Читать книгу Сини змієногої богині - Валентин Чемерис - Страница 32

В урочищі Стайкин Верх, що на Посуллі, знаходиться група курганів скіфського часу. Курган за номером один мав ще й персональне ім’я – Старша Могила (належав до першої половини ІV ст. до н. е.). За висотою – 20 метрів, з розряду «вельможних» курганів, не інакше як царських, і був обведений ровом та валом (в насипі збереглися сліди тризни). В центральному похованні, що було перекрите дубовими колодами – гробниця у вигляді зрубу з чотирма кутовими стовпами.

Кістяк дорослого чоловіка лежав на спині, при ньому знайдено: короткий меч (очевидно, акінак), ще один меч без прикрас, горит, бронзові, залізні та кістяні наконечники стріл, дві бойові сокири, чотири наконечники від списів (забрав на той світ аж чотири списи, себто добре озброївся), панцир, 16 кінських вуздечок, навершя, прикрашені голівками биків, бубонці.

А ось сусідній курган (в археологів під номером 5) мав два склепи, в одному з яких було парне – чоловіче й жіноче – поховання. На жіночому кістяку – золоті стрічки з амфороподібними підвісками, два скроневі кільця, намисто, шпильки, нашивні платівки, незмінне дзеркало, каблучка, браслет, 16 бронзових бубонців, 8 амфор, залізні щипці (друга половина ІV ст. до н. е.).

А ось чоловік її (чи – пан-господар?) явно належав до знатної і владичної верхівки скіфського суспільства. На ньому була золота пов’язка, дві такі ж гривні, руків’я нагайки (ознака пана, владики) нашивні платівки, а на поясі – платівка із зображенням скіфа (чи не портретне зображення покійника?), який тримає скіпетр. Так називають жезл (берло або палицю), але незмінно оздоблену дорогоцінним камінням та різьбленням, часто з голівками орлів чи грифонів. Скіпетр зустрічався й раніше – в матеріалах культури давніх степовиків, починаючи з раннього енеоліту (мідно-кам’яний вік, перехідний від неоліту до бронзи), і був, як би ми сьогодні сказали, – інтернаціональною (міжнародною і міжплеменною) ознакою влади. Буває скіпетр з дерева, кістки, і є незмінним символом влади – в тім числі й царської. Його ще називають державним скіпетром. (Поговірка була: під скіпетром кого – під владою кого-небудь.) Ясно, що в кургані № 5 у Стайкиному Верху поховано або ж царя, або вождя якогось племені чи впливового ватага великого загону, проводиря, старійшини племені або союзу племен. В крайньому разі, представника верховної влади і не виключено, що такого, який належав до царських скіфів, владик над усіма іншими скіфами і нескіфами Північного Причорномор’я.

Існує жарт (чи не одеський?), герой якого хвальковито (але й не без підтексту) говорить:

– Я не боюся конкуренції, адже знаю, що я – найкращий!

Так ось, одні скіфи теж не бачили суперництва (серед інших скіфських племен), адже знали і втокмачували всюди силою зброї й військової могуті, що вони – найкращі! Серед усіх скіфів!

Отож про тих, КОТРІ ВВАЖАЛИ СЕБЕ «НАЙКРАЩИМИ», АБО «СПРАВЖНІМИ СКІФАМИ».

«Найкращими», «вільними» (це чи не головне), або власне «скіфами», вважали себе так звані царські скіфи (тільки їхні представники могли бути царями Скіфії, звідси і їхня назва – царські), владики Північного Причорномор’я, скотарі і воїни, ударна, цілеспрямовуюча, організуюча і керівна сила непереможного скіфського війська, його золота верхівка. Як, між іншим, і всієї скіфської держави, її міць і сила, і надія на майбутнє. Решта племен – навіть кочовики, скіфи-орачі і скіфи-землероби – хоч вони й були однієї крові, одного етносу й культури, – була їм підвладна, їх царські скіфи вважали своїми данниками або ще гірше – рабами. Вся Скіфія мусила безвідмовно платити царським скіфам данину: кочовики – худобою, кіньми, хлібороби – зерном – своїм повелителям і грізним господарям. Хто не корився і не платив данини, той розплачувався за те або своєю волею, або життям. Непокірних повелителі жорстоко карали, забирали їхнє майно, стада, табуни коней, жінок, дітей, поселення спалювали, а вцілілих перетворювали на рабів – для себе (тоді їх осліплювали), або й на продаж в античні міста, котрі переправляли їх у Грецію, і слід таких бідолах назавжди губився. Тож і виходило, що не коритися було собі дорожче.

Царські скіфи були не тільки численними, а й могутніми, бо мали постійне і добре навчене військо, що допомагало їм панувати над усіма – в Причорномор’ї, в Подніпров’ї, в Криму, в степах між Танаїсом та Істром, від моря й до північних лісів.

На випадок всезагального лиха, коли на Скіфію йшов ворог чи коли сама Скіфія на когось вирушала кривавим походом, що перетворювався на всеспопеляючий самум, на смертну віхолу, царські скіфи ставали кістяком всенародного ополчення, його рушійною і скеровуючою силою, тараном, що все пробивав і нищив на своєму шляху, а отже, гарантом успіху. Коли такі кінні орди рухались степами, земля двигтіла, хмари пилу затуляли півнеба, степ тонув в іржанні коней і криках людей, а хмари стріл, що застували сонце, несли невмолиму смерть та каліцтво, і тоді тремтіли всі – і чужі, і свої…

Царські скіфи – то була еліта Скіфії, її, зрештою, генофонд. Це в них, царських скіфів, були найбільші стада худоби, найбільші табуни коней, незліченні вози, золото, раби, багате вбрання і зброя, що сяяла сріблом та злотом (як і збруя їхніх коней). Це вони розкошували у достатку і мали безліч золотих прикрас, що потім вражатимуть археологів, які розкриватимуть їхні кургани, хати вічні, грандіозні за розмірами і за багатим начинням…