Читать книгу Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Чемерис - Страница 2

Це він, гетьман Іван Мазепа на сьомому десятку бурхливо прожитих літ так писав Мотрі Кочубей, дівиці шістнадцяти літ віку:

«Щасливії мої письма, що в рученьках твоїх бувають, нежелі мої бідні очі, що тебе не оглядають».

Що говорити – умів гетьман ввернути. Чи таким уже був велелюбним, чи вдався романтиком та ще й поетом на додачу (а вони, поети, всі не від світу цього), перед яким не могла встояти будь-яка представниця прекрасної половини роду людського – гм-гм…

Це їй, Мотрі Кочубей, сивий гетьман, як закоханий юнак, записочки передавав, а в них таке писав, таке, що в Мотрі посилено билося серденько і голова кругом ішла. І наче про неї через віки напише Поет [1]: «Білолиця, кароока і станом висока / У жупані; кругом пані, і спереду й збоку».

Гм… Вона й була, незважаючи на юний вік, а, може, дякуючи йому, і справді зваблива. І спереду, і збоку, і…

І з усіх боків, як не глянь. Ще процитуємо Поета, який хоч і не жив у ті часи, а наче про неї писав: «А глянь лиш гарно кругом себе, – і раю кращого не треба».

Бо в тому раю був він (можливо, тому рай був, що в ньому був він), сивий гетьман…

Це їй він клявся:

«Моя коханая Мотренька, ти моя остання любов, але перша справжня».

І Мотренька вже танула, як паморозь на весняному сонечку.

Ловелас (загляньмо до тлумачного словника рідної мови) – спокусник, зальотник, баламут, який тільки те й робить, що ловеласничає, себто упадає за ким-небудь (за ким – не має значення, аби предмет той був у спідниці).

А на ловця, як відомо, і звір біжить. А ловецьку сурму йому, зальотнику, заміняє мова його – зваблива і… цнотлива.

От він і займається ловитвою – зальотник-залицяльник, джиґун, лабузник, що тільки те й робить, що лицяється-женихається; спокусник звабно-звабливий, перелесник солодкоголосий, баламут, що все туманить…

Чи був він ловеласом, що його так прозвано, особливо в Європі тих і пізніших часів? У різних джерелах говориться про буцімто велику кількість коханок гетьмана, в більшості своїй це були, запевняють джерела, яким можна вірити й не вірити, – заміжні дами. (А якщо це так, у гетьмана, можливо, були й позашлюбні діти, тільки носили вони інші прізвища, тож і залишилися для історії невідомими.)

Часто ще пишуть: гетьман спокусив юну Мотрю. Пишуть, забуваючи (чи вдаючи, що не знають головного): гетьман домагався руки дівчини, яка відповіла йому взаємністю, – то який же тут блуд.

Вона багнула вийти за нього заміж. Кажуть, зрозуміти це не важко: Іван Степанович був для неї уособленням мудрості, шанованою всіма людиною… Хоча для дівчат та для любові цього явно замало. Правда, гетьман міг зачарувати будь-кого своїми речами, розумом, своєю освіченістю – але й цього мало для виникнення любові. То що було головним для Мотрі, коли вона закохалася в немолодого вже гетьмана, та ще й свого хрещеного?

Гетьман І. Мазепа овдовів року 1702-го. На вдівстві невеселому побув два роки, а тоді…

А тоді раптом і посватався до молодшої доньки генерального судді і свого давнього приятеля, ба навіть кума, Василя Леонтійовича Кочубея… Так, так, до неї, до Мотрі шістнадцяти літ, яка ще тільки-но, як троянда, почала розквітати з пуп’янка. Звідтоді і на все життя, що в гетьмана ще лишалося, вона стала для нього Мотрононькою.

Гм… Вона й до кінця життя була для нього такою – Мотрононькою, чорнобровою вродливицею, наче й не від світу цього, земна і в той же час неземна, богиня і просто… Просто дівчина. Файна, як десь в Україні кажуть.

Була тією, про яку Олександр Пушкін писав, що

А щодо Мазепи, то він у Пушкіна «стар. / Он удручен годами, / Войной, заботами, трудами; / Но чувства в нем кипят, и вновь / Мазепа ведает любовь…»

Іван Степанович не ловелас, як і досі про нього розпускають чутки, Іван Степанович офіційно попросив руки Мотрі у її батьків, але йому було рішуче й безповоротно відмовлено.

На тій підставі, що шлюб між хрещеним батьком, яким для Мотрі був Мазепа, і хрещеницею немислимий – за церковними законами. Це так, немислимий. За церковними законами, але Мазепа міг би дістати дозвіл у Церкви, якби була згода батьків його коханої.

Міг би, адже були випадки в історії, коли для високопоставлених осіб робилися Церквою винятки, міг би, але…

Але не став домагатися того винятку для себе – батьки Мотрі були рішуче проти, і тут уже й Церква була б безсилою. Цьому причин багато, але головна, як гадають історики, – жіночі ревнощі. Буцімто, Мазепа – було таке чи не було, хто тепер достеменно скаже? – чи не в молодості упадав за матір’ю Мотрі, тоді ще незаміжньою дівчиною, дочкою козацького полковника Любою, але… Але вона віддала перевагу іншому – потомку кримського бея, який приїхав в Україну в XVI столітті, Василеві Кочубею.

Ніколи не думала, що так схибить і попаде пальцем у небо – з юних літ ніхто не міг обхітрувати її, така вдалася, а тут… За якогось напівтатарина-напівукраїнця побігла, спокусилась, що він – бей, думала, ледь чи не на трон її возведе – дурепа!

Таких – у кого в роду один турок чи татарин, а другий – українець – називали тумою. Козак-тума. Звідси й пішло: любов, як тума, хоч кого зведе з ума. І її, мабуть, звів з глузду цей татарський чи турецький нащадок Кочубей – проміняла на нього здуру Мазепу! Та що тепер… Минулого не вернеш. Як кажуть, що з воза впало, те пропало…

І Люба – а вона була гордо-пихатою – все життя не могла пробачити собі, що дала маху і вибрала не того. А тому, запевняють, і зривала злість на чоловікові, хоч він у цій історії був ні при чім. Чи не тому Люба принижувала дочку – особливо в присутності батька, називаючи Мотрю «блудницею» та «гетьманською наложницею»… Хоч такою дочка її ніколи не була. Це знала й сама мати, але треба ж було на комусь зігнати злість за свою промашку в молодості – була б вона, коли б не промахнулася, нині гетьманшею, а так… Всього лише суддиха. Чортзна-що! [3]

І ще дослідники відзначають: історія останньої любові Мазепи і юної Мотрі значно зворушливіша і цнотливіша за ту, що описана в Пушкіна (у нього Мотря чомусь виступає під ім’ям Марії). А все тому, що гетьман мав Божий дар зачаровувати і завжди – при потребі – цим даром користувався. І це не тільки визнають – додають історики, а й ставлять йому в провину вороги – а їх у Мазепи було чимало! Та й нині ще предосить! Навіть в Україні, не кажучи про Росію. І все ж сліди його шарму можна простежити і в нас, і в Європі на протязі не одного століття. Так чи інак, а під його зачарування потрапляли не лише жінки, а й навіть такі мужі, як Вольтер, Байрон, той самий Пушкін, Чайковський. Та й не треба забувати, що за Мазепи Україна нарешті хоч на якийсь час зітхнула спокійно, адже Іван Степанович втілював у життя досить розумну економічну політику. І що дивно – не повірите – не крав. А ось десятки збудованих Мазепою храмів та церков стоять і нині, – але жодної резиденції чи заміської вілли. Іноземці захоплено писали: Мазепа підтримував розвиток наук, відновив Київську академію і збагатив – за власний кошт – її бібліотеку рідкісними творами, він побудував стільки святинь, а його… Його щороку проклинають у першу неділю Великого посту… Мазепа – освічена і гуманна людина, удатний полководець і провідник вільного народу… Так писали європейці.

І хто знає, як би повернула муза історії, пані Кліо, якби Іван Мазепа на шістдесятп’ятому році свого многотрудного життя не закохався в шістнадцятирічну доньку друга-приятеля Василя Кочубея Мотрю. Якби красуня не відповіла йому взаємністю, то жінколюб Мазепа женився б швидше всього на якій-небудь багатій полячці чи українці і заспокоївся б, ставши, може, й зразковим сім’янином: чоловіком-мужем і батьком для своїх дітей, які тоді в нього неодмінно народилися б. Але Мотря, хоч і мала багато женихів – а до неї сваталися і з України, і з Росії, – та віддала перевагу сивому гетьману, який до всього ще й був її хрещеним батьком… І цим «покрыв семью свою позором, забыл и небо, и закон…» Мотря назавжди увійшла в історію, хвилюючи людей з різних сторіч та епох. І навіть з різних країн Європи, де стільки вже написали про неї та її любов до гетьмана Мазепи. Чи про гетьмана Мазепу та його любов до неї. А не відмов вона йому, коли б усе склалося, як і гадалося, і вони стали б подружжям, можливо, й сама історія пішла б тоді іншим шляхом…

«Ім’я Івана Степановича Мазепи, гетьмана Лівобережної України з 1687 до 1709 p., на довгі роки увійшло до анналів не лише української, але й світової історії. І якщо для одних воно стало символом свободи і нескореності, то для інших до цього часу асоціюється з підступністю, зрадництвом і навіть своєрідним донжуанством. І хоча «зрадництво» гетьмана російському цареві Петру І можна охарактеризувати лише як умотивований перехід володаря України з-під протекції одного монарха (який не виконав своїх зобов’язань перед ним) до протекції іншого – шведського короля Карла XІІ Ґустава, тим не менш, боротьба за відновлення доброго імені видатного діяча нашої історії триває й донині. Адже в багатьох західноєвропейських країнах – Австрії, Німеччині, Франції, Голландії, Англії – при згадці про Мазепу, в уяві освіченої людини відразу ж постане образ такого собі ловеласа. Чому так трапилося? Звідки бере свій початок легенда про гетьмана Івана Мазепу як східноєвропейського козацького Донжуана?» (Вільна цитата з кн. «100 великих постатей і подій козацької України». – Київ, 2008.)

Але хоч би що там було, попри вже хриплий вереск «зрадник, зрадник» (ума, коли його нема, крикунам не вставиш) гетьман Мазепа належить не лише Україні, а й світовій історії.

Бо як і перше він – символ свободи. І в Європі теж.

У нас – «зрадник». Принаймні ще й досі знаходяться такі, що обзивають і лають Івана Степановича – інтелігенти! – чи не останніми словесами, на які вони здатні. Обзивають гетьмана зрадником за те, що він, бачте, посмів тоді підняти боротьбу за волю України. Намагався вирвати її з імперського ярма Росії. А малоросам з імперського ярма вириватися – зась!

Ось один із зразків такої лайки, взятий з Інтернету (його ще називають сміттєзвалищем) влітку 2013 року і що видається за жанр художнього твору сатиричного спрямування – «памфлетон».

«Политическая партия “Наша Украина” (жива, курилка!) призывает поставить памятник Мазепе в Полтаве. Тем более что памятник уже изготовлен на творческо-производственном объединении “Художник” в городе Киеве. А что, резон немалый – не пропадать же добру… И чтобы непременно в Полтаве!

Идея, что и говорить, смелая, породившая в свое время целую серию анекдотов. Но в призыве “Нашей Украины” чудо как хорошо обоснование, выводящее на понятие “Мазепа – герой”. Я просто глазам своим не поверил! Оказывается, Мазепа – это Джордж Вашингтон, Симон Боливар и Богдан Хмельницкий в одном историческом обличье… Вот вам и образчик изумительной логики: “Джордж Вашингтон, первый президент Соединенных Штатов Америки, который “предал” Великобританию, возглавив армию колонистов в войне за независимость в Северной Америке; Симон Боливар, руководитель борьбы народов Южной Америки (Венесуэлы, Колумбии, Перу) за независимость от испанского господства. В конечном итоге, и Богдан Хмельницкий, который возглавил Освободительную войну украинского народа 1648–1654 годов, тоже “предал” Речь Посполиту…”

То есть Мазепа никакой не предатель, а герой, стратег, настоящий борец за свободу украинской нации. Ой ли, лукавые вы наши?! Обратимся к смысловому первоисточнику слова “герой”. В этическом понимании герой – это человек, совершающий акт самопожертвования ради общего блага. В философии “герой” трактуется как воплощение национального духа. Следовательно, нам хотят подсунуть “воплощение национального духа”?! Очень кратко рассмотрим это “воплощение”, которое пыталось, судя по обращению “НУ”, “освободить свой народ от социального и национального порабощения”.

Вот голые факты из жизни “освободителя”. “Мазепа был одним из богатейших людей не только Малороссии, но и России, владельцем 19 654 дворов в Украине и 4117 дворов (всего порядка 100 000 душ) на юге России”. Сто тысяч душ – это крепостные! Очевидно, Мазепа таким хитрым образом спасал земляков от социального и национального порабощения. Кстати, перебегая к шведам, он не забыл прихватить с собой гетманскую (считай, государственную) казну. Ну, чисто автоматически, по привычке. Николай Костомаров, едва ли не первый историк того территориального пространства, которое сейчас называют Украиной, так поведал о Мазепе (далі йде негатив. – В. Ч.).

…И еще один “нравственный” штрих: в 1704 году престарелый Мазепа совратил дочь Кочубея Матрену, которой он был крестным отцом. А 15 июля 1708 года в селе Борщаговка под Белой Церковью, где стоял лагерь Мазепы, Кочубею (куму Мазепы) и полковнику Искре отрубили головы. За то, что они донесли Петру о готовящейся измене. Предсмертный допрос, кстати, проводил Орлик, тот самый “демократ”, автор якобы “самой первой в Европе конституции”.

И наконец, последний штрих к портрету “борца за свободу украинской нации”. Свидетельствует Ґустав Адлерфельд, камергер Карла XІІ, о том самом соглашении, ради которого Мазепа перебежал к шведам: “Вся Украина, включая княжества Северское, Киевское, Черниговское и Смоленское, должна вернуться под владычество Польши и оставаться под ее Короной, за что Мазепа награждается титулом князя и получает Витебское и Полоцкое воеводства с теми же правами, которые имеет Герцог Курляндский в своей земле”. Вашингтон с Боливаром отдыхают в тенечке, поскольку “нормальные герои всегда идут в обход”.

Вспоминая всех “героев”, возведенных в это звание господином Ющенко, можно отметить только одну поразительную схожесть – все они классические предатели земли своей ради шкуры своей. И это в принципе нормальная трактовка для ярых приспособленцев, в одночасье превратившихся из правоверных коммунистов в яростных националистов. Поэтому понятия “герой, героизм” они и ставят с ног на голову, дабы себя, любимых, слегка “почистить”.

Следуя такой уже сложившейся традиции, будет логично и памятник в Полтаве поставить головой вниз, ногами кверху. И правда истории будет соблюдена, и поток туристов обеспечен!» (Писано анонімно.)

Немає місця цитувати це повністю. Подібних «памфлетонів» нині стільки розвелося в Україні, що для них і паперу не вистачить. До всього ж подібні «памфлетоністи» почуваються нині в Україні, пардон, «на територіальному просторі, що його нині називають Україною», як у краю неполоханих звірюк.

І ніхто їх не полохає – свобода, демократія! І «памфлетоністи», сповзаючи з сатири та гумору на позиції баби Параски, яка банітується з бабою Палажкою, пишуть і пишуть. Здебільшого в дусі «Катехізису» недоучки-студента Нечаєва: «мета виправдовує засоби». Подібну програму Нечаєва колись К. Маркс та Ф. Енгельс назвали «казарменим комунізмом». У нашому – клінічному! – випадку це – казармений російсько-імперський шовінізм, переповнений жовчю та зневагою і ненавистю до українців, які, бачте, посміли боротися за свою свободу і вирватися з російського ярма та називають того, хто колись першим розпочав цю боротьбу, героєм.

Не вельми почесна робота – писати на рівні туалетного плінтуса, але «памфлетоністам» діватися нікуди – треба відробляти отримані аванси, видані за очорнення національних героїв України, які боролися – і борються – за незалежність своєї Батьківщини.

Не відстають від таких «памфлетоністів» і «святі отці» Руської православної церкви (звичайно ж, Московського патріархату).

Двоє століть – ба навіть більше – щороку, в першу неділю Великоднього посту в усіх церквах Російської імперії з амвона проклинали, проклинали й проклинали Івана Мазепу, проголошуючи йому анафему. Та й після того як російське самодержавство почило в бозі, в радянський період це ім’я якщо й згадували, то лише з образливо-лайливими епітетами, тож образ гетьмана змальовувався виключно лише чорними фарбами. Та й факти його життя підбиралися і подавалися здебільшого тенденційно перекрученими, у невигідному світлі.

Але коли в незалежній Україні почали передруковувати книги, статті та інші публікації про Івана Мазепу істинного (вони вільно виходили за кордоном, де їх не могла заборонити всемогутня тоді радянська цензура), то що за незвичайна особистість українського гетьмана нарешті постала й перед нами, українцями!

І виявилося, що це ніякий не «зрадник», а незвичайна, унікальна людина. Наполеглива в своєму стремлінні вибороти Україні волю. І ще в особі Івана Мазепи переплелися романтичні пригоди, драматизм долі, трагізм епохи. І – любов. Та любов, що, за словами українського поета, приходить лише раз на тисячу літ.

А якої думки про Івана Мазепу був славетний отаман Запорозької Січі Іван Сірко?

Іван Мазепа, у часи Сірка ще молодий і, як казали, голінний (бравий, завзятий, охочий до чого-небудь, можливо, й до авантюр, як тлумачиться це симпатичне слівце), десь починаючи з 1669 року, був на службі в гетьмана П. Дорошенка.

У чині генерального осавула числився дорадником, порученцем і навіть приятелем гетьмана, який з будь-ким не водився. Як такий, що «гарно тямив балакати» (риторику ж бо вивчав), часто виконував важливі міжнародні (десять мов знав!) та дипломатичні доручення. Був – і не раз – посередником у переговорах з турецьким султаном, кримським ханом, польським королем, московським царем.

Якось під час однієї з таких поїздок до Криму (звідти він мав вирушити ще й до Туреччини), коли гетьманського посланця супроводжував турецький загін – Мазепа з татарами потрапив у засідку на якомусь там шляху. Турків козаки ще в сутичці нападу порубали, а Дорошенкового посланця схопили – та він і спротиву не чинив, свої ж бо козаки.

Але козаки, не довго думаючи-гадаючи, засудили його до смерті – за те, що «лишався з басурманами». (Дипломатичний ранг Мазепи їм абсолютно нічого не говорив, та вони й слухати нічого не хотіли: з татарами злигався – смерть йому! Амба!)

Мазепа попросив слова перед стратою – його збиралися повісити на якійсь там гілляці.

– Гм, – гмикнули козаки, – хай говорить, послухаємо, чи він хоч уміє язиком орудувати.

Мазепа й заговорив…

Кошовий отаман Сірко був вражений мудрою красномовністю полоняника, подумав, вуса покрутив і, зрештою, присуд виніс:

– Не вбивайте його. Може, колись він стане в пригоді Батьківщині.

Кошовий як у воду дивився.

А ловелас… Козацький донжуан…

Гм… Мазепа був і таким, з пісні, як кажуть, слова не викинеш – козацьким донжуаном, як його в Європі охрестили.

Що ж, і жінок, братове, треба любити, бо як же чоловікові без них, га? Як і без любові (тут мимовільно і ловеласом будеш, і донжуаном). А все інше починається потім, після любові. Чи разом з нею. А любов нам дарують – відкриття, правда, небозна-яке – тільки жінки.

Правий був і Олександр Сергійович Пушкін, коли писав про любов Мазепи.

Хоча… В одного з авторів, який писав по гетьмана, прохопився насамкінець гіркий абзац:

«Шкода тільки, що через справжнє кохання, в якому нічого легковажного не було, згодом зробили з національного героя України такого собі ласого до дівчат стариганя».

Не відаю, як щодо інших, а я особисто спочатку пізнав Мазепу – за історичними джерелами, звісно, – лише як гетьмана, політика, державотворця, який хотів створити незалежну Україну, а ось як людину, якій ніщо людське не було чужим, я Мазепу спізнав, лише дізнавшись про його любов до Мотрі Кочубеївни. І він мені став близькішим і зрозумілішим, щоб не сказати, живим.

У 1818 році знаменитий англійський поет Джордж Байрон напише одну з найвідоміших своїх поем під назвою «Мазепа». Вона неодноразово перевидавалася різними європейськими мовами.

Ще б пак!

Поема так поетично-яскраво й романтично подала «любовну трагедію» українського гетьмана, що всі були в захопленні. Вона стала поштовхом до написання поем, присвячених гетьману, іншими поетами, серед найвідоміших – «Мазепа» Віктора Гюґо (1829), «Полтава» Олександра Пушкіна (1829), «Мазепа» Юліуша Словацького (1839). Романтичний сюжет надихнув до написання симфонічних опер під однойменною назвою «Мазепа» геніальних композиторів Ференца Ліста та Петра Чайковського.

У Джорджа Байрона Мазепа, підсумовуючи своє життя і «подвиги» на любовній ниві, трохи з сумом зізнається на прощання:

І трудно збагнути, чого було більше в справжній його любові: мук чи втіх?

Але одне ясно-ясненько: Мазепа кохав і коханим був…

А щодо мук і втіх, то вони будуть – якщо любов справжня…