Читать книгу Сини змієногої богині - Валентин Чемерис - Страница 34

Виявляється (це ж треба, га?!.) «християнізація Русі запроваджувалася ГОЛОВНИМ ЧИНОМ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ПОЗБАВИТИ НАРОД ВІД ВЕЛИКОГО СКІФСЬКОГО ЛИХА, ЩО ПОРОДЖУВАЛО ЖОРСТОКІСТЬ» (виділення моє. – В. Ч.).

Ні більше ні менше, надруковано, як кажуть, чорним по білому.

Таке якось прочитав я в одній книзі (власне, брошурці) і був подивований: так ось для чого київський князь Володимир, прозваний пізніше Великим і Рівноапостольним, хрестив Русь у 988 році? Аби від скіфського лиха її позбавити, від їхнього драпіжництва! Лихочинства! Песиголовства! Троглодитства! А я, грішним ділом, був певний (та й досі так вважаю), що християнізація Русі відбулася зовсім не у зв’язку зі скіфами та їхньою безжалісністю, інакше б це його – християнство, як і наших пращурів – тільки б принизило.

Але в чому ж полягало «ВЕЛИКЕ СКІФСЬКЕ ЛИХО», яке, якщо вірити авторові, так нажахало Русь (між іншим, заднім числом!), що вона, бідолашна, змушена була, аби врятуватися, прийняти християнство?

Слава Богу, автор – до речі, кандидат наук (правда, технічних), лауреат Державної премії України з науки і техніки – дає й відповідь: «Так, у скіфів жінка була власністю чоловіка (а в кого вона у ті часи, чи й пізніше, протягом століть і століть не була оною? То що – заради цього довелося на Русі приймати християнство? – В. Ч.), а після його смерті переходила у власність спадкоємця (чи не глобальне зло, аби заради нього доводилося приймати християнство! – В. Ч.); панувала кривава помста за принципом «око за око, зуб за зуб».

І далі:

«Скіф випивав (якщо вже точніше, то не випивав, всю кров неможливо було вицмулити з вен убитого, а лише – робив кілька ковтків. Різниця! – В. Ч.) кров першого вбитого свого ворога, а голови усіх ним вбитих відносив до царя – це було підставою для одержання частки захопленої добичі».

І, нарешті, чи не найголовніше лихо-пеня, те, в чому заднім числом звинувачуються тепер скіфи і від чого, буцімто, рятувалися давні наші пращури русичі, приймаючи християнство:

«Скіфські дівчата не виходили заміж доти, доки не вбивали власноручно трьох ворогів, тому добре володіли зброєю, були хоробрими вершниками» (очевидно, вершницями? – В. Ч.). Але в чому ж тут полягає кримінал скіфських дівчат? В тому, що вони мали вбити бодай трьох ворогів? Але ж з ворогами ні тоді, ні тепер ніхто не панькався і не панькається. (Як любили повторювати в есересерівські часи: якщо ворог не здається, його знищують!) Чи кримінал у тому, що скіфські представниці прекрасної половини роду людського мали бути – і були! – хоробрими? Та ще й вершницями? Що добре володіли зброєю? Так у ті часи без зброї навіть жінка не могла ступити кроку. Згадаймо, як у нас ще не так давно пошановувалися – цілком, між іншим, заслужено! – народні месниці, льотчиці, снайперки тощо!

Так ось. По-перше, християнство на Русі нашій приймалося не заради того, аби «ПОЗБАВИТИ НАРОД (мається на увазі – русичів. – В. Ч.) ВІД ВЕЛИКОГО СКІФСЬКОГО ЛИХА, ЩО ПОРОДЖУВАЛО ЖОРСТОКІСТЬ» (ми теж уміли бути – і були – жорстокими!) – ні і ні! Це б принизило ту воістину величезну роль, що її відіграло впродовж тисячоліття і нині відіграє християнство у нашому житті, у світі нашому слов’янському, а по-друге, це називається шукати крайніх. Валити з хворої голови на здорову. Скіфи не були ані добрими, ані такими собі бузувірами у нашому, звичайно, розумінні цього терміну (як не були такими вже знавіснілими драпіжниками й харцизяками – вони були дітьми свого часу і діяли так, як їм підказували, у їхньому розумінні і традиціях тих часів, їхні неписані закони, звичаї, обставини тодішнього життя тощо). Тобто скіфи не були жорстокішими за інші народи – ні і ні. Людохватство та харцизяцтво – це такі субстанції, що були властиві в якійсь мірі і скіфам теж, і в повнішій мірі усім тодішнім народам – особливо на Сході, які ми нині називаємо стародавніми. Особливо шкуродерними були ті народи і племена, які стояли на значно нижчих рівнях розвитку, моралі тощо. Та й нинішні народи – в тім числі й християнські, – теж проявляли – і часом ще й нині проявляють, – дерилюдство, у яке століття не заглянь, адже війни між своїми – і між християнами теж – не затихали роками в Європі чи на Сході. (Згадаймо хоча б вісім хрестових походів, що були здійснені на Схід на протязі ХІ – ХІІІ століть, коли збиралося до ста тисяч учасників. Ба навіть діти – 50 тисяч! – вирушили в похід з Європи за закликом католицьких фанатиків із Франції та Німеччини у 1212 році «звільнювати Єрусалим» і майже всі зустріли свій кінець у поході!)

А щодо скіфів, то Русь не могла нести відповідальності за чиєсь ґвалтівництво. Бодай і скіфське. У неї і свого вистачало, і в християнства теж. Та й сам автор заявляє, що «амбіцій між конфесіями і церквами та суперечок за вплив на паству, за власність, ще досить багато, що підриває авторитет релігії серед мас». Правильно, але при чім тут скіфи? У них були свої закони, свої звички, принципи, традиції, своя мораль, нам часом і незрозуміло-незбагненна. Вони убивали, але вбивали стрілами, мечами-кинджалами, зрештою, довбнями, а ми це робимо з дещо більшим розмахом – атомними бомбами, під якими (Нагасакі та Хіросима) – гинуть за раз по сто і більше тисяч. Оце розмах! Та скіфам таке й не снилося! І все це чинять також і віруючі люди – християни і мусульмани (особливо нинішні терористи, поспіль релігійні фанатики!). Не стала Русь святішою після прийняття християнства – на жаль!

Гнобительства й прожерливості було й буде в історії людства, і скіфи тут не виняток. Звинувачуючи їх у живоглотстві (від якої буцімто русичі, якщо вірити цитованому тут автору, рятувалися прийняттям християнства), автор мимохіть сам же й розповідає про ту деспотичність, що чинилася на Русі – вже християнській: княжі чвари-розбрати, коли свої нищили своїх (як той же Юрій Боголюбський, який тричі захоплював Київ і тричі плюндрував його) – то при чім тут скіфи? Кровожерливості й своєї вистачало. Вся Європа минулих століть палала у війнах, що не затихали на її просторах часом і десятиліття поспіль – аж до Другої світової, коли в жертву богові війни було принесено від 20 до 40 (точної цифри досі немає) мільйонів людських життів.

Власне зло та розбрати серед своїх, врешті-решт, і погубили християнську Русь перед навалою татаро-монгольських орд!

А скіфи й справді пили (була така в них дикунська, але це з висоти нашої сьогоднішньої моралі!) звичка – пити кров першого вбитого ворога. І не тому, що степовики були такими вже кровопивцями й пожадливо впивалися зубами в шию поверженого ворога, аби напитися «від пуза» його крові! А тому, що тоді вважалося: якщо ти переміг сильного супротивника, випий трохи його крові – бодай і символічно, – і сила ворога, його спритність і звага передадуться тобі, ти станеш ще сильнішим, ще спритнішим, ще відважнішим! (Гастрономічні смаки тут ні при чім!). В ім’я цього й пили кров – це не вважалося тоді дикунством! Але то був ранній період людства, коли зароджувалася його мораль і цивілізація, а кров людини – що, як відомо, не є водицею, – п’ють і сьогодні. І п’ють її гай-гай які освічені й глибоко цивілізовані – в порівнянні зі скіфами, нецивілізованими і неосвіченими!

А щодо дівчат, то вони й справді не виходили заміж доти, доки не вбивали трьох ворогів (а ворогів у ті часи вистачало!), але не так скіфські мадонни, як сарматські. (Сармати – сусіди й близькі родичі скіфів. Про це я вже якось писав у повісті «Ніч любові на засіяному полі».) Але такі були часи, коли не тільки чоловіки не розлучалися зі зброєю, а й жінки змушені були вчитися нею володіти, вміти постояти за себе чи за своїх дітей…

І голови вбитих – бувало й так, – приносили вождю, аби отримати за них винагороду – здебільшого почесну чашу вина в присутності родаків – це була велика честь, про таких героїв складали пісні, їх прославляли! І тоді це не вважалося варварством і дикунством – не варт нинішні моральні принципи тулити до давніх народів і на цій підставі їх у чомусь звинувачувати!

Що ж до кривавої помсти, то вона – кровна помста – існувала ще в родовому суспільстві – як відплата за вбивство свого. І скіфи тут не були винятком. Та й не могли бути. Зобов’язання переслідувати убивцю і його родичів при потребі було чи не священним – навіть у греків! Тож і переслідували родичів аж до дітей двоюрідних братів! Убивця ніде не міг сховатися, а якщо й ховався так, що його не знаходили, то вбивали його близьких, а кровна помста неодмінно здійснювалася. Ба й сьогодні (Кавказ, хоча б та ж Чечня) існує інститут кровної помсти – то затухаючи в певні періоди, то знову спалахуючи, і викорінити його ще жодній владі не вдавалося. Тож від помсти й сьогодні часто вигибають цілі роди!

Приносили скіфи в жертву своєму кривавому богові війни Аресу людські жертви – полонених. Це було у всіх тодішніх народів і не вважалося аморальним. Та й моральні засади тоді були дещо іншими, принаймні не збігалися з нашими, теперішніми.

І нарешті, останнє: Русь приймала християнство – ще раз нагадаємо – не заради того, аби позбутися чужого лиха, що на той час уже кануло в безвість.

Як відомо, царські скіфи, які вважали себе «найкращими», «власне скіфами», решту племен Скіфії називали «підвладними», своїми «рабами». Але не в прямому значенні, просто племена ті мали щороку сплачувати «справжнім» скіфам данину. Відмова від плати – війна. З усіма наслідками, що звідси випливають: пограбування майна, полон, рабство. Бранців скіфи перетворювали на рабів – як і повсюдно в тодішньому світі (у наш час це – військові полонені). Більшу частину невільників переможці продавали в грецькі колонії на узбережжі Чорного моря і навіть у грецькі метрополії. Рабство, як свідчить історія, у них набуло значного поширення. Рабів використовували на різних роботах: догляд за худобою, в домашньому господарстві та в особистому слугуванні. Рідко у якому скіфському кургані не знаходять рабів у могилах не лише знаті, а й середнього стану, їх клали (попередньо вбивши чи задушивши) у ногах покійника або за стінкою могили без речей, здебільшого у скорченому положенні… А втім, рабство у Скіфії було патріархальним, домашнім і не становило, як в інших, основи виробництва.

Хоча недобрими вони бували не лише до своїх рабів. У повідомленнях Кларха Солійського (ІV ст. до н. е.) є свідчення про зарозумілу деспотичність скіфів до інших народів, зокрема до фракійців: «Вдавшись до розкоші і притому досить сильно… вони дійшли до такого ступеня жорстокості й гордовитості, що в усіх людей, з якими вони вступали у відносини, почали відрізати кінчики носів… А жінки їх татуювали тіла жінок фракійців, які жили навкруг них на захід і північ… Над усіма вони панували так пиховито, що рабське служіння в них, ні для кого не безслізне, перенесло і в покоління вираз «від скіфів», яким воно було».

Але війна є війна, не тільки скіфи перемагали супротивників, захоплювали їх у полон і перетворювали на рабів, а й самі скіфи часом програвали битви, а, програвши, опинялися – якщо були живими – в полоні.

І самі ставали рабами.

І тоді вихід був один – викуп. Прадавній звичай багатьох народів. У скіфів паролем при викупі було іранське слово «зірін» – золото. Мірилом багатства у скіфів з давніх часів (і особливо після їхніх передньоазіатських походів) було золото, золоті прикраси, оздоблення зброї та збруї коней, золоті чаші й різне начиння. (Ось майновий ценз одного із знатних тубільців з Боспору: десять золотих чаш, вісімдесят чотиримісних возів та багато табунів коней, стад великої рогатої худоби й отар овець. Але золото – на першому місці.)

У бідних не було золота, і вони не могли викупитися з неволі до кінця своїх днів. Можні та багаті викуплялися за торбу золота і поверталися додому…