З гріховних дій, гріховних слів.

А хто щасливець, хто невдаха?

Ні, відповіді не прості:

Чи той, хто забиває цвяха?

Чи – хто вмирає на хресті?

У дорогу треба хліба,

Для дороги треба друга.

Буде краще, буде легше

Цю дорогу подолать.

Не підкосить ніг утома,

Не зачепить душу туга.

І горби тоді здадуться

Непомітні, ніби гладь.

Ой біжить моя дорога —

То підйоми, то глибини.

І не знаєш, де праворуч,

Де ліворуч поверне.

Зачерствіла, розкришилась

У руках моїх хлібина,

А товариш, ніби ж вірний,

Вже давно забув мене.

Спотикаюсь об каміння,

Йду напомацки і боком,

Йду убрід на бистру воду,

Де не скрізь лежать мости…

А без хліба – сил немає,

А без друга – одиноко…

Хоч без хліба та без друга,

Але треба, треба йти.

Забутий дім. Забиті вікна.

І хвіртка скривлена – навстіж.

Нікого тут не чуть, не видно —

Самотність бродить босоніж.

А хтось колись сюди заходив,

І дім цей звеселяв когось…

У хутірці, що біля броду,

Життя чомусь перевелось…

Нікому дім вже не потрібен,

Хоча є стіни, стеля, дах…

Та квіти вицвіли вже ніби,

І проліта байдужий птах…

Не прагну знатися багатим,

Бо, видно, щастя не у тім.

Я лиш боюся, щоб не стати,

Як цей старий, забутий дім.

Тріскучі клятви, словеса та дії —

Здаються ловкі, та у них брехня.

Незрозумілі серцю гречкосія

Придворний ґвалт, нікчемна метушня.

А кожний хоче – іменем народу,

Усіх святих приклеївши в девіз…

Але від цього людям в нагороду —

Велика дуля під саменький ніс.

Всяк верещить: я батько правди, геній.

Лиш я до правди знаю вірний шлях.

Але, насипавши повненько у кишені,

Зітре всі обіцяночки в очах.

Ой цяцянка-обіцянка —

Хай дурень радіє…

Не купітесь на приманку

Того лиходія.

Лиш за тими й разом з тими

Ми іти охочі,

Хто Вкраїні од сльозини

Витре тужні очі.

А в нас корінь козацький —

Тож медівки налий,

Нас не схопить зненацька

Недруг хитрий і злий.

Тож за вдачу крилату

І за правду сповна —

Перехилимо, браття,

Дружній келих до дна.

Хай неправда не коле,

Хай всміхається дім.

Тож по колу, по колу

Братства чарку пустім.

Пересилим незгоду,

Зборем днини гіркі.

Ми ж козацького роду,

Ми такі, ми такі!

Лихо з поглядом лютим,

Не дивись у вікно,

Бо по-нашому буде

Все одно, все одно.

Вдачу маємо горду

І пісні в нас дзвінкі.

Ми козацького роду,

Ми такі, ми такі!

Начищу до блиску нові свої мешти,

Щоб дух кавалерський не тух.

Я файну кобіту зустріну… А решту

Не хочу казати услух.

Я хлопець зі Львова, хлопак гоноровий,

До мене під руку не лізь.

Я вдачею спритний і гострий у слові,

Сміхів накочу повен віз.

Я з друзями гучно заходжу в кав’ярню

І каву по-львівському п’ю.

Мене не чіпай – бо затія ця марна —

Принизити гордість мою.

Не зли мене криком, брехливий москалю,

До тебе не буде жалю,

Бо я посаджу твою пиху на палю,

У ватрі зухвалість спалю.

Тож чуйте, лихі підлабузники злості,

Не смикайте вибуху нить.

Я можу тому полічити всі кості,

Хто край мій захоче зганьбить.

Хай бризкає слиною челядь нервова —

На все в мене вистачить сил.

Я хлопець зі Львова, я хлопець зі Львова,

Я волі вкраїнської син.

«Бандеровець», – хтось кинув в злості.

Не буду суперечить я.

Велика честь носити й досі

Героя справжнього ім’я.

Нехай брехня ковтає слину —

Їй зрозуміти не дано.

Пишайся, краю мій, за сина,

Що звів свободи знамено.

Ця постать, мужністю прошита,

І нині з нами у бою.

Отак, як він, – усім нам жити,

Вітчизну боронить свою!

Та знов ведуть нас до загину.

І гнівом повниться земля.

– Бандерівці, спасіть Вкраїну! —

Хтось наче з неба промовля.

Хоча життя – як тінь на очі,

Та по той бік іще не хочу,

Ще не зігнула спину старість,

Ще діти не повиростали,

Ще не відсміяні сміхи,

Ще не відмолені гріхи,

Іще на землю і на лиця

Не надокучило дивиться,

Іще сльоза моя не прісна,

Іще не виспівалась пісня,

Не змовкло слово під дощем…

І так – іще… іще… іще…

В теплі і ніби не голодний —

Пишу, бо ще звучить струна…

В обіймах з музою сьогодні,

А завтра – Бог єдиний зна.

Горить свіча. І з чаєм кварта…

І, зрозумівши часу біг,

Не смію відкладать на завтра

Те, що зробить сьогодні міг.

Бо все в житті бува раптово —

І згасне, вичахне тепло.

Тому й підігріваю слово,

Щоб стала пісня на крило.

Уже бадьорі стихли кроки,

Буває, сил не вистача…

Спішу зробити щось, допоки

Горить свіча, моя свіча.

Тобі виламували руки,

Тебе хотіли затоптать,

Та слів твоїх високі звуки

Красою вічною дзвенять.

Молюсь тобі я, рідна мово,

За тебе – в кревній боротьбі,

Бо я народжуюся знову

І воскресаю у тобі.

Час перекреслить і забуде

Усіх перевертнів й нікчем.

А ти була і вічно будеш,

Допоки на землі живем,

Допоки сонце в небі світить,

Допоки блискає зоря…

Беріть цю мову в серце, діти,

Із вуст пророчих Кобзаря.

Чи вибрав правильну дорогу? —

Не раз запитую себе.

Оббиті об каміння ноги,

І туга по душі шкребе.

Але печалитись не хочу,

Зневірі серце не віддам,

Бо ще горять в любові очі,

Бо вірю, добрі люди, вам.

Було всього у власній долі,

В дорозі, що у світ вела.

Та я нікому не дозволю

На неї лить отруту зла.

Всевишньому я вдячний, звісно,

Що в тім вертепі різних див

Він залишив для мене пісню,

Мене для пісні залишив.

Живу, немов несу повинність, —

Без задоволення та втіх.

А може, в цьому старість винна?

Чи я спокутую чийсь гріх?

Літа біжать неспинним кроком —

Аж обертом йде голова:

Заснув, прокинувсь – з Новим роком!..

І так не рік, і так не два.

А далі що? Гадать не хочу,

На жаль, відгадка лиш одна…

Я словом душу залоскочу,

Щоб посміхнулася вона.

Бо так не хочеться в мінорі

Свої викреслювати дні,

Коли ще далі неозорі

Ув очі дивляться мені.

Коли радіють руки теплі,

Як покладеш їх на траву…

Всміхнуся… Бо іще ж не в пеклі —

На цьому світі ще живу.

Майбутнє – наче знаки запитання:

Не передбачить і не відгадать…

Та добре знаю – більше там страждання,

Аніж того, що зветься благодать.

В житті давно я відкусив солодке,

Лишилося лише запить гірким…

Присяду там, де тесана колодка,

І знову йду, де шлях курить, мов дим.

А скільки ще відміряно протопать? —

На цю розгадку я не трачу сил.

Мій день із запахом підсушеного кропу

У вікна густо заливає синь.

Я добре знаю – є кінець дороги,

І час заграє фінішну дуду.

Та поки ще мої ступають ноги,

Стискаю зуби і вперед іду.

Усі ми блукальці на грішній землі,

В очах – загадкові дороги.

Шукаємо пристань в добрі і теплі,

І мрієм – хай вистачить змоги.

Усі ми блукальці – ідемо, ідем,

Не знаємо: криво чи точно…

А доля людська зі складних теорем

Секретів відкрити не хоче.

Усі ми блукальці – дорога крута,

А обрій все далі та далі.

І пристань не та… Шкода – знову не та,

І радості менш ніж печалі.

Ми звідали в світі багато оман

І мало похвал та овацій.

Ми знову в дорозі – крізь дощ і туман…

Ми власної долі блукальці.

Душа в туманах корчиться,

Бо промінь сонця щез.

Злетіть під небо хочеться,

Так хочеться небес.

Безкрилими і кволими

Чи будем довго ми?

Ой, прилетіть, соколики

Із дужими крильми.

Вже досить слухать пугача —

Нікчемна пісня та…

Хай не сліпить нас куряча

Ляклива сліпота.

Ой, прилетіть, соколики,

До наших душ і хат,

Ой, прилетіть і виведіть

Хоробрих соколят.

Твій голос і для мене, і в мені,

Твоїх діянь ловлю я позивні.

Твоєї мови лагідні слова —

Як спраглому студениця жива.

Пече мене вогонь твоїх тривог,

Беру твій біль, щоб розділить на двох.

Я усміхом просвітлений твоїм —

В мені звучиш ти, як весняний грім.

Твою сльозу я виплачу в журі,

Твій день вплету у сяєво зорі,

Твій заповіт навіки збережу,

Не проміняю на любов чужу.

Твій голос, Україно, я беру,

Ним повнитись і в холод, і в жару,

Щоб з образом осяяним твоїм

Возводить правди і любові дім.

Україно моя, отчий зоряний краю,

Бо імення твоє з осяйного тепла.

Україно моя, я тебе обнімаю —

Хай любові вуста п’ють з твого джерела.

Ми живемо в епоху

Прискорення часу.

Ми живемо в епоху

Лихих катастроф.

В нас багато нещирих,

Надуманих гасел,

Але мало добра,

Що очищує кров.

Ми живемо в епоху,

Де меншає друзів,

Де панує жорстокий,

Сухий практицизм.

Ми кудись летимо

У шаленій напрузі.

Ми кудись летимо…

І боюся, що вниз.

Волає пам’ять до знемог:

– Вкраїнці, будьте разом!

У нас так мало перемог

І безліч злих поразок.

Чого отак? Причина де? —

Запитую у себе.

Ні, сонце правди ще зійде

На українське небо.

Розвіє наклепи чужі,

Поб’є душевні ґрати…

А ти і я – допоможім

Йому з пітьми устати!

Боже царство не куплять земні лихварі.

Сила – в правді, а не у торбині банкнот.

Тож виходьмо і ми на світанній зорі,

Щоби виполоть розбрату злісний осот.

На добрі лиш тримається праведний світ,

А все інше – холодні, порожні слова.

Хай в тумані не згубиться цей заповіт

І водою йорданською нас обмива.

Ми воскреснем, постанемо ще із ганьби,

І розвіється кривда ядуча, як дим.

Тільки серце нехай од печалі-злоби

І від сліз вікових – не стає кам’яним.

Ми відродимось – чую провіщенський знак,

Матір Божа його подає із небес.

І вже тихо втікає з душі переляк,

І видзвонюють дзвони, щоб дух наш воскрес.

Не йшов з фанфарами у ногу,

По власній стежці шкандибав,

Але у серці, слава Богу,

Не заглушив щемких октав.

Ой, на шляху траплялось різне —

Було трагічне і сумне…

Але ішла десь поруч пісня,

Щоб в час лихий спасти мене.

За те, що пив з криниць любові,

Що не втопився у злобі,

Що душу грів у ріднім слові, —

Я, пісне, дякую тобі.

Кожний помирає в одиночку…

І з останнім подихом в журбі,

Розірвавши на душі сорочку,

Кожен сповідається собі.

Не згадаєш, скільки з’їв смачного,

Скільки випив у житті чарок,

Скільки взяв для розкоші усього,

Скільки мав для похоті жінок.

А спитаєш в цій прощальній тиші

Сам себе, щоб страх свій відвести:

Чи добро посіяв, чи утішив,

Чи зробив когось щасливим ти?

Лише це, як спокою захочем,

Бо всі інші відчуття – чужі…

Кожен помирає в одиночку,

Не минувши сповіді душі.

Ярмарок нуртує —

Продається все.

Гучно пропонує

Хто що принесе.

Продається цукор,

Продається сіль,

Продається радість,

Продається біль.

І червоне, й біле —

Аж пітніє лоб.

Продається тіло,

Вмочене в сироп.

Продаються очі —

Сором їх не їсть.

Купиш тут охоче

Усмішку і злість.

Продаються лиця

Власні і чужі,

Продаються ниці

Та іще й вожді.

Ярмарок нуртує —

На смак різний крам…

Тільки власну душу

Я тут не продам.

Бо коли в людини

Продана душа,

Нащо все останнє —

Тіло з’їсть іржа.

І тоді не треба

Радості й жури…

Ярмарок нуртує:

Заплатив – бери.

Скриплю пером… Втікаю від зажури,

Ховаюся за лагідні слова,

Щоб не боліла тяжко голова

І не дивилась в серце ніч похмура.

Бо стільки назбиралося лихого,

Щоб збить мене одним ударом з ніг,

Щоб я упав і встати вже не зміг

І не здолав життя свого дорогу.

Я зачиню усім незгодам двері,

Що обвивають тіло, як вужі…

Коли мені нелегко на душі —

Скриплю пером на чистому папері.

Приходить день, немов прозріння,

Коли рельєфніше усе.

І відчувається коріння,

Що крону на собі несе.

І ти не просто, сам собою,

А від землі. І в час сівби

Своєю сієшся судьбою

На ниву іншої судьби.

Коли усе гаразд, коли одні удачі —

Боюся… Це до певної пори…

І, посковзнувшись, знов скочусь неначе

З горбочка втіхи у рівчак жури.

Коли жура як тінь, і не щастить ні в чому,

І голос радості не зве давно мене —

Чекаю й вірю: у вікні нічному

Моя зоря вже скоро спалахне.

Минулося, забулося… Було ж немов учора,

Соталась біла ниточка, а шиє нитка чорна.

Котилося, котилося та й стало під горою,

Озвалося смішиною, відлунилось журбою.

Літа за днями мчалися розлунисто і гінко,

Було, здавалось, солодко… Чого ж зробилось гірко?

Не все, не все збувається… Та шкодувать не варто,

Біля надії гріємось, що пломенить, як ватра.

І знову поспішаємо, жене жива потреба,

А під ногами сон-трава, над головою – небо…

Біжи… Та чи устигнеш ти вже за синком чи донею?..

І все це називається так дуже просто – долею.

Як добре бути добрим,

Привітним, а не злим…

Піду кудись за обрій,

Де серпня сивий дим.

Де кольори природні,

Де звук – немов мотив,

Де схована в сьогодні

Краса вчорашніх див.

Надихаюсь травою,

У воду забреду

І заберу з собою

Наївність молоду.

Не чую важкість ноші…

Й тоді, коли вернусь,

Усі слова хороші

Знайду й скажу комусь.

І знову день почався із тривоги…

Хоча як можна жити без тривог?

Та спокою все ж хочеться хоч трохи,

Щоб рівчаки не горбили дорогу,

Щоб душу не терзав переполох.

Та, певно, в мене вже така планида —

Не кожному всміхається вона.

Хоча душа в три ціпи перебита,

Та тішить думка, в слово перелита:

Без молотьби – не матимеш зерна.

В чому щастя? Пізнаю з роками

Риси щастя – спільні і не схожі…

Доторкнуть не зможеш їх руками,

Роздивитись – певне, теж не зможеш.

Бо вони – як чародійство пісні

Чи слова кохання під вербою…

В чому щастя? – відповіді різні.

А для мене – просто буть собою.

Хтось на верхній вертикалі,

Хтось давно у яму вліз.

А все інше – то деталі,

Суміш сміху й тужних сліз.

Ми живем в епоху ринку:

Віски п’є високий чин,

А народ гризе шкуринку

І запить немає чим.

Возвелись гучні хороми:

Мармур, срібло і кришталь.

Хто і як? – усім відомо —

Зліз на верхню вертикаль.

Гляну глибше, гляну далі —

І сказати хочу вам:

Ці високі вертикалі

Піддаються теж на злам.

Словом втішитися хочу,

Та воно слабке, на жаль…

І сміється мені в очі

Незборима вертикаль.

Безсонна ніч…

Тягуча тиша,

А за вікном – колючий сніг.

В очах минуле – яскравіше:

Що зміг зробити, що не зміг.

Я намагаюсь відшукати

У споминах мажорний звук.

Та все ж багато, ой, багато

Дісталося душевних мук.

Життя рельєфні колорити

Зашторила якась пітьма.

І серце хочеться відкрити.

Але кому? Таких нема.

Згадались болі і провини —

Гіркі, як грона горобин,

А може, сам у тому винен,

Що залишився сам-один?

Пече безсоння, наче рана:

Кому потрібен я – дивак?..

А може, забіліє ранок —

І здасться все уже не так.

Сьогодні так, сьогодні так —

А завтра все інакше.

Та не ховайся в переляк,

Мій друже, мій козаче.

Хоча літа додолу гнуть

І тінь ляга на вічі.

Та зрозумій одвічну суть:

На світі ми не вічні.

Тож поки не відкрапав строк —

Твори добро для щастя.

Повір – що вимовив Пророк,

Й тобі за це воздасться.

Бо інше – видумки старі —

Упало й розкололось.

Лиш на любові і добрі

Життя зростає колос.

Живу як всі, – не краще і не гірше,

Стрічаю ранок й вечір у вікні,

Собі мережу на папері вірші —

А що, скажіте, треба ще мені?

Собі ходжу – не пізнають, не кличуть —

Не знаменитість в першому ряду.

А горду пиху на маснім обличчі

Або п’яницю – мовчки обійду.

Чого ще треба? – Щоб зростали діти,

Пішли у люди й стали теж людьми.

І щоб змогли руками обігріти,

Чого зігріти не зуміли ми.

Ну ось і все. І так – вовіки й прісно.

А все останнє – вигадка пуста.

Мені б одне – щоб склалась щира пісня

Та ще комусь би впала на вуста.

Бідуємо… Але п’ємо – аж темно,

Задуму відігнавши від чола…

Проклята чарка – це одвічна тема

Убогого вкраїнського села.

Все продається тут за оковиту…

Я оглянусь, задумаюсь на мить:

В моїм селі уже давно пропито,

Що можна «отоварить» і пропить.

Хоч хата вбога і хлівець поганий —

Та наливай в гранчак без зайвих слів…

Яка ганьба. Хіба ми з роду п’яниць?

Хіба ми з роду вічних гультяїв?

Ні, ми уміло сіяли й косили,

Колись найкращим був наш хлібний лан.

Та забирає думання і сили

Оцей підступний, цей хмільний дурман.

Пропити можна долю і родину,

Бо гірше ворогів зміїне зло…

Ти маєш щось робити, Україно,

Щоб врятувать своє хмільне село.

Добре живеться людині,

В кого м’якенький хребет.

Так воно… Так і понині:

Судження це – не секрет.

Добре тому, хто зігнеться,

Скаже, що хочуть почуть,

Руку лизне і всміхнеться

Там, де дійшло до плачу.

Сипле: ви – світоч, ви – геній,

Хоч ті персони пусті…

Так – і монетки в кишені,

Так – і тепленько в житті.

Правда вже не на фасаді —

Десь, щоб не бачив ніхто…

Глянь – він уже на посаді

Із персональним авто.

Може, не ті маю гени,

Але скажу наперед —

Не розраховуй… Бо в мене

Закостенілий хребет.

Весь час обдурюють мене

І рідний люд, і рідна влада…

Згадалось судження одне:

Людська брехня – липка принада.

Ми потонули вже в брехні,

Згубивши гордість та чесноти,

Свої достоїнства земні

Змінявши на чужі банкноти.

Не можемо без неї жить —

Їй підставляєм лоба й плечі,

Щоб полоскатись кожну мить

В брудній, брехливій колотнечі.

Розбивши гідності мости,

Утверджуємо суть безбожну:

Якщо збрехав для мене ти —

То я й тобі збрехати можу.

Збрехать, що плюнуть, – все одно…

Не треба задавать питання.

Брехню всяк сипле, як пшоно, —

Без остраху і покаяння.

Ой, думи рояться сумні

І позирають в очі строго…

Бо як в густій імлі брехні

Знайти до істини дорогу?

В нас метушні, як в тих комах…

Де загубились лад і спокій?

Усі ми добрі на словах,

Насправді – ми такі жорстокі.

Ми злість ковтаєм, як вино,

Нас бісить справедливе слово.

І все, що Богом нам дано,

Чомусь втрачаєм поступово.

Шукаєм виправдань собі,

Рука гріховна хрест тримає…

Але неправді та злобі

Немає виправдань, немає.

Господь казав нам: полюби

І розділи хлібину чесну…

Коли ж ми зможем без злоби

Цю заповідь в душі понести?

Життя – суцільний лабіринт…

Де вихід, а де вхід?

І я блукаю не один

У нім багато літ.

І спотикаюся, і злюсь,

Спиняюсь там і тут…

Йду обережно, бо боюсь

В глухий потрапить кут.

Ось і прийшла випробувань хвилина,

Мене пита: «Ти мужній? Доведи!»

Усе життя неначе мить єдина,

Мов на чолі краплиночка води.

Збираю звідусіль і волю, і напругу —

Хай не покинуть в цей тривожний час.

Надії простягаю теплу руку:

«Допоможи… Щоб день мій не погас».

Не знаю, що мені готує завтра,

І видива в очах моїх летять…

Хоч, може, раз, але людині варто

Пройти по грані смерті і життя.

Цікавість запитала в юнака:

– Твоя вершина… Де вона? Яка?

– Любов!

Тепер вона у зрілості пита:

– Що повнить змістом днини і літа?

– Праця!

Іде до старості, зове відповісти:

– А що цінуєш більше всього ти?

– Життя!

За роком – рік,

За кроком – крок…

Я душу спік,

Сльозами змок.

Пізнав печаль

Я не одну…

Та долю все ж —

Не прокляну.

Бо основне:

Я був, я жив.

Не все забрав —

Щось залишив.

Щодня неначе починаюсь знову,

Хоч за собою не палю мости…

Нанизую на власне серце слово,

А за всі муки, Господи, прости.

Відродженим іду шукати правди,

Очищеним – відновлюю красу.

Я на сльозі людській не вчуся грати,

Чужу печаль на сміх не понесу.

Свої гріхи ношу завжди з собою

І не скажу: мені це не болить.

В юрбі суєтній був і я юрбою,

Пізнав і сором, і лякливу мить.

Пізнав усе: мене не раз ламали,

Під ноги клали балки перепон.

Та не згубилось віще слово мами:

«Синочку, совість – вищий наш закон».

Я прагнув мати цю єдину міру,

Для вчинків, що кумедні і сумні,

Святим отцям я навіть не повірю,

Коли мені сумління скаже «ні».

Стрімке життя міняє ідеали,

Стають нові вожді на п’єдестал.

Але земля, що кривдою топтали,

Для мене все ж найвищий ідеал.

Бо тут мої і осені, і весни,

Бо тут мої і зорі, і хрести.

Мій краю, я перед тобою чесний,

А за все інше – Господи, прости.

Молись, шануйся в ріднім слові —

І Бог тоді повірить нам.

А крики злісні, гонорові

Не треба пропускати в храм.

Та хоче наш сусід повчати —

Хто ми, і звідки, і чому…

Ми знаємо свої початки

І чуєм пращурів сурму.

Слова, пригладжені до лоску,

Із хитрих вуст летять у вись.

Наслухавшись попів московських,

Народе мій, не помились.

І не бери на душу сором,

Бо це не з наших сподівань.

Бач – по Мазепинських соборах

Москва собі збирає дань.

Пізнаймо істину єдину,

Де височінь і глибина:

Тоді воскресне Україна,

Як буде церква в нас одна!

Крізь брехні, злості та зневіру —

Тобі, Вкраїно, йти вперед,

Переступивши дійсність сіру,

Що наставляє свій багнет.

Не тухне сяєво небесне,

Бо вже в очах твій храм стоїть…

Іще прийдуть, із мрій воскреснуть

Для правди лицарі твої.

Хай в тебе недругів багато —

Не розгубися в суєті,

Бо день прийде – і Бог освятить

Тебе на звершення святі.

Помахали літа журавлиним пером.

Ой, як слизько іти по дорозі…

Поспішаймо, братове, творити добро —

Поки ми іще в змозі.

Хай же недругів крик не заглушить наш рід.

Ні, ярмо не вдягаймо на спину.

Не топчімо Тарасів святий заповіт —

Хай же правда не згине.

Хоч нема суперечкам початку й кінця,

Та сумління підказує: досить!

До любові свої повертаймо серця —

Україна нас просить.

До прозріння уже наші очі ідуть,

Бо сліпими нам бути негоже.

Вірмо в сили свої і у Божу могуть —

І нам Бог допоможе.

Ріка життя…

Усякою була ти —

То повноводна,

Як весни розлив.

То пересохла —

Можна в глек налляти

Скупі ті краплі,

Що потік лишив.

Була швидка ти,

А була повільна,

На дні пісок

Чи мул під камінцем…

В собі з’єднала

Здатність і невміння.

Журбу і радість

Бризкала в лице.

Ріка життя…

Колись проворна хвиля,

Тепер все тихше

Чуть її мотив…

Та рідна пісня,

Як татарське зілля,

Мене знов кличе

Ув обійми див.

Пливе ріка,

Де човники і шхуни

Моїх видінь

На білім папірці.

Я вдячний долі:

Зовсім не шкодую,

Що скупаний

Колись у цій ріці.

Ріка життя…

Ще скільки простягнеться?..

Та втішений,

Що можу проректи:

Ріка життя

Тече із мого серця,

Щоб у твій день,

Вкраїно, протекти.

Хто є хто – це розгледіти важко,

Коли зло носить маску добра

І шуліка, немов райська пташка,

Біле пір’я собі підбира.

Хто є хто – помилитися можна, —

Ми не маги, якісь мудреці.

Лиш признаюся: помилка кожна

Залишає на серці рубці.

Як упаду… Вітрам віддам свій голос.

А вічну думу – полю і садам.

Крізь мене проросте тужавий колос

На тиху згадку, добрі люди, вам.

Перетворюся у дощі навкісні,

В громи весняні, в запах полину.

І озовуся у нехитрій пісні,

Що в синій вечір сколихне струну.

Як упаду… Віддам я небу очі —

Хай котить сонце тепле, осяйне.

І, може, хтось під небом цим захоче

Із пам’яті покликати мене.

Як упаду… На листі калиновім

Писатиму із дальності листи,

Бо хочу з вами стрітися у слові,

У ріднім слові віри й доброти.

У годину чорну й грізну

Він озвучив людям пісню,

Що покликала до волі,

Бо прийшла на те пора.

І, осиливши дорогу,

Засурмила перемога,

Обняла людей щасливих,

Що… забули пісняра.

Пориви час остудить

І стишаться громи.

Все буде так, як буде.

Чи так, як прагли ми?

Не буду гнівно гудить

Життя уперту суть.

Все буде так, як буде.

Чи так повинно буть?

Воскреслі у вогні

Знамена піднесем…

Ми будем на коні,

Хоча ще під конем.

В житті своє візьмем,

Не втопимось в багні…

Хоча ми під конем,

Та будем на коні.

Нікчемне, беручке, мов клей, —

До всіх вчепитись може…

Уміймо забувати зле

І пам’ятать хороше.

Крізь втому, котра спину гне,

Крізь біль невдач і крики

Хай не заступить нам дрібне

Побачити велике.

Дай, Боже, нам своєї сили

І мужності своєї дай,

Щоб ми від зла оборонили

Себе і свій стражденний край.

Дай, Боже, нам своєї віри,

Що ми народ – були і єсть!

Хай недруга лихі сокири

Пощербляться об нашу честь.

Дай, Боже, нам усе згадати

І усвідомити, що є,

Дай мучитися, і страждати,

І вистраждать-таки своє.

Ще й словом праведним і зором

Застережи, а не утіш,

Щоб нам очей не виїв сором

За душу, продану за гріш.

Повторю молитву щиру і негорду,

Як твоє, Вкраїно, праведне ім’я.

Повторю молитву рідного народу,

Щоб її почули небо і земля.

Хоча твоя кишеня з дір

Й надії – рубані на силос…

Але не вір, не вір, не вір,

Що все! Життя вже зупинилось.

Хоч непроглядне око тьми —

Не підпускай розпуку близько

І рідним словом підійми

Живучості своєї риску.

Коли невдачі через край —

Схились до Божої ідеї.

Воскреснувши, всім передай

Уроки мужності своєї.

Штуками хитрими

Повниться світ,

Землю розхитує

Маятник літ.

Час – це не паніка

Піднятих рук…

Точна механіка,

Звірений рух.

Стало вже звичаєм —

Час для усіх

Чітко відлічує

Смуток і сміх.

В рясності, в повені —

Тільки бігом…

Всі ми наповнені

Рухом його.

Маятник, маятник —

Вічності син.

Мається, мається

Серед хвилин.

Мається, мається

У суєті…

Всі ми на маятник

Схожі в житті.

Усе, що зміг, здається, вже побачив,

Усе почув, що можна чуть у гулі.

І усмішка мажорних передбачень

Уже не тішить, як в літа минулі.

Неначе вже нічого і не треба:

Наївся, насміявся, напечаливсь.

Набрид вже лемент, і набрид вже щебет,

Душа до тихих відпливла причалів.

Нічого вже не треба… Вечір сірий

Тягар двох рук поклав мені на плечі…

Та десь в куточку згубленої віри

Ховається ще слово заперечень.

Ей, скинути хоча б десяток літ,

Хоча б десяток… Не прошу я більше.

Й принадами знов заяснів би світ,

І задзвенів би він мажорним віршем.

А так усе схиляюсь на мінор:

Холодний дощ і погляди холодні…

Горить свіча… У чарочці кагор —

Без сповіді я причащусь сьогодні.

Ковток вина та ще сухар пісний —

Хоч не гіркі, але загіркли в роті.

Вже давня мрія перейшла у сни…

Чого усе я відкладав на потім?

Нема часу вже відкладать, нема.

Як швидко все промчало, пролетіло!..

А за вікном хурделиться зима,

І ув очах отак пекучо-біло.

Та все ж на серці начебто не лід —

Воно мелодію ще віднайде у слові,

Воно іще у теплоті любові…

Ей, скинути хоча б десяток літ!..

Зняв руку на святе —

Тобі вже не проститься…

Сьогодні день сльози —

Вона із неба йде.

За щит омонівський

Сховались хитрі лиця —

Незрячі і глухі

До Бога і людей.

Скорботний літній день

Тримає квітку білу…

Святий наш мученику,

Вибач і прости,

Що навіть поховать,

Покласти у могилу

Ми не зуміли так,

Як вартий, Отче, ти.

Кийками били нас

І газом ще труїли,

Лякали голосно,

Та ми вже не раби.

Вкраїно-страднице,

Знайди небесні сили

Запам’ятать цей день

Печалі і ганьби.

Ми всі живемо в зоні постійної тривоги,

Пришиті до питання: хто виживе? хто ні?

І мовчазні прогнози хапають нас за ноги,

Сховавши соломинку солодкої брехні.

Ми всі живемо в зоні із тисячі припущень,

І тисяча здогадок накручена на вісь…

Уже не розберешся: хто вчитель, а хто учень,

Хто істину підкаже і правді відповість?

Коротке слово «зона» завчили навіть діти.

За обрієм недальнім такий густий туман.

Нам залишила доля тулить свою надію

До давніх, наболілих, радіоактивних ран.

Ми тут усі живемо заручниками смерті,

Хоча немає дроту, та звідси не втекти,

Бо наші душі спраглі, бо наші руки вперті

Притягують до зони невидимі дроти.

Ми всі живемо в зоні чорнобильського лиха,

І стінка саркофага від нього не спасе.

А нам волають гучно, а нам шепочуть тихо:

– Не слухайте, не бійтесь, – це побрехеньки все.

Хтось хоче заховатись за папірець закону,

Свою вину забувши, б’є у словесну мідь.

Та, ніби грізний присуд, стоїть тривожна зона,

Немов пересторога – на всі світи стоїть.

Я знову входжу в коло протиріч,

Хоч намагаюсь вийти з цього кола…

Безсонною для мене стала ніч,

Нова тривога спокій поборола.

Чого?.. Чого таким вразливим став,

На кожний крок народжую відлуння?

Не котять сміх притишені вуста,

Не вдарить радість по сердечних струнах.

Чого сприймаю гостро так злобу?

Щоб просто мовчки обійти – та де там…

А може, коли б я інакшим був,

Коли б інакшим – то б не був поетом.

Дні минають через крапку з комою,

Хоч себе повторюють вони —

З схожими турботою і втомою,

З почуттям тривоги і вини.

Напинає час мене суєтами,

Що такі далекі і чужі.

Він дружить не хоче із поетами,

Відігнавши пісню від душі.

Кобзарів палили на вогні,

Ставили до стінки, убивали…

Але невмирущості хорали

Все ж лунали на гучній струні.

Хоч незрячі, хоч були старі —

Йшли не раз крізь муки до загину,

Рятували співом Україну

Прометеї наші – кобзарі.

І тепер, коли нужда навкруг, —

Ой, тривожний голос у бандури,

Покликом тривоги і зажури

Кличе, щоб не вмер кобзарський дух.

Щоб народ піднявся і прозрів,

Вдаримо у струни ми на сполох.

І хай згине з переляку ворог,

Адже ми із роду кобзарів!

Ой, терзають Україну,

Хто до зла охочий,

Щоб орел отой двоглавий

Виклював нам очі.

Заломивши руки, матір

Ведуть до загину.

А домашні «патріоти»

В рот набрали слину.

У нікчемних суперечках

Загубилась влада.

Посміхаються манкурти:

«Так им, так им нада!»

«Капец вашей Хохляндии», —

Втішається ворог.

Чи знайдеться хоч одненький,

Хто вдарить на сполох?

Іще, напевне, не дозрів

Мій переляканий народ,

Бо вибира собі вождів

Із казнокрадів та заброд.

Не розбереться грішна плоть,

Де зло, де сяйво доброти.

До щастя, що дає Господь,

Видать, нам треба дорости.

Прожито день – і слава Богу,

В чотири боки поклонюсь…

Я в темні вікна на дорогу

Вже не дивлюся, не дивлюсь.

Не жду нікого я до себе

І сам нікуди не іду…

Шматок землі та клаптик неба —

Усе це маю на виду.

Кладу в огонь соснові дрова,

Щоб душу грішну відігріть,

Та бавлюся словами знову

На грані двох тисячоліть.

Чи вийде вірш, чи вийде пісня,

Чи писанина лиш пуста?..

Сиджу від ранку і допізна,

Поклавши тишу на вуста.

А вже погода – до морозу,

Об кригу ніч ногою б’є…

У всьому цьому – сіра проза,

Але й поезія тут є.

У житті чогось хотілось,

Ой, бажалося чогось…

Що не снилося – здійснилось,

А що снилось – не збулось.

Не вернеш усього знову —

Хай вже буде так, як є…

Ходить щастя волошкове,

Тільки щастя – не моє.

Кажуть, «щастя»…

Що це значить? —

Розкажіть і покажіть.

Всі удачі і невдачі

Нанижу на білу нить.

Білу ниточку повішу,

Заплету в нехитрий вірш:

Буде згадці веселіше,

Буде спомину тепліш.

Щоб не скубати волосся

І не морщити чоло?

Може, щось і не збулося,

Але щось таки було.

Вечірнє світло воскової свічки

Наповнює моє єство теплом.

Любові нерозділена дотичність

Як пташка, що щебече під вікном.

І сутінки пухкі та волохаті,

Мов іграшки м’які по тридцять сім…

А я один у вечоровій хаті

Веду розмову поглядом своїм.

І пахне воском, як в недільній церкві,

Хоч день промчав, мов злякане лоша.

Не хочеться все мірять на проценти,

На інший лад настроєна душа.

А хочеться подумати про вічне,

В якої Матір Божої лице…

Вечірнє світло воскової свічки

Настроює моє єство на це.

Я розчинюся в цьому розгомінні,

Щоб глянути на себе віддаля.

Маленька свічка в синім мерехтінні —

Мені ж від неї світиться земля.

Суміш втіхи й печалі

Випив, наче вино…

А що далі, що далі

Мені небом дано?

Залишив у тумані

Дні веселі та злі…

Я свої сподівання

Множу вже на нулі.

Не хапаюсь за серце —

Ще біда – не біда,

Та в моєму відерці

Заржавіла вода.

Хоч горілка в стакані,

Та вже око не п’є…

Залишив у тумані

Я кохання своє.

Листя ніби в конвертах

Розсила листопад.

А життя? Що ж, відверто —

Це лише зміна дат.

Згуркотіло і щезло,

Тільки пил з-під коліс…

А життя, коли чесно, —

Лиш приїзд і від’їзд.

Життя – сумні квадрати,

Мене тут час трима…

Щось хочу пригадати,

Та втішного нема.

Відпихую погане,

А мрію про одне:

Як сонечко погляне —

Моя журба мине.

Якщо печаль солона

Вас пробує на злам:

– Ідіть, ідіть до сонця, —

Я щиро раджу вам.

Загадую, що буде, —

Вгадаю я чи ні?

То березень, то грудень

Мої гаптують дні.

Загадую на радість —

Виходить на журу.

Я очі чистим ранком

Від смутку обітру.

Загадую на смуток —

Виходить на сміхи.

І вже, дивись, забуто

Жалів моїх гріхи.

Я спомини не кличу,

Бо ще в полоні мрій,

А сонечка позичу

У пісні дзвінковій.

І сил мені прибуде,

Хоч в сріблі голова,

Бо ще в любові людям

Не всі сказав слова.

Відпущені Всевишнім дні —

А я їх безрозсудно трачу

На теревень слова дурні,

На довгий сон й ходу ледачу.

Схиляюсь мало до пера.

Чи я не хочу, чи не можу?

І бездіяльності пора

Мене гнітить, мене тривожить.

І так вже згаяно часу

На різні побутові речі…

Чужі слова в душі пасу,

Свої – здаються недоречні.

По стежці осені іду…

Чи всохла творчості потреба?

Ні, пісню власних мрій та дум

Ще годен випустить я в небо.

Ще годен відгукнуть когось

І розділити з ним неспокій,

Бо це усе, що зосталось

В моїм житті на схилі років.

…А час схиляє жовту віть

І промовля листочок кожен:

«Спіши, поете, доробить

Усе, що вмієш ти і можеш».

Сьогодні мій день. Я чекав його довго

І важко ішов, аж вгиналась земля.

Сьогодні мені пахнуть квіти медово,

Душа – ніби скрипка в руці скрипаля.

Сьогодні мій день… День удач та бажання,

З криниці життя ще не випито все.

І слово привітне, і слово неждане

Мені рідну пісню на крилах несе.

Сьогодні мій день. День добра, і любові,

І ніжної музики в затінку тиш.

Твій погляд, кохана, і коси шовкові

Такі чарівні, як ніколи раніш.

Сьогодні зі мною вітається чемно

Берізка і небо – таке осяйне.

Сьогодні весна ніби та наречена,

Що вибрала з тисячі інших мене.

Хай завтра на очі накотить сльозина,

Із дерева втіхи залишиться пень

І знову під серцем загіркне полинно…

Та це не сьогодні… Сьогодні – мій день.

Нам треба вишити рушник,

Рушник любові та єднання.

Вплетімо пісню, а не крик

У це народне вишивання.

Нам треба вишити рушник,

Де кожна ниточка квітчаста,

Щоб кожен з нас до правди звик,

Повірив, що зустріне щастя.

Щоб розбрат вже навіки зник,

Загоїлись минулі рани —

Нехай простелиться рушник

На вулиці і на майдани.

Хай кожен ниточку вплете,

Не поспішаючи, поволі,

В це вишивання золоте,

Як в день новий своєї долі.

Український рушник —

З ним в дорогу рушай.

Український рушник —

Це найкраща з прикрас.

Український рушник,

Як вкраїнська душа, —

Хай вітає усіх,

Хай згуртовує нас.

Та невже це відцвітають вишні?..

Ми так рідко тут були в саду.

Біля плоту саджанці колишні

Розрослися в довгому ряду.

У турботах якось непомітно

Пролетів, як птах, засівний час.

Скоро в шибку знов загляне літо,

Щоб до себе запросити нас.

Скоро трави, що на оболоні,

Голосом твоїм гукнуть мене,

Скоро, скоро ягоди червоні

Нам вишнева гілка простягне.

А за літом осінь – жінка пишна

Одягне намисто золоте…

Та не поспішаймо… Біла вишня

Ще сьогодні у саду цвіте.

За обрієм, за далями

Журавлики дитинства.

Забулося, згадалося,

Припало жовтим листом…

Потішилась весняночка

Й розтала у тумані…

Були колись паняночки —

Уже зробились пані.

Давно ті трави скошені,

Що липли до сорочки…

У літ товстому зошиті

Все меншає листочків.

Погасли дальні вогники,

Що кликали щовечора…

Зробились очі вогкими,

Бо тугою обпечені.

Не множаться, а діляться

Літа, де більше осені…

А я на щось надіюся,

Надіюся і досі я…

Журу за хвіртку вижену

Та й покепкую трішки…

Була колись горішина,

А нині – лиш горішки.

Перетворюю смуток на втіху,

Перетворюю сльози на сміх,

Щоб в дорозі із льоду та віхол

Посковзнутись і впасти не міг.

Перетворюю ніч на світання,

Нароблю із проміння обнов,

Щоб та жінка, що зветься «кохана»,

Знов повірила в щиру любов.

Перетворюю слово у пісню,

Хоч робота оця не проста.

Може, хтось чи зі мною, чи після

Покладе пісню ту на вуста.

І небо в синій яснині,

І дух осіннього городу…

Шепоче листям день мені:

Цінуй життя як нагороду.

Я вдумуюсь у ці слова:

Як схожі і неповторимі —

Людина, дерево, трава…

Усе душа кладе на риму.

Навколо світло і пітьма,

Протяжний звук, коротка тиша…

Але без них і нас нема —

І в цьому сутність наймудріша.

Хвилини радості й жури

До мене обізвались лунко.

Життя всміхається: бери

Мої найкращі подарунки.

Все забувається, минає —

І ти хоч злися чи не злись,

Виходить з моди і линяє,

Що на вустах було колись.

Сьогодні те, а завтра… після…

Зника, як полуднева тінь.

Чи хоч моя одненька пісня

Прийде до юних поколінь?

Вогонь, що нині видно всюди,

Залишить пригорщу золи…

Хай молоді все ж не забудуть,

Що ми колись таки були.

Стрічаю день квітчастий —

І хочеться в цю мить

В минуле не упасти,

Майбутнім ще пожить.

Поміж осінніх китиць

Кажу собі: зумій

У згадці не втопитись,

Спастись на шхуні мрій.

Подумати: життя – це драма,

Бо смерті ти не обійдеш:

Іди в обхід, вирулюй прямо,

Надінь сто масок і одеж,

Зміняй свій будень на неділю.

І все ж… Не віриться душі…

Тому й втішає нас надія

За крок до вічної межі.

Життя як мить,

Єдина мить,

Махне крилом —

І пролетить.

Але в цю мить,

Коротку мить

Ясніло сонце

І блакить.

Я поки серцем

Не зачах,

Нестиму їх

В своїх очах.

Бо мить – це вимір

Для життя.

А вічність? —

То для забуття.

Знов перейшли ми на зимовий час,

Це значить, що зима не за горами.

Із поля вітер обізвавсь до нас

Уже її колючими сльозами.

І пізній ранок, і короткий день —

Усе зими окреслені прикмети.

За мною слідом сірий дощ іде

І затуля фіранкою предмети.

Та я все оглядаюся назад,

Неначе хочу день вчорашній стріти,

Бажання непомітний циферблат

Ще стрілками показує на літо.

Життя годинник цокає іще,

Відлічує поквапливі години.

Він побував під снігом та дощем,

Тому у нього вже слабкі пружини.

То поспішить, то трохи відстає,

То циферблата стрілками колише,

Але в ході не вичерпав своє.

Він цокотить – і це найголовніше.

Забутий човен біля річки,

Обплетений хвощем рясним,

Весло сховавши невеличке,

Чекає паводка весни,

Щоб знов відчуть колишню силу,

Поплавать, як було давно…

І, обійнявши хвилю синю,

Піти на дно.

Згадаю тих, кого нема між нас,

Хто мав бентежну українську душу,

Отих, хто піснею озвучив час…

Про них сьогодні слово мовить мушу.

В очах стоїть натхненний Яремчук,

Іван Мацялко відкрива завісу.

І Кириченко ллє небесний звук —

Ясніє світ від голосу Раїси.

Назвав – до кого серцем прикипів,

Ой, так болюче згадувать вас, друзі.

Мій день заповнив ваш високий спів,

Він озивається у радості і тузі.

Як гірко, що без вас світає день,

Що запросити вас не можуть зали,

Що так багато золотих пісень

Ви голосом своїм не доспівали.

Ми всі не вічні… Стрінемось колись,

Та треба жити, поки є ще сили.

Я хочу, щоб у колос заплелись

Ті Божі співи, що ви нам лишили.

Щоб голос український не затих —

Хай він в нащадках наших озоветься…

Сьогодні я згадати хочу тих,

Хто був мені близесенько до серця.

«Наша батьківщина – де є пити-їсти,

Де в шампанськім плаваєш, наче у воді…»

Слухаю – і страшно. Не знаходжу місця.

Щось не те ви кажете, хлопці молоді.

Щоб мораль читати, не шукав нагоду,

Бо натомість гордості проросли жалі.

Хто ми, – вас питаю, – без коріння й роду

І чи є замінники рідної землі?

У гріховнім світі можна все здобути,

Адже все купується – совість і штани.

Тільки батько й мати – дивні атрибути,

Бо за прейскурантами їм нема ціни.

Голосами предків кличе отча хата,

Хоч слова ці давнішні – правді не чужі.

В юності здається – можем світ здолати,

Світ же починається з власної душі.

Научи нас розуму, земле – рідна ненько,

Бо сліди безбатченків вітер замете…

«Наша батьківщина – там, де солоденько…»

Ні, не те ви кажете… Ой, не те, не те.

Незаслане ліжко і купи газет —

Відчув, що один я нічого не вартий…

Нагрію собі магазинних котлет,

Наллю собі чаю – води без заварки.

Ще посуд помити і витерти пил,

Попрати свою забруднілу сорочку.

Іще та іще – лише стачило б сил,

Хоча всього цього робити не хочу.

Оточують речі буденні й прості,

Не кращі від інших, не кращі й не гірші…

Але я все кину і сяду за стіл,

Забувши про інше, писатиму вірші.

І темна кімната немов заблищить,

Як в царських палатах, засяє усюди,

І музика дивна навкруг зазвучить.

Із прози життя знов поезія буде.

Віра народжує силу —

Так лиш, а не навпаки.

Мусиш збагнути, мій сину,

Все це на довгі роки.

Йдемо крізь болі і втрати,

Йдемо крізь шал суєти…

Щоб нам сильнішими стати,

Треба до віри прийти.

Який безжальний ув обману ніж —

У груди вдарив, щоб пекло й боліло,

Щоб день мій став немов похмура ніч,

Щоб корчилося у зневірі тіло.

Обман, обман, як чорна пелена, —

Сьогодні все навкруг покрито нею.

Його вина, його гірка вина,

Що він і правду теж зробив брехнею.

Чого безжально кинуто в огонь

Сердечне слово щирої довіри?

А як з вогню тепер дістать його,

Коли воно уже ламке і сіре?

Минається медовий хміль утіх,

Які лягли на ейфоричні дати.

І перед совістю стає обману гріх,

А за гріхи всім слід відповідати.

Все бачиться як у страшному сні,

Зі всіх боків летять отруйні стріли…

А може, не обманутий я, ні,

А може, навпаки, – я став тепер прозрілий.

Причаївся стрілець —

Відшуковує жертву.

Вибирає стрілець,

Хто повинен умерти.

Для прицілу стрілець

Знов примружує око,

І не думає він,

Що це, може, жорстоко.

Його жаль не пече,

Його сумнів не точить…

Траєкторія куль

Вже відміряна точно.

І душа у стрільця,

Як льодина, холодна:

Ще не всіх відстріляв

Ніби він на сьогодні.

Натискає курок,

Не відчувши зневіри…

І когось вже нема,

Вже немає навіки.

Не сміється стрілець

І, здається, не злиться…

Загадковий стрілець —

Чи байдужий убивця?

Загадковий стрілець —

Час безжально великий…

За безвинних молюсь:

«Нині, прісно й вовіки».

Подайте убогим, подайте нещасним —

Ой, скільки їх в нас розвелось.

Простягнуту руку стрічаю я часто,

Що просить і молить когось.

Подайте убогим… І вам теж воздасться.

Подайте, хто може подать,

Без люті, бридливості, всяких нотацій,

Явивши свою благодать.

Ні, буть милосердним не грішно нітрохи —

Хай добрість в душі пророста.

Так хочеться вірити в краще… А поки

Подайте їм ради Христа.

Пишу я вам листа з чорнобильської зони,

Роз’їхались давно сусіди майже всі.

І світять у селі лиш три віконця сонні,

Лиш три живих вогні у мертвій полосі.

З криниці воду п’ю, трушу свої ренети.

Є кури, та яєць вже не несуть чомусь.

Ой, ноги так болять – це, може, ті рентгени,

Та в місці іншому я вже не приживусь.

Пишу я вам листа, синочки і внучата.

А де адресу взять? – не знаю і сама.

Схилилася набік дідівська наша хата

І хоче вас позвать, та голосу нема.

Невесело одній – лиш образи на стінці

І ваші фото теж в нерівному ряду.

Я з вами говорю, лишившись наодинці

Із каганцем сльози, що стишує біду.

Пишу я вам листа… Чи відішлю? – не знаю,

Не знаю, хто б то вам його довезти зміг.

Я материнський біль, печаль усього краю

В молитву заплету за все і за усіх.

Якщо тривожна вість до вас колись прилине,

То знайте, діточки, минаючи жалі:

Між дорогих хрестів, де спить уся родина,

Знайшла я спокій свій у батьківській землі.

Дрижить чомусь рука – хитаються рядочки,

У шибку загляда тужава гілка слив.

Я Бога лиш прошу, сини мої, синочки,

Щоб він вас поберіг, щоб вас благословив.

Україно, матінко кохана,

Розбрату тебе терзає зло.

Прикладу я до твоєї рани

Свого серця весняне тепло.

Затулю ним нашу пісню й мову

Від зневаги, зла і від образ.

Хай же верховоди випадкові

Не ведуть у чорну прірву нас.

Відійдіть з дороги, товстосуми,

Ви не Прометеї – лихварі.

Хай же Кобзарева горда дума

Нас єднає в злагоді й добрі.

Хай же правди спалахне багаття

І гризня закінчиться сумна,

Бо вождів в нас розвелось багато,

А Вкраїна – лиш одним одна.

Нам є що сказати, нам є що послухать,

Хоч різні дороги в житті.

Але головне, що ми браття по духу,

Ми браття із ним по меті.

Дорога життя… Ой, не раз до загину

Його в даль чужинську вела,

Але де б не був – лиш одна Україна

Для нього святою була.

Холодні вітри залітали у душу,

Щоб гордість сховалась на дно,

Але серце знало – ніхто не засушить

Оте, що від батька дано.

Всміхнеться привітно, зустрінеться радо —

До жарту душа не сліпа…

Але до сих пір люте зло і неправда

І трусить його, і тіпа.

Гіркоти Вкраїни – це вічні дебати.

Загадка сердець не мина:

Де наші здобутки, де наші утрати,

Де гордість, де чорна вина?

Нам є що сказати, нам є що згадати,

Мені сумно з ним не було…

Щовечора я, повернувшись до хати,

Чекаю привітне «алло».

В цім вирі стосунків і слів необачних,

Де заздрість їдка, наче дим,

Признаюся чесно – я Богові вдячний,

Що є в мене, є побратим.

Не печалься, друже, що невдачі

Часто-густо йдуть за нами вслід…

Шептунам дамо копійку здачі —

Хай утруть з потилиці свій піт.

Заспівай, як вмієш ти співати,

Щоб звучало близько і здаля.

Хай у пісні задзвенять Карпати,

Буковинська батьківська земля.

Шлях до слави – колючки тернові,

Шлях до щастя… Хто його знайшов?

Ти ж прийшов до «Берега любові»

І на «Пізню зустріч» ти прийшов.

Наділив тебе високим хистом

Сам Господь… Оце лиш головне!

А все інше – хай з опалим листом

Вітер днів од тебе віджене.

Може, ми вразливі маєм душі,

Але прикрого у цьому теж нема.

Наші душі літо не засушить

І не приморозить їх зима.

Наша пісня, друже, не остання,

Наша сила – ще в цимбали б’є,

Наша дружба як медівка давня —

Не п’янить, а сили додає.

В неї хлопця забрала війна.

Давня рана як прірва глибока.

І вже шостий десяток вона

Носить назву гірку: одинока.

Йде, вдягнувши стареньке пальто,

І сама – ніби горлиця сива.

Ні, не скаже їй «мамо» ніхто,

Бо нема ні дочки, ані сина.

Працювала… Одна і в гурті…

За весною котилося літо…

Але так й не знайшовся в житті

Той, хто міг би цю долю зігріти.

Хоч не гірша від інших була —

Незлоблива, струнка, кароока…

А вже осінь лягла до чола

І шепнула їй знов: одинока.

Відкотились надія і сміх,

Дощ у шибку вистукує дрібно.

І питаються очі німі:

І кому я, кому я потрібна?

Сива жінка – зів’ялий букет

У вікні, що ясніється збоку…

Я малюю мінорний портрет

І сльозою пишу: одинока.

В жіночій долі смак гіркий…

Хоч залишились вдома дітки,

Вкраїнські молоді жінки

Із дому їдуть на заробітки.

Далекий і нелегкий шлях —

Десь до Італії чи далі.

І в заклопотаних очах

Утіхи менше, ніж печалі.

Як щастя мало, як щастя мало —

Згадаймо істину стару.

А під вікном чекають маму,

Чекають доню і сестру.

Як сліз багато, як сліз багато,

Чому це сталось – не збагнеш.

А без жінок пустує хата

І рідний край пустує теж.

Куди ви їдете – скажіть,

Без вас розтоптуються душі…

Але людині треба жить,

І каже жінка: їхать мушу.

І правда ця неначе ніж,

Який заюшений криваво…

Чого ж ти бачиш і мовчиш,

Моя розгублена державо?

Ти цілиш в мене, лихотворе,

Але дрижить твоя рука.

Я проти тебе. Хто поборе?

Дуель ця буде нелегка.

Весняних див дереворити

Над головою я несу.

Ти ж прагнеш злістю загасити

Мою любов, мою ясу.

Свинцем брехні пробити хочеш

Ти віру, що з життя беру.

Примруживши злоспраглі очі,

Виважуєш ти кожен рух.

Ти цілиш довго, точно цілиш,

Щоб я упав, щоб в землю вгруз…

Ні, не поб’є моєї сили

Твоєї люті чорний туз.

Бо наді мною й перед мене

Землі і неба синій дах,

Ранкове марево зелене,

Застигле сонце в колосках.

Твій постріл… Димним злом наллятий…

Лиш обпекло десь біля скронь.

Ти промахнувсь. Мені стріляти.

Тепер мені вести вогонь.

За біль, за кривду і за горе,

Які ти висіяв комусь,

Гей, до бар’єра, лихотворе.

А я, повір, не промахнусь.

Перед задумливим селом

І хлібом, що лежить у хаті,

І перед степом, і зелом

Усі ми гірко винуваті.

Але найбільш – перед людьми

(Давно б збагнути це по суті),

Що від зорі і до пітьми

Додолу працею зігнуті.

Хтось ллє з трибун рожеву муть,

Проблемні пише реферати…

А тут без вихідних живуть,

Бо треба сіяти й сапати.

То засушило, запекло,

То розмочило – дощ без краю…

Без відпускних живе село

І санаторіїв не знає.

Після зеленої весни

Приходить жовтолиста осінь…

Вдовина хата ще з війни

Стоїть похилено і досі.

І говори не говори,

А правда йде сюди не швидко.

Ой, скільки ще колючих кривд

Заглядує в селянську шибку.

Ми від землі… Зерно посій —

Зійде густими колосками.

А чим віддячили ми їй?

Пустими, прісними словами.

Ми засівали ниву злом,

Хотіли ж буть добром багаті…

Перед землею і селом

Усі ми гірко винуваті.

Тече річка. Хвиля біла

Човника трима…

Закопали, затруїли —

Річечки нема.

Забажалось панству гратись —

Рили, мов кроти.

На намулі – вже палаци…

Господи, прости.

Живе душа передчуттями,

Пашить передчуттями змін…

Дзвіниця неба вже над нами

Розносить малиновий дзвін.

Береться на ласкаві весни,

На ніжність, вроду і добро.

Й надія, що від льоду скресла,

Шукає висохле перо,

У синь вмочає барвінкову,

Тремтячу руку підганя,

Щоб записать неждане слово

На чистому папері дня.

Час сонячні вставляє рами,

Вікно відчиненим трима…

Живе душа передчуттями,

Яким ще імені нема.

Удосконалюйся… Хоч волі треба й духу.

Ти правду у порадники бери,

Що перед злом не зніме капелюха,

Перед нахабою не схилить голови.

Міняй себе – я повторюся знову,

Але одвічних не міняй ознак,

Щоб не купитись на єлейне слово

І не продатись за липкий п’ятак.

Хоч не підвладні точним розрахункам

Життєвих доль таємні рубежі,

Та горе інших, інших біль і мука

Для тебе теж хай будуть не чужі.

Не розкриши душі природну цільність

В дні сумнівів й години суєти.

Людське в людині – це найвища цінність,

І дар цей треба всім нам берегти.

Перевелись у селах пастухи.

Нема корів – невигідно тримати.

І щезли вигони… Одні лиш лопухи

Крадуться, як загарбники до хати.

Підперта клуня скрученим кілком,

Нема худоби, лише жмут соломи.

…Та хата пахне теплим молоком —

Це із дитинства залишився спомин.

Силкуюсь виправдать себе

Перед минулим і сучасним,

Та сумнів по душі шкребе

І гіркота приходить часто.

У правди голос не глухий —

До нього пам’яттю торкаюсь…

Не знаю, за які гріхи,

Але я каюсь, каюсь, каюсь.

Печена картопле,

Хочу я до тебе

Слово прихилити

Щирої подяки.

В полі чи у лісі

Під вечірнім небом

Без хлібця і сала

Їв тебе зі смаком.

Печена картопля —

Із димком багаття,

З тихою зорею,

Що згасає пізно.

У гурті з тобою

Сказано багато,

А іще до слова

Пригорталась пісня.

Знов мандрівка кличе —

Пахне поле кропом…

Захоплю завзяття

Й молодого жарту.

Буде на привалі

Печена картопля,

Значить, про диванчик

Шкодувать не варто.

Печена картопля —

Зверху трохи в сажі,

В попелі, та якось

Я того не бачу.

Може, хто всміхнеться,

Може, інше скаже…

Я не їм – цілую

У щоку гарячу.

Сьогодні так, сьогодні так —

А завтра все інакше.

Та не ховайся в переляк,

Мій друже, мій козаче.

Хоча літа додолу гнуть

І тінь ляга на вічі,

Та зрозумій одвічну суть:

На світі ми не вічні.

Тож поки не відкрапав строк —

Твори добро для щастя.

І, як промовив наш Пророк, —

Тобі за це воздасться.

Бо інше – видумки старі —

Упало й розкололось.

Лиш на любові і добрі

Життя зростає колос.

Відпустіть хоч на тиждень, турботи,

До полів, в глухомань, до села,

Щоби скинув, зумів побороти

Втому ту, що на душу лягла.

Щоб забулись столичні суєти,

Суперечки, де чорні роти,

Бо вразливі до кривди поети

Мають трішки й себе берегти.

Відпусти мене, місто, хоч трохи

Наодинці з собою побуть…

В протиріччях крутої епохи

Як збагнути нам істини суть?

Може, це непосильна задача?..

Захотілось спинитись на мить

І усе, що відчув, що побачив,

В сповідальний рядок перелить.

І, забравши звук неба з собою,

Дзвін полів, що колосять жита,

Знов вернутись до вічного бою,

У тривожні окопи життя.

Народився в квітні —

Від зими утік…

Вогники привітні

Сіяв чарівник.

Посміхнувся мамі

Краплею роси…

На живій мембрані

Рідні голоси.

Посміхнувся тату

Квіткою згори,

А квіток багато —

В очі забери.

Молоденький квітень

З листяних обнов

Навпростець до літа

По траві пішов.

І світи блакитні

Прагли до тепла…

Народився в квітні —

Першого числа.

Усі мовчіть – щось мати каже,

Цвітуть притишено слова.

Вони із веселкових вражень,

З любові, що в душі жива.

Зійшлися діти всі до хати,

Де хліб, як доля, на столі…

Усі мовчіть: говорить мати

Вустами неба і землі.

Ні манікюрів, ні начосів

Не звідали жінки села.

Ходили по городі босі,

Щодня схилялись до зела.

На шиї хрестик, ніби дзенька,

В трудах потріскана рука.

Жіноцтва вік у вас куценький —

Од двадцяти до сорока.

Не поміняла вас епоха —

Вставай до праці на зорі.

Вам не полегшало нітрохи —

Усе ті ж клопоти старі.

Ой, під очима кола темні,

Сльоза гіркава – то не гріх.

В пекучій од турбот пательні

Розплавились шматочки втіх.

І чим я можу вас утішить?

Де віднайти ласкавих слів?

Не стала доленька добріша

До вас, мадонни хуторів.

Граблі, сапа, бур’ян як хаща,

Землі весняні лемеші…

Коли життя вже стане краще,

Сяйне для вашої душі?

Хоча сумне у вас обличчя

І очі у туманах втом…

Та вас люблю… Вас возвеличу

Хоч цим віршованим рядком.

У добру годину, у світлу годину

Хорошої вісті звучить передзвін.

Господарю-батьку і ви, господине,

Прийміте низький і сердечний уклін.

Всміхнулася хата запрошенням щирим,

Як соняхи, вікна її зацвіли.

І пахне у хаті любов’ю і миром,

І щастя рушник застеляє столи.

Господарю-батьку і ви, господине,

Хай доленька ваша ясніє щодня

Привітом родинним і цвітом калинним,

Бо всі ми єдина велика рідня.

Хай пісня привітна до вас доліта —

На щастя, на долю, на довгі літа.

Хай стіл не загубить гостинця-коржа

І сонечком світить вкраїнська душа.

Дала той урок

Іще змалечку мати,

І поле,

Щоб щедро умів засівати,

І сад,

Простягнувши

Заквітчані віти, —

Щоб я научивсь

Рідну землю любити.

Урок доброти —

То велика наука,

Її передай ти

Для сина, для внука.

Щоб мудрість,

Що схована глибоко в слові,

Скропилась водою

Живою любові.

Куди б не пішов ти —

Повернешся знов.

Од себе втекти

Не вдається нікому.

На скроні сріблястій

Запечена кров

Розкаже про все

В монолозі німому.

Розкаже про всіх

І спитає про все,

Бо час сповідальний

Минути не можна:

Що людям приніс ти?

Що син принесе?

Де правда свята?

Де неправда безбожна?

Піднявся він у небеса столиці,

Розносячи свій неповторний дзвін.

Нехай у наших душах освятиться

Величність і краса соборних стін.

Михайлівський усіх нас знову кличе,

Щоб ожила у вірі доброта.

Апостолів святих ясні обличчя

Запрошують молитву на вуста.

Вклонімось, браття, цій врочистій днині,

Хай обнімає радість нас усіх.

Як хочеться, щоб менш було гордині,

Щоб не заводив нас у пастку гріх.

Не будемо все споминами мірять,

Святі писання вітер не порве.

Ожив Собор – Храм батьківської віри,

І Україна також оживе.

Тож хочеться в цю мить лиш небо слухать,

Щоб щезла злості і неправди тінь.

В ім’я Отця і Сина, в ім’я Святого Духа —

І повсякчас. І навіки. Амінь!

О доле, дай живої сили,

Щоб очі не залляла туш,

Щоб я зборов душевні зливи

І пережив душевну суш.

Дай, доленько, – прошу я мало, —

Щоб зміг не зраджувать собі

І серце щоб не розірвалось

У цій пекельній боротьбі.

Якщо впаду, навік загину,

Порвавши ниточку життя,

Хай повернеться в Україну

Душа моя із забуття.

Хоча б на мить вернеться знову

У рідний край через літа —

Відчуть, що українська мова

Іще злітає на вуста.

Ой же без господаря

Хата ніби пустка.

В хату без господаря

Краще не ходи,

Бо немита шибка

Сонця не пропустить,

На столі не видно тут

Хліба ні води.

В хаті без господаря

Мряка і зажура —

Тріскаються стіни,

Протікає дах.

І немає сміху,

Й погляди похмурі,

І сидять принишкло

Діти по кутках.

Хата без господаря

Тулиться до горя

І не може зблиснути

Вікнами надій…

Може, зрозуміли ви

Все без алегорій,

Все, про що тут мовиться

В пісеньці моїй.

Щоб нам не щезнуть від наруги злої

І не втопитись у неправді слів,

Вкраїно-мати, народи героїв,

Зведи на трон непроданих вождів.

Щоб нас ядуча кривда не скосила

І промінь наш не згаснув у імлі,

Яви отих, що будуть нам за приклад,

Як треба жить і вмерти на землі.