Читать книгу Не опускаючи очей… - Вадим Крищенко - Страница 4

Спокою і витримки

Дай мені, Боже, —

Серцем прийнять,

Що змінити не можу.

Мужності дай мені,

Боже, як сину,

Те помінять,

Що для мене під силу.

Мудрості дай,

Бо важливо це дуже —

Вміть відрізнити

І перше, і друге.

Старого гуцула зустрів я колись,

Спитав навмання, так, для виду:

– І скільки на світі ви вже прожили,

Скажіте, признайтеся, діду?

Спинився старий, посміхнувся у вус:

– Ну що, я не буду вгинаться,

Признатись нікому про це не боюсь —

Прожив, як по правді, днів двадцять.

– Та що ви? Та вам недалеко до ста,

Навіщо звернули на жарти?

– Ні, тут арифметика зовсім проста —

Послухай, осмислити варто.

День перший, коли я із війська прийшов,

А другий – як стрінув Анничку.

Була в нас велика і вірна любов,

Як мовлять – одразу й навічно.

І третій, як хату свою збудував,

Про це пам’ятаю і нині.

Світилась красою і мисників, й лав,

І добрим лицем господині.

Четвертий – це сталось якраз восени, —

Коли народився синочок…

Якщо по порядку – було три сини

І троє смерічечок-дочок.

А потім женив роботящих синів —

Пішла голопуза малеча…

Отак набереться двадцяточок днів.

А інше усе – колотнеча.

Дідок підморгнув, собі далі пішов,

Кептарик натягши на плечі…

Я довго стояв, онімілий немов,

Не змігши нічим заперечить.

Розмову цю мудру в собі понесу,

Щоб знову вона нагадала:

На радість відведено мало часу.

Ой Боже, як мало, як мало…

…А треба жити кожним днем,

Не відкладаючи на потім…

Що має буть – не обминем

В своїх стараннях і турботі.

Нам треба жити кожним днем,

Не ждать омріяної дати,

Горіть сьогоднішнім вогнем,

Бо «потім» може й не настати.

Видива дальні, наповнені вражень —

Хоч ти у силі, хоч у знемозі.

Щось неутішне для мене розкаже

Хрест на дорозі.

Скорбна душа придивитися хоче,

Втерти сльозу у нежданій тривозі.

Мов материнські заплакані очі —

Хрест на дорозі.

В рамочці чорній ховаються лиця,

Збіглись обставини – лихо стряслося…

Ти зупинись і в поклоні схилися —

Хрест на дорозі.

В отчому краї стрічав їх доволі,

Сіються, сіються, множаться досі.

Наче відлуння одвічного болю —

Хрест на дорозі.

Ховають бабу в хутірці,

Зібралось – лише три сусідки.

У хаті вікна як мерці…

А хто сюди прийде і звідки?

Ніхто дверей не зачиня,

Лежать в траві опалі груші…

Кує зозуля навмання —

Немов рахує мертві душі.

Нема кому радіть, рости —

Лише одні печальні лиця.

І вже похилені хрести

Не можуть в цвинтар поміститься.

Згубився смерті переляк,

В хатах лишилося лиш трохи,

Не усвідомивши ніяк, —

Кінчається сільська епоха.

Короткий літній відпочинок —

І знов на старт… Пішов? Іду.

Йду у вертеп розмов і вчинків,

Змішавши доброту й біду.

Межа пристойності зітреться,

М’які забудуться слова…

І знов колотиме під серцем,

І розболиться голова.

Знов будем гризтись між собою,

Все не збагнувши до пуття.

Та не піду я з поля бою,

Бо це сьогоднішнє життя.

Так суджено вже нашій долі

(Чи досвід предків ти забув?) —

Іти до істини святої

Через неправду і ганьбу.

Старієм, друже мій, тупієм,

Вростаєм в клопоти пусті.

Вже давні помисли та мрії

Згубились десь у суєті.

Хотілось материк відкрити,

У чомусь ствердити себе.

Біля розбитого корита

Мій сум суху траву скубе.

Чи зледачіли, чи втомились,

Чи вже не вистача кебет?

Малює час брусочком мила

На склі життя сумний портрет.

На тім портреті – тільки зморшки

І кола літ біля очей…

Зібрались діти біля ложки,

А мед в ту ложку не тече.

Лиш осінь скиглить біля хати,

А руку простягни – зима.

Іще щось хочеться сказати,

Сказать, та голосу нема.

І все ж всміхнися, друже милий,

Не повторяй сумний мотив…

Чи ми цей час не зрозуміли?

Чи нас цей час не зрозумів?

Згубились райдужні надії,

З вогню лишилася зола…

Усі ми наче лицедії

В комедії неправди й зла.

А наші хитрі ляльководи

Все набивають свій гаман…

На світлі зорі, чисті води

Ядучий опустивсь туман.

Злостивим цілям на догоду

Один на одного шипить.

…А як вже хочеться народу

По совісті, по правді жить.

Ви чуєте цей срібний передзвін?..

В календарі час нову дату пише.

Під гострим зором новорічних змін

Усе немовби краще і мудріше.

І ти неначе іншим став уже —

Чутливішим на гули планетарні:

Те кревним стало, що було чуже,

Суттєвим – що здавалося примарним.

Звільнившися від гриму, мов лузги,

На себе збоку пильно глянуть можна:

Стають твоїми не твої гріхи,

Стає гіркою необачність кожна.

Не легковаж – уже літа не ті!

А розберись: що взяти? що не взяти?

Купайся, слово наше, в доброті,

В живій воді із материнки-м’яти.

Жива водиця всохнуть не дає:

Зніма утому, в спеку – прохолодить.

На цій землі здається все твоє,

Бо ж вісь її через серця проходить.

І ти, вагання, у любов повір,

У квіт вогню, який цвіте і в січень,

Який цвіте зимі наперекір

В людських очах, на стежці вічних стрічень.

…Щедрує сніг під мовчазним вікном,

Стежину стелить молодому року.

Вростає мрія у земний огром,

Щоб стверджувать правдиве і високе.

Хитаюся ліворуч і праворуч

В дискусії зневіри та надій,

Хитаюся, хитаюся… А поруч

Іде життя по лінії прямій.

Цей напрямок під ноги треба класти,

Щоб йти вперед… Не думати про те,

Якої форми і якої масті

Оця земля, що гречкою цвіте.

Шукав гармонію в житті,

Гадав, що відшукать зумію…

І тільки кола на воді

Лишились од моєї мрії.

Шукав взаємної душі,

Яка розділить грім і тишу.

Та зникли теплі міражі,

І стало серцю холодніше.

Шукав, шукав – шукаю знов,

В трьох водах мочений і битий…

Якщо чогось не віднайшов —

Хоча б себе не загубити.

У сквері художник, усівшись на ящик,

Малює портрети – мистецька рука.

А кожен замовник бажає буть кращим —

Така вже подоба, натура людська.

Й мені забажалось, забаглося дуже:

– Скажіте, де черга і я тут за ким?

Прохання до тебе, художнику-друже,

Розправ мої зморшки, змалюй молодим.

Змалюй чорний чуб, що без білого снігу,

І очі, щоб грала веселка у них.

У фарби вклади більше радості й сміху,

Які я, на жаль, загубити вже встиг.

Почувши прохання, словесні тиради,

Художник повів лиш краєчком брови:

– Я можу, як зволите, все змалювати,

Але то вже будете, пане, не ви.

Чуже, незнайоме, хоч гарне обличчя —

Для чого здалося, коли не твоє?..

Отямився я, мовив самокритично:

– Малюй, брате милий, таким вже як є.

Ще тільки двадцять…

Все життя попереду,

В очах блищить веселий промінець.

Весняний день погнав дитинства череду,

А вечір пісню склав для двох сердець.

Приїхали до тридцяти… Ще весело —

Не хочеться те бачить, що здаля…

Життя вперед гребе завзято веслами.

На руки тату проситься маля.

А ось і сорок тихо в двері стукає:

Відкрий ті двері – зачинятись гріх.

Обрамлена і кольорами, й звуками

Пора здобутків та земних утіх.

Вже п’ять десятків – яблука обпечені,

Якісь кисліші начебто на смак.

В твого життя оптимістичне речення

Чомусь закралось слово це «однак».

Ой, шістдесят…

Пронеслося, промчалося…

Сльоза засліпить, серце запече…

З надіями вже треба нам прощатися

І втому літ покласти на плече.

Невже це сімдесят? Таки причапали.

І постає кривий питальний знак

Над втіхами, здобутками, печалями:

А далі що? А далі що і як?..

Родитися, щоб вмерти,

Піти у забуття,

Сліди свої зітерти

На смітнику життя.

Родитися, щоб жити,

Здолать прогнози злі

І слід свій залишити

На паперті землі.

Ой, поняття єхидні —

Як знять з очей туман:

Де Божа необхідність?

Де бісовий обман?

Мов дзеркало – великі вікна,

Пізнай: хто йде і що несе…

І вулиця, напевно, звикла,

Що віддзеркалюється все.

Біжать авто там норовисто,

Мелькають люди знов і знов.

І навіть звук гучного міста

Тут відображення знайшов.

Тут видно все, як на екрані:

Поглянь… І сам собі збагни,

Де люди добрі, де погані,

Де голодранці, де пани.

Чи я на інших вже не схожий,

Чи покривало вдяг рябе?..

Усе шукаю й не знаходжу

У тому дзеркалі себе.

Зацвітало синьо й біло,

Зацвіло – і одлетіло.

В темну нічку горобину…

Залишилось дві стеблини.

Дві стеблини – ми з тобою

Із прив’ялою любов’ю.

Не засохли зовсім, схоже,

Та розквітнуть вже не можем.

Вже не можем, вже не вмієм,

Одне одного не грієм.

Вогкі очі, кволе тіло…

Хоч цвіло так синьо й біло.

Усе іде по колу? Чи не так?

І за зимою знов біліють зими,

І навіть мода, нахили і смак

Виводять коло олівцем незримим.

Осінній клен зелених жде обнов,

В дівчатку материнство закільчиться,

І в котрий раз шепне слова любов,

Старі слова – лункі ж, немов криниця.

І, певно, теж в комусь я повторюсь,

Замкнувши коло днів своїх тривожних.

Усе іде по колу… Ні, чомусь

Як аксіому це сприйнять не можу.

І хай в очах повториться зима,

Те вистигне, що сіялося дрібно…

В житті є коло. Але є й пряма —

Мені важливо це… мені потрібно…

Розгадував я шелест яворів —

І не знайшов тоді тотожних слів.

Наслухував травицю росяну —

І не збагнув зелену таїну.

Уловлював я жайвора пісні —

Незрозумілими вони здались мені.

Прислухався – і серця перестук

Розшифрував для мене кожен звук.

Адже людина, птаха і трава —

Землі одної ниточка жива.

Адже усі ми в радості й журбі

Одне звучання носимо в собі.

Зів’яло слово «милосердя» —

Ні, це не милостині знак.

Воно як тихе світло серця,

Що знає співчуття і такт.

Жорстокий вік й тому подібне…

Віддати все їм не спіши.

А милосердя нам потрібне,

Немов очищення душі.

Козуля впала… І сльоза неждано

З її очей красивих потекла,

А потім кров покрапала із рани,

Зустрінувши смертельну кулю зла.

Хтось підійшов, її шурнув ногою:

Чи ще жива, чи треба добивать?

Чим не герой!.. Немов на полі бою

Спинив собою зловорожу рать.

Сміявся дзвінко… Тішилися друзі:

Підбив, підстрелив, пострілом поклав.

І лише клен, схиливши віти в тузі,

Не зміг збагнути цих лихих забав.

Розбещені, багаті, гонорові —

І совість їх давно вже не пече.

Для них лише не вистачало крові

Та ще сльози з козулиних очей.

Лихого дійства опущу завісу,

Щоб сцен таких не бачити ніде…

Той, хто стріляє у красуню лісу,

Той на людину теж курок зведе.

І знову обступили негаразди:

І там – не те, і тут – не так.

Шукаю заспокоєння оазис,

Вдивляюся, де виходу маяк.

І, позбиравши словеса ширвжитку,

Домашній люд не обмина образ…

Усе це треба якось пережити,

Перетерпіти в двадцять п’ятий раз.

Переболить… Бо все минає в світі,

Але не в тому міркування сіль:

Для себе я давно уже примітив —

Відлуння болю гірше, аніж біль.

Коли зневіри тіні жовтолиці

Впадуть на мене вісником біди,

Не залишай з печаллю наодинці,

А другом і порадою прийди.

Як хитрування навички уперті

У порах дум проб’ються, як лишай,

Допоможи їх виполоть і стерти,

А розпачу мені не залишай.

Коли байдужість, сірістю повита,

У вир дрібниць захоче затягти, —

Поезіє, свойого дай блакиту

І дай мені своєї висоти.

Кремінь вдарився об кремінь —

Викресав огонь.

І розтала хижа темінь

В погляді його.

Він зігрів холодну землю,

Ліг на міць долонь…

Розумію і приємлю

З кременя вогонь.

Піють півні голосисто,

Голосами барвлять ранок,

Одягла з роси намисто

Й стала яблунька під ґанок.

Голос перший, другий голос —

Хто потягне краще вгору?

І ясніє все навколо

В музиці дзвінкого хору.

Світ у сонячній обнові

Наслухає звуки дивні.

На землі моїй ранковій

На «добридень» піють півні.

Хоч заливав обличчя піт,

В очах – утоми сліпота,

Але тягнула, як магніт,

Його угору висота.

Шептав собі: ще крок, ще два…

А вітер хльоскав, як батіг.

І навіть власна голова

Зробилась важчою для ніг.

Перепочити, може? Ні!

Щоб сили подих не розтав,

Бо вже проблисла вдалині

Вершини сяюча мета.

І ось вона… Камінний плес,

Де гнізда вивели вітри…

І, доторкнувшись до небес,

Він впав – очима догори.

На цвинтарі. Могильна брила.

На ній коротке: «Ось і все…»

Невже усе взяла могила

І згадку снігом занесе?

Ні прізвища ніде, ні дати,

Таємність – скорбна і німа…

І в цьому серці був початок.

Невже продовження нема?

Завіса впала… Крапка драми.

Спинився час у смутку ям…

Чи хто пройде його стежками,

Повториться його ім’ям,

Утвердиться в живій турботі

Його надій і сподівань?..

Стою, німію у скорботі

Під тягарем оцих питань.

В одному дні

Вмістилося життя:

Було захоплення,

Було розчарування.

В одному дні —

І зустріч, і прощання,

На мить прозріння

Й тихе забуття.

В одному дні

Була весна і осінь:

Веселка голуба

І неба смуга бура.

Безмежна тиша

І нестримна буря —

Усе, усе

В одному дні сплелося.

А далі

Вже повторення пішло,

І я живу

Отим, що пережито,

Що згадкою до пам’яті пришито…

Все той же день

У збільшувальне скло.

Вернутись в молоде «колись»,

В світ вранішніх октав?..

Але осінній падолист

Мене вже закружляв.

Вернутись в ночі на меду,

Де втіха без жалю?..

Та багряницю золоту

Я теж люблю, люблю.

Знов повернутись до весни,

Що з бризками Дніпра?..

Прощання звук неголосний —

Оце моя пора.

Вернутись у травневий сад,

Що цвіт в руці трима?..

Хоча й хотів би… Та назад

Доріг уже нема.

Розбитий корабель наївних сподівань

Уже не забере мою досаду…

Заплакане вікно, а на вікні герань,

А за вікном – пейзажі листопаду.

І сірий день сховав яскраві кольори,

І сивий дощ розмив мажорні звуки…

Про зустрічі, прошу, мені не говори,

Коли в очах печальна тінь розлуки.

Хоча я не спішу на поклики сумні,

Але й на сміх не закидаю вудку…

Ми топим кораблі і топимось самі

В холодній хвилі старості та смутку.

А в моєї мрії дві зорі пречисті —

Рання і вечірня, радісна й сумна.

Як одна сховає погляд свій у листі —

Їй на зміну друга світить край вікна.

А в мого кохання два затяті слова.

«Так!» – і срібна ласка по щоці сповза,

Світиться весняно, ніжить волошково.

А як «ні!» – то серце крем’янить сльоза.

А в моєї долі два вітри розкуті,

Щоб розвіять тугу, рознести печаль.

Не згубить лиш правди, не згубити суті,

А що лихом битий – ти вже вибачай…

Нам друзів вибирає тільки час,

Тут корективи вносити не будем.

Не можна мати друзів про запас,

Одних – для свята, інших – лиш на будень.

Закон доцільності – ним не дано

Зненацька друга вибрати для себе,

Бо дружба дуже схожа на вино;

Вино, якому вистоятись треба.

Не треба, браття, забувати,

З якого кореня ростем.

Які боріння та утрати

Сікли нас кров’яним дощем.

Ми – українці, ми не кволі,

Бо отчий край дає нам сил.

Та на крутім шляху до волі

Земля вгиналась од могил.

Були в нас недруги і друзі, —

Нехай розсудить всіх Господь.

Не треба нам пустих ілюзій,

Зневіру треба побороть.

Гуртуймось, браття ясночолі,

І утверждаймо власну суть:

Ми українці – діти волі,

Ми є, були і маєм буть!

Пахне диво смерекове

У Карпатськім краї.

Ви послухайте, братове,

Як гуцул співає.

Дві гори знялись навколо,

Як небесні дуги.

На одній озветься голос,

А луна – на другій.

Лине пісня-чарівниця —

Три струни у тиші.

Хай же браттям-українцям

Вона душу тішить.

Ой співай-співай, Іванку,

Щоб чулось у світі,

Бо ми вечором і ранком

Щирістю зігріті.

Заспівай, мій брате, знову,

Щоб жура не тисла.

Хай же буде нам медово,

Вороженькам – кисло!

В пісні тій – небесні гули,

Запах м’яти-рути.

Як виспівують гуцули —

То усюди чути.

Родинного вогнища щедре тепло

Не вкриє димами, не спалить крило.

В далекій, як небо, дорозі воно

Зорею причалу людині дано.

Розпалює вогнище те благодать —

Де батько, і мати, і діти сидять,

Де згода витає і чується сміх,

Щоб добрий вогонь розгоратися міг.

Родинного вогнища ласка жива

До серця притулить привітні слова.

І матінки голос, зігрітий теплом,

Збере нас усіх за родинним столом.

Родинного вогнища світло ясне

Додому із вирію кличе мене.

Зустріне, зігріє знов хата стара,

Яка празникує закони добра.

А земля навкруг нарядна —

Я не бачив ще таку…

Теракотова троянда

На зеленому шовку.

Небеса вгорі ласкаві,

Хоч до губ їх притуляй.

У золоченій оправі

Небо, люди і земля.

З далини десь скрипка грає,

Відзігорно виграє…

І душа моя не знає:

Це в мені, чи це моє.

І бажань – на три дороги,

І кохання – не мовчить…

Щоб збагнуть – прошу у Бога

Трохи років доточить.

Мовчить потрісканий асфальт,

І постаті – неначе тіні…

Пустотно… Лиш протяжний альт

Інтимно грає в безгомінні.

Про що та музика сумна,

Яка на тиху сповідь схожа?

На двох поділена вина

Ніяк розкаятись не може.

І згадка, як сліпа сова,

Лиш бачить почуття строкаті…

Любові давньої слова

Вже розкотились по асфальті.

Так все життя щось невпопад —

Лише розлуки і утрати.

А за плечима листопад

Все хоче в листя заховати.

Ми вдвох на чорно-білім фото:

Втекли десь кольори од нас.

Де голубінь, де позолота? —

Немає згублених прикрас.

Далекий день, забутий вечір —

Мов кадри раннього кіно…

В душі немає заперечень,

Хоч це було вже так давно.

Дивлюсь, шукаю, не знаходжу…

У вічність проростає мить.

Чекаю іскорку погожу,

Що зможе все це оживить.

Ні, вище нас земні закони…

Та вам відверто признаюсь:

Для згадки чорно-білі тони

Все ж довговічніші чомусь.

…Вигадаю літо, щоб зігрітись ним,

Вигадаю друга – буде побратим.

Зішкребу із долі пригорщу жалю —

З вигаданим другом мовчки розділю.

Сяду біля нього, підведу чоло

І забуду лихо, що колись було.

Простелю рушник я сокровенних слів.

Вигадаю друга, що в житті не стрів.

Уміння розуміти інших —

Цього навчились ми не всі.

В анкету пишемо красі,

Що поверхневе, що видніше.

А скільки ходить непомітних

Із діамантами в душі.

І шепчуть биті спориші:

«Ми теж вдягаємось у квіти».

О серце, серце, будь щирішим

І делікатнішим теж будь,

Побач не оболонку – суть

І не приймай поспішних рішень.

В чуже, в закрите, в таємниче

Ходім – з бажанням зрозуміть:

У бруньці розпізнати віть,

А в слові угадать обличчя…

До гульбищ та утіхи

Щоднини не приходь.

Печаль мудріша сміху —

Повідав нам Господь.

В печалі є задума,

В задумі святість є…

Не розтягнеш, як гуму,

Гріховне житіє.

А може, я колеса

Кручу – та не туди!

Як усмішка воскресне,

То вже нема біди.

Біда нехай минеться,

А смуток не мина —

І задзвенить у серці,

Як в скрипочці струна.

Сезон для зустрічей – весна,

А осінь – це сезон розлуки…

Біля чекань, біля вікна

Стояла, заломивши руки.

Ох, вистояти довелось,

Що не промовити очима…

Гадалося, що ось-ось-ось

Хтось двері все-таки відчинить.

Але весна їх не звела,

Та й осінь їх не розлучила…

І до жіночого тепла

Сніжинка залетіла біла.

В людини доля – як зоря,

У кожного з нас – власна.

Була зоря – скажи: чия?

Була зоря і згасла.

А загорілася нова —

Хтось народився в світі:

І шелестить йому трава,

І ранок сонцем світить.

Одна зоря лиш спалахне,

А інша – довго в небі.

І щось тривожить знов мене,

Відгонить сни вишневі.

Сповза задума по лицю,

Як дві сльози, поволі,

Бо вірю я в легенду цю

Про зорі і про долі.

Немає краще, як удома

Після розлук, після доріг.

І забувається утома,

І знов народжується сміх,

І серця березнева пташка

Весну виспівує для всіх,

І пересилить вже не важко,

Що пересилити не міг.

Немає краще, як удома

Родинне відчувать тепло,

Душі тривога невідома

Не лізе в зморшки на чоло.

Я слову не повірю злому

І доброти сприймаю суть…

Ой, тільки жаль – шляхи додому

З роками довшими стають.

Пробачте – щось не так чинив,

Кажу я ворогам і друзям.

Але в одному поклянуся —

Я рідний край не очорнив.

Пробачте – щось не те казав,

Я мовлю рідним і знайомим.

Та отчого не зрікся дому,

Сховавши долар за рукав.

Пробачте – не гучним я був,

Коли приходив час гриміти.

Але я сіяв білі квіти,

Щоб чорну заростить злобу.

Пробачте за мій кволий тон,

Бо в дію треба вкласти силу.

Та намагавсь донести сину

Любові праведний закон.

Пробачте, що на суєту

Міняв не раз я мить натхнення.

Та вищого нема для мене —

Ніж правду захищать святу.

І поки ще душа жива,

Признаюсь, в чому винуватий.

Я хочу встигнути сказати

Для вас усіх оці слова.

Хлопчині лише вісім літ,

А вже ні батька, ані мами.

І мовчазний байдужий світ

Лякає хлопчика рогами.

Хто руку дасть йому в житті,

Насипле у тарілку їжі?..

І у подертому пальті

Стоїть малий на роздоріжжі.

Хлопчині лише вісім літ —

І холодно так на морозі…

Ой, скільки лиха, скільки бід

Його чатують на дорозі?

Та не вклонюсь прогнозам злим —

Хай посміхнеться щастя русе.

Я сам, признаюсь, був таким —

Тому й за нього помолюся.

Сирота, сирота —

Хто зігріє тебе

В цьому злому,

Холодному світі?

Сирота, сирота…

Ніби душу шкребе

Цей листочок

На зламанім вітті.

Сирота, сирота…

Хто знав долю лиху,

Той скептично

Всміхнутись не зможе.

Сирота, сирота…

На життєвім шляху

Хай тобі Бог Святий

Допоможе.

Я знаю істину одну:

Щось віднайду, а щось утрачу.

І ні на кого не зверну

Вину за біль свій і невдачу.

Поділений на «так» і «ні»,

Туманом пристрастей напнутий.

Всі недоречності земні

Мене не хочуть обминути.

Десь спотикнусь, а десь впаду —

Хай недруг радо крутить вуса…

Але навшпиньки не піду,

Але нахабі не вклонюся.

Надії світанкова нить,

Що проболіло, те зашиє…

Нам треба научитись жить

Й тоді, коли болить і ниє.

В тепленький модненький кожух

Не одягну свої печалі.

Отак по світові ходжу:

Щось віднаходжу, щось втрачаю…

«На всі незгоди і утрати

Дивись крізь філософське скло…»

Про це казав собі багато,

Та слово мохом поросло.

Не можу звикнуть до образи,

До люті димових кадил.

Прошу у Господа щоразу,

Щоб стачило душевних сил.

Щоб пролетіло мимо вуха

Пекуче слово – павутинь,

Не вдарилось об серце глухо

І не лишило в ньому тінь.

Чи, може, я вразливий дуже? —

Під старість і таке бува…

І все ж для мене не байдужі

В обличчя кинуті слова.

Ні, злості я носить не хочу,

Вона не втішить, хоч ти лусь…

Спочатку я собі ув очі

По-філософськи подивлюсь.

Цвітуть веселі картоплі,

І день розмахує сапою.

Я до селянської землі

Давно вже не торкавсь рукою.

У тишині камінних стін

Обклавсь сухими папірцями

І думав – то мені взамін

Землі з живими корінцями.

Згубив пах ранньої ріллі,

Коли парує грудка кожна.

Піддавшись на спокуси злі,

Забув, чого забуть не можна.

Земля – то Біблія свята,

Читай по стебельцях та вітті,

Читай по соняху й житах —

Вона навчить, як жить на світі.

Жаба заздрості вся у багні,

А живе у тобі і в мені.

«Душить жаба» – траплялось не раз,

Не зробивши добрішими нас.

В тої жаби шершавий язик —

Дряпа серце, вкорочує вік,

Поселяє в душі переляк…

Треба збутись її… Але як?

Покосили хліба, позбирали…

І спустошеність всюди така,

Бо земля – ніби після навали,

Ні стеблини і ні колоска.

Що підвладне одвічним законам,

Нам змінити ніяк не дано…

Час мине – і з родючого лона

Проростатиме знову зерно.

Душили нас царі та хани,

Аж кров’ю цвіркала біда…

Хто глибшої наніс нам рани —

Чи московити, чи орда?

І рвали тіло хижі зграї,

Об долю билися громи…

Та все ж себе я запитаю:

– А може, в чомусь винні й ми?

Посповідаюсь я перед іконою,

Відкриюся – нічого не втаю,

Щоб правдою прямою, безборонною

Очистить душу зболену свою.

Бо скільки вже столочено, зруйновано,

Посіяно і злості, і плачу…

Моя молитва до небес спрямована,

Щоб сам Господь її слова почув.

Борімося за юні душі,

За нашу порость молоду.

Хай роки доброти не сушать,

Що квітла в нашому роду.

Хай юнь про гожі справи мріє

І прапор гідності трима.

Між брехунів і між злодіїв —

Такого прикладу нема.

Мені болить, мене тривожить

Цинізм, жорстокість, сліпота.

Повірте, друзі, вам негоже

Мінять на них свої літа.

Сини-синочки, – вам належить

Наш дух не вивітрить, як дим.

І хай відлунює прийдешнє

Вкраїнським словом дзвонковим.

Не міряйте усе на гроші,

А правдою звіряйте все,

Тоді Господь і дні хороші

У вашу долю принесе.

Хай вас мине лиха година…

Збагніть слова простих чеснот:

Такою буде Україна,

Як завтра ви – її народ.

Щоб не єднались, а сварились —

Наш хитрий недруг що є сили

Свідомості стебельця косить

І вовчі ягоди підносить.

Залазить спритно прямо в душу,

На зліснім вітрі правду сушить,

Ще й зазива до чаркопою,

Щоб ми вже не були собою.

Він бреше, хоч слова і ласі,

Щоб видіть нас в минулім часі.

Йому це гірше від отрути,

Що ми ще є і маєм бути.

Ми ідймо у безвість, ідймо,

Все, що маєм, – лишаємо вам:

І нездійснені наші ідеї,

Й нашу клятву святим прапорам.

Ми поспішні і в чомусь наївні,

Швидко прагли позбутись зневір,

Прокричали, як вранішні півні,

Але сонця нема до сих пір.

А на троні – чужі та нікчемні,

Що зіграли у хитрий обман…

Вікна нашої долі ще темні,

Їх вкриває ядучий туман.

Та не кличмо зневіру до серця,

Хоч і чуємо сурми сумні.

Але віримо – не обірветься

Естафета добра і борні.

Хижаків ненажерливу зграю

В забуття кине праведний час.

…Ми ідем… Біля самого краю

Оглядаємось знову на вас.

Збирає вік хвастливі порохи,

На похвалу настроює антени…

Мені ж печуть його гіркі гріхи —

Це тисячі невинно убієнних.

Не тисячі! Добавим три нулі.

Не заховати все за словом хитрим…

Без горбиків одні лежать в землі,

А інші – десь розвіяні на вітрі.

Ні, мій народ не обминув біду —

Усіх косила лють страшної смерті.

Для пам’яті я чорним обведу

Все, що вмістилось в назві «тридцять третій».

А постріли в потилицю – ба-бах!

А дитинча, що кинуто у яму…

Коли панує в серці біль та страх,

Тоді і правда зачиняє браму.

Спаси нас, Господи, і дай високих сил —

Не рахувать лиш грошики у жмені

І не створити нам нових могил

Тих, де лежать невинно убієнні.

Вечір і сніг…

І сліди, наче коми.

Чи дійду колись

До окличного знака?

Три складові —

Вода, земля і небо.

Чому ж без тебе

Вони складають пустоту?

Минають дні

У праці, у турботах…

А для життя мого

Це додавання чи віднімання?

Любов,

Обрамлена красивими словами, – холодна.

Любов,

Напнута накидкою мовчання, – безлика.

Де ж золота середина?..

І знову сниться:

Можу я літати.

Чи це з минулого,

Чи натяк на майбутнє?

Казали: хай стелиться

Ваша дорога квітами…

Чого у твоїх очах

Квіти такі колючі?

Розумний, щедрий, симпатичний,

Веселий, добрий і стрункий.

Чи хто зміняє їх

Лиш на одне – коханий?

Дорога збилася у стежку,

Стежка зійшла в перебрід…

Хіба дивишся під ноги,

Коли йдеш до сонця?

А мій двійник зі мною в протиріччі.

Аргументує все

Знайомими думками,

Що не збагну: де його? де моє?..

Дай снаги на мурі днів

Зорю накреслить…

Та голос твій незрозумілий:

А я?

Коли я щасливий, зростаю до неба;

В смутку

Небо спускається мені на голову, —

А де дівається небо в спокої?..

У новорічну ніч

Начулись давні голоси…

Чого ж вони не даленіють,

А ближчають?..

До хліба хочеться слова,

До слова хочеться пісні,

До пісні хочеться натхнення…

Чи й ти складаєшся з бажань?

Напитися, щоб все було байдуже, —

Цього навчились ми уже давно.

А честь і гідність? – та вони не дуже

Потрібні нашій волі все одно.

П’ємо, п’ємо – де треба і не треба,

І, насмоктавшись тих зміїних чар,

Нащадкам залишаєм після себе

Свого похмілля гіркий перегар.

Ох, пишнослів’я ювілейних дат —

Вино із трубогінною водою,

Помпезність тосту, перебільшень чад,

А все останнє пахне гіркотою.

А ще роботи непочатий ряд,

Хоч втома забриніла сивиною,

Озвалася мінорною струною.

Шлагбаум днів закрив шляхи назад.

Цей ювілейний тонкостінний дзвін —

Такий короткий і підступний він.

А там – неси тягар своєї дати,

Дивися правді в очі і не злись,

Щоб зрозуміть: «на потім», «на колись»

Нічого вже не можна залишати.

Може, в житті хтось принаду підкине

У чарівничих звабливих очах…

Тільки родина, як зірка єдина,

Твій порятунок, надійний причал.

Ні, не шукай в своїм серці причину,

Якщо зневіра тебе обпече…

Тільки родина у прикру годину

Схилить надію тобі на плече.

В морі спокуси є хвилі великі,

Та не забудь у захопленні ти,

Що лиш родина – бальзамові ліки,

Ліки від старості і самоти.

Все відцвітає, і жовкне, і гине,

Вітром розноситься, ніби сміття…

Тільки родина – як вічна зернина

На невмирущому полі життя.

Родина, родина – від батька до сина,

Від матері доні добро передам.

Родина, родина – це вся Україна

З глибоким корінням, з високим гіллям.

Моє село – життя колиска,

Душі моєї оберіг.

Тут верби нахилились низько,

Щоб листя я погладить зміг.

У серці споминів багато,

А ці – як Божа благодать:

Дивлюся – бачу маму й тата,

Що разом під вікном стоять.

Їх мова лагідна і строга,

І погляд – повний доброти.

Це звідси повела дорога

Сільського хлопця у світи.

В житті у нас буває всяке…

Село моє, моє село,

Скажу тобі слова подяки

За те, що ти мені дало.

Село згадаю – і радію.

Сільською звичкою горджусь.

Хоча б в думках, хоча б у мріях —

В дитинство знову повернусь.

В житті на все своя причина…

Мене ж трима селянська нить.

Спасибі, що ти нас навчило

По заповітах правди жить.

Життя щодня міняє мізансцени,

У світі суєти не ти один…

Проходять, наче люди, манекени,

Що вийшли прогулятись із вітрин.

Вони повільні, не спішать до хати,

Застигла на щоках блаженна мить,

Вони уміють мило посміхатись,

Але не вміють плакать і любить.

Чи не тривкі в наш час сердечні гени?

Чи пристрастей в душі вогонь погас?..

Ми із тобою теж як манекени,

Що виставлені тільки напоказ.

Гей, манекени – чорні, русі, сиві,

Ще й хвацький капелюх на голові.

Ви, може, і привабні, і красиві,

Та все одно – холодні й неживі.

Я знову все прокручую спочатку,

Однак не можу зрозуміть як слід:

Хто на вуста приклеїв їм печатку?

Хто до очей їм приморозив лід?

Я піднімаю руки, як антени,

Ловлю тривоги давні позивні:

Проходять, наче люди, манекени —

І дуже прикро робиться мені.

Хоч істина, здається, й прописна,

Та не повториш – згубиться вона.

Я із життя набрав собі порад,

А хто долучиться – то буду тільки рад.

Між окликів живемо, між питань,

І скрізь вони – куди ти не поглянь.

Нуртує час на хвилях суєти…

Як цільність в ній людині зберегти?

Навчаючись у всіх, учитель виростає —

Ця мудрість перевірена життям.

Учись в травинки, у калини з гаю,

У птаха, що приніс весну полям.

Учись у мудрих книг – в них диво загадкове,

В людей учись – найперше б я сказав,

Щоб твій нащадок, уловивши слово,

В тобі свого учителя пізнав.

Приходжу я до давніх істин:

Людське кохання вище слів.

Йому не треба звуків прісних,

Що імітують сміх чи гнів.

Воно в очах, що сонце ловлять…

Підтвердить правда нам сама:

В ажурно мовленому слові

Кохання справжнього нема.

Ти – сам загадка. Відгадай себе —

І все, мабуть, тоді на місце стане.

Червоне, біле, ніжно-голубе

Відкриється за шторою туману.

В твоїх очах світає небокрай,

А дум плоди – мов яблука на вітах…

Насамперед себе ти розгадай,

Коли ти хочеш інших зрозуміти.

Печуть вогнями помисли мої,

Які іще не визріли у слові.

Хоч звуків позліталися рої,

Вже звуки є, але нема основи.

Заглухнув серця чулий камертон,

І це мені не може дать спочинку…

Отак бува: є цегла та бетон,

І глина є… Але нема будинку.

Дрібниці у житті, на жаль, колючі дуже:

Об їхні колючки не наколись.

Шукай себе у головному, друже, —

Його знайдеш чи нині, чи колись.

Воно прийде до тебе, щоб забрати

Твоє горіння, мислі ярий дух.

І тут уже не поскупися, брате,

Не одвернись, не пошкодуй…

Усе підвладне вічним змінам:

Весна і осінь, сльози й сміх…

У змінності закон незмінний —

І ти по-іншому б не зміг.

Буває в нас поганий настрій,

Бо їсть жура, немов іржа.

Та біймося, щоб не погасла

Від цього усмішка чужа.

Невдача нам, бува, підставить ногу —

Спіткнемося і боляче впадем.

Та через це життя стрімку дорогу

Іcпересердя ми не проклянем.

Хотілося б порадить словом-віршем:

Нехай там що – не скигли і не плач.

Щоб ти зробився дужчим і мудрішим,

Тобі дано і пригорщу невдач.

Коли твій шлях лягає круто,

І дні колючі, як багнет,

І сумніви печуть, мов трута, —

Не бійся: ти ідеш вперед.

Коли гладенько шлях іскриться,

Ні ямки на дорозі цій —

Спинися, друже, роздивися,

Чи ти не збивсь на манівці?..

Знов повернуся у дитинство,

В своє загублене село,

Де клен шепоче зелен-листом

Те, що було… і відгуло.

Клопочеться моя бабуся,

Картоплю ставить і гриби.

І я боюся, я боюся

Той сон дитячий загубить.

Заходять дядько, брат і мама —

Тут кожне дороге лице.

А вечір дивну панораму

Малює синім олівцем.

І згадка котиться до слова,

Заповнює вечірню мить.

І наша мова, рідна мова,

Неначе дзвоники, дзвенить.

Ще всі живі, ще всі здорові,

Ще веселять і хліб, і сіль…

Як любо повертатись знову,

Сідать за свій родинний стіл.

Душа не хоче забувати

Те, що довіку вже твоє…

«Сім’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає».

Вмирає краю рідного село,

Хати пустіють і дітей немає.

І світлих вікон лагідне тепло

Все меншає… Й тихесенько зникає.

Вмира село… Лиш кілька димарів

Пускають в небо викрутаси диму…

На вулицю дідок старий забрів

Й вмоча цигарку у борідку дивну.

Вмира село, не витерпівши бід,

Викреслює з життя свою адресу.

І рветься ниточка, що зветься «родовід».

А ви горланите про поступи прогресу.

В людей душа широка —

Сприймаєм все на віру.

Ой, біймось лжепророків,

Що гонять хвилю сіру.

Так вміло словом грають —

Аж у душі затерпло…

Хотілося – до раю,

А попадеш – у пекло.

Броня строфи і батальйони слів —

Захисники мої у дні печалі,

Коли зневіра і невдачі злі

Мені «здавайсь» під вухом прокричали.

«Здавайся, змовкни, зникни, наче дим…»

Я добре знав, що це було не грою.

Та йшли слова в шерензі строгих рим

За право не здаватися – до бою.

Пробігли вже літа за сорок…

Та мама все ж потрібна нам,

Бо наша радість, біль і сором

Серцями міряються мам.

Сьогодні груди тиснуть гирі,

І мами так не вистача.

Лише вона змогла б повірить,

А всі мовчать… Усі мовчать…

Кожен день – для здивування,

Кожен день – для відкриття.

І пульсує думка рання

Над загадкою буття.

В нім не тихо і не гладко,

Та всміхнуся я журбі…

Кожен день – немов спочатку

Починаюся в собі.

Сьогодні ти кумир, сьогодні аплодують,

Засвідчивши любов і почуття…

А завтра ніби вже не бачать і не чують,

І потопає все у забуття.

Тож не махай своїм віночком слави,

Нехай притишить звук гучна сурма.

Ой, слава, слава – хитра і лукава,

Сьогодні є, а завтра вже нема.

Роби своє, роби… Собою будь усюди.

Роби своє… Й бровою не веди.

Лиш Бог єдиний нас колись розсудить,

І кожному воздасться за труди.

Рости, дитяточко, рости

І простягни до діда руки.

Мені всміхаються світи,

Бо в мене є мала онука.

Життя вдалось і не вдалось,

Але всміхнуся я в немові —

На світі зостається хтось

Із краплею моєї крові.

Ой, нас багато по світах

Розсипалося – не зібрати…

Та є для всіх земля свята,

Що найдорожча, ніби мати.

Чи душу вкрила каламуть,

Чи серцю хочеться радіти —

Нас очі матері знайдуть

І втішать щирим словом: діти.

Я – овен, якщо вірить гороскопу,

А по-простому мовиться – вівця.

Підвладний і падінню, і потопу,

Відкритий для ножа і топірця.

Я спільність нашу з овеном приємлю —

Іти у гори, бігать по стерні,

Відчуть нагайку, цілувати землю…

В кошарі ж бути – це не по мені.

Один подався в бізнесмени,

А другий – в спритні гендлярі.

А я не можу… Не ті гени,

Та й вподобання застарі.

Обнявши власну скромну пісню,

Під тягарем нових проблем —

Разом сьорбаєм юшку прісну

Й міркуєм – якось проживем.

Ой, скільки розвелось вождів —

Малих, великих, іще більших.

Не вистачить високих слів

Перелічить їх в скромнім вірші.

Здається, треба порадіть,

Але чого душа страждає

Й дзвенить неспокій, наче мідь?..

Вожді-то є, людей – немає.

Люблю поезію, в якій

Звучить мелодія незримо,

Немов сім кольорів надій

Покладені на точну риму.

Люблю рядок, де міра й лад,

Де слово плаче і сміється,

Де наче подих кожен склад

І наголос на ритмах серця.

Весна – це поклик ручая,

Що розбудив моє мовчання.

Весна – це ти, весна – це я,

Це ми під знаком додавання.

Це серця дивні віражі,

Це мрія, наче небо раннє.

Весна. Весна – це стан душі,

А потім вже усе останнє.

Дві тополі біля хати,

Пахне м’ятою вода…

Підростали соколята

Біля рідного гнізда.

Хата вікнами ясниться,

А гніздо – живе тепло.

Підростали горді птиці

І ставали на крило.

Соколята вчули клекіт,

Сил небесних благодать.

Полетіли в край далекий

Долі кращої шукать.

Наліталися доволі,

Повернулись… Та дарма:

Залишилися тополі,

А гнізда уже нема.

Причепурусь… Сорочка модна —

Але нема до кого йти.

Моя душа давно самотня,

Вона в обіймах німоти.

Та хочеться комусь сказати

Своє – утішне і сумне…

Пішли за обрії строкаті —

Хто міг послухати мене.

Тож прошепчу – хай чує небо

Й зоря, що впала у траву.

Хоч їм мені підтвердить треба,

Що я ще є, іще живу.

Я тут родився, тут живу,

Тут біля мене рідні лиця.

Для радості сяйну жагу

Дає мені свята землиця.

Зерно із теплої руки

Паде в ріллю не випадково…

Мене стрічають земляки —

Я чую українську мову.

В садку черешні розцвіли,

До вікон хилиться калина…

Хлібець кладімо на столи,

Щоб сходилась уся родина.

Щоб ми у єдності жили,

Оберігали отчу хату

І домагалися хвали,

Не покорившись супостату.

Моя земля – мій рідний дім,

Горнусь до неї, як до нені.

Їй я завдячую усім,

Бо вже вкарбований у неї.

Дідок старий, як та свіча,

Що догора щодня.

Та затуля йому печаль

Мале собаченя.

Прибилося, коли був сам, —

З довірою в очах…

Тому-то, може, й не згаса

Ще дідова свіча.

Не носи за спиною ножа,

Щоби вдарить ним когось у злості.

І закров’яниться біла постіль,

Й заголосить десь чиясь душа.

Ніж для того, щоб хліби святкові

Врізать і роздать по скибці всім,

Хто прийшов до тебе гостем в дім…

Ніж – для хліба,

Зовсім – не для крові.

Між хмільних та байдужих,

Що не змовкнуть ніяк,

Ти співаєш, мій друже, —

Ресторанний співак.

Пересиливши гуркіт,

З мікрофоном стоїш.

Тим бажасться «Мурка»,

Цей замовив «Камыш».

Ллєш романсове соло

Для поважних персон…

Оксамитовий голос

Під живий саксофон.

До півночі робота —

Не стихає вокал…

Пахне ромом і потом

Переповнений зал.

Посміхнешся пихатим

Переливом октав,

Щоб десятку зім’яту

Хтось в кишеню поклав.

А як двері зачинить

Очманілий народ —

Недопиту чарчину

Перехилиш у рот.

І у ліжку під ранок

Сон, немов забуття…

Так під звук ресторану

Йде й минає життя.

Звичай вельми дикий —

Сигаретний дим…

А дівчаті тільки

Чотирнадцять зим.

І немає гадки,

Як на світі жить,

Що колись дитятко

Має народить.

І злітає птахом

Думка непроста…

Хочеться, щоб пахли

В дівчини вуста.

Щоб розквітло тіло

І міцніла стать,

Щоб її хотілось

В губи цілувать.

…Сигарета в роті,

І стакан вина…

А що буде потім?..

Бог єдиний зна.

Світ гомонить, сміється, плаче,

Вітрина сяє дорога…

Біля стіни стоїть жебрачка

І кволу руку простяга.

Стоїть, мовчить, ховає очі —

Благеньке, зношене пальто.

Хто кинути копійку хоче?..

Ні, не спиняється ніхто.

З-під шарфика сріблить волосся —

Немає сил, нема краси…

Як трапилось, що довелося

На старість вийти і просить?

Чого долоню простягає

Ця жінка з втомленим лицем?

Державо, я тебе питаю:

Що скажеш на питання це?..

Коли вікно своє зачинить

Болюча і гірка жура?..

Стоїть і просить копійчину

Колишня вчителька стара.

Я паростка торкнувсь руками —

Тендітніших немає рис…

Як він на скелі цій, крізь камінь,

Крізь кремінь все-таки проріс?..

Отак і правдонька настійно —

Крізь переплетення густе,

Крізь гори слів, мовчання стіни,

Усе долаючи, – росте!

Я і ти… Й березневе чекання

Із березовим пахом води.

Мелодійна хвилина прощання

Заглядає у шибку… Зажди!

Щось у тиші сховалось значиме,

Розпізнати не вистачить сил…

І вікно за твоїми плечима,

Наче розмах просвітлених крил.

Закони радості єдині,

Хоч, може, різні в них слова.

Вони зажуреній людині

На сонце видають права.

І жодне слово не зітреться

Ні снігом гострим, ні дощем…

Чи на скрижалі свого серця

Ми ті закони занесем?

Строгі лінії, білі лілії…

Звідки це?.. Вже колись було…

М’яко пензлем своєї ідилії

Вимальовую губи й чоло.

Відкликаю незламані рисочки

З молодої, як ранок, жаги.

Та чи пам’яті дальньої вистачить

Докінчить?.. Бо сніги вже… сніги…

Не барабанно… Скрипочкою… Тихо…

Коли зазвучення – пташиною у жмені,

Озветься ніжність і затихне лихо

Для вічного, як всесвіт, одкровення.

Те одкровення у одному слові —

Люблю. А що, мені скажіте, вище?

Усе велике має ув основі

Оце – в любов проросле коренище.

А тиша все ж вагоміша від крику…

Іду туди я, де лапатий сніг

Вкриває землю сонну і велику,

Щоб чистотою наділити всіх.

Уроча тиша зазирає в очі,

Щоб відкривались ми самі собі…

Я тишу цю подарувати хочу

Своїм газдиням – радості й журбі.

Сумління знов шепоче: «Ой, не так,

Не так живеш, не те, мій друже, робиш,

Міняєш на поцоканий п’ятак

Днів золото незнайденої проби».

А що мені відповісти йому,

Не обмануть свої надії й ваші?..

Життя іде на фінішну пряму —

Тут кожен рух багато дуже важить.

Земля батьків – не слово, не умовність,

А істина велика і проста.

Це отчий дім, невищерблена совість,

Могила діда в затінку хреста.

І голос матері, і запах рути-м’яти,

Зоря вишнева і любові щем.

Це – все, що ми не смієм забувати,

Як найдорожче в світі, бережем.

Наказую собі: сьогодні без проблем.

Та, видно, жити так я не навчуся.

Тягар турбот в собі завжди несем,

Бо все навкруг у зіткненні, у русі.

Безсоння, хвилювання, вічний біль —

Вони вкарбовані у наші, певно, лиця.

То, поки дихаєм, – ходімо, друже, в бій,

А спокій нам нехай лише присниться.

Я вже не раз все починав спочатку,

Відлічував, як мовиться, з нуля.

А що робить: мовчати чи кричати,

Коли наврочили так небо і земля?

Життя не розгадає всі загадки…

Хитався світ, і гаснув промінець…

Я вже не раз все починав спочатку

І думаю, що цьому не кінець.

Що візьмеш – утратиш,

Віддаси – твоє…

В приказці крилатій

Хитра мудрість є.

Натерпівсь багато,

Та усе – дарма:

Що узяв – утратив,

Що віддав – нема.

Біля моря – музики