Читать книгу Не опускаючи очей… - Вадим Крищенко - Страница 3

Господь, усіх благослови,

Хто носить правди заповіти,

Хто не забув, чиї ми діти,

До зла не хилить голови.

Благослови усіх, Господь,

Хто не одяг підступну маску

І совість не міняв на ласку,

А душу – на гріховну плоть.

Благослови, Господь, усіх,

Хто був засмучений чи втішний,

І, може, в чомусь навіть грішний,

Але спокутував свій гріх.

Для свята правди й доброти

У цю затемнену годину

Й мою стражденну Україну

Благословенням освяти.

У дні засухи та мокви,

Щоб жар добра не загасити,

Господь, наважусь попросити, —

Мене також благослови.

Україна, Україна – пісня мого серця,

Що писалося сльозою – сміхом не зітреться.

Як свіча, для мене сяє первозданно й ново

Української молитви кожне віще слово.

Прийдіть, апостоли добра,

І сядьте у державні крісла.

Ганьба нова й ганьба стара

На наші долі перевисла.

Усе не ті, усе чужі

Щосили пнуться у пророки —

Такі слизькі, як ті вужі,

Такі брехливі, як сороки.

Що їм держава та народ? —

Не зрозуміли ласку Божу.

Ніяк набить не можуть рот,

Ніяк накрастися не можуть.

Гендлюють, дурять, продають,

Торгують весело й охоче,

За усмішку сховавши лють,

За папірець сховавши очі.

Не те чекалося, не те,

Перевернулось перше й друге…

Усе достойне і святе

Узяв нечистий у прислуги.

Коли закінчиться ця гра?

І хто цю чорну гру зупинить?..

Прийдіть, апостоли добра,

Пришли їх, Боже, на Вкраїну.

Як перейти з пітьми до світла? —

Гадаємо всі ми.

Найголовніше, щоб не звикла

Людська душа до тьми.

А нас лякає нечисть всяка

І казиться в злобі…

Найголовніше – це не плакать,

А вірити собі.

Не хоче брать дарунка волі

Німа душа раба.

Найголовніше, щоб поволі

Ця відійшла ганьба.

На просторах земних

В мене теж є родина,

Де родився і зріс,

Де радів, як маля…

Де б не був, де б не жив —

Я лиш твій, Україно.

Охрестили так Бог

Й предковічна земля.

Хай хтось легко міня

Батьківщину на вина,

На ситніший шматок,

На модніший костюм.

Розрива мені душу

Ця болюча провина,

Очі їсть, наче дим,

Цей невидимий глум.

Впасти в менторський тон

Не бажаю я знову,

А тривогу свою

Простелю на траву.

Відчувать рідний край,

Рідний дім, рідну мову —

З цим по світі ходжу,

Цим на світі живу.

В світі злих катастроф

Скрізь за душі йде битва,

За людські почуття,

За вселенські права…

Повторяю щораз

Я собі як молитву

Ще почуті від мами

Пророчі слова.

Хай святиться ім’я твоє,

Краю мій милий,

Там, де гори і доли

В переплетенні рік.

Хай Господь посилає нам

Мудрості й сили

І хранить Україну —

Нині, прісно й вовік!

У час важкий нам треба йти до Бога, —

У цьому мудрість, хоч слова прості.

Чого до щастя не веде дорога

І рідний край наш знову на хресті?

Чого ми захлинулись у спокусі,

Чого ми утопились у брехні?

І день прийдешній в драному кожусі

Лякає нас у темному вікні?

Чого такі ми кволі та безликі,

Не можемо знайти в житті своє?

За тужним плачем і надривним криком

Ховаємо усе, що в душах є.

Високе небо і земля багата —

Лише збагни оце і серцем зваж…

Допоможи вкраїнцями нам стати —

Звертаємось до тебе, Отче наш.

Заходь в мій дім,

Якщо втомивсь з дороги.

На лаву сядь

І відпочинь хоч трохи.

На підвіконні тут

Пучок сухої м’яти,

Щоб дух пахкий

Всіх зваблював до хати.

Заходь в мій дім

І підійди до столу —

Там груші стиглі

В мами із подолу.

Заходь в мій дім,

Побачиш там ікону

І все останнє

З Божого закону.

Заходь в мій дім,

Заходь в мою гостину,

Як брата рідного,

Тебе я тут зустріну.

Подам хлібець,

Чарки наллю по вінця,

Щоб ти відчув

Всю душу українця.

Туман зневір внизу і нагорі…

А мій народ, неначе мухи сонні.

Де ви, звитяжці, мужні бунтарі,

Де вас із сідел поскидали коні?

Хитренькі й підлі на підмостках сцен —

Погаркають… І разом йдуть на каву.

Брехня, зодіта в золоте слівце,

Як павутиння, обплела державу.

Хто люд зігріє, хто його спасе —

Ці перекуплені вдесяте депутати?

Ой, дожились, що продається все,

І навіть те, що зветься «батько й мати».

Забили баки спритні хитруни —

І так лепечуть, аж пускають слину.

На продаж ладні понести вони

Розділену на клапті Україну.

Їх не зупинять вбогі та старі…

Все перемішано у вихорі вертепу.

Звитяжці наші, мужні бунтарі,

Прийдіте швидше,

Бо душа вже стерпла.

Він гуляє степом,

Мчить за небокрай —

Скрізь дорогу стелить

Наш козак Мамай.

Срібно шабля грає —

Хай простить Господь.

Враже, до Мамая

Близько не підходь.

Різьблене обличчя

І козацька стать.

Ой, Вкраїна кличе

Волю рятувать.

Кінь летить по сліду

До ворожих зграй.

І рубає кривду

Наш козак Мамай.

Не притишить болю,

Не спинить коня,

Що у чистім полі

Долю доганя.

Срібно шабля грає,

Скаче кінь, як рись.

Враже, ти Мамая

Вічно стережись.

Мужі високі з телевежі

В екстазі творчого вогню

Так ловко брешуть, брешуть, брешуть

Й самі вже вірять у брехню.

Я слухаю словес лавину…

І хочеться спитать мені:

Чи ти збудуєш, Україно,

Своє майбутнє на брехні?

Дуже охочі поплакать,

Хочемо, певно, самі

Лиш «ґаваріть» – не балакать,

Душу тримати в ярмі.

Йдем через весни і зими,

Наче байдужі воли.

Як ми зробились такими?

Де і коли?

Не помахавши крилами,

Ми повним душу криками.

Доріг своїх не бачимо,

А скиглимо та плачемо.

Сварливістю загойдані,

Ми охкаєм та ойкаєм

І тулим біль до серденька…

Та ще на когось сердимось.

Ми негаразди лічимо —

Й самі себе калічимо.

Хтось скаржиться, хтось лається…

Отак життя минається.

Тим, хто іде на милицях, —

Дорога не осилиться.

Хто в шкодуваннях мається —

Тим доля не всміхається.

Що було – те знаю.

А що там, далеко?..

Не пізнавши раю,

Все ж не хочу пекла.

Хочу небагато,

Бо ще вірю в диво…

Лиш би засівати

Добротою ниву.

Пройдено чимало,

Та в дорозі знову…

Лиш би не прив’яло

Материнське слово.

З помислом високим

Подивлюсь на зорі…

Лиш би не засохнув

України корінь.

Народе мій, ти необачний часто,

Хоч час настав, щоб ти уже прозрів.

Якщо бажаєш ти дійти до щастя,

То не бери сліпих поводирів.

Батьку-отамане, де ти забарився?

Не минай в дорозі рідного коша,

Бо без тебе, батьку, похмурніли лиця,

Бо без тебе може зогнисти душа.

Хлопці у зневірі опускають руки,

Спину нахиляє кривда та біда.

Забувають мову кручені онуки,

І панує всюди грошова орда.

Стали ми байдужі, стали в герці кволі.

Той продатись може, хто живе в нужді.

Бусурманські коні топчуть жито в полі,

А на трон все лізуть зганьблені вожді.

Лижемо чужинцям ми смердючі п’яти,

Щоб зміняти волю на липкий п’ятак.

І, сльозу сховавши, промовляє мати,

Промовля Вкраїна: Що ж ви, діти, так!?

Я ж вас научала, щиро вас благала:

Не продайте честі, волю бороніть.

Чом, пани-паночки, вам грошей все мало?

Чому вашу совість замінила гидь?

Як же поєднати (хто сказати може?) —

Мурувать палац свій і державний дім?

Ой, знялись високі панські огорожі,

Батьку-отамане, у краю твоїм.

Стверджуватись в світі нам дано востаннє,

Щоби не хилити в кривді голови…

Батьку-отамане, з нашого чекання

Ти прийди і правду нашу оживи.

Не відійшли ми від тривоги,

Хоч нам не суперечив Бог.

У нас до волі всі дороги,

Застелені з одних тривог.

Сліз розпачу вже повен глечик,

Згубився смолоскип мети.

У повсякденних суперечках

Себе не можем віднайти.

Невже дурніші ми за інших,

Невже Господь кебет не дав?

Невже, невже той долар грішний

Зробив бедлам із наших лав?

Ми всі кричали і клялися,

Що оживе людська душа.

Замулилася слів криниця,

Бо там вода – немов іржа.

А хтось накравсь й не хоче знати

Про біди болісні земні.

Діждуться грішники розплати?

Діждуться вироку?.. Чи ні?

Чого у дзвони б’є омана,

Сховавши Божу благодать?

Болять мені оці питання —

Ой, як розпечено болять.

Коли у серці поклик журавлиний

І втома ріже зморшкою чоло,

Я добре знаю – є одна-єдина,

Що не сховає рук своїх тепло.

Коли далеко – знов до тебе лину,

Спішу до тебе, як весняний птах,

Бо, де б не був я, – ти одна-єдина,

В моїм мовчанні і моїх словах.

Коли день світить, як рясна калина,

І зерна мрії падають в ріллю,

Я свято вірю – є одна-єдина,

З якою сонце й хмари розділю.

Одна-єдина на білім світі,

З твого імення сонце світить.

Одна-єдина, одна-єдина,

Моя ти рідна Україна.

Ввібрав її, як сонце, в себе

Із надвечір’я і світань…

У ній дніпровське синє небо,

І дим пісень, і гук повстань,

І миротворне жито жате,

І ніжна єдність двох сердець,

І мій усміхнений початок,

І мій задумливий кінець…

Ой, нашого люду по світу багато,

Та є власна хата в нас, браття, тепер.

Гей, чуєш ти, сину, – зове рідна мати,

Зове рідна мати додому тебе.

З далекого краю сюди повернися

У вечір вишневий – пахучий бальзам.

За звичаєм давнім ти, сину, вклонися

Забутим могилам, святим образам.

Не раз розлучались ми в кривді та горі,

Не раз розлучали нас недруги злі.

Та вірю: присохлий відірваний корінь

Ожити лиш може на рідній землі.

Я знаю – нелегко вертатися, сину,

Зустрівши в дорозі дощі і грозу.

Та є в тебе мати, та є Україна,

Що словом зігріє і витре сльозу.

Вмирали козаки на палі.

Який це біль, який це жах!

Та не було в очах печалі,

Бо несли волю на руках.

Листаю сторінки зітерті —

І оживає мужня рать.

Мабуть, людині легше вмерти,

Коли за що є помирать.

Тішуся тобою,

Бо живу для тебе,

І карбую в серці

Дороге ім’я.

Золотисте поле

І блакитне небо —

З цими кольорами

Поріднився я.

Обізвуся словом,

А відлунить пісня.

На шляху Чумацькім

Кінь копитом б’є.

Тут любові сонце

І зоря провісна,

Тут моє минуле

Й майбуття моє.

Вип’ю студениці

З чистої криниці —

І прибуде сили,

Що даєш мені,

Щоб не заточиться,

Щоб не похилиться,

Як колись зійдуся

З ворогом в борні.

На високу долю

Побажай удачі,

Щоб перебороти

Холод і грозу.

Побажай утіхи,

А коли заплачу,

Знай – це від любові,

Що в душі несу.

Рідна земле моя, —

Чую мужності дзвін.

Рідна земле моя, —

Бачу цвіть молоду.

По дорозі життя

Я іду на поклін,

До імення твого,

Україно, іду.

Старої Лаври віщий дзвін,

Зайти до храму просить він.

І спомин – ластівки крило

Летить туди, що відбуло.

Думки і давнішні жалі

Схилитись просять до землі,

Згадать, кого уже нема,

Хто жив на світі недарма.

Були ми в радості й біді —

Дзвонила Лавра і тоді.

І через даль, і через час

Той срібний дзвін знаходив нас.

Я чую Лаври Божий дзвін —

Такий близький й натхненний він.

Щоб день лихий нас обійшов,

Лунай, Печерський дзвоне, знов.

Київська Лавра – свята наша мати,

Наша молитва в ранкову годину.

Треба спинитися, не поспішати,

І помолитися за Україну.

Як осягнуть твою глибінь,

Твоїх висот зорю ласкаву?..

Хто б не були – ми тільки тінь

Твоїх страждань й твоєї слави.

Роки твою карбують мить,

Ростуть сини під небом синім…

Ні, ні, ще треба заслужить,

Щоб нарекла своїм ти сином.

…Зерном достигнуть в колоску,

Повірить правді, що не гнеться,

А кривду в темному кутку

Спалить багаттям свого серця!

Кияни, – запитать доречно, —

Чого ви нагло продались,

За жменю цукру, жменю гречки

Зігнули ноги, впали ниць?

Нікчемний лик в коштовній рамі —

А правда висохла до дна.

Між православних божих храмів

Вертепи править сатана.

Ганьбою кожен день облито,

Лиш вікна дивляться сумні.

І мову, схожу на молитву,

Обслинили вуста брехні.

Нема нічого, крім омани.

Де гордість, що була колись?..

Кияни, землячки-кияни,

Чого ви нагло продались?

Жив багатій – палац хороший.

Несли йому із міст та сіл.

Зсипались липкуваті гроші

Йому в кишеню звідусіль.

Добра усякого багацько

Мав цей крикливий, лютий пан.

Будинки, гроші і багатство —

Це все грабунки та обман.

Найбільше тішивсь, як до зали

Скликав підлизників своїх,

Щоб ті улесливо казали:

– Ви, батьку, кращий за усіх.

Гуляв, кричав – летіла слина…

Та захворів, на мить притих

І вмер… І ні одна сльозина

Не впала із очей людських.

Чую шипіння, ойкання, грюки,

Прискають в очі підсмачені брехні…

В морі життя я розкрилюю руки —

Треба утриматись на поверхні.

Хвиля ударить то зліва, то справа,

Хвиля злітає, немов чорна птиця…

В морі життя не завжди треба плавать,

Треба уміти лиш – не утопиться.

Я хочу буть на тебе схожим,

Мій рідний краю – зелен дім,

З твоїм світанком, днем погожим,

З пшеничним усміхом твоїм.

З криниць веселим перехлюпом

Й завзяттям засіву і жнив,

З дівчам, яке всміхнулось любо,

Озвучивши краси мотив.

На тебе схожим хочу бути,

Щоб я – в тобі, а ти – в мені,

Із молодим зацвіттям рути,

З димком прив’ялим на стерні.

Щоб звали зорі вечорові

Мене, як іскорки надій,

Щоб грівся я в твоїй любові,

А ти навік лишавсь в моїй.

Хто перший, хто другий,

Хто нижчий, хто вищий?

Оцій суперечці,

Напевне, сто літ.

На власну дорогу

Онуки вже вийшли,

А ми про своє

Їм белькочемо вслід.

Хто перший, хто другий?..

Змагатись доволі —

І так ми зробились

Неначе чужі.

Нам треба, щоб врунився

Колос у полі

Й жила Україна

У щирій душі.

Діждалися волі —

Великого дива,

Вже час забувати

Незгоди старі.

Хто вищий, хто нижчий —

Хіба це важливо?

Була б рідна мати

У щасті й добрі.

Колючим камінням

Побита дорога,

Та вірять в майбутнє

Вкраїни сини.

Лише пам’ятаймо:

Єднання – від Бога,

А розбрат лукавий —

То клич сатани.

Зробились злодії панами —

Такий незрозумілий вік.

А правду хтось штовхнув до ями,

Щоб змив її брудний потік.

Талант й порядність у людини

Не пропускаються ніде.

Цінується лише єдине —

Хто більше хитро украде.

Чи ми сліпі, чи ми не гожі? —

Бо всі похнюплено мовчать.

Нікчема може вже за гроші

Купити генія печать.

І наша гордість, що на скронях

Сріблиться відблиском століть,

Перед пихатістю в поклоні

Неначе наймичка стоїть.

Гримлять палаци від овацій —

Гуляє панство між біди…

І серце стукає в розгадці:

Невже так буде назавжди?

Гляну правді у вічі. А правди гіркої

Не сховати в густі ковили…

Із відваги і світла вставали герої,

Із пітьми – яничари росли.

Ой, тобі, Україно, пекло і боліло

Від чужинських образ без вини,

Та найгірше оте, що твоє біле тіло

Мордували рідненькі сини.

Стерли пам’ять віків – аж зробилися діри,

Скров’янили надії блакить.

Відреклися вони від отецької віри,

Щоб ту віру на людях ганьбить.

Під холуйську дуду танцювали юрбою —

Так, що п’яти горіли вогнем.

І неначе змагались весь час із собою:

Хто свій рід голосніш прокляне.

Слова іншого я не знайду: яничари,

Дратувала їх мова своя.

За мідяк продавали вони на базарі

Твоє, мамо, пречисте ім’я.

Ой, міняли тебе, за що вимінять вдасться,

Віддавали за шмат ковбаси.

Бережи нас, Господь, від чужої напасті

І від власного лиха – спаси.

Хай приходить прозріння у віщій печалі,

Щоб серцями спокутувать гріх.

І встаєш ти, Вкраїно, на зло яничарам,

У відвазі героїв своїх.

Іван Мазепа… Скільки років

Горланили під вухо нам:

Це зрадник хитрий і жорстокий,

Хотів нас, не моргнувши оком,

Продать чужинцям, ніби крам.

Ой, що сказать? Хіба провина,

Що він був лицарем добра?

Лиш мав гаряче серце сина,

Бажав спасти тебе, Вкраїно,

Від ласки хижої Петра.

Народ не може буть народом,

Коли в душі плачі страшні.

Не поступивсь козацьким родом,

Не заховався, мовив гордо

Обманутій надії: ні!

Коли б такого сина мала

Ти, Україно, ще хоч раз —

То сто разів не помирала б

В обіймах царського вандала,

Не полотніла б від образ.

Не вмре героїв вічна шана,

Із болем змішана гірким.

І мудрість гетьмана державна,

І мужність козака Івана

До нас приходять крізь віки.

Літають думи понад степом,

Як пам’яті живі орли.

І слово проситься у небо:

Спасибі, гетьмане Мазепо,

Що в нашій долі Ви були.

Держава наша є й нема —

Блищить тризуб, тріпоче прапор,

Але в душі іще пітьма…

Ой, так далеко ще до правди.

Ще не знайшлись, немає тих,

Хто поборов і зло, й гординю

І вище помислів липких

Поставив долю України.

Чом рідна мова як чужа? —

Вона лише для антуражу.

І давню віру їсть іржа,

Бо не здолає силу вражу.

Нема поборників добра,

Щоб волі додали ще міці.

Сказати вголос вже пора,

Що є на світі українці.

Ні, кожен грає у своє.

А ми в безпам’ятстві і нині…

Держава є? Ну, може, є,

Але нема ще України.

Боронили свій дім, що горів у вогні.

В чому їхня вина?..

Димом очі пекла у вагоннім вікні

Чужина, чужина.

По етапах ішли, під прицілом вели

Той повстанський загін…

Та покірними все ж не були, як воли,

Бо несли волі дзвін.

Ой, того не пізнай і туди не ходи,

Де безправ’я тюрми.

Хоч дорога гінка, та щезають сліди

У снігах Колими.

У печальних очей не питай, не питай,

Що сховала зима…

Відібрала життя, відібрала літа

Колима, Колима.

Наче свічку в руках, тужну пам’ять несу,

Де могилка проста…

Хай Вкраїна з лиця тихо зронить сльозу

Біля того хреста.

Дай, Боже, зиму перебути,

Холодні й довгі вечори

І свічку віри не задути

До літа – теплої пори.

Дай, Боже, зиму пережити,

Перебороть голодний страх

І власне серце не лишити

В колючих, крижаних снігах.

Добром зігрітися незримо,

Не впасти долею у гріх…

Дай, Боже, пересилить зиму —

Прошу за себе і за всіх.

Кожний правитель по-божому пише,

Слово красиве, немов талісман…

Та коли нам придивитись пильніше:

Зліва – крадіжка, а справа – обман.

Всі малювали усміхнені далі,

Де на столах – чого тільки нема!

Та, як захочеш уникнуть в деталі:

Мряка – позаду, а спереду – тьма.

Ті обіцянки слизькі, як амеба,

Ситним хлібцем не вкладеш їх у рот…

Ой, вже давно розібратися треба —

Хтось непутящий… Вожді чи народ?

А Поліссям ходить, заходжа в оселі

Про давно забуте розповідь жива…

Чом то біля кручі, на урвистій скелі,

Камінь – мов козацька буйна голова?

В’юниться ріка там, звивисто хлюпоче —

Знає щось, та мови не збагнеш ніяк…

А козак на скелі ледь примружив очі,

І кусає вуса молодий козак.

…Кажуть, сам Хмельницький вивів на дорогу,

Передав до Січі потайний папір

І сказав гінцеві, криючи тривогу:

– Ти донести маєш всім наперекір.

Лиш не попадися, бо то буде лихо.

З Богом, синку, з Богом… Вирушай… Пора… —

У гінця кінь вірний і швидкий, як вихор,

У гінця шаблюка – блискавки сестра.

Промайнули гори, промайнули луки,

Раптом: «Стій!» – сторожа вершника спиня.

У руці козацькій блиснула шаблюка —

І шукай могилу, і лови коня.

Та загін шляхетський кинувся в погоню:

– Пся крев! Хлоп негідний обдурив, бач, нас.

– Ой лети, мій друже, не спіткнися, коню, —

Ти ж бо пам’ятаєш гетьманів наказ.

Чи гнідий спіткнувся, чи втомився, може, —

Наздогнали хлопця – виходу нема…

З трьох боків довкола суне рать ворожа,

Гляне в бік четвертий – урвища пітьма.

Кресонуть по латах – та нерівна сила,

А папір захоплять – не минуть біди…

Уклонився сонцю, батьківським могилам —

Над проваллям диким обірвав сліди.

…В’юниться ріка там, пінний саван стеле,

Знає щось, та мови не збагнеш ніяк.

Там козацький профіль на високій скелі —

То безсмертя вічне заслужив козак.

Наслухавшись козацьких гордих дум,

Заснуть не можу – мучать давні муки…

Я чую, як пищаль стріляє в глум

І кривду б’ють освячені шаблюки.

Бандуро-сестро… В звуках ожили

І битви грім, і серця ярий клекіт.

З туману дум, з гарячої золи

Встає мій предок – мужній і далекий.

Дзвенить в струні історія моя

(Ми ж не якісь безбатченки у світі),

Іздавна волі дороге ім’я

Стояло нам зорею у зеніті.

Мій давній предку, б’ю тобі чолом

За вдачу щиру, чесну і вогнисту,

За те, що зло не називав добром

І вірний був святому побратимству.

В живій бандурі міниться душа…

Спасибі їй, що нагадала знову,

З якого роду, кореня, коша,

Яку міцну ношу в собі основу.

Мій бандуристе, дяку теж прийми,

Що ти прийшов… В години вечорові

Величну думу з сизої імли

Осяяв звуком чистої любові.

Наслухавшись козацьких гордих дум,

Заснуть не можу, мучать давні муки…

Я чую, як пищаль стріляє в глум

І кривду б’ють освячені шаблюки.

Надривний кашель геть її замучив,

Перед очима змутнена слюда…

Вмирала жінка довго і болюче,

Хоча була ще зовсім молода.

Вмирала жінка… Вже безсилі руки.

Легені їй розплавила тюрма.

Але ж вона сама пішла на муки,

Борню пекельну вибрала сама!

Рум’янцю спалах – і згасає тужно,

Немов життя прощальні промінці.

Та не згорає в серці вічна мужність

Усіх живих і страчених борців.

Ні, не щеза на світі одержимість

Заради правди і високих мрій!

А думка знов: ти ж мати і дружина

І десь один росте синочок твій.

Я не повірю, що вмирать не страшно,

Від цього слова віють холоди…

Вона шептала тихо: «Сашо, Сашо,

Хоч на прощання, синку мій, прийди».

«Це воля смертниці —

не будем суперечить», —

Байдуже процідив жандарм собі…

Синок із батьком, похиливши плечі,

Стояли перед матір’ю в журбі.

Звелась на подушки крізь біль,

страждання,

Уся – вже догоряюча зоря,

І синові, мов заповідь останню,

Дала з руки своєї «Кобзаря».

Чужі слова я пригортав не раз,

Вони вуста постійно лоскотали.

Але в очах цвіт мальви не погас,

Зовуть дитинства осяйні цимбали.

Мій отчий край із пахом споришу,

Із хлібом, що на стіл нам клала мати.

Притишіться – усіх вас попрошу:

Я українською вам хочу заспівати.

Як довго я шукав душі мотив,

Як довго підбирав до нього слово.

До потайних джерел не раз ходив,

Щоб відчувати: ось моя основа.

Ні, я не вірю, що любов мине

І відлетить, неначе птах крилатий.

Щоб зрозуміли, друзі, ви мене —

Я українською вам хочу заспівати.

Пісня мого дому і моєї нені —

Там червоні вишні і луги зелені.

Пісня мого серця і моєї долі —

Крашанка пасхальна в правди на долоні.

Пісня мого смутку і моєї втіхи,

Де сльоза солона змішана зі сміхом.

Пісня – пишні грона в калиновім листі.

Пісне моя рідна, – ти ж не загубися.

…Прошу всіх – будьмо милосердні,

Не киньмо душу в каламуть.

Хай правди паростки мізерні

В новітнім часі проростуть.

Не забуваймо давній звичай —

Хлібину вбогому подать

І не хилить своє обличчя

Лише у бік, де благодать.

Не треба, браття, нам змагаться,

Де власне «Я» – то понад все,

Бо не слова, а лише праця

Нас всіх від напасті спасе.

Не проклинаймо день вчорашній

І нинішній теж не клянім.

Нехай без люті руки наші

Возводять України дім.

Тут не годиться цвях іржавий…

Злість не ховаймо у нутро.

В підмурок нашої держави

Покласти треба лиш добро.

Пекельні цифри та слова

У серце б’ють, неначе молот.

Немов прокляття, ожива

Рік тридцять третій… Голод… Голод.

У люті сталінській страшній

Тінь смерті шастала по стінах.

Сім міліонів (Боже мій!)

Недолічилась Україна.

Напевно, з витоків життя

Не знав мій край, хоч як боліло,

Щоб мати та своє дитя —

Промовить навіть страшно – з’їла.

А батько потопив синів,

Щоб на очах не помирали…

Той жах в сльозині почорнів —

Зітер фанфарні ідеали.

Великий голод – вічний гріх

З лихої примхи та сваволі…

Той рік на нашу долю ліг

Мов згусток кров’янистий болю.

В історії ж пером швидким

Писались гімни і хорали.

А ці пекучі сторінки

Підкупно так повикидали.

В руках, що виростили хліб,

Не залишили і зернину…

Ні, рід наш в горі не осліп.

Ти все згадаєш, Україно.

Згадай усе ти, щоб воздать

Близьким і дальнім людоморам…

Хоч радість легше пам’ятать,

Та треба пам’ятать і горе.

Висока могила, козацька могила —

Насип її, ненько-Вкраїно, під небо

Для тих, кого смерть в тридцять третім скосила,

Бо нам перед ними покаятись треба.

Покаятись треба, очистити душу

За голос лякливий, за руку безсилу.

Ой, шапку землі мусиш ти і я мушу

Принести на цю всескорботну могилу.

Двадцятий вік останні лічить роки.

Свого вертепу гасить білі свічі.

Він був немилосердним і жорстоким,

У ньому ми народжувались двічі.

Знов народились, щоб не помирати,

Перебороти зло і лихоліття

І записати воскресіння дату —

Двадцяте неприкаяне століття.

Пам’ять котить, ніби сльози,

На життя – холодну воду…

Пригинав нас і морозив

Вітер кручений зі сходу.

Вітер лютий і злодужий,

Ще й забарвлений багрово.

Він калічив наші душі,

Він калічив наше слово.

Нівечив козацьку вроду,

Брав дітей для яничарства —

Вітер кручений зі сходу,

Із покрученого царства.

Сліз кривавих… Скільки відер

Зла неволя нам налляла?

Цей триклятий чорний вітер

Гірший, ніж орди навала.

Посаджу я дуб крислатий,

А солоні сльози витру.

Ні, не дам більш панувати

В рідній хаті цьому вітру.

– Хто ми в світі без рідного слова? —

Запитаю, щоб чулось навкруж.

Ой, болить і пече мене знову

Глухота перекошених душ.

– Ну і що? – хтось промовить зухвало. —

Слово хліба чи сала додасть?.. —

Дух живий поміняти на сало —

Чи не гріх це важкий, не напасть?

Братнє слово мені не байдуже —

Хай у серці кубелечко в’є.

Та усе ж мені хочеться дуже,

Щоб стозвуко звучало й моє.

Рідне слово… Ні, вітер огуди

Не затулить нам злякано рот.

Ми без нього такі собі – люди,

А із ним – український народ.

Чуєш, батьку, чуєш,

Де наш страх ночує,

Заховавши волю

У гнилу стодолу?

Чуєш, батьку, чуєш,

Як наш дух корчують,

Як від крику злого

Тихне наше слово?

Чуєш, батьку, чуєш,

Як Дніпро бушує?

Хвилі – наче в морі,

Щоб не буть в покорі.

Чуєш, батьку, чуєш,

Що нам Бог віщує?..

Не забудьмо, діти,

Батька заповіти.

Тарасе, будь порадником для нас,

Брехливі речі слухати доволі,

Бо вже настав той сокровенний час,

Коли ми маєм вибирати долі.

Тарасе-батьку, в наших лавах будь,

Почути хочем мудрої поради…

З’єднавши слів небачену могуть,

Ти освіти дорогу нам до правди.

Предковічна земля… Хустка синього неба,

Та верба, що у полі на вітрі зросла.

І здається – для мене нічого не треба,

Лиш краєчок твоєї любові й тепла.

Я твоєї долівки зелена билина,

Тут мені розквітать і зажовкнути теж.

Україно моя – моя матір єдина,

Ти в очах постаєш у загравах пожеж.

О, не раз в бій ішла ти за право на щастя

І тулилась до волі відвага твоя…

В серці віра живе, що нікому не вдасться

Перекреслить навік твоє горде ім’я.

Тут близьке мені все – до малої краплини:

І карпатські стежки, і поліські бори.

З діда-прадіда рідне… Моя Україно,

Мою долю на пробу любові бери.

Я признаюсь: давно не співав

В колі друзів, де любиться пісня,

Щоб запахло покосами трав

Моє рідне русяве Полісся.

Я, здається, вже зовсім забув,

Як виводять протяжно і дзвінко,

Щоб на землю мою голубу

Осипалися неба краплинки;

Щоб дзюрчав у тій пісні ручай,

Як сопілка, озвалась вільшина

І червнево яснів молочай

У замрії очей, як в долині;

Щоб згадалось усе, що було,

Загадалось, що буде на потім,

Й рідне слово в душі розцвіло

На високій розлунистій ноті.

Співають дівчата —

Дзвінке триголосся…

Забуте запахло,

Прив’яле заквітло…

Там спомин і мрія

В єдине сплелося,

Зробилось від того

Душі моїй світло.

У голосі зринули

Сріберні птиці:

Озвалися сміхом,

Озвались журою…

І доля моя

Підійшла до криниці —

Криниці любові

З живою водою.

Лиш пісня… Лиш голос,

Як поле зелене,

Дрібне відійшло,

Залишилось значиме.

І дивиться

Небо вкраїнське на мене,

Як вічність, бездонними

Ясен-очима.

Полтавська земля доньку славну родила,

Де мамина вишня в цвітінні садів.

І слухає вся українська родина

Її неповторний, схвильований спів.

У радості й горі – цей спів як молитва:

І серце зігріє, й осушить сльозу,

Бо в пісню народна душа перелита,

Веде нашу долю крізь тишу й грозу.

А в долі дорога, на жаль, не гладенька,

Та що те каміння, коли є політ…

Здається, співа лиш для нас Кириченко,

А голосом рідним відлунює світ.

Хода до очищення й правди – єдина.

Ні, нас не зіб’є вже лиха крутія.

Гордися, Вкраїно, втішайся, Вкраїно, —

Співає для тебе козачка твоя.

Не згоріла душа на багатті червоних пожеж,

В ній надія росте,

Як на полі отецькому жито.

І живу я, живу – поки ти, Україно, живеш.

І ніхто не уб’є —

Поки ти будеш, матінко, жити.

Магнати помінялись хутко:

Сорочку рвуть, цілують хрест.

А всі маєтки і рахунки

Сховали в павутинь словес…

Щоб душам пломінь передати,

Щоб оживить серця людей —

Ні, не потрібні нам магнати,

А нам потрібен Прометей.

Ну й розвелося брехунів:

Начальство бреше, бреше влада.

Рум’янець стиду відгорів.

І вже брехня – мов і не вада.

Ой, брехуни… Порода ця —

Бридка короста мого краю.

Ні, не шукайте в гаманцях

Ключі загублені до раю.

Спаси мене, пісне, від зла і зневіри,

Мене відверни од чуттєвих проказ.

Тебе не притишать сучасні жовніри,

Тебе не заглушить вельможний указ.

Лякали тебе і свої, і чужинці

Нестерпною мукою чорних пожеж…

А ти знову сходиш рядками пшениці,

А ти знову ноту найвищу береш.

В душі твоїй, пісне, знайшов насолоду,

В глибинах твоїх я відгадку знайшов,

Як жить для Вкраїни, як жить для народу

Й на рідній землі засівати любов.

Благословенним будь, народе мій великий,

Що поборов і кривду, і грозу.

Хоча й душа не відійшла від крику,

Хоч очі ще не витерли сльозу.

Яке б важке не чатувало горе —

Народе, віримо ми у твою могуть,

Що все осилиш, все ти перебореш,

Бо ми були, ми – є і маєм буть!

Не слід пишатись без потреби,

Та думка душу звеселя,

Що зверху – материнське небо,

А знизу – батьківська земля.

Скажу відверто, без загадок,

Своєму пращуру вклонюсь,

Що дав мені цю землю в спадок,

Що українцем я зовусь.

Скільки в тебе, Вкраїно, хитрих, злих ворогів

Серед тих, хто себе називає «синами»,

Хто навкруг засіває і неправду, і гнів…

Скільки ходить ще їх поміж нами?

Твої болі, матусю, зовсім їм не болять,

Твої радощі – серця не тішать.

Дуже просто для них про одне нам казать,

А вчинити, зробить – зовсім інше.

Не зачепить душі твоя пісня у них,

Їхня мова – прихована маска.

Їм лиш гроші подай для розваг та утіх —

Й зачини двері, вийди, будь ласка.

Ти сьогодні у злиднях, у нужді, як колись,

Моя нене-Вкраїно, мій краю.

Та сміються «синки»… Ти не віриш? —

Дивись!

Я їх бачив, я чув —

Я їх знаю!

Не брешіть одне одному —

Гірша зла брехня стара,

Коли хочемо для дому

Хоч краплиночку добра.

Правда кривду не скосила,

А та кривда очі їсть.

Лише в правді наша сила,

У брехні одна лиш злість.

Не брешіть, не забрешіться,

Ви ж – державницькі мужі.

Бо зітруть лукаві лиця

Люди в скривдженій душі.

Хтось добрався до корита,

Хтось сотає срібну сіть…

Серце просить: не брешіте,

Свічку правди не вгасіть.

Не брешіть одне одному —

Гірша зла брехня стара,

Коли хочемо для дому

Хоч краплиночку добра.

І знову сумніви у серці,

І знову край мій у брехні.

Коли ж єднання добереться

До української рідні?

У нас усе не так, як треба,

Хоч Боже правило просте.

У дві руки гребуть під себе

Правителі усіх мастей.

А люд в тужливій паволоці, —

Нас гне нужда, як ту лозу,

І виджу в Кобзаревім оці

Я невдоволення сльозу.

Ой, час уже душі зігріться —

Я сам себе не раз питав:

Чому у нас, ув українців,

Дорога до мети крута?

Чи ми народ, чи ми населення,

Чи, може, просто ми юрба?

Нап’ємось до чортів веселеньких —

Хай тішить сварка та гульба.

Своє клянемо, інше хвалимо,

Берем чужих в поводирі.

Вогнем диявольським знов палимо

Отецькі звичаї старі.

Ми звикли вже до деформації —

Поїв, поспав, по… – та й усе.

З душі вже стерли слово «нація»,

А з думки – хто її спасе?

Чи ми народ із геном мужності,

З корінням сили й доброти?

Чи ми народ? – спитати мусимо,

Спитати і відповісти.