Читать книгу Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Чемерис - Страница 5

Від Богдана до Івана не було у нас гетьмана…

Це тому така приказка існувала, що Богдан Хмельницький та Іван Мазепа були видатними діячами відродженої в ХVII столітті України.

Обидва вони затіяли війни – Богдан проти Польщі, Іван проти Росії.

І обидва отримали своє.

Богдан Хмельницький, який повстав, піднявши козаків і народи проти Польщі за приєднання до Росії, отримав від Росії:

а) звання видатного державного діяча, полководця, майже сакрального героя-світоча;

б) йому присвятили безліч дум, історичних пісень, художніх творів (вірші, поеми, повісті, романи, опери, кінофільми – і все всуціль хвалебне);

в) йому поставлено пам’ятники у Києві, Берестечку, Чернігові, Хмельницькому;

г) на його честь місто Переяслав перейменований на Переяслав-Хмельницький, місто Проскурів – на Хмельницький, Кам’янець-Подільська область – на Хмельницьку;

д) засновано орден в СРСР його імені (1943), що разом з орденами Леніна, Суворова, Кутузова, Олександра Невського, Ушакова, Нахімова є визначним орденом трьох ступенів (на кожному – наш гетьман з традиційною булавою);

е) найвеличніший пам’ятник, звичайно ж, у столиці України, на площі Б. Хмельницького (колишня Софіївська), там наш гетьман на бойовому здибленому коні, здійнявши булаву, показує нею на…

Так-так, на Москву як на землю обітовану для українців – себе великий гетьман у листі до московського царя величав «підніжком його величності»…

Іван Мазепа, який, як і Хмельницький, теж підняв повстання-війну проти сусідньої держави, отримав анафему і тавро-кликуху – зрадник і всі інші епітети, пов’язані з цим «званням». Бо, на відміну від Хмельницького повстання підняв не проти Польщі за Росію, а проти Росії, за що й отримав уже згадувану анафему-прокляття, що не затихає з московських амвонів вже яке століття поспіль. Все від тієї ж Росії. А взяв би Іван Степанович приклад з Хмельницького і підняв повстання проти когось, але за Росію, то й він би сьогодні був для Москви видатним, ледь чи не сакральним героєм, і його імені був би орден – орден Івана Мазепи. За видатні заслуги перед Росією…

«Современные историки, давая оценку деятельности Мазепы, прежде всего принимают во внимание его вклад в укрепление украинской государственности. Именно ему удалось поднять украинское хозяйство, науку, образование и культуру, достичь определенной стабилизации общества.

Стремление Мазепы создать собственную элиту, его политика преследовали далеко идущую цель, обеспечили еще почти 80-летнее существование гетманского государства, повлияли на все дальнейшее развитие украинского народа и его государственнических традиций, на формирование национальной культуры.

(После смерти Ивана Степановича наука и культура Украины быстро пришли в упадок, большинство украинцев стали неграмотными. Россия, создававшая огнем и мечом крепкое государство, рассматривала Украину только в качестве мостика к Западной Европе. Московское царство, превращаясь в Российскую империю, разнообразными запретами и ущемлениями сумело подчинить Киев политически и экономически. Запорожская Сечь – одна из самых демократичных республик в Европе, очаг украинских вольностей в течение веков, была уничтожена. Даже сам язык Украины оказался под запретом и стал считаться “языком пастухов и свинопасов”. Поэтому можно сказать, что последний поступок гетмана история оправдала…)

Да, Мазепа был хорошим политиком, умеющим своевременно покинуть своего покровителя, чье положение пошатнулось, и перейти на сторону нового, перспективного шефа; умеющим обдумывать и приводить в исполнение свои замыслы втайне, всегда следуя поставленной цели. Но ведь нарушение соглашений власть имущими в те времена было такой же нормой, как и заключение этих соглашений! Не раз предавали украинцев поляки и россияне, турки и татары, да и украинцы часто вынуждены были идти на подобную измену. Видно, не зря любимцем Мазепы был Макиавелли – итальянский политик и писатель конца ХV и начала XVI века, считавший, что ради укрепления государства допустимы любые средства, даже аморальные…

В общем, лучше всего этого человека со многими лицами охарактеризовал К. Рылеев, который искренне считал гетмана великой личностью: “Для Мазепы, кажется, ничего не было священным, кроме цели, к которой стремился…

Хитрость в высочайшей степени, даже самое коварство почитал он средствами, дозволенными на пути к оной…” Целью же этой для Ивана Степановича являлось “восстановление мощной автократичной гетманской власти и строительство державы европейского типа, со сбережением системы казацкого строя”» (50 знаменитых загадок истории Украины. – Харків: Фоліо, 2010).

І ось такий незвичайний чоловік і державний муж, володар, як тоді казали, козацької України, або – Козакії, високоосвічений інтелігент, поліглот, бібліофіл, який мав унікальну бібліотеку, меценат, полководець, політик, державний діяч, поет зрештою (деякі його поезії навіть стали народними піснями, хоча б «Ой горе тій чайці-небозі…»), і раптом…

Ні, ідеальним він, попри все, не був, певні вади таки мав (а хто тоді був без гріха, чи хто тепер без нього?), але поклав своє життя на вівтар служіння Україні, і раптом…

Ні, він був і залишився однією з найсуперечливіших постатей нашої історії, крім прихильників мав багато й ворогів, але позитив у нього завжди перемагав негатив, і раптом…

Раптом серед ночі (бодай і чарівно-місячної) – викрав, як заголосила пані Кочубеїха, її малолітню дщерь…

Та чи могла таке утнути ТАКА людина? І втнути на схилі свого віку, коли вже до чоловіка стає ближчим Господь, а не коханка…

На той час Іван Степанович Мазепа вже 17 років був при булаві і до кінця гетьманства у нього залишалося всього лише чотири роки – останні, найтяжкіші й трагічні. І було йому вже 65 років.

Хоча… Написав «вже» і задумався. Хіба це вік – шістдесят п’ять років? Правда, як на сьогоднішні виміри, а на виміри тих часів такий чоловік у такому поважному віці вже – дід…

І в такому віці – такому, зрештою, статусі – він захопився юним дівчам.

Чи все-таки був правий Поет, який застеріг, що, мовляв, «любви все возрасты покорны»?

«Все возрасты покорны… Все возрасты, все возрасты… Покорны, покорны…»

Гм… «Все возрасты…» Так уже й усі?

Хоча, дива трапляються. Бо хто її збагне, любов? Якщо вона, звичайно, любов. Працюючи над цим романом, коли автор тільки й думав, що про любов (у світлі, звичайно, отого твердження, що «любви все возрасты покорны», а отже, й думав про любов немолодого вже Мазепи і юної дівчини Мотрі Кочубеївни – чи буває така любов?), як з Австралії новина прилетіла. 106-річна (стошестирічна!) довгожителька, якась Марджорі Геммерд, заявила, що вона зустріла любов усього її життя.

До сто шостого року свого життя пані Геммерд ніколи не була замужем і з любов’ю, ясна річ, не зналася. І певна була: якщо Господь пошле їй друге сторіччя, як послав перше, вона і його проживе без любові, не відчуваючи від того аніякої ущербності. Аж тут раптом…

Аж тут раптом закохалася. Вперше за 106 (сто шість!) років свого життя, закохалася в якогось містера Кроуфорда, 73 років. Уявляєте, яка в них вікова різниця? Але й він теж закохався в неї.

І – любов. Як зізналася щаслива жінка – «на все життя». (На яке «усе», коли 106 років вона вже мала?)

Закохані живуть у будинку для людей похилого віку – ще одна новина! – і запевняють, що їхні стосунки – як і почуття – ідеальні.

Гм-гм-гм…

«Ми розчинилися одне в одному, ми в злагоді, як старі друзі», а різниця у віці – 106 років молодій, 73 роки молодому – їм здається, що вона не має значення.

Головне, що в них любов. Головне, що пані Геммерд, проживши 106 років, нарешті зустріла свого судженого, а з ним і любов «на все життя».

От і намагайся після цього збагнути: що ж воно таке, любов? (Ні, ЛЮБОВ!) Годі, годі! Досі це не вдавалося нікому збагнути: а що ж таке любов? І певні, що нікому й не вдасться, бо це – любов. Ні, ЛЮБОВ – і цим все сказано!

А що він за один, Іван Степанович Мазепа? Коханець до останнього дня перебування в цьому світі? Але ж йому тоді можна лише по доброму позаздрити – не кожному випадає таке щастя, таке везіння – кохати дівчат і жінок до кінця свого віку – жагуче й нестримно.

Вперше молодий Мазепа одружився десь приблизно в 1668–1669 роках.

Це тоді, як він вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка. З’явившись у Чигирині (тоді столиця гетьманської України, починаючи з часів Богдана Хмельницького), зазнайомився там і швидко одружився з удовою (дещо старшого від нього віку) Ганною Фридрикевич. Вона була дочкою відомого хмельничанина Семена Половця, полковника білоцерківського (1653–1654, 1656, 1658), згодом генерального обозного (1664) та генерального судді в гетьмана Дорошенка. Тесть був близьким товаришем Дорошенка, тож узявся витягувати зятя на вершину влади – як це й водиться. Власне кажучи, тоді водилося і тепер водиться. Себто шлюб з його дочкою-удовою відкрив Мазепі шлях до влади і значного становища в тогочасній Україні – бо який тесть не витягне зятя, якщо сам займає високу посаду? А Семен Половець, як генеральний суддя, став другою особою в уряді козацької України.

Ганна була гарною і просто таки звабною молодичкою, про яку казали, що вона саме в соку. До всього ж ця жіночка була ще й багатенькою. Та ще й дочкою такої людини!

Ні, Івану Мазепі таки здорово поталанило – щоб і багата, і гарна, і мала такого батька. Щось одне з трьох – і то вже вважай тобі повезло з оженінням, а тут зразу стільки всіляких вигод. До всього ж Ганна трималася осторонь державно-політичного життя, не любила з’являтися – як дочка генерального судді – навіть при дворі гетьмана – двірцеві чвари були їй нудними. Вона всю себе віддавала родині та маєтково-господарським клопотам – власним (мала землі понад річкою Россю, близ Корсуня) і чоловіковим (на Лівобережній Україні). Якихось детальніших відомостей про неї не збереглося, як не знано, чи мала вона дітей од Мазепи. Історики вважають: якщо вони й були, то померли в ранньому дитинстві, тоді таке часто траплялося.

Правда, відомо з історичних джерел, що за гетьманування Івана Самойловича (Мазепа тоді був у військовому поході) Ганна Фридрикевич, чи то пак, тоді вже Мазепа, судилася з якоюсь Боровською – і це вже «асаулкою енеральною будучи». А судилася «пред бунчучним енеральним К. Голубом о тую сіножать, же стадом було Мазепиним вибито и по наказанию правном (судовому) Мазепиха на своїх сіножатях взаміну трави кошти давала».

Десь року 1703-го гамбурзька газета «Гісторіше Ремарке», подаючи біографію І. Мазепи, на той час гетьмана, зазначає, що він був одружений з багатою вдовою, яка померла у 1702 році, буцімто мав тільки доньку, яка «дуже скоро пішла з життя». (Треба гадати, доньку мав від Ганни.)

А ось в синодику крупицького батуринського монастиря було знайдено поминальну на «род его милости пана Іоанна Мазепы». На першому місці у ній значиться ім’я батька Стефана (Степана), а далі йдуть імена Євдокії, Варвари, Тетяни, Олени, «младенцы» Варвари, Івана.

Це, вочевидь, всі найближчі родичі Мазепи, які або померли від моровиці, або, найімовірніше, загинули на Правобережжі під час спустошливого нападу татар 1674 року, пізніше, у 1700-х роках гетьман уже не мав нащадків. Тож і не дивно, що Мазепа після смерті дружини, будучи удівцем, думав-міркував про своє особисте життя, як йому далі жити та «здобути» спадкоємця. Це було для нього дуже суттєво, адже його рід, рід Мазепи, міг на ньому обірватися. А жити й далі одинаком – бодай і будучи при верховній владі, – не маючи поруч рідної чи хоч би близької душі, яка згодом стане рідною, ні… Від такого одиноцтва, як згадував Іван Степанович, і сон ночами від нього утікав. Треба було шукати близьку людину, яка, згодом ставши рідною, обдарувала б його спадкоємцем.

А для цього потрібна була вона, єдина, без котрої чоловікові, у якому б віці він не був, і життя не життя. Без жони, без дітей… Ні, такого життя і ворогу своєму не побажаєш, адже ворог теж людина і не хоче жити вовком-одинаком.

Щоб качатися без сну ночами й зітхати, вставати та, запаливши свічку, смоктати «вірну козацьку дружину» – люльку, та думати, думати, думати: для чого жити, кому все, чого досяг, залишити? Чужі люди розтягнуть, згадати тебе нікому буде – то для чого так жити?

Ні, треба було шукати кохану, ту, яка стане тобі і єдиною, і найдорожчою, і буде тобі при життєвому кінці до кого голову прихилити… Чиїм теплом – сердечно-душевним і тілесним, а воно в коханої завжди цілюще – зігрітися в цьому холодному і не завжди ласкавому світі – особливо до одинаків… Тож треба було шукати собі пару – ось тільки де?

Де вона, та єдина, яка зігріє тебе й позбавить гіркої самоти?

Серце жадало любові, а воно в нього, попри шістдесят п’ять років, залишалося таким самим молодим, як колись було за юних літ…

Серце ще не хотіло старіти, рано старіти, воно все ще жадало дівчини. Отієї, що за козаком, як він у похід збирається, плаче. Як ото і в пісні співається… Задумавшись, він намугикував:

Він часто бував у походах [7], але ніхто за ним ще не плакав, як він у похід вирушав, ніхто не благав його, кажучи: буду, мовляв, сухарі їсти, аби бути, серце, із тобою…

Все б оддав, аби хтось за ним хоч раз отак заплакав, приказуючи: «Аби, серце, із тобою…»

І раптом, коли вже й надію втратив і почав миритися з самотою своєю, знайшов таку дівчину. І не де-небудь за тридев’ять земель, в тридесятому царстві, а в столиці своїй, у Батурині.

Знайшов там, де й не сподівався знайти.

І знав її, дівчиноньку милу, з дитячих літ її знав, а й не підозрював, що то ж вона, та, котра скаже йому, як заспіває: «Козаче-соболю, візьми мене із собою…»

Він би і взяв її, але що тут зчинилося, як дізналися люди лихі про кохання їхнє, що зчинилося!

І досі у вухах його, в душі його, у всьому єстві його набатом бевкає дзвін в обійсті Василя Кочубея, судді генерального… Таке – щоб він когось викрав та ще доньку товариша свого – і в сні найгидкішому не присниться, а бач… Пані Кочубеїха весь Батурин зґвалтувала, що він буцімто дочку її – дщерь, як голосила, – викрав…

І це та Кочубеїха, котра буде кумою Мазепі, і Мазепа, як бував у доброму настрої, наспівував – правда, в присутності Василя, чоловіка її, – «Ой кум до куми залицявся…» І далі (Василь Кочубей, генеральний його суддя, тільки вуса крутив та гмикав) виводив:

Але то так, жарти друзів. Просто весела пісенька. Її, правда, Кочубеїха – видно було по ній – всерйоз сприймала. Та серед усіх старшин Кочубеї були йому найближчі – наче родаки. На них покладався, як на твердий мур – не підведуть, коли що. Тож як не бував у походах, часто в них гостював, душу в спілкуванні відводив. І свята відзначали разом. А замість себе, як у похід ішов, на хазяйстві всієї Гетьманщини Василя залишав. Хоч і наказним, а все ж таки гетьманом. Та, мабуть, переборщив. Василь захотів справжнім гетьманом стати. А він за Кочубеїв, як за рідних турбувався: чи не тому, що довіряв їм, як самому собі, і в куми до них пішов. І гарно вони покумувалися – їй-бо, як рідня стали!

Співав жартуючи, під добрий настрій, але співав від душі. Добре жити, коли є такі надійні друзі, що й братів тобі замінять…

Кочубеїха вдалася й справді нічогенька, судді Василеві Кочубею повезло на таку жіночку, жили вони, як казали, у злагоді, хоч пан Василь і потрапляв не раз під каблук пані Люби, але… Буває… Точніше, з ким не буває. Як і з чоловіком, так і з дружиною. У житті вони часто потрапляють у категорію «обоє рябоє».

Та й не хто інший, як підкаблучник Василь Леонтійович, «муж зело вірний, при вірній жонці своїй», як він сам себе титулував, одного разу таки взяв верх у родинній супрязі і якось порятував свою єдину. І навіть зберіг їй життя. Це він, підкаблучник своєї половини.

А трапилось… А-а, бий тебе коцюба, навіть згадувати зайвий раз не хочеться, до чого тоді дожилася пані Кочубеїха…

Був час – не кращий, звісно, в житті Василя Леонтійовича, – коли кохана його, у якої він так затишно почувався під її каблуком (не треба було жодного рішення приймати, все вирішувала вона, єдина), так ось, тоді кохана жіночка його Люба пустилась було… берега. Це ж треба, га? Що втнула. Він тоді служив генеральним писарем, «хвігура, можна сказать» (власне зізнання), а жіночка Люба (попри все, вона таки йому була любою), так ось, жіночка його люба запила-загуляла. Чи – загуляла-запила, біс його розбере. Коли Василь Леонтійович, службою зайнятий у генеральній канцелярії та військовими походами, яких ніколи не бракувало, (сам гетьман – і той з одного походу в інший мотається!) спохватився і вирішив узятися за жіночку, вона вже було прославилась чи не на весь Батурин. Гульками своїми. Оковиту полюбила – дужче як мужа свого. І почали в них у домі збиратися старшинські жінки, такі ж любительки зеленого змія, як і вона, генерального писаря жона. Поки самі жінки збиралися, пили-гуляли і навіть перебравши, гопака витинали, ще можна було якось терпіти – перебісяться, мовляв. Але швидко в них удома – як Василя Леонтійовича не було в місті – на тих гульках козаки почали збиратися. Га? Це ж треба! Так і до содому з гоморрою можна було дійти, бо п’яна жінка що завгодно може втнути, коли чоловіка немає вдома, а молоді козаки підморгують їй…

Та й приклад уже був – з вищого світу Гетьманщини. Дорошенко-гетьман одружився було з родовитою племінницею самого Богдана Хмельницького. Її, як і його половину, теж Любою звали. Через якийсь час, тільки вийшовши за гетьмана та ставши гетьманшею, Люба Павлівна загуляла-запила. Як виявилося, вона з молодих літ була небайдужою до зеленого змія і, поки її чоловік перебував у військових походах, пила-гуляла. З нудьги, мабуть. Спершу з жіночками посиденьки влаштовувала. А потім і з козаками… І таке витворяла, що Дорошенкові аж у похід доповіли: твоя жона «робить різні злодійства». Тобто уже зраджує мужа свого – правда, зраджує, коли п’яненька, як чіп. Дорошенкові від того, що жіночка зраджує його лише в п’яному вигляді, трохи легше було. Бо вірив він їй дуже.

– Зраджує, якщо п’яненька, – казав бувало, – бо хіба б тверезою вона таке дозволила собі, га? Вона ж мені вірна жона. А горілочка-тума хоч кого зведе з ума. От і мою Любочку звела…

Аби врятувати жіночку від пиятики та гульок з козаками, Дорошенко не раз, як радить народний звичай, «накривав жінку чорним платтям».

Він накривав, а вона пила та гуляла. Навіть коли чоловік почав накривати її чорним вовняним коцем (рядном), вона все одно пила. А він її накривав – мабуть, дуже любив свою жіночку непутящу.

Накривав чорним коцем і пан генеральний писар свою Любу, накривав, аби схаменулася та кинула пити і молодих козаків до господи затягувати – бо як і Дорошенко свою Любу, так і Кочубей свою Любу теж дуже любив.

Мовби почало помагати, але щось не дуже. Навіть накрита чорним коцем, Любочка його витягувала з пазухи якийсь там каламарчик і нахильці в пітьмі під коцем хлебтала. А тоді – під тим самим чорним коцем – виводила (голос мала гарний):

– Та люблю я тебе, окаянну, люблю, – бігаючи навколо дружини, накритої чорним коцем, вигукував – клявся та божився – пан генеральний писар, що кохає свою непутящу половину.

Довелося діда-знахаря до неї приводити, а він напоїв Любу якимось зіллям… І – помогло. Після того зілля Люба почала носа вернути від клятої оковитої.

Кинула пиятику, слава тобі! Дід-знахар зі своїм зіллям виявився справжнім борцем із зеленим змієм. Правда, знахарю довелося за це теличку віддати. За його труди праведні. Добра була теличка, вже й тільна.

Радувався, що Люба мовби схаменулася, але ж і телички було шкода. Дід-знахар так і вчепився за неї… Чи… Воно можна було заради Люби й теличкою пожертвувати – бодай і тільною, – але ж Люба по якомусь часі знову почала прикладатися до келишка та запрошувати в гості молодих козаків… Невже й дідова наука їй тяжко далася?…

Далеко було – ой, ой, далеко! – і гетьману Дорошенку, коли він перевиховував свою… гм-гм… питущу й гулящу жіночку, наставляючи її на шлях доброчесності, і генеральному судді Кочубею, коли він тим же, що й Дорошенко займався – свою любку-голубку відучував… гм-гм… від пиятики, гульок і ще від дечого з молодими козаками. І теж наставляв – з останніх сил намагався! – на все той же, чомусь не дуже популярний у жінки шлях доброчесності; так ось обом – навіть разом узятим – було дуже далеко – ой, ой далеко! – до царя Петра Першого, котрий теж займався аналогічним дійством – свою єдину і ненаглядну відучував від пиятики, гульок, адже вона, розійшовшись, навіть пречудові було роги наставила своєму законному, а він її взяв і…

І, повірте, перевиховав – швидко і якісно. Та ще з таким розмахом, певно, застосовуючи в цьому ділі найновіші досягнення педагогіки і ще бозна-якої науки. Метод його спрацював надійно – куди тому Дорошенку та Кочубею з їхнім дилетантським перевихованням своїх непутящих, але коханих жіночок…

Далеко, далеко – ще раз повторимо, – їм з їхніми патріархально-кустарними методами перевиховання любих жіночок, далеко до Петра I та його ефективного методу перевиховання безрідної німецької служниці Марти Скавронської, яка, потрапивши до Росії в солдатському обозі, а потім і в казармах переходила з рук в руки, і в покоях генералів, які відібрали її в рядових і передавали один одному на тимчасове користування. Поки, врешті-решт, не дісталася вона Петру Першому, для якого не мало значення, якого походження дівка – аби вона приносила задоволення.

І цар так захопився солдатсько-генеральською дівкою, що, не довго думаючи, перетворив гулящу дівку Марту Скавронську на російську імператрицю Катерину (ах-ах, як вони кохали одне одного, правда, колишня солдатська курвочка, а тоді російська імператриця Катерина, якось було дала такого маху, загулявши за старою звичкою, що ледве не вилетіла з імператорських покоїв назад до солдатських казарм, для яких вона найбільше підходила).

Коли ще раніше цар Петро І дізнався, що його колишня жона Євдокія Лопухіна, вислана мужем своїм до Суздаля спокутувати гріхи свої, закрутила там з одним офіцером, то велів того офіцера негайно скарати на горло, а Євдокію «высечь кнутом» і відправити в далекий монастир на Ладозі – що й було негайно зроблено.

І ось нова його жона – ви можете уявити досаду і, зрештою, лють царя? – Катерина закрутила таке саме дійство. І не десь там, а в самому імператорському палаці, закрутила з молодим коханцем Віллімом Монсом… Це ж треба, га? Цар же так любив Катерину, а вона вміло, як кажуть, і серед білого дня наставляла йому роги – у спальні імператорського палацу. Рогатим, як знаєте, називають чоловіка, якого зраджує власна жіночка – най би вона довго жила і най би її не трафив шляк!

Сказати б, що Марта була красунею – так не скажеш. Але, як свідчили всі, хто її знав, коханці, звичайно, – володіла якоюсь «неймовірною жіночою привабливістю». З юних літ, яких у неї мовби й не було, бо одразу ж стала досвідченою, гм-гм, куртизанкою, була меткою та спритною, не гребувала ніякою роботою (хоч щось та було в ній позитивне!) і мала досить веселу вдачу.

Про таких, як вона, кажуть: їй все ніпочім, навіть де її не сій, вона й там вродить. Це й допомагало їй (і навіть порятувало її), коли вона, перехрещена з Марти на Катерину за православним обрядом, стала супругою російського царя.

Освіти не мала, неписьменна, але вміла (природою, вочевидь, була обдарована) так себе подати, що цар-чоловік, за свідченням царевича Олексія, завжди запевняв, що «жена его – умна!»

Вона інколи вгадувала (швидше серцем, аніж розумом, чи таку жіночу інтуїцію мала) його думки й бажання, тож завжди була на висоті. Государ називав її не інакше, як «Катеринушка». І любив її, любив… Що там говорити – до безуму. А втім, це не заважало йому мати коханок на стороні. І не тільки фрейлін. Сама Катеринушка підбирала йому «девок попышнее да порумянее», а чоловік і радий старатись. І вдячний був жоні-імператриці за таку турботу про нього та його сексуальне життя: «Ах-ах, яка розумна моя Катеринушка!..» А щодо жінок, то Петро не був вередливим та перебірливим – хоч дворянка, хоч фрейліна, хоч вулична повія, хоч знатного походження, хоч простолюдинка, йому все одне, аби вона була «попышнее да порумянее», бо для нього головним було не соціальне походження «девки», а його власне бажання і задоволення.

І жіночка його імператриця Катеринушка була такою. Секс, як сьогодні кажуть, для неї, та ще з молодим коханцем, був важливішим за соціальне походження того коханця. З циганом Марком в його таборі – була в біографії російської імператриці і така пригода – навчилася, власне, циган Марко її навчив, що на першому місці задоволення, а вже потім соціальне походження коханця.

Тож будучи імператрицею, мала вдосталь коханців з різних верств та соціальних груп. Правда, вертівся у неї один пунктик: коханці неодмінно мали бути молодшими за неї на 10–15 років, тоді з ними відчувала себе молодою, а швидка переміна коханців робила її життя вельми цікавим. Та й не вважала вона, сімейна жінка, любов на стороні за гріх. Який гріх, коли любов – це… вершина блаженства. Отож, міняючи коханців, зрештою, і набрела на одного молодика-красеня, авантюриста, готового кинутися в будь-яку пригоду, бодай і ризиковану, Вілліма Монса. Це був парубок не лише гарний собою, а й досить освічений, розумний, вельми спритний і до всього ж ще й дотепний. Але дещо забобонний. Носив на пальцях чотири каблучки – золоту, свинцеву, залізну і мідну – вони слугували йому талісманами. Запевняв, що золота каблучка означає любов. Імператриці він читав ще й вірші власного виготовлення, серед яких були жартівливі, грайливі, пустотливі і навіть пікантні – на грані непристойностей, що дуже подобалося імператриці. Особливо й зовсім фривольні чи, як би ми сьогодні сказали, порнографічні.

А його пестощі… О, це було щось! Таких пестощів вона ще не зазнавала – навіть з циганом Марком. І навіть з чоловіком законним.

Залишається додати відому – і тоді, і тепер – істину: чоловік (муж) завжди дізнається останнім, що його ненаглядна наставляє йому роги. Так було і з Петром І.

Вже всі при дворі знали – від прислуги до міністрів та князів, що імператриця на лобі в свого законного вирощує чудові роги, а сам чоловік, тобто цар Петро, ні сном ні духом.

І так тривало кілька років.

Та ось нарешті – нарешті! – дізнався про це і сам вінценосний рогоносець. (Немає такої тайни, яка б хоч колись не стала явною.) Таки дізнався цар-імператор Петро, що його половина кохана наставляє йому – майже відверто – роги… Дізнався, коли отримав анонімний донос (ось-ось він, доказ, що й донос необхідний для роду людського) про злочинні зв’язки імператриці з якимось там молодиком Монсом, котрий на той час при дворі імператора вже навіть займав якийсь там пост – Катеринушка йому виклопотала.

І ось до красунчика Вілліма Монса з’явився тодішній начальник Таємної канцелярії пан Ушаков і оголосив фавориту, що він арештований, забрав у нього шпагу, ключі, запечатав папери і повіз його на допити до імператора – щоби знав, як крутити шури-мури з імператрицею.

Заодно були арештовані й декілька наближених до Катеринушки осіб.

Залишилося свідчення, що Монс, як Петро глянув на нього своїм орлиним поглядом, наче той ховрашок, затіпався і втратив свідомість.

«И он… тотчас во всем признался, так что не нужно было употреблять пытку…»

Слідство в справі коханця імператриці тривало всього тиждень. Але враховуючи пікантність ситуації, участь імператриці в тих шурах-мурах (як у Росії споконвіку кажуть, у блядстві тому), Монса звинуватили лише в хабарництві. Будучи коханцем імператриці, він, ніде правди діти, брав з чиновників мзду, щоб за допомогою Катеринушки вирішити ті чи ті справи… Звинувачення мовби й дрібне (хто не брав при дворі хабарів, починаючи з Петра I – цар брав хоча б від гетьмана Мазепи, тому й на доноси, що йшли на гетьмана, не звертав особливої уваги), але Монса засудили до страти. Та ще й позбавили права на помилування.

Страта відбулася на Троїцькій площі. О десятій ранку туди прибув кортеж із засудженим. Його вели під руки солдати. Він вже не йшов, тож його солдати майже тягли. За ними простував протестантський пастор – Монс був католиком.

І ось учорашній улюбленець долі, чи то пак, імператриці, камергер двору – щоб він міг до неї в покої проникати, Катеринушка виклопотала йому таке придворне звання, – відомий франт і серцеїд, прихильник всього вишуканого – особливо в коханні – ледве-ледве тягнув ноги, власне, його тягли солдати, і був блідий та виснажений, в кожусі-тулупі – на голе тіло. Ось він вже на ешафоті, де стояв здоровенний кат із здоровенною сокирякою з блискучим лезом, що спалахувало на сонці.

На ешафоті також стирчала чимала палиця з гостряком угорі. І Монс не міг од неї відвести очей, знаючи, що через мить його бідна голова буде наштрикнута на ту палицю…

Солдати поставили засудженого на коліна, а голову, що йому вже не належала, поклали на плаху й відскочили, як тільки кат підняв сокиру.

Мить – і все було скінчено. Кат свою роботу виконав професійно і бездоганно, як істинний майстер своєї професії…

Сонце ще тільки-но збиралося котитися до заходу, як імператор запропонував імператриці «прогулятися перед сном», чого раніше ніколи за ним не водилося. І ось позолочена імператорська карета в супроводі ескорту бравих драгунів покотилася на Троїцьку площу, де ще стояв ешафот, а на високій палиці – так званому колу, – стирчала голова бідного Монса…

– Подивись, подивись, Катеринушко, на цю голівоньку на колу, – ласкаво призапрошував свою жону імператор. – Кого він тобі нагадує?…

Катерина глянула і…

І подивившись в очі імператора без будь-якого збентеження – ну, лицедійка! – своїми невинними, чи не дитячими, очима, а потім ліниво, але не без збурення, проказала: «Як сумно, що в придворних стільки зіпсованості…»

Імператор з нею, любою жонушкою, погодився, і того ж вечора за його вказівкою голова Монса була знята з палиці, опущена в скляну банку зі спиртом і врочисто поставлена в покоях імператриці на її столику – певно, для кращої пам’яті. Чи щоб Катеринушка не забувала свого коханця.

Оце вам розмах Петрової науки і її дієвість – куди тій сучасній педагогіці, коли вчать, вчать, а воно, те, кого вчать, по-старому діє, бо наука од нього одскакує, як горох од стіни.

Ось як треба вчити своїх гулящих жінок – з царським розмахом! Де там Дорошенкам та Кочубеям з їхньою наукою, коли вони намагалися відучити своїх жіночок від питва й гульбищ з молодими козаками – повчитися б їм у царя Петра.

– Е-е, парафіяни мої любі, тут одним котом, бодай і чорним, не обійдеться, – втрутився в «непорозуміння між гетьманом та генеральним суддею» (так було названо інцидент) отець Михайло, коли якось до нього в храмі Божому звернулася Кочубеїха за підтримкою та попросила пояснити, хто з них прав – вона з паном Кочубеєм і чоловіком своїм, чи пан гетьман, він же Мазепа, що чинить самоуправства і викрадає серед ночі дівиць? «Хоча, – додала, – наперед знаю, що наше, Кочубеєве, буде зверху, бо інакше й справедливості не буде».

Отець Михайло, радий, що трапилась нагода добру проповідь у храмі Божому виголосити, проказав:

– Тутечки ні та сторона не винувата, ні ця, супротивна. Ні пан гетьман, ні пан генеральний суддя зі своєю пані суддихою. Тут, щоб ви знали, любі мої, сам Сатанаїл винуватий.

Господь-Бог є творцем лише вищого, духовного світу, а зримий світ і тіло людини створені Сатанаїлом, що існував одвічно і є втіленням зла. Оскільки душу людини створив всеблагий Бог, а тіло – Сатанаїл, то в людині завсіди точиться боротьба. Між прагненням душі до добра і потягами тіла до зла…

І всім, хто був у храмі Божому і слухав ясу отця Михайла щодо немир’я між паном гетьманом і паном генеральним суддею, стало все втямки, але…

Але все зіпсувала пані Кочубеїха (це вона вміла). Вислухавши отця Михайла, привселюдно заявила, що їх, Кочубеїв, і в першу чергу її особисто, пан Бог створив і тому вони завжди праві і праведні («Ну, майже праведні», – уточнила), а Мазепу створив дідько і тому він і на старості не може вгомонитися, а бігає за дівицями та виманює їх з отчого дому до себе на потіху, щоб йому!..

Пан гетьман, коли почув, яким творцем нагородила його пані Кочубеїха, лише пхукнув – «пхy ти!..» І за звичкою набивши тютюном люльку, довго викрешував вогонь, збиваючи кресалом пальці, і потім, зосереджено сопучи, курив собі й курив…

Після того між двома шанованими родинами миру вже не було. Так, траплялося іноді перемир’я, але – нетривке. Хоч пан гетьман бувало за старою звичкою навіть у гості до Кочубеїв заходів та все намагався налагодити добрі відносини, але нічого доброго з того не виходило. Перемир’я чергувалося із чварами, закінчувалося благеньким миром – на якийсь час. І знову між ними пробігав отой самий чорний кіт…

А, може, це тому так лучилося, що гетьман Іван Мазепа, як писав один з істориків, «крім усіх інших чеснот, був справжнім героєм-коханцем».

І далі чи не з гордістю – знай, мовляв, наших!

«Рано овдовівши й лишившись бездітним, він звабив безліч жінок. (Так уже й безліч? – В. Ч.) Аж поки на старість його самого не звабила хрещениця, шістнадцятирічна Мотря Кочубеївна, на 50 років молодша від нього. У цій романтичній історії було все: і нічна втеча з батьківського дому, і скандал, влаштований батьками, і домашній арешт юної шукачки пригод, і сповнені жаги любовні листи старого гетьмана…»

Мазепа, поховавши жону, вдовів два роки, а потім…

«Но в это время, – писатиме інший історик, – согласуясь с наличием в бороде Ивана Степановича седины, бес начал усиленно дергать его за ребро…»

І смикання те закінчиться не просто нещасливим коханням, а – трагічними подіями, що зведуть Василя Кочубея зі світу цього…

Так починається знаменита поема Олександра Пушкіна… Ні, не «Мазепа», як то вона мала б називатися, а – «Полтава».

Насправді всі події, описані Пушкіним у поемі «Полтава», відбувалися в гетьманській столиці Батурині.

Процитуємо ще:

Треба гадати, саме тоді Марія (вона ж Мотря, Мотрононька) втекла з отчого дому, втекла самовільно, без дозволу батьків, що вважалося великим злочином; втекла не на гульки, не на досвідки, де збиралися незаміжні дівчата, втекла до коханця, до старого Мазепи, який був чи не до безтями закоханий в юну дівчину, у свою хрещеницю – як і вона була закохана у свого, по суті, названого – хрестив же – батька. І почалася їхня велика, але щасливо-нещаслива трагедія…

У слов’ян-русичів (чи хоча б у євреїв) прізвища створювалися не лише від імені батька, як у більшості народів, а бувало, що й від імені матері. (Найвідоміший приклад – знаний артист естради Аркадій Райкін. Син Райки.) А ось у татар, як і взагалі в тюркських народів і племен, прізвища утворювалися лише від імені батька. (Кожний з дитячих літ мав запам’ятати імена своїх предків по батьковій лінії аж до сьомого коліна!) В Росії татари до батькового імені тепер додають закінчення – ов, – ев, -ін. Так і виникли татарські прізвища Аксаков, Баширов, Бусаєв, Юдашев, Абайдуллін, Тургенєв…

Також виникнення деяких татарських прізвищ було пов’язане з професією. Хоча б: Урманчеєв (лісник), Аракчеєв (торгівець горілкою). А вже нащадки їхні ставали на Русі (Київській, Московській чи пізніше в Росії) «чистими» росіянами (самоназва – руські) й, бувало, займали значні державні пости, ставали дворянами, відомими у віках – або зі знаком «плюс», або із знаком «мінус», все одно. Як от вище згадуваний Аракчеєв – державний і військовий діяч за царювання Олександра I, згодом начальник військових поселень, прославився реакційною політикою (названою палочною дисципліною), нещадно розправлявся з антикріпосницькими виступами селян та військових поселенців. Звідтоді поняття «аракчеєвщина» стало символом усякого деспотизму і брутальної сваволі. (Але хтось Аракчеєвим та його «аракчеєвщиною», певно, гордиться, адже його уведено до книги «100 великих россиян», що її видала Москва.)

«Богат и славен Кочубей…»

Так, так, «наш» Кочубей, Василь Леонтійович.

Багатим він таки був – мав численні і чималі маєтки, кріпаків на тих хуторах, а ось славним… Ніде не вчився, як і більшість тодішніх діячів (крім Мазепи, який був надзвичайно освіченим, але це на ті часи – неймовірна рідкість), був самоуком, якого навчило життя. Від природи володів кмітливим умом, умів пристосовуватися – особливо до сильних тих часів. У житті часто, крім освіти (і багатства теж), потрібні ще й знайомства з впливовими людьми. Треба для успішної кар’єри стати чиїмось протеже – як зветься особа, що користується чиєюсь прихильністю або рекомендацією для влаштування своїх справ, для службової кар’єри, взагалі стати чиїмось улюбленцем або ставлеником.

У народі це добре розуміли – по-простому, але вельми парадоксально-мудро. Як запевняє героїня Степана Руданського, яка в церкві ліпила свічку і Богу, і чорту: «Треба всюди, добрі люди, приятеля мати…»

Гм… Таким архівпливовим приятелем, який витягнув Кочубея до влади по службовій драбині і був для нього Мазепа Іван Степанович. (Кочубей був його протеже.) Ставши гетьманом, Мазепа потягнув на гору за собою і свого приятеля, з яким покумував і був другом для його родини. Так нікому не відомий Василь Кочубей – хоч і багатий, але ж без освіти й військового досвіду – в один, як кажуть, мент стає генеральним писарем при уряді – завдяки Мазепі. І пішов далі зростати – теж дякуючи Мазепі, – аж до генерального судді. Може б, і ще зростав і сягнув би нових вершин влади, якби чорт-біс не підштрикнув писати доноси на свого благодійника (так віддячив йому за допомогу), але це вже, як кажуть, інша тема.

А ось слава…

Слава за життя вперто обминала Василя Леонтійовича – не було, очевидно, причин виявляти до нього прихильність, протегувати йому. Надто невдатним був Василь Леонтійович Кочубей! Слава прийде, коли Василь Кочубей, вже страчений за зраду свого благодійника, друга і кума, як злочинець, лежатиме в могилі. Після переходу Мазепи до Карла XII буде реабілітований, і сам кат його Петро I (це він засудить Кочубея на смерть) оголосить його героєм, і Василя Леонтійовича, як «невинно убиенного», перепоховають у Києво-Печерській лаврі – ось тоді до нього й прийде… Слава не слава, а відомість таки з’явиться, після якої його заднім числом називатимуть ще й «державним діячем».

Та й Пушкін про нього дізнається теж завдяки реабілітації і царській вказівці прославляти Кочубея яко героя.

Що таке, зрештою, герой? У первісному значенні (за греками давніми) це – дух померлого, який впливає на живих (герой з грецької перекладається, як владика, пан). Героями вважалися душі видатних предків, вождів, богатирів, потім поняття героїв розширилось і до них стали прирівнювати сили природи, казкові образи, деяких богів і демонів крито-мікенської епохи, епонімів племен, областей, міст, і тоді ж їх вперше почали називати напівбогами. У класичну епоху героями почали називати також борців за свободу, видатних полководців. Культ героїв був зазвичай пов’язаний з їхніми гробницями і носив хтонічний характер: жертви приносились увечері чи вночі, і тварини мали бути чорної масті. За віруванням греків, герої жили й у гробницях і звідти впливали на долі людей та полісів.

Вважалися посередниками між богами і людьми, захисниками людей, охоронцями від зла та лих, рятівниками від незгод. Вони – благодійники людей – знищували чудиськ, велетнів-розбійників, це борці з ворожими людям демонами. Але герої можуть бути і небезпечними – якщо їх не шануватимуть. Гробниці героїв з їхніми уявними останками вважалися такими, які володіють чудодійною силою, і були об’єктами культів, що згодом вплинули на обожнювання елліністичних царів та римських імператорів. (Ряд рис і функцій героїв християнство перенесло на святих.)

Сьогодні герой – це видатна своїми здібностями і діяльністю людина, що виявляє відвагу, самовідданість і хоробрість у бою і в труді. Або людина, яка втілює основні, типові риси певного оточення, часу, певної епохи тощо, а також чим-небудь відзначалась і привернула до себе увагу.

Таким героєм Василь Леонтійович Кочубей, даруйте, ніколи не був, а прославився він доносами на свого благодійника, друга родини та ще й кума, а кумівство у ті часи в Україні прирівнювалося до спорідненості…

Серед українських дворян і старшин часів Гетьманщини найвідоміший (хоч історичні оцінки його діаметрально протилежні) – Василь Леонтійович Кочубей. Він теж веде свій родовід від беків (титул тюрків знатного роду, князів або начальників невеликих племен, урядових та військових осіб) татарської орди, що кочувала ще в ХVI столітті в степах між Дністром та Дніпром, серед них згадується і якийсь Кочубей – від тюркських слів «коч» і «бей» (теж знатний титул у тюркських народів і племен), який займався скотарством і кочував з худобою та своїми підданими південними степами. Прародитель прізвища Кочубей, а тоді просто кочу-бей, на початку ХVII століття подався на службу до русів Київської Русі, прийняв християнство з ім’ям Андрій [8]. (За іншими даними, він навіть був знаним комонником у війську Богдана Хмельницького і буцімто дослужився до сотника.)

Онук його – Василь Кочубей. Народився він 1640 року. Якимись особливими здібностями не відзначався, але був трудолюбивим (а це – немало) і добре знав канцелярську службу. У 1681 році став регентом військової канцелярії, в 1687-му – завдяки Мазепі – генеральним писарем, чин на той час значний, а маючи його, можна було «стрибнути» ще вище. Та ще спираючись на покровителів.

Іван Мазепа, ставши гетьманом, нагородив Кочубея селами (в тім числі – знаменитою, оспіваною Гоголем Диканькою), ще й присвоїв йому в 1694 році достоїнство генерального судді (Василь Леонтійович, онук татарина, добре спрацювався з гетьманом Мазепою), а в 1700-му виклопотав для нього ще й звання стольника (двірський, згодом придворний чин-посада в Російській державі XIIІ – XVII століть; стольник прислужував князям-царям під час урочистих трапез, супроводив їх у поїздках, а згодом стольників призначали на воєводські, посольські та інші посади).

Василь Леонтійович у щасливому загалом шлюбі з Любов’ю Федорівною мав сина Василя (бунчуковий товариш, згодом полтавський полковник, першим шлюбом був одружений з дочкою гетьмана Данила Апостола – Анастасією, а від його синів – Семена, Василя, Павла – утворилися три гілки роду Кочубеїв) та сина Федора (теж бунчуковий товариш – почесне звання, яке українські гетьмани спочатку надавали синам генеральної старшини і полковників, а пізніше – відставним полковникам і полковій старшині).

Також генеральний суддя мав і двох дочок: старша Ганна була дружиною племінника Мазепи Івана Обидовського, а молодша Мотря, вона ж Мотрона, вона ж Мотроночка, Мотронка, Мотрононька, Мотречка, Мотруна, Мотруненька, Мотрунечка, Мотрося, Мотросенька, Мотруся, Мотрушка чи й просто Мотя – улюблениця генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея та його коханої дружини Любові Федорівни, вона ж…

Вона ж героїня любовної історії з гетьманом Мазепою, загалом романтично піднесеної, що завела її матір у в’язницю-хурдигу, а батька – на плаху під сокиру ката. Чи не це й привабило до неї увагу, крім Пушкіна та Рилєєва з Росії, ще й багатьох європейських творців, яким лише дай подібну історію, а вже вони так її розпишуть, так. Одне слово – на віки.

«І та романтична пригода Мазепи з донькою Кочубея Мотрею у 1704 році утворила прірву між родиною Кочубея й Мазепою. Проте й надалі – і не лише про людське око – не переривалися добрі стосунки між ними, гучні бенкети, інтимні бесіди, щирі розмови. Занадто багато спільних думок, інтересів, справ, врешті, спільних таємниць і гріхів зв’язували цих двох людей.

Але десь у глибині, у близькому оточенні Кочубея зростала ворожнеча й ненависть до Мазепи, нагромаджувалися усілякі матеріали, чутки, плітки, переказувалися необачні слова гетьмана, який міг іноді не критися перед Кочубеєм, хоч і не підпускав його до таємних своїх акцій» (збірка «Усі гетьмани України»).

В українців (та й не лише в моїх одноплемінників) кохання – це золоте людське почуття, найбільше щастя, світла доля – хоча буває, що воно приносить і горе.

Хто тільки не намагався розгадати таємницю незбагненного почуття – кохання. Які мудрі голови не силкувалися протягом тисячоліть розібратися, а що ж воно таке – кохання? А віз і нині там. Всі знають, що таке кохання і… І намагаються все ще розгадати його таємниці.

В одній з праць на цю тему автор якось прочитав:

«Можливо, людина стала людиною тоді, коли навчилася виготовляти знаряддя праці. Такою вона стала саме тоді, коли, зірвавши чарівну квітку, не скористалася нею (за звичкою) як смачним наїдком, а подарувала істоті іншої статі як знак прихильності і першої іскорки любові. У давнину слов’яни поклонялися, окрім інших, і богам любові – Ладі, Дані, Лелю, Лелі (Лялі) та ін. У деяких народів символом кохання була бджола, бо поєднувала (як і любов) “солод меду і гіркоту жала”».

Із сивої давнини український народ опоетизовував кохання: підносив його до найсвітлішої людської мрії – «любов сильніша за смерть», «любов, як перстень, не має кінця», «хоч в одній льолі, аби до любові» тощо. В Україні символами вірного кохання були голуб, лебідка, калина, троянда та ін. Щоб причарувати кохану, вдавалися до ворожок, до чар-зілля, замовлянь, носили пахучі трави, купалися в любистку, ранковій, купальській росі…

Гуцульські леґені, ризикуючи життям, шукали на стрімких урвищах ніжну шовкову квітку едельвейс і дарували коханій. Такий сміливець був вартий любові.

І хто б знав сьогодні в Україні якусь там Мотрю (Мотрононьку) Кочубей, дочку генерального судді гетьманської України, нічим особливо не примітну, правда, красуню, але ж не видатну особу, не…

Якби вона не закохалася – та ще так шалено! – в гетьмана України. І не в якого-небудь (яких-небудь, безликих гетьманів в Україні не бракувало), а в самого Мазепу…

Юна Кочубеївна, – а це було її перше кохання, що сонцем у душі засяяло, – так закохалася, що холонула (а серденько завмирало) від однієї лише думки, що гетьман може не відгукнутися на її сердечні почуття – наївна! Від такої лячної думки зіщулювалась, як Божа пташка, коли вздріє шуліку.

Чула від старших дівчат, що коханого, аби його втримати, треба до себе присушувати. А чим присушують? Та замовлянням. Присушками-замовляннями дівчата прагнуть привернути до себе козака, щоби він так і присох до дівки. Щоби в нього, як і в неї, серце переповнювалося коханнячком.

Світлої ночі зверталася до нічного сонечка – місяця:

– Місяцю Володимиру, ти високо літаєш, ти все бачиш, ти все чуєш, як невольники й невольниці плачуть за батьком та за матір’ю, за дітками маленькими, як корова за телям, як лошиця за лошам, як ослиця за ослям, як море за морем. Даруй же, Господи, щоб так за мною нарожденною, хрещеною і молитвяною рабою Божою Іван плакав… І жити без мене не міг, як я без нього, як ніч без місяченька, день без сонечка…

Як безхмарне небо вночі яскраво визоріться, виходила на згірок, руки до небесних світил здіймала:

– Зорі-зоряниці, є вас на небі три рідні сестриці, четверта хрещена нарожденна Мотря. Ідіть, зберіть ви красу, покладіть на хрещену нарожденну Мотрю. Як ви ясні, красні межи зірками, щоби й Мотря була така ж красна межи жінками і щоб Іванко без неї жити не міг і жадав її в обійми свої схопити і все життя з нею в любові прожити.

Ночами зважувалася, хоч і лячно було, звертатися навіть до хатнього дідька, задобривши його перед цим чимось смачненьким:

– Отець домовий! Скоч додолу та принеси мого Івана до мого дому: неси його душу, неси його біле лице і щире серце якнайскоріше, якнайпрудкіше, в цей час, у цю годину. Біжи прудко, біжи хутко, як цей дим біжить угору, щоби ти так прудко та хутко приніс мені нарожденного, хрещеного і молитовного раба Божого козака Івана…

Кладкою в Україні називається дошка або колода, покладена через річку, струмок, болото для переходу на другий бік чи берег.

Або ще невеликий дерев’яний поміст лише з одного берега на річці, ставку чи ще на якійсь водоймі для прання білизни. До таких кладок приходили жінки та дівчата зі жлуктами, ночвами, коритами й праниками (там, на кладці часто й побачення призначали), жартували, сміялись та, перучи, лупили праниками пране. А часом перучи й співали – про кладку і в піснях згадується. Без неї жінкам аж ніяк не можна було – в хаті чи біля колодязя з пранням, як збереться його багатенько, не впораєшся.

Того часу про кладку в піснях виводили, і за нашого часу – колись популярну «Марічку».

Герой на одному боці живе, а та, що запала йому в серце, – на другому.

Пригадуєте?

Парубок ходить сам не свій, бо туди (на той берег) дороги не знаходить. Але духом не падає, бо налаштований рішуче:

Була така чи не поетична кладка і неподалік обійстя Кочубеїв – у неділю та ще за гарної днини там частенько збиралася батуринська молодь, яка мешкала неподалік, дівчата приходили на кладку прати, а парубки, використовуючи момент, до дівчат залицялися, як справжні джиґуни. Там лунали сміх і пісні, разом із жартами лупали праники на кладці, весело було, гарно. (Микола Пимоненко це відобразив у своїй мальовничій та симпатичній картині «Біля річки».)

Приходила до кладки й Мотря Кочубеївна – прати. Матінка її, щоби не росла білоручкою, панянкою, ні на що не придатною, змалку до праці привчала. («Нема поганих робіт, – казала, – є погані дівки-ледащиці».) От Мотря прала, білизну на кладці вибивала, стомилася й відпочити хотіла. Аж тут згадала ще одне замовляння. Та й заторохтіла його:

– Трясу, трясу кладкою, кладка водою, а вода купиною, а купина чортами, а чорти козаком Іваном, щоб його трясли, трясли та й до мене принесли, до народженої, хрещеної молитовної раби Божої дівчини Мотрі, аби козак Іван віднині й до віку був тільки з нею, дівицею Мотрею.

Аж тут матінка до ставка прийшла – чорти, мабуть, її замість козака Івана до Мотрі принесли. Прийшла подивитися, як Мотря, пере та й почула її замовляння.

– Людо-оньки, – за звичкою заголосила матінка. – Ви послухайте, що меле моя дщерь. Чортів – тьху-тьху, – прохає, аби трясли якогось козака Івана та притягли до неї. Здуріла дівка, їй-бо здуріла! Якого це ти козака назнала, га? Ану зізнавайся, бо я тебе зараз не гірше чортів потрясу!

Мотря від крику марудного здригнулась, смикнулась і шубовснула з кладки у воду…

– Ото тебе чорти трясуть, – як вирок винесла матінка. – Гляди-и…

Гетьману тоді стукнуло шістдесят п’ять, Мотрі пішов шістнадцятий. На піввіку різниця! Що дівча втратило розум – не дивно. Наївне! Дивно, що в цій «романтичній пригоді», що лучилася між ними, ґрунт під ногами разом з розумом (а він у нього був блискучим) на якийсь час втратив і гетьман. Бо любощі, як запевняють бувалі, не заспиш, не заїси…

Він швидко схаменеться, але…

Що було – те було. Коли б у його час жив Іван Франко, Мазепа повторював би його рядки, що «любов, мов слабкість десь яка, / Надійшла мені вже в кість і крев». Чи повторював би слова Сосюри: «В муках любові стою край вікна».

І він стояв, видивляючись свою любов, коханнячко своє неземне…

Із пісні – так-так, – слова не викинеш. Та ще з якої пісні. З кохання, що, як писатиме поет, раз на тисячу літ приходить…

І рядки ці Володимира Сосюри, чарівного лірика України, нема-нема та й зринають, як згадую кохання Мотрі Кочубей до Івана Мазепи (чи Івана Мазепи до Мотрі Кочубей):

Але ж і Мотря була ще та чарівниця. (Може, сама й не підозрювала, що вона чарівниця.) Бо щось у ній, у Мотрі-Мотрононьці було таке… таке, що ні словом сказати, ні пером списати – чари незбагненні. І ті чари сколихнули душу старого гетьмана, збурили його, оживили, запалили, як юнака, що ледь було не втратив землі під ногами і реальності світу білого.

Вона була незвичайною, юна українка Мотря Кочубеївна. Це відчували й ті, хто України не знав – хіба що колись чули щось про неї та її чарівниць. Для них Мотя ставала Україною, і через неї, через незбагненну Мотрононьку, вони відкривали загадкову країну козаків і гетьманів.

Це чи не першим відчув автор передмови до поеми О. Пушкіна «Полтава» Ю. Айхенвальд. Ось що він писав 1909 року про юну українську дівчину в поемі російського генія:

«Старый отец (Василь Кочубей. – В. Ч.) гордился ею… она была ему дороже мехов, атласа, серебра, потому что она была для него не только дитя, но и воплощение его родной Малороссии. Украинка пушкинской поэзии, она выросла на хуторе, в тени украинских черешен, и стройна она была, как тополь именно киевских высот. Природа Малороссии создала в ней свой лучший цвет, свою первую Марусю, и за это с любовью и лаской внимал ее песням богатый и славный Кочубей. Но проходящая через всю поэму степенность поэта, приобщившегося к отцовской психологии, сообщает нам, что не только мгновенные чары красоты привлекли к Марии женихов из Украйны и России, – везде прославилась она девицей скромной и разумной…

Она скромна и пуглива, трепетная лань, и лань напоминает ее движенья; и когда она, бродя в сенях, трепещет и решенье ждет, то она похожа на серну, которая уходит под утес, орла послыша тяжкий лёт; и когда уже безумная, она встречается с Мазепой, то убегает от него легче серны молодой. И вот она, человеческая лань, такая робкая, такая пугливая и трепетная, она, девица скромная и разумная, совершает стыд и безумие, ей приятен ее позор… (Це коли вона вночі втікає з батьківського дому до Мазепи.)

Здесь Пушкин опять встретил на своей дороге загадку любви, которой все возрасты покорны. Он знает, что сердцу девы нет закона, и потому его не удивляет любовь Марии к Мазепе… Страстные мечты украинки тяготили к седой голове… серебряная старость очаровала ее. Это несомненно произошло от того, что Мазепа был воин и поэт. В темнице Кочубей вспоминал песни дочери своей, а пела она только те песни, которые слагал Мазепа, когда он беден был и мал. Она певца полюбила за песни. С тех пор, как были они сложены, прошло много лет, и Мазепа стал не только богат и могуч, но и стар. Однако в песнях его сохранилась молодость его: песни не стареют. Поэту вечная подобает юность. И вот Мария чувствовала и певучими устами своими передавала молодость Мазепы, бессмертную жизнь его стихов, – что же могли значить для нее власы седые? И могла ли она видеть старым того, чью в звуках сохранившуюся молодость она повторяла и усилила молодостью своей? Кроме того, Мазепа был и воин. А воин тоже никогда не стар. В бою все молоды. И Мария, полюбившая конный строй и бранный звон литавр, и клики пред бунчуком и булавой малороссийского владыки, – Мария нашла в Мазепе чудное сочетание двух вечных юностей – поэта и воина».

Зрештою, Мотря Кочубеївна була і залишилась тією слов’яночкою, про яку напишуть вже за наших днів Г. Татарченко та В. Крищенко у вірші «Слов’янська врода»:

І сьогодні історики (та й не тільки вони) все ще сперечаються: чи могла бути в дівчини шістнадцяти літ така любов до чоловіка, який вже розміняв сьомий десяток, а чи це була всього лише примха розбалуваного і некерованого дитяти?…

А сперечаючись, намагаються розібратися, а хто ж вона була – Мотря Кочубеївна?

Четверта й остання дитина Василя і Любові Кочубеїв.

Останньою, а тому й найулюбленішою, якій дісталася чи не вся батькова любов (а в неї ж була ще сестра і брати) і яка звикла це сприймати як даність, адже їй ніколи й ні в чому не відмовляли. Все для неї, для доці своєї. Справді-бо, вікова різниця між ними була вражаючою. Але мають рацію історики, які наголошують: ті, хто звинувачує Мазепу в блуді, не враховують одну істотну деталь: гетьман домагався руки дівчини, яка відповідала йому взаємністю. Зрозуміти молоду Кочубеївну неважко: Іван Степанович був для неї уособленням мудрості, шанованою всіма людиною. Навіть у такому віці, як зізналася пані Сенявська французькому послу у Варшаві Францісу Бонаку, старий Мазепа «приваблює легко до себе своїм чаром жінок».

Хрещений, який часто гостював у домі Кочубеїв, міг приворожити дівчину й знанням мов, і власними віршами. Мова його листів до неї ніжна й зворушлива. «Щасливії мої письма, що в рученьках твоїх бувають, нежелі мої бідні очі, що тебе не оглядають», – писав він Мотрі.

Та й зовні гетьман мав вигляд значно і значно молодший свого віку.

Французький посол Жан де Балюз, який зустрічався з ним у Батурині, так описував його:

«Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара (найманий солдат важкої кавалерії в європейських арміях ХVI – ХVII ст. – В. Ч.), вершник з нього знаменитий».

А ось що писав учасник шведського походу в Україну Ґустав Адлерфельд, який бачив гетьмана «у віці 64-х літ, середнього зросту» (у 1708 році гетьманові насправді було 69 років), він «дуже стрункий, із суворим поглядом, носить вуса на польську моду, приємної вдачі й дуже захоплює своїми жестами».

Правда, інший сучасник, що лишився анонімом, запевняв, що «Мазепа був вельми негарний на обличчя й виглядав приблизно так, як малюють у римській історії великого Манлія. Але ваші очі полонили його білі руки, тонкі, повні грації, та його горда голова з білими буклями, довгі обвислі вуса, а понад усім цим величність, почуття гідності й суворість, яку злагіднювала елеганція». Але всі сходяться в одному – Мазепа мав вигляд суворої й водночас інтелігентної людини, у якої міцна будова тіла дисонувала з тонкими, білими, далеко не козацькими руками.

Іван Степанович Мазепа був тоді на вершині свого успіху на чолі козацької України. Восени 1704 року – ще йшла Північна війна – гетьман Іван Мазепа повернувся з чергового походу до своєї резиденції в Батурині. Повернувся на крилах успіху, адже й останній похід його завершився вдало – як і всі інші – він був полководцем удатним. Правда, він тоді, виконуючи наказ Петра І, арештував свого давнього суперника Палія, поводиря правобережного козацтва, і тепер під булаву Мазепи перейшла більша частина Правобережжя, яку він не спішив і навіть не гадав повертати полякам.

Це був успіх не лише Мазепи, а й усієї Гетьманщини, яка після довгих десятиліть Руїни знову здобула кордони, як у часи Богдана Хмельницького. Ось чому настрій у Мазепи був просто чудовий. Він об’єднав – ну, майже об’єднав – всю Україну. Це добрий початок до остаточного об’єднання розшматованої батьківщини. Козаки і старшина, для якої це був подвиг Мазепи, зустрічали гетьмана просто захоплено – нарешті вони мають верховоду, який не на словах, а на ділі дбає про Україну. І сам гетьман гордився своїм вчинком, його душу наповнювала урочистість – це лише початок боротьби за повне об’єднання України – дасть Бог, воно збудеться, і Україна назавжди стане єдиною, сильною, і ніякі Польщі й Росії не будуть більше завдавати їй лиха-горя.

Він щиро вірив, навіть аж затято вірив, що бодай колись, а такі часи настануть. Але треба вже сьогодні – ба навіть учора – і завтра-позавтра і завжди все робити, всього себе віддати на вівтар боротьби за Україну, за її волю і кращу долю, щоби вона більше не була чайкою при битій дорозі.

Такою вона йому бачилась і снилась. І в серці болючою скіпкою ятрила і про таку він якось однієї безсонної ночі – а скільки їх у нього таких було! – і вірша склав, порівнявши Україну з чайкою при битій дорозі. І вірша його болючого невдовзі по всій Україні вже як пісню заспівали (його імені, як творця при тій пісні, вже не згадували, бо стала вона народною):

Через цю пісню у Мотрі й лучилася неначе тривожна розмова з батьком. Якось вона наспівувала пісню (чомусь сумно було на душі, хоч молодість мовби суму й не знає) про чайку-небогу, яка вивела діток при битій дорозі, а їх чумаки забрали собі на кашу. Батько й почув та враз до дочки:

– Ей, ей, дівко?! Ти де це таку пісню назнала?

Запитав нібито занепокоєно, хоч раніше на пісні, що їх співала дочка, й уваги не звертав – співає, то й хай співає, аби не плакала. А це, бач, насторожився.

– Де ти, питаю, таку пісню назнала?

Мотря, думаючи щось своє, відповіла:

– Іван Степанович, як учора у нас гостював, навчив.

– Мазепа? Еге, він до віршів та пісень голінний. Гетьман, а вірші та пісні наче який бурсак складає – воно йому ото треба? Хоча гарно тямить се діло, – в батьковім голосі почала відчуватися насторога. – Але кого це він має на увазі під чайкою, що вивела діток при битій дорозі?

– Україну нашу, бо вона в нас як неприкаяна.

– Овва! Гляди, не співай її при людях, бо люди різні. Почують недобрі вуха, донесуть декому… Така пісня може тим, що при владі, не сподобатись.

– Кому?

– Та хоча б московитам.

– А мені – дарма.

Василь Леонтійович пильно на дочку дивився.

– Не дурій, дівко. Мазепа у своїй пісні що має на мислі? Що під отечеською рукою московського царя Україні зле?

– Атож. Вона як чайка на роздоріжжі. З одного боку поляки, з другого – татари та турки, з третього – московити. І всі забирають наших чаєнят, щоби каші з них наварити.

– Це Мазепа має на мислі?

– А ви, тату, про це в нього самі запитайте.

– І запитаю. А ти дивись, вумна дуже стала. Воно ото тобі треба? Гляди, дівко. Як дійде до царя, то за такі пісні тобі капость буде. А разом з тобою і мені перепаде. А я ж – генеральний суддя. Мені треба вухо гостро тримати, щоби у халепу московську не вскочити. А наш народ такий, що вмить донесе.

– Як ми самі не донесемо, – раптом сказала Мотря, – то не дійде до царя.

Кочубей якось дивно глянув на дочку, пробурмотів:

– Кажу, гляди!.. Бо й тобі, як тій чайці-небозі може бути зле. Та й мене московити не похвалять за таку пісню. Донесуть стольнику, а він мене той, на цугундер візьме – влада в Україні у них. І Мазепу не похвалять. Він хоч і гетьман, при булаві, але як ми, так і він під царем ходить та під його воєводами.

Тепер вже Мотря з подивом глянула на батька, але нічого не сказала, тільки сумно так, сумно проспівала:

Подвигом Мазепи пишалася й Мотря Кочубеївна. Її вже зачарували і його чоловіча сила, розум ясний і гострий, влада, що її він міцно тримав у руках. Вона була дівчиною освіченою, добре зналася в літературі (недарма ж гетьман в якості дарунків завжди надсилав їй «книжечки»), та й ерудиція і начитаність Мазепи, його любов до книг теж подіяли на неї. До всього ж гетьман був у неї щиро закоханий. Та й гарно він до неї залицявся. І як наслідок, між гетьманом і дівчиною спалахнув роман серйозний, глибокий, щирий…

А якось гетьман передав їй таку цікаву книжечку, що вона до ранку не могла від неї відірватися, читала й сумувала, сумувала й раділа – яка ж бо любов, виявляється, є в інших країнах!

Хоч і трагічна, але ж така захоплива.

«Трістан та Ізольда» [9] книжечка називалася. Не книжечка, правда, а зшиток саморобний. Іван Степанович про тую любов з німецької для неї переклав, по-своєму скомпонував, зшив аркуші і вийшла книжечка.

Вже й другі півні проспівали перед зорею, ось уже й треті перед світанком почали голос подавати, а вона з очима, повними слізок, читає й читає…

Король Марко з якогось там королівства ненавидів свого племінника, адже бачив, як він кохає королеву, а королева – його.

Та за таку любов король Марко півкоролівства свого віддав би, але не таланило йому на такі почуття, на щастя таке. Король Марко заздрив такій любові, бо сам він з такою пристрастю нікого в своєму житті не кохав і його так палко ніхто не кохав.

А заздрячи чужій любові, король Марко все робив, аби якщо й не вбити любов – це і королям не під силу, – то бодай закоханих розлучити.

І це заздріснику вдалося.

Закохані зазнали багато лиха і тяжких пригод. І хоч вони загинули, але їхні почуття все одно вистояли, бо вони – сильніші смерті і всіх лих, разом узятих.

Вражений таким почуттям, король Марко змилостивився і звелів Трістана та Ізольду поховати в одній капличці. Невдовзі з могили Трістана піднявся незвичайний терновий кущ і, перекинувшись через капличку, вріс у могилу Ізольди. Тричі наказував злий король зрізати той кущ, але кожного разу він з’являвся наступного дня – такий же чудово-незвичайний, як і раніше.

Мотря плакала, читаючи сумну повість про любов двох, які знайшли себе і своє щастя, і раділа водночас, що є така любов, яка навіть смерті не підвладна. І незчулася, як матінка, тінню підкралася до неї і вирвала з її рук зшиток.

– А що ти… читаєш? Це тобі, мабуть, той чародій передав? Щоб сохла за ним? Я думала, це Святе Письмо, а це про… про любов. Про яку любов, дурепо? Немає любові, повір мені, невдячна дщерь. Бо коли б вона була, то я першою її спізнала б. Не бувати тому, що задумав старий чаклун!

Мотря й ойкнути не встигла, як матінка на дрібненькі шматочки порвала-пошматувала зшиток, підбігла до вікна і викинула порване геть.

Закружляли шматочки, закружляли й розлетілися, як війнув вітерець із саду…

– Ось так і з Мазепиними чарами буде! – кричала матінка. – Пошматую їх і за вітром розвію!..

І вже не знала Мотря, кого їй було жалкіше – якихось незнаних Трістана та Ізольду і їхню любов, що тернами поросла, чи себе й свою любов було шкода, що теж заросте тернами…

Незчулась, як у журбі заспівала, душу свою ятрячи:

Історики й досі міркують над тим, чим могла зачепити гетьмана юна красуня Мотря. Не тільки ж красою. Краса, як кажуть, до вінця. А мабуть, захопила його і своїм характером, хай і норовливим, але ж і благородним. Дівчина була наділена від природи небуденним розумом, вдалася гострою на язик, швидка, як казали, мислями і вчинками, була рішучою і не такою, як всі. Цим своїм характером вона й підкорила гетьмана, який тоді перебував у самотині, з якої, здавалося, вже не було – враховуючи його вік – виходу. А тут така дівчина, таке кохання! І хай він був досвідченим в амурних походеньках, але Мотрю сприйняв вище за чергові походеньки. Він не встояв перед цією незвичайною дівчиною, як не встояла й вона перед його чаром.

Недарма ж французький посол Бонак писав в одному зі своїх листів: «Як я чув, гетьман Мазепа, крім інших своїх чеснот, приваблює до себе легко своїм чаром жінок, як захоче того».

Ось тільки ненька рідненька пані Кочубеїха і чути про любов не бажала. Ні, ні, про листа французького посла месьє Бонака, що гетьман Мазепа володіє чаром, Кочубеїха нічого не чула. Але це не мало якогось особливого значення, адже вона ще раніше француза відала, хто такий Мазепа насправді.

– Того й при булаві, що чарівник, – бубоніла, як заходила мова про гетьмана. – І гетьманство він чаром узяв, наславши на старшину затемнення, – от вони, засліплені буцімто його подвигами, і вручили йому булаву. Тоді ж як гетьманом мав стати мій Василь. Дак лиходій той перехопив у нього булаву.

У цьому був особисто переконаний і сам Кочубей – він мав стати гетьманом… Він, Кочубей Василь Леонтійович! І йому мають належати символи гетьманської влади – клейноди: булава, бунчук, прапор і печатка. Ось так – так, а не інак.

Ну, за булавою діло не стане. Мазепину забере, вона для всіх, хто гетьманами стає, зроблена. А печатку… Печатку може й виготовити, умільців у нас вистачає. Із срібла хіба ж таку викарбують, з козаком посередині, в гостроверхій шапці, з рушницею – от ти вже й гетьман.

Матиме він військового суддю та писаря, обозного, осавула, перначого, хорунжого, бунчужного, булавничого – він вже давно прикинув про себе, кого на ці посади вибере, як гетьманом стане, – своїх людей… Полки очолять полковники – їх теж вибере, сотні – сотники, і поведе він військо, як ото про Дорошенка співається, хорошенько…

Гм, а чом би й ні?

Задумавшись, уявив себе гетьманом – а він завжди уявляв себе гетьманом і вже звик, що бодай у думках, а – гетьман, тож, уявивши себе на чолі Війська Запорозького, замугикав:

– Попереду Дорошенко… Дорошенко… Веде своє Військо Запорозьке хорошенько… А позаду Сагайдачний…

– Ей, ей, ти чого це розспівався? – стрепенувшись, шулікою налетіла – як завжди налітала на чоловіка, пані Кочубеїха.

– Та що ж мені вже заспівати зась?

– Який Дорошенко попереду війська? – голос у жони зробився аж надто високим. – Який, питаю, в дідька Дорошенко? Та ще й Сагайдачний… Чого це вони попереду?!

– А хто? – розгубився пан Кочубей. – Ма-мазепа?

– Ти попереду! Ти! – вже чи не кричала жона. – Ти генеральний суддя, то й маєш бути попереду, а не якийсь там… не якийсь там Дорошенко чи Мазепа. Ти суддя, а я – суддиха, от і маємо вдвох владарювати на Гетьманщині.

– Ти як завжди маєш рацію, моє золотце, – погодився чоловік із жоною, який погоджувався все життя, бо не погодишся, тобі ж і гірше буде – цур йому та пек йому!

Але щось вже не співалося. Мабуть, тому, що попереду все ж таки був Мазепа. Допоки? Пора, пора вже за неї братися, як слід… За булаву. За ту булаву, що Мазепа чи не з рук у нього вирвав. Казали (про це є свідчення й історика Оглоблина), що був такий мальований портрет Василя Кочубея з написом: «Гетьман Василь Кочубей». Мо’, й справді Кочубей ледь було не став гетьманом України?

– Так воно й є, – не затихає Кочубеїха. – Спершу в нас булаву перехопив, а це ось уже дочку серед ночі викрав, дщерь нашу безневинную… Але ми, Кочубеї, своє ще візьмемо. І дочку ним викрадену повернемо, і гетьманство теж у чародія відберемо.

І все підганяла Кочубея:

– Вели, щоби ще гучніше калатали у дзвона!

– Дак куди вже гучніше, як і так від того калатання у вухах позакладало.

– Хай калатають! Щоби і в нього, чародія, нарешті позакладало!

У Батурині, дізнавшись тієї ночі по причину бовкання дзвону на дзвіниці Кочубеївської церкви, народ таки й справді похвилювався: як?

Навіть аж обурювався: як??? Гетьман закохався? Як ніби він не мав права закохуватися. Та й любов не від диявола приходить до людини, від Бога!

– Закохався!

– У шістдесят п’ять?

У шістдесят п’ять???

Хоча можна сказати й по-іншому: гетьману було (як він закохався в Мотрю Кочубеївну) всього лише шістдесят п’ять – це з якої дзвіниці подивитися, а тоді вже в дзвона бевкати. Мовляв, що ж ви хочете, як йому було всього лише шістдесят п’ять, а поет сказав, що любові будь-який вік підвладний. У цьому і наше щастя.

Як дожив я до віку Мазепи (коли він закохався у Мотрю, себто до шістдесяти п’яти літ) і жив далі, і в сімдесят теж закохався, адже був усе ще молодим.

Тоді ж і написав я вірша на цю тему. І тоді ж переконався: люблять (і закохуються) і в шістдесят п’ять, і в сімдесят, і…

І – так далі.

І пригадалося мені – дозвольте вдатися до особистого інтиму: коли мені було стільки ж віку – шістдесят п’ять, а потім і сімдесят, я…

Я закохався. Благополучно. А закохавшись, написав вірша, що його пропоную оце читачам.

Любов на ять

На ять – це означає, за словником, найвищу якість.

Ось тоді і в шістдесят п’ять, і в сімдесят з чимось (але за умови, що в душі двадцять п’ять) прийде остання Любов, остання, але перша (перша!) справжня.

І хай тоді називають ловеласом чи козацьким донжуаном, хай!..

P. S. А я – гуляка бездіяльний.

Інші – це, даруйте тавтологію, між іншим, – таким «званням» – ловелас, донжуан і т. д., і т. п. у тому самому дусі, – ще й гордяться.

І тоді такі «інші» гордилися своїм статусом. І тепер подібна гордота високо голову тримає – заздріть, мовляв!

Є таке російське слово – «повеса». Українською це – гульвіса, гультяй, гультіпака тощо, а ще – джиґун, зальотник, ловелас…

Але що з того, що – ловелас. Що з того, як Олександр Пушкін, приміром, сам себе таким привселюдно визнавав. І навіть аж гордився цим.

Та й хто буде проти (маються на увазі справжні чоловіки) бодай трохи в юності побути (якщо виявляться для цього відповідні, гм-гм, дані), ловеласом чи донжуаном?!

Життя ж бо, панове-добродії і товариші теж, одне-однісіньке. А любов – це такий солодкий гріх, що…

Щоби потім не довелося каятись, що святим та прісним прожив і жодного разу не согрішив.