Читать книгу Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Чемерис - Страница 3

Однієї чудової, просто-таки чарівної травневої ночі, коли так і хотілося захоплено процитувати Миколу Васильовича Гоголя, – пам’ятаєте: «Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі! Пригляньтесь до неї: з середини неба дивиться місяць. Безмежне склепіння небесне розійшлося…» Ну і так далі, і так далі; так ось, такої чарівної травневої ночі… Ні, чорт забирай, це була саме та ніч, про яку пізніше, через сто з лишком років, зачаровано писатиме Михайло Петрович Старицький:

Чи Олександра Сергійовича Пушкіна хутчій процитувати класичні рядки:

І так далі… (Любителі української – незвичайної! – ночі можуть самі прочитати поему Пушкіна «Полтава», про яку в нас ще буде мова.)

А щодо згаданих у Пушкіна тополь, то… Ні, ні, це просто необхідно вам розповісти, бодай і у вигляді вставної новели. Так ось… В Україні росте одинадцять видів тополь. Наприклад, тополя тремтяча, або осика, тополя чорна, або осокір, тополя біла, тополя пірамідальна, тополя дельтолиста, або канадська, тополя бальзамічна, тополя сірувата – гібрид білої і тремтячої…

Уявити Україну без тополі аж ніяк не можна. Це міфічний образ-тотем давніх слов’ян, а з ХIV століття – українців, персонаж фольклору, символ сумної дівчини.

Наприкінці весни в Україні неодмінно влаштовувалося пишне свято Тополі. У селі обирали найвродливішу струнку дівчиноньку, якій зв’язували над головою руки. Потім їх прикрашали різнобарвними стрічками, хустками, намистом тощо. Дівчину водили селом, полем, лугом, співаючи ритуальних пісень:

Тополя вважалася сакральним, священним деревом, і рубали її лише для жертовних вогнищ. В українському фольклорі це символ засмученої безталанної дівчини. Висаджувалися тополі здебільшого на узбіччях доріг, біля господи, тож українську хату, як і село, без неї не уявити. В поемі Т. Шевченка «Тополя» – персоніфікований образ тополі-дівчини, яка так і не дочекалася коханого.

Андрій Малишко переосмислив народнопоетичні символи тополі. В його поезії вона уособлює рідну землю, її багатостраждальну історію

.

Так ось такої чарівної травневої ночі числа десь так двадцять п’ятого, року 1704-го, коли в Батурині квітли вишні, неймовірно тьохкали-лящали соловейки й тріщали перелази (чи козаки до дівчат через ті перелази стрибали, чи навпаки, дівчата до козаків – хто їх розбере), близько півночі, як у небі над Батурином піднявся і золотим сяйвом спалахнув місяць уповні, отоді зненацька над Батурином тривожно, як на сполох – так воно, вочевидь, і було, – раптом бевкнув дзвін.

Властиво, не бевкнув, а хтось на дзвіниці вдарив у набат: бим-бим-бим!..

Але народ, зачувши дзвін генерального судді, сипонув на вулиці, вертячись та озираючись навсібіч: де біда? Де лихо?

Чого він бевкає, як несамовитий? Чого народ баламутить?!

А ніч яка була, яка ніч! Так і хотілося ще і ще цитувати славетного сорочинця: «Божественна ніч! Чарівлива ніч!.. А вгорі все дише, все чудове, все урочисте.

А на душі і безмежно, і дивно, і рої срібних видінь зграйками виникають у її глибині.

Божественна ніч! Чарівлива ніч!.. Пісні заспівують скрізь тихо. Благочестиві люди вже сплять…»

Але в Батурині такої ночі вже не спали – ні благочестиві, ні які інші люди. І підняв їх набат із дзвіниці домашньої церковки пана генерального судді Кочубея. Церковний дзвін – приналежність деяких релігійних культів: християнства, синтоїзму (синто японською – шлях богів) та інших. Використовують у православних і католицьких релігіях головно для ритуального оповіщення вірян про церковні служби. (Яка служба опівночі?) А звичай дзвонити у дзвони зародився ще в древніх культах – шум-гам та гучне бевкання вважалися магічними, що відлякують нечисту силу, злих духів, чортів та іншу нечисть. Але яка нечисть напала на садибу пана генерального судді, що її доводиться відганяти дзвонами?

А набат не вгавав. То, може, правий був той самий Гоголь: мордуються люди. А чого? З якої лихої причини?

Якесь птаство, що за звичкою влаштувалося під крівлею дзвіниці тихо-мирно переночувати, як то траплялося раніше не раз, цього разу змушене було фуркнути навсібіч. А глухий дзвонар Микита Голуб (того й глухий, що все життя своє бевкає у дзвін), вже не чуючи дзвону, калатав і калатав: чи на пожежу, чи на яку біду, не інакше, як чортів розганяючи, що тієї ночі напали на обійстя пана генерального судді, чи православний люд згукуючи, чи, зрештою, застерігав мешканців про напад на місто кочових людоловів, як то в тих краях раніше траплялося не раз…

Бовкання неслося з боку урочища Чорна Річка (це за межами міської фортеці), де в ті часи знаходився (та він і нині там, правда, вже дещо переобладнаний) мурований будинок – резиденція генерального судді. Там на першому поверсі містилися тоді судові приміщення, а в двокамерному підвалі була в’язниця, звана ще хурдигою.

У 1700 році будинок із 130 десятинами землі став власністю пана генерального судді Василя Кочубея.

Поблизу тієї кам’яниці в садибі Кочубея, крім численних дворових та господарських будівель, посеред чималого парку із старими деревами – коли по весні вкривалися буйноквіттям розкішні липи – а старі липи квітли щовесни мовби востаннє, – рої бджіл вилися над ними, і тоді все навколо пахло медом (який-небудь дотепник нюхнувши тих пахощів, бувало, вверне: пахнуть, мовляв, медом, як і речі пана генерального судді), і де був чималий став, створений на перегаченій Чорній річці (того й Чорна, що вода в ній така; буцімто в тому урочищі колись розбійники чатували на мандрівників – людей убивали, а в річці, в її ковбанях добро награбоване ховали – от вода й почорніла, і люди стали річку Чорною звати), але, попри колір, вода в річці місячної ночі відливала сріблом – може, навіть чорненим, і де-де на плесі чувся плескіт – вистрибували чималі коропи, що їх пан генеральний суддя так любив, звичайно ж, смажених; так ось неподалік панського будинку стояла Введенська дерев’яна церква – мідний хрест на її бані золотом відбивався у воді ставка, тож такої чарівної ночі, коли безгучно літали кажани й сюрчали-тюрлюкали коники, із дзвіниці домашньої церковки пана генерального судді, раптом опівночі, як Батурин вже влігся і заходився дивитися перші сни, такі ж золоті, як і місяць над містом, на сполох тривожно забевкав набатом чималий і досить таки лункий дзвін (язикатий, казали про нього батуринці), що його городяни відразу ж розпізнавали серед інших дзвонів.

Якусь мить у вухах батуринців ще відлунював набат, а тоді – теж раптово – почувся несамовитий жіночий крик. Чи – вереск. Високий, пронизливий, неприємний, що роздирав і вуха, і душу.

Якась нещасна кричала й побивалася. І спершу невтямки було збагнути її верескотню – яке ж лихо з нею лучилося? А тоді до батуринців дійшло: нестямно кричала-волала пані Кочубеїха, жінка взагалі ніби ж статечна, поважна, як матрона. То яке лихо прийшло до пана генерального судді, що жона його Любов Федорівна так побивається серед ночі? Та Любов Федорівна, яку пан генеральний суддя дуже кохав, у всьому їй потурав і навіть сам слухався її. «Це ти в себе, у суді генеральний старшина, а вдома під моєю орудою, ти – козачок!..» – так частенько пані Кочубеїха повчала пана Кочубея. І що таке з нею нагальне лучилося, що пані так репетує опівночі, і репетує чи не на все місто. Це тільки вона, пані Кочубеїха, могла веліти серед ночі – накипіло в жінки чи що? – вдарити в набат, а тепер, після своєрідного музикального вступу, дала волю своїм почуттям і заодно й голосовим зв’язкам.

Біля садиби пана генерального судді у світлі місяця уповні вже зібравшись – ба збігшись, як на пожежу! – тупцювалося чимало батуринців.

Любов Федорівна, погрожуючи комусь угорі, аж у районі місяця, стисненими кулаками (пристойні в жінки кулаки, як у доброго дядька), кричала, як кажуть, від душі:

– Люди-и-и!!! Православні!!! Та що ж це коїться?! Бідство несусвітнє! Дщерь мою вночі похитив, – о, Господи, спаси й помилуй милостивий!

Хто «похитив»? Яку «дщерь»?

– А той, що при владі. Думає, як з булавою, дак йому вже й море по коліна. Дівиць уже може похитить. Але є і над ним цар – у самому Петербурзі. От він йому покаже, як дівоньок невинних серед ночі красти!

Батуринці все ще не могли збагнути. Яку дівицю?

Тож тілько в пісні співається, що якусь там Галю, Галю-роззяву викрали оті самі… Пригадуєте:

Дівчині, може, клопіт, а вони ще й виспівують:

Га? Ви чули про таке? Щоби в козаків-гультяїв та було лучче, як в рідної мами! Галя й повірила – дурне дівчисько, «покозакувати» їй, бачте, закортіло. А чим скінчилося? Гемонські та анахтемські козаки-гультяї повезли викрадену дівчину темними лісами, а тоді, нічого кращого не придумавши, «прив’язали Галю до сосни косами…» Назбирали хмизу й підпалили сосну. От гемонські іроди!

Сосна палає, а Галя, певно, поумнівши, кричить-промовляє:

Та ще темненької ночі гулять не пускає… І правильно. Нічого з козаками темними ночами і лісами темними колобродить.

А більше дівчат мовби й не викрадали. Може, деінде, але не в Батурині. То чого ж пані Кочубеїха репетує, що хтось «похитив» її дщерь? Хай краще вдома тримає та гуляти до козаків не пускає оту дщерь, тоді й бевкати серед ночі у дзвін відпаде потреба.

Хтось, занепокоєний раптовим бовканням дзвону, бабу згадав… Оту, що якось до Батурина приперлася, ніким не кликана, не звана. Та й почала лякати люд православний, біду віщувати, лихо накликати:

– Спасайтеся, люди, бо лихо вам буде. Гряде до вас, вже в дорозі воно. Живе серед вас чоловік, котрий потай темної ночі пустить у дім ваш гада, і гад той вас усіх пожере, а дім ваш спопелить і в руїну його перетворить… Стережіться того лиходія! Він живе серед вас, чоловік той зовні, а в середині – диявол. Не дайте йому вас погубити!

Було й таке.

Не інакше, як лиха година занесла до Батурина ту бабу – навіщувала три короби жахів. Баба та… У батуринців тоді й волосся сторч на голові стало. А вона й щезла, баба та…

Стали батуринці гадати – хто ж вона така? З часом і забули. Дарма. Не інакше як відьма. Буцімто з Конотопа [4], бо там осідок відьомський та чаклунський.

А відьми, щоб ви знали – чаклунки, чародійки, чарівниці, обавниці, босоркині-потворниці – бувають родимі і вчені. Останні найбільше шкодять, бо свої знання набувають від старих чарівниць. Або й від самого чорта. Кому лихо піднесуть, а кого й застережуть від лиха. От і відьма, що в Батурин заникнула, зело вчена була. Правда, її роздивитися гаразд не встигли. Та і як її, лиху чарівницю, яка іноді й доброю буває, роздивишся, як вона на позір ні баба, ні дівка, ні жінка. А таке щось… Хоча може бути і бабою, і дівкою, і жінкою водночас. Як це їй удається? А дідько те знає! Відьми – вони на все здатні і все тямлять. Може бути така босоркиня і кралечкою, і потворою, може людиною бути, а може прибрати вигляд якоїсь тварі чи й речі із хатнього вжитку… А виявити відьму можна лише підсмажуючи молоко на сковороді. Чи поклавши на поріг розжарену підкову. Або й відварити у воді шматок сирого полотна з дев’ятьма застромленими шпильками… А найпростіше відьму так можна викрити. Спіймати її, до ніг каменюку важенну прив’язати та у воду її на глибоке й кинути… Втопиться, значить не винна, а випливе – вона, бісівка! Відьма клята… Але тоді, як вона, чортівка, з’явилася в Батурині, люди не встигли так зробити. А була вона ні баба, ні дівка, ні жінка… І краля, і потвора водночас… Та й почала пасталакати і своїм просторікуванням люд хрещений страхати. Про того чоловіка, який серед батуринців живе, та якось комусь дім відчинить і гада до нього впустить, а гад той усіх у домі тім пожере, дім спопелить і на руїну його перетворить… І всі-всі загинуть – і малі, і старі…

– Який чоловік? – встигли її запитати, а вона:

– От як гада у вашу хату впустить, так і взнаєте, який… Лихий та поганий, хоч і людської породи, а гірше біса…

Навіщувала таке, напророчила сім кіп лиха і зникла. Як зникла? А дідько його відає як… Відьми, щоби ви знали, можуть і невидимими ставати. А ще вони можуть ходити крізь стіну та воду, крізь дерево і в землю провалюватись, і в небо злетіти… А можуть на очах у якусь кішку перевтілитись – няв-няв, і щезла. А ще й туману можуть напускати… Або комусь на плечі – дядькові чи жінці – стриб! Перетворять такого й таку на коняку, коняка заірже і помчить геть з відьмою на собі… Ось так і в Батурині сталося. Настрахала бідний люд і зникла. Наче в повітрі, анахтема, розчинилася.

А в Батурині тієї ночі дак і не спали. Та і як ти заснеш, як вона лихо наврочила…

І зникла, як її й не було, дідько б її забрав!

Отаке якось у Батурині зчинилося, всі довго про ту відьму та її віщування згадували… А може, відьми – це вже потім засумнівалися, – не було, а все те… Все те чутки-плітки, пасталакання чиєсь?…

Але як забевкав тієї ночі знагла дзвін, переполошилися: а раптом то пророкування відьми з Конотопа збувається, га? Заходилися так і сяк гадати – чого це серед ночі, як на пожежу, на біду яку, дзвін забевкав? А раптом той чоловік лихий до когось уже гада впускає?

Гадали, гадали, а коли вже до Кочубеїв збіглися – розібралися, чого це дзвін бевкає. Виявляється, пан гетьман Мазепа, ловелас ще той, викрав серед ночі доньку Василя та Люби Кочубеїв, юну Мотроньку – дівча ще, як курча. А він, як той шуліка – налетів, схопив… Де таке чувано, де таке бачено! Калавур та й годі! А ще гетьман!

От пані Кочубеїха і веліла панові Кочубею, не чекаючи ранку – а раптом тоді вже пізно буде, пан гетьман встигне «пошкодити дщерь», – вдарити у дзвін у домашній церкві «на ґвалт», щоби всякий дізнався про їхнє «бідство».

Чарівник він лихий, Мазепа! Змій-спокусник!!!

Любов Федорівна, щораз сапаючи побільше повітря в легені – а воно в Батурині цілюще, – кричала й кричала про своє «бідство», ґвалтуючи народ, а на несміливе зауваження пана Кочубея: «Тихіше, рибонько, ще люди почують!» – відповідала: «А я й ґвалт для того зчиняю, щоби люди, хрещені та молитовні, чули, як пан гетьман свавільничає, здурівши на старості своїх літ! Та чужих дівиць викрадає серед ночі!..»

Батуринці були вкрай розгублені й добряче спантеличені. Одні не вірили, що таке можливе у світі білому, аби гетьман, сам гетьман, викрав серед ночі «дщерь» генерального судді, інші вже кляли пана гетьмана на чім світ стоїть! Та він же… Гетьман! А пан Кочубей – генеральний суддя. Разом з генеральним бунчужним, генеральним обозним, генеральним осавулом, генеральним писарем, генеральним хорунжим, належачи до генеральної старшини, входить до козацького уряду; після гетьмана він – ого-го який чин! Та де це чувано, де це бачено, щоб у такої особи вночі пан гетьман викрав доньку?

Інші вірили. Бо він, як той, як його… Ага, згадав: як зміулан – демон змієвидний. Є, є і така потвора у світі нечисті, порядних та святих там не буває. Зміулан він, справжній зміулан! Любить побратися з жінкою, бо любов їй, нещасній, навіє, наврочить їй, чарами своїми злими зачарує, та ще засліпить її багатством, що приносить його зі скарбів, схованих у землі. Дурепа й повірить його клятвам любові – а він перед нею хіба ж таким бравим молодиком вигулькне, Іваном, котрий царевич, намалюється – а чи ж багато жінкам треба?! От і кинеться в обійми такому, од якого й очей не відведеш. Бідолашна й повірить, що він князь, і почне жити з тим писаним красенем, не підозрюючи, хто він насправді, чортяка той, що зміуланом зветься. А що потім? Від такого шлюбу й народжуються істоти зміїної породи, а тому гаддю не було й немає переводу. Бо ж ми, жінки, віримо, любимо, коли нам туману напускають…

І Любов Федорівну, що все ще невтомне репетує, можна зрозуміти – як матір викраденої дщері. Хай репетує, хай верещить. До кого ж їй за поміччю та рятунком звертатися, як не до люду хрещеного та молитовного. Європейських всяких організацій з прав людини тоді ще не було. Як і Верховного суду. Хоча… Батько викраденої дщері – сам суд. Генеральний до того ж. А бач… Проти свавілля гетьмана (а вони ж з гетьманом мовби друзями були) і він не може чинити спротив – суду, навіть генеральному, гетьман не підлягає.

У Церкві святій треба порятунку шукати, до єпископа кланятись, до святих отців. Бо де це чуване, де це бачене, щоби хрещений батько та з хрещеницею своєю шури-мури крутив, любощі гріховні розводив.

А після єпископа – хай хутчій забороняє Мазепі на хрещениці своїй женитися, хай сувору єпитимію на нього накладає – до царя в Москву супліку таємну послати. Мазепа хоч і гетьман, але, слава богу, не самостійний, цар над ним, як той Кощій Безсмертний нависає. Він його й закличе до порядку. Та ще такий, як Петро, гарячий та дурний! А вона вже з Мотрею, з блудницею та гетьманською наложницею сама зволодає. Хай і не думає, хай не сподівається дівка в постіль до гетьмана перебратися. Ич, чого забагла, гріховодниця молода. Гетьмана їй подавай. А в монастир ти не хочеш, га? Як будеш супротивиться, аж загуркочеш у монастир і будеш там у любові до Бога клястися та гріхи свої спокутувати. Там ігуменша тебе приборкає, лошиця, яка розгулялася на луках! Хвицяє, брикається та іржить: до гетьмана хочу! Буде тобі гетьман! Ой буде! Чуєш, як дзвін бевкає?… О, а чого це він вмовк, чого це йому заціпило? Василю, чуєш, Василю, – побігла до чоловіка, сонного його стягла з постелі: ану вели, щоби знову у дзвін бевкали… Та протри свої баньки. Як дзвін ще трохи помовчить, то я тобі так побевкаю, та-ак…

Знову після короткого перепочинку забевкав дзвін.

Та ледве він по якомусь часі, певно, стомившись, – не дзвін, а дзвонар, старий і глухий Микита Голуб, – урвав своє бовкання, як знову заголосила – от же невтомна! – пані генерального судді жона:

– Украв!.. Мазепа чортів! Доньку нашу Мотрю, дщерь нашу незайману. Побігла вона до нього, старого ловеласа, серед ночі. Бодай і місячної, але ж ночі!..

Батуринці хоч і звикли – таке життя – нічому вже не дивуватися, а тут – дивувалися:

– Як він її викрав, коли вона, дщерь твоя, як ти голосиш, до нього сама серед ночі лошицею гайнула?!

Але збити з пантелику пані Кочубеїху було не просто – навіть батуринцям. Роз’яснила люду, що вже під місяцем клекотів і вирував біля її обійстя:

– Того й побігла дщерь до нього, старого корча, що він її викрав…

– Дак викрав чи сама дщерь до нього побігла? – доскіпувались.

– І викрав, і… побігла. Сердешна моя Мотря… Побігла, бо він її викрав – як не побігти, коли ти… викрадена.

Голосила, як тільки не називаючи свою дщерь, та ще ніжними іменами: Мотря, Мотрона, Мотрононька, Мотронка, Мотречка, Мотруся, Мотрушка, Мотя…

І ще вживаючи з десяток ласкавих варіантів імені Мотря… Ось кого в неї сеї ночі викрав той старий корч – сивина йому в голову, а чорт у бороду. Це ж треба – на дитиноньку спокусився, чортів ласун!

Батуринці й повітря сапнути не встигли, як пані суддиха нове звинувачення проти пана гетьмана висунула:

– Татарин!! Справжній тобі мурза-людолов!

– Тю!.. – хтось із батуринців уже встиг отямитись. – Чого це він татарин, як пан гетьман – ось вам хрест святий, – з діда-прадіда наш козак! І роду нашого, козацького.

– Еге, нашого! А дівиць краде, як кримчак-людолов!.. – Пані суддиху не просто було збити з істинного в її розумінні шляху, якщо вже вона на нього виблудила. – Ханюга їхній, хоч і вдає нашого гетьмана!

І пані суддиха, розійшовшись, ким тільки не називала Пана гетьмана! Треба вам сказати – та ви й самі це знаєте, – що жінка, як розійдеться, слів не позичає. А пані Кочубеїха й поготів будь-якому спудею-грамотію могла баки забити. Всі тільки й дивувалися: і де у неї стільки тих слів – міцних та крутих – вміщається у роті, а він же в неї – губи бантиком.

Пан генеральний суддя, бувало, скаржився:

– Еге, маю два віки жити, бо за один свою жіночку не переслухаю! Тільки два вуха і маю. А тут би мені ще хоча б одне не завадило!

Таке ото діялось однієї чарівної місячної ночі року 1704-го у славному Батурині, столиці гетьманській.

Адміністративними центрами гетьманської України протягом існування української держави у так званій формі гетьманату (Гетьманщини) з 1654 по 1782 рік послідовно були міста Чигирин, Батурин, Глухів. (Сьогодні вони є «основними віхами національної історії».)

Чигирин був першою столицею гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Виговського та Петра Дорошенка, Батурин – гетьманів Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича та Івана Мазепи. Глухів стане третьою і останньою столицею гетьманату.

Сьогодні Батурин – всього лише селище міського типу Бахмацького району Чернігівської області. Розташований на лівому високому березі Сейму в досить мальовничій місцевості за 190 кілометрів від Києва і за 170 – від Чернігова.

Належить до історичного регіону Чернігово-Сіверщини. В часи Київської Русі це була територія Чернігівського князівства. Згодом – Чернігівської землі, у складі якої виділилося кілька малих удільних князівств. За свідченням археологів, Батурин та його околиці були заселені ще у V ст. до нашої ери! У ХІ – ХІІІ століттях тут було давньоруське місто з дерев’яними укріпленнями, його знищили татаро-монголи у 1240-х роках. На місці покинутого городища у 1620-х було засновано місто Батурин.

За однією з версій, назва міста утворена від прізвища короля Стефана Баторія. (До речі, за походженням угорець, рідною мовою його звали Іштван Баторі.) Але ця версія, хоч і поширена в літературі, не відповідає дійсності, адже в часи правління Стефана Баторія (а королем Польщі він був у 1576–1586 роках) Чернігово-Сіверщина перебувала у складі Московського царства [5].

І польська влада й поткнутися не могла у ті краї. Лише у 1618 році після перемир’я (так зване Деулінське) між Польщею та Московським царством ці території офіційно відійшли до Польщі й стали прикордонними. Разом з Батурином до прикордонних міст-фортець цього краю належали Конотоп, Кролевець, Глухів, Новгород-Сіверський. У 1625 році почалося будівництво прикордонного Батуринського замку на високому правому березі Сейму – за ним закріпилася назва «Литовський замок» (Польща тоді була в супрязі з Литовським князівством), а ще пізніше в одному з описів Батурина за 1654 рік його вже називали «панський двір».

Це був невеликий за площею замок, оточений дерев’яно-земляними укріпленнями, що складалися з рову, валу й дубового частоколу. До замку з боку річки півколом сусідилась фортеця, теж оточена ровом і земляним валом з дубовим частоколом. В’їзд до фортеці – через дві брами з баштами. Але, крім них, було ще шість наріжних башт – з боку річки, рову й валу не було, крутосхили там неприступні.

Якийсь час Батурином володіли польські магнати. У 1632 році місто захопило й дощенту спалило московське військо. Знищивши Батурин, москалі, як вони казали, «убрались восвояси», а місто з попелу й руїн відтворили заново.

Нарешті у 1648 році батуринські козаки здобули замок і фортецю, перебивши шляхту, яка там було сховалася. Після того Батурин став сотенним містом Чернігівського полку. Батуринська сотня налічувала 99 козаків (сотим був сотник), згодом вона увійшла до Ніжинського полку.

З 1654 року Батурин одержав статус міста з місцевим самоврядуванням, яке тоді називалося маґдебурзьким правом. Керівним органом був міський магістрат.

Після Переяславської ради Батурин перейшов під егіду московитів – доросле населення присягнуло на вірність московському цареві. Місто мало 360 козаків, 275 міщан, 31-го представника козацької старшини, 4 земських старости та бурмистра. Кількість дворів тоді в місті була 650, населення – понад 5 тисяч чоловік.

Коли московити окупували Батурин, їхні чиновники зробили перший детальний опис: «Город Батурин стоит подля реки Семи. Под городом течет в реку Семь озеро Поповка. Около посаду, с трех сторон к озеру сделан город, земляной вал: по обе стороны того вала огорожено дубовым бревеньем. В том земляном городе сделаны три вороты проезжие: на двух сторонах башни покрыты тесом, на третьих воротах башни нет: глухих наугольных шесть башен: башни без верхов. Около того ж земляного города, вверх к озеру, огорожено стоячим острогом, башен по той осторожной стене нет. Межи той осторожной стены, к воде, рытвиною, сделаны ворота. Да в том же городе по башням и по стене 9 пищалей, чугунные, железные. Да в том же городе поставлена церковь деревянная во имя Святителя Николы Чудотворца… Да в том же городе Батурине над озером на горе сделан панский двор: около того двора сделана осыпь земляная, на тоя осыпи огорожено стоячим острогом дубовым бревеньем облым, меж того острогу сделаны ворота проезжие, на воротах башня, да три башни глухие, покрыты тесом. Около того двора, подле острожной стены, с трех сторон сделан ров, а тот острог перегорожен надвое стоячим острогом и сделаны два рва подле тех стен».

У 1666-му Батурин спопелила пожежа, але місто, фортеця і замок швидко відбудували. Укріплення були такими неприступними, що польська армія, яка намагалася завоювати Лівобережну Україну, йдучи на Глухів, так і не змогла здобути Батурин. Через два роки в його замку розташувався московський воєвода Тимофій Клокачев з гарнізоном стрільців. Це не сподобалось батуринцям – московити поводилися в їхньому місті, як окупанти. На початку 1668 року городяни повстали, перебили московських стрільців, а воєводу Клокачева закували в кайдани і відправили в Чигирин до гетьмана Петра Дорошенка.

Чигирин тоді почав занепадати, і на Лівобережній Україні заговорили, щоб столицею зробити Батурин. Це почалося за гетьмана Дорошенка, але вже за його наступника, гетьмана Дем’яна Многогрішного, якому на козацькій раді в Глухові вручили булаву і було прийнято офіційну ухвалу: новою гетьманською столицею стає Батурин. (Не виключено, що основною причиною такого рішення було вигідне розташування Батурина в центрі Сіверщини, та й новий гетьман Многогрішний був родом з тих країв – з міста Коропа, що поблизу Батурина.) Спершу вважалося, що Батурин буде тимчасовою столицею – доти, поки не відбудують Переяслав, зруйнований московськими військами, але відбудова затяглася. Батурин був столицею козацької України, себто Гетьманщини, за правління Дем’яна Многогрішного, був нею за гетьманства Івана Самойловича, а з літа 1687 року в Батурині розташувався зі своїм двором новий гетьман України Іван Степанович Мазепа. І на всіх законних підставах поселився у замку, що колись звався «литовським», а тоді вже просто – «панський двір». І поселився як новий володар не лише Батурина, гетьманської столиці, а й усієї Лівобережної України, що тоді, дякуючи полякам та московитам, була розчахнута навпіл, на дві половини – Лівобережну і Правобережну…

За часів гетьманування Івана Мазепи Батурин сягнув найбільшого свого розвитку. У 1669–1684 роках було ґрунтовно реконструйовано Литовський замок – цитадель Батурина. В замку були дві муровані будівлі – великий гетьманський палац і менша за розмірами скарбниця. Палац був одноповерховим, включав три основні приміщення (палати), дві з яких мали печі, облицьовані полив’яними кахлями різних типів, а також сіни і допоміжні помешкання.

Загалом у Батурині з передмістями налічувалося 40 церков, більшість із них, правда, були маленькими домовими церквицями в садибах козацької старшини. Місто прикрашали п’ять великих храмів, з них чотири збудовані гетьманським коштом. Поряд з ними стояла мурована дзвіниця, пізніше відома серед батуринців як «Мазепин стовп». Найбільша церква – Миколаївська – мала п’ять бань.

Паралельно до головного «прошпекту» проходили ще дві вулиці, їх перетинали чотири поперечні вулиці, завдяки цьому утворилися чотирикутні квартали зі щільно розташованими садибами невеликих розмірів – від 500 квадратних метрів до тисячі. На території фортеці було 250 садиб, у яких мешкало 1500 осіб. У кожній садибі було по одному чи два житлових будинки на підклітах – нижній поверх використовувався здебільшого для господарських потреб.

У Литовському замку містилася й Генеральна військова канцелярія, вищий орган виконавчої влади в тодішній Гетьманщині.

На другому місці в Генеральній раді він, Василь Леонтійович Кочубей, генеральний суддя. Коли б не гетьман, то він би урядом керував. Але й перед ним, як перед владарем, гнуться. Для полкових та сотенних судів він, Василь Леонтійович, і цар, і бог. Та й полкова й генеральна старшина у його віданні. Що не може гетьман, все може генеральний суддя. Один крок йому залишився до булави, а він ніяк його не може зробити. Наче між гетьманом і ним прірва. От і крутись – і там пече, і тут гаряче. Булава поруч, а до неї не дотягнешся…

– Бо – тюхтій! – звично гне своє жона. – На таких, як ти, їздять. – І додає традиційно: – Пора, пора вже тобі вирушати в похід за булавою.

– Куди – в похід? Що ти мелеш?

– Що чуєш. А в похід до царя. До Петербурга. Йому треба капнути на гетьмана, що він щось там – придумай, – проти царя затіває. От твоє й буде зверху. Цар не стерпить, якщо гетьман щось проти нього має… От і відхопиш булаву…

– От і відхопиш булаву, – слідом за жоною повторив Василь Леонтійович. І по хвилі зітхнув: ах! Якби ж то нарешті пощастило відхопити її, рідненьку!.. Булава… Як ти близько і як ти водночас ще й далеко. Скільки до тебе не наближайся, ти – ось-ось, а дотягнутися до тебе то те заважає, то те… І треба набиратися терпіння, хитрощів та впертості і знову тягнутися до неї, рідненької…

Що таке булава? Всього лише палиця з кулястим потовщенням на кінці, яка колись була військовою зброєю – нею зручно було трощити черепи. Лусь, трісь! І ворога немає. А вже потім ця палиця, але оздоблена усіма коштовностями, стала символом влади. І самою владою водночас.

У правій руці – булава, кулею прихилена здебільшого до правого плеча свого господаря-носія, головка її виступає трохи вище плеча. Як на парадній парсуні Богдана Хмельницького, першого українського гетьмана. Це, так би мовити, його офіційний портрет (чи, як у Квітки-Основ’яненка, патрет). Булава – незмінна. Без булави гетьмана ще не було. Без голови – траплялося, але щоб без булави… Ні, ні, такого й бути не може. В подібній позі з булавою біля правого плеча гетьмани Дорошенко, Брюховецький.

Правда, траплялося, що на своєму офіційному портреті гетьмани тримали булаву в лівій руці. Як хоча б Виговський, Тетеря, Орлик, Мазепа – і так, і так. А деякі гетьмани на своїх парсунах і взагалі без булави – Xaненко, Полуботок, Апостол… Але у всі часи гетьманства за булавою була видима і невидима черга. І боротьба була не на життя – на смерть.

А сьогодні булава – це всього лише сувенір. Така собі іграшка. Колись студенти, перед якими я виступав, подарували мені булаву – точна копія справжньої. Лежить у мене на шафі. Гляну… і що в ній такого-сякого? А скільки з-за неї було воєн, підступів, зрад. Всі поривалися до булави. Сиріч до влади.

Потім поривалися до папахи – висока хутряна чоловіча шапка з суконним верхом. Теж довгий час – символ влади, високої посади. (Вищі офіцери, генерали-маршали незмінно з’являлися перед нижчими лише в папахах.)

Сьогодні й папаха – архаїка. Символом влади стали на сотні тисяч доларів автомобілі. І рахунки в банках…

А виготовляли ж іноді булаву – м-м-м!!! Майстри від Бога. Не булава виходила, а – чудо! Диво мистецтва і влади водночас.

У серпні 1669 року турецьке посольство вручило гетьману Петрові Дорошенку привілеї і серед них булаву «турецької роботи, золотим яблуком вінчану, яке зроблено так, що світилося наскрізно, як чарівне тоненьке мереживо, а всередині у ньому грали райдужно промені від граней яхонта; рукоять була через полосу червлена, на протилежному кінці небесною блакиттю світило око бірюзи; по яблуку та рукояті йшли пояси, по них – одинадцять смарагдових іскрин…»

Ну як з такою булавою та не бути гетьманом!

У 2007 році московське видавництво «Вече» видало солідний том «Сто великих казаков». У книзі й справді наводяться біографії ста великих, знаменитих, видатних козаків Росії та України. Звичайно, видання дещо суб’єктивне – кого зарахувати до ста великих козаків вирішував – з особистих міркувань-симпатій – автор О. В. Шишов та згадане видавництво. Але на дев’яносто п’ять відсотків – плюс-мінус – список видатних підібрано правильно, тож ним і будемо оперувати.

Кого там не зустрінеш, починаючи з Іллі Муромця (особа його, правда, дещо нереальна, це швидше міф, легенда-переказ): Єрмак, Сагайдачний, Хмельницький, Кривоніс, Богун, Дорошенко, Разін, Данило Апостол, Булавін, Розумовський (їх, до речі, два), Залізняк, Пугачов…

А ще ж – Головатий, Краснов, Платов, Гладкий, Каледін…

…Павлов, Мамонтов, Корнілов, Шапошников, Шкуро, Семенов, Шолохов (так-так, Михайло)…

І серед них – Іван Степанович Мазепа – так-так, той…

Згадали. І на тім спасибі, що серед ста великих козаків спом’янули нашого гетьмана, який у першій половині свого життя був справді видатним козаком. Та й ставши гетьманом, він не перестав бути козаком, адже народився і виріс у країні козаків.

Тож іще раз повторимо: Мазепа був видатним козаком. Таким же пізніше став і гетьманом.

Цитата перша: «Гетман Левобережной Украины. Человек, который в истории старой России стал одним из первых обладателей ее высшей орденской награды – Святого апостола Андрея Первозванного – и единственным среди награжденных орденом Иуды (мировая история ничего подобного не знает)».

Щодо ордена Іуди, то це елементарне хамство Петра I, який Україну обдурював стільки разів і такі криваві звірства чинив (хоча б у Батурині), що теж заслужив стати кавалером ордена Іуди, а заразом ще й орденом якогось кровопивці… Хай придумує для себе такий орденок – заслужив. Хоча б того ж Дракули.

Крім ордена Андрія Первозванного, гетьман Мазепа – кавалер ордена Білого Орла. Король Польщі Август II нагороджував цим орденом магнатів, які підтримали його на виборах, серед яких був і гетьман Мазепа.

На той час це найвища нагорода Польщі і мала вона одну ступінь. Являла собою медальйон із зображенням білого польського орла і девізом «За віру, короля і закон». Орден носили на стрічці білого кольору з червоними смужками, 1713 року стрічка стала синьою.

Крім того, Мазепа мав княжий титул – князь Священної Римської імперії, що його надав українському гетьману 1 вересня 1707 року австрійський імператор Йосиф I.

За даними Вікіпедії:

Про присвоєння титулу зроблено запис у реєстраційній книзі («Райхсадельсамт»), том II, князем Шемборном. Однак грамоту про присвоєння княжого титулу гетьману Мазепі отримати не вдалося через те, що вона не була викуплена. Іван Мазепа вручив Меншикову для викупу грамоти 3000 дукатів, однак ці гроші Меншиков до Відня не передав. На думку Теодора Мацківа, ці гроші Меншиковим були привласнені.

У квітні 1707 року, під час військової наради в Жовкві, цар Петро I повідомляє гетьману Мазепі про свій намір реорганізувати козацьку армію, що означало скасування самостійності українського війська і ліквідацію Гетьманщини. Крім цього, княгиня Ганна Дольська у своєму листі до гетьмана пише, що Меншиков, плетучи інтриги, «риє яму йому і сам хоче стати гетьманом України».

Щоб пом’якшити удар від такого рішення, цар вирішує зробити Івана Мазепу князем Священної Римської імперії. З цією метою в Посольському наказі було сфабриковано листа до імператора Йосифа I про те, що нібито Мазепа сам просить про князівський титул. Після відправлення цього листа до Відня Петро I доручає німецькому дипломату барону Генріху фон Гуйссену вирішити питання про князівський титул для гетьмана Мазепи.

Сфабрикований лист, написаний нібито гетьманом Мазепою, зберігся в австрійському державному архіві. Він був досліджений Теодором Мацківом і Орестом Субтельним, які, зробивши графологічну експертизу підпису на цьому листі із справжніми підписами гетьмана Мазепи, прийшли до висновку, що лист підписав не гетьман Мазепа. Також почерк написаного листа не збігся і з почерком Пилипа Орлика, який писав усі гетьманські листи.

І все ж за допомогою барона Генріха фон Гуйссена Іван Мазепа отримує титул князя. Надання княжої гідності Мазепі було правочинним і без того, отримав він свою чи не свою княжу грамоту, тому що про князівській титул Мазепи в Європі було загальновідомо. Англійський посол у Відні Філіп Медовс писав у своєму звіті за 26 грудня 1708 року, що «свого часу цар постарався для генерала Мазепи отримати гідність князя Священної Римської імперії як винагороду за його службу в минулому». Популярний німецький журнал «Ной ерефнетер гісторішер Більдерзаль» у виданні за 1710 рік, згадуючи про Мазепу, писав: «Князь Мазепа як начальник і полководець козаків».

Гетьман Мазепа, знаючи про інтриги Меншикова і Петра I, в розмові з Пилипом Орликом сказав: «…Я сам добре знаю, що вони задумали зробити зі мною і з усіма вами: мене хочуть задовольнити гідністю князя Римської імперії, всю старшину викорінити, наші міста забрати під свою владу, поставити в них своїх начальників та губернаторів… Меншиков просив у царя для себе Чернігівське князівство, через яке він пробиває собі дорогу до гетьманства».

Коли б автор називав глави свого роману, то цю неодмінно нарік би так:

«ЗАГАДКОВИЙ ЙОГАННЕС КОЛЕДИНСЬКИЙ, ЯКИЙ КОЛИСЬ ЖИВ У ГОЛЛАНДСЬКОМУ МІСТІ ДЕВЕНТЕРІ»

Се почалося задовго до Мазепи, у ті часи, коли Україну в Європі називали Країною козаків. У ті часи, коли історію стародавнього світу заступило Середньовіччя – після падіння Римської імперії. У новій історії український народ на зламі формацій опинився у непростих умовах, адже його південно-східні кордони починаючи з ХV століття терзали татарські орди. І не було кому тоді захищати український народ, тож він мусив сам дбати про свій захист, аби вціліти на планеті Земля, через те і виник такий феномен, як козацтво. І п’ять століть тому європейці почали називати землю наших предків Ucraina terra cossacorum. Довгий час українці тоді й особливо в пізніші часи асоціювалися з цією неймовірно відважною і мужньою верствою населення, загартованою у битвах з кочовими ордами – козацтвом.

«Козацтво назавжди увійшло у свідомість українського народу як символ його прагнення до свободи, демократії й національної незалежності, забезпечило появу y ній нових стереотипів мислення, – писатиме академік НАН України В. Смолій. – Однак перш ніж усвідомити себе “політичним народом”, виразником “прав і свобод” українського етносу, козацькій спільноті довелося пройти складний шлях своєї внутрішньої еволюції.

Понад три століття активної діяльності козаків на історичній авансцені – це велика, славна і трагічна сторінка, сповнена романтичним героїзмом і жахливим трагізмом протистояння численним зовнішнім ворогам. Водночас це була епоха національно-духовного і державницького утвердження українців як нації, коли вони зуміли у нерівній боротьбі не лише відстояти свою свободу й незалежність, а й створити одну з найдемократичніших для свого часу держав – Козацьку республіку. Своїм демократичним способом життя зі специфічними традиціями, моральними і правовими нормами і принципами, з відповідними державними й духовними інституціями, насамперед такими, як Києво-Могилянська академія, ця Козацька республіка справляла значний прогресивний вплив не лише на співвітчизників, а й на загальноєвропейський розвиток».

Тоді ж європейці, називаючи наших предків козаками, і назвали гетьмана Івана Мазепу вождем Країни козаків.

Гетьман наш походив із старовинного козацько-шляхетського роду Мазеп-Колединських, відомого з першої половини ХVI століття. Один з його предків у 1544 році одержав у ленне [6] володіння хутір Кам’янець під Білою Церквою, який невдовзі розрісся у чимале село, що за ним закріпилася назва Мазепинці. Там у родовому маєтку 20 березня 1639 року і з’явився на світ майбутній гетьман України Іван Мазепа.

Батько його, православний шляхтич Степан-Адам Мазепа, був високоосвіченою, передовою людиною для свого часу. Він брав досить дієву участь у Визвольній війні під проводом Б. Хмельницького, з яким був близько знайомий. Щоправда, за духом та й за віком був ближчим до соратника і спадкоємця Богданової булави Івана Виговського, з яким у нього було міцне взаєморозуміння. У 1654 році С. Мазепа став отаманом білоцерківського козацтва, але промосковських настроїв не поділяв. Після обрання І. Виговського гетьманом Степан Мазепа за його дорученням їздив до Варшави на переговори з королем Яном II Казимиром, що закінчилися підписанням Гадяцької угоди. С. Мазепа до кінця свого життя залишався прихильником пропольської орієнтації, що переважала серед козацьких старшин Правобережжя після Б. Хмельницького. Батька не стане у 1665 році – синові Івану тоді піде 26-й рік. Саме тоді польський король настановить його чернігівським підчашим.

Дитинство Івана промайнуло на тлі козацького життя – ніким, окрім як козаком чи козацьким отаманом, маленький Іван себе й не уявляв. Він уже був підлітком, як почалася Національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького, тож Іван Мазепа з дитинства був у гущі тогочасних подій і змалку себе готував до козацького життя. Казали, що їздити верхи він навчився раніше, як ходити. Вже підлітком і за юних літ своїх добре володів рушницею, пістолем, шаблею.

Мати Івана Мазепи – Марія була родом з українського шляхетства Мокевських. Продовжувала в родині традиції українського шляхетства, яке залишалося вірним прадідівській вірі. Вона була передовою жінкою свого часу, освіченою, твердого духу, свідомою патріоткою; вирізнялася палкою прихильністю до православної віри, її запам’ятали як жінку сміливу й діяльну. Вона була членом («сестрою») Луцького православного братства. По смерті чоловіка, з яким Марія прожила в любові і злагоді, постриглася в черниці, була ігуменею Флорово-Вознесенського монастиря в Києві, знана під ім’ям ігумені Магдалини. На її кошт в цьому монастирі була побудована кам’яна церква.

Мати мала великий вплив на свого сина і все життя наставляла його, допомагаючи добрими порадами. Її не стане у 1707 році. Саме матері Іван Мазепа завдячував вихованій у ньому відданості православній церкві, яку він зберігав усе життя. Мати й послала його навчатися до Києво-Могилянської колегії, де викладали відомі на той час професори, що мали освіту, здобуту в європейських університетах.

Структура колегії складалася з восьми класів (шкіл), куди входили: аналогія, інтима, граматика, синтаксема, поезія, риторика, філософія, а пізніше й богослов’я додалося.

Курс навчання тривав сім років.

У класі риторики юний Мазепа опановував мистецтво складання промов, які виголошувалися на різних урочистостях та офіційних зустрічах, святах, весіллях тощо. Тут він вчився писати різного змісту листи і послання. На практиці знавців риторики використовували ще й під час судових розборів, коли треба було довести права тієї чи тієї сторони.

Основою гуманізму києво-могилянських професорів була актуалізація закладеної в особі гідності та виховання людини-громадянина. Риторика розвивала і моральні якості людини, і почуття прекрасного у зв’язку естетики з життям, мистецтвом, вихованням активної та діяльної людини. Навчання велося латиною, що її ритори добре знали. Мазепа вивчав і питання психології, де розглядалися такі поняття, як «воля», «свобода волі», «властивості інтелекту волі» тощо. Все це врешті-решт виховувало і формувало в учнях широкий світогляд і допомогло Мазепі потім як політичному і державному діячеві.

Коли Іван закінчив колегію і повернувся додому вже освіченою людиною, мати, привітавши свого любимчика, сказала:

– Добре, синку, дуже добре! Але це лише початок – навчанню немає меж.

І відрядила сина до Кракова, де протягом року він пройшов курс Ягеллонського університету – це був один з найпрестижніших університетів не лише Речі Посполитої, а й усієї Центрально-Східної Європи. В університеті, крім різних предметів, вивчали ще й поетику, ось чому Іван Степанович – але, звичайно, маючи й талант від Бога – умів добре віршувати. (Збереглися дані, що Мазепа ще навчався у Варшаві в єзуїтській колегії, де теж давали глибоку і всебічну освіту.)

Як один з кращих учнів, Іван Мазепа став «покойовим» (пажем) у короля Яна Казимира. На щастя Івана, король щороку відправляв у Західну Європу трьох найздібніших юнаків продовжити освіту на європейському рівні. Одним із найкращих став Іван Мазепа. Він побував в Італії, Франції, Німеччині, а з 1657 року жив і навчався в голландському місті Девентері – разом з Мартином Концьким, який пізніше стане краківським каштеляном і лишить спомини про своє навчання з Мазепою в Девентері. Іван у реєстрі студентів значився як «Йоганнес Колединські, нобілос польонус». У записках голландських генералів Тер Аа і де Бас зазначено в додатку до сьомого тому історії «Армії Нідерландських Штатів», що «Йоганнес Колединський, пізніше козацький гетьман Мазепа, був один рік у Нідерландах при відливі гармат Віллема Вегеваарда у Девентері». Там Іван Мазепа опанував артилерійську (гарматну) справу й оволодів виробництвом гармат. Заодно набирався досвіду в міжнародній політиці, тож і не дивно, що коли він повернувся до королівського двору, Ян Казимир доручав йому відповідальні дипломатичні місії – у тому числі й в Україні.

Цілком справедливо всі об’єктивні історики називають І. Мазепу високоосвіченою, інтелігентною людиною, ерудитом європейського рівня.

Тож і кар’єра його почалася блискуче. У складній міжнародній обстановці початку 60-х років XVII століття він неодноразово виконував секретні й делікатні дипломатичні доручення короля в різних державах Європи. Ці поїздки продовжували розширювати його знання й світогляд передової для свого часу людини. Як зазначають біографи, в школі таємної придворної дипломатії (започаткована «королем-сонцем» Людовиком ХIV) cформувався характер Мазепи. Тонкий розрахунок, побудований на розумінні егоїстичних інтересів, чудове знання психології гравців на політичній сцені, уміння побудувати інтригу стають головними рисами його подальшої поведінки на службі. Вважається, що в цьому Мазепа не знав собі рівних не лише серед українських гетьманів, а й серед політиків більшості європейських столиць.

А ззовні це був…

На зовнішній вигляд це був вельми привабливий, напрочуд розумний і освічений молодик, політик, перед яким відкривалися всі двері. До всього ж володів незрівнянним красномовством. І взагалі, він по слово далеко не ходить, і слово його завжди було парадоксально-точним і вивіреним: сказав, як зав’язав.

Разом з його зовнішньою привабливістю, дотепністю, вмінням природно триматися в будь-яких колах, елегантність і блискучий розум принесли йому неабиякий успіх у жінок. Щоправда, часто зазнавав і ризикованих пригод, з яких все-таки незмінно виходив переможцем. Але ж, дякуючи тим пригодам, він і любов спізнав таку, що не кожному випадає за життя.

КУМИР ВАРШАВСЬКОГО ЖІНОЦТВА… Так називали в Європі тоді ще молодого Івана Мазепу (стрункий, інтелігентний, освічений, вродливий, якийсь аж незвичайний), коли він слугував покойовим у польського короля Яна Казимира.

І називали не без підстав. Тут французи зі своїм «шерше ля фам» як завжди праві: жінок у блискучого молодика Мазепи тоді було аж надто. І вони самі до нього липли, як відомі комахи на мед… Були і юні, і молоді, і в літах – себто не дуже молоді, всі перебували в його покоях. Згадаємо лише кількох – усіх перебрати у нас і місця не вистачить, – лише тих, чиї імена збереглися і в його біографії, і в історії взагалі.

Красуня полячка Фальбовська (чоловік у неї був вельми підстаркуватий, вже любов’ю не цікавився, тож мусила мати коханця) – ах, як вона захопилася – до безуму! – юним Мазепою! (Юним, але вже бувалим в амурах, який розумівся на коханні!) На все була згодна.

Красуня (некрасивих у нього не було) Олена Заворовська, хоч і не багато з нею покрутив Мазепа, але, як кажуть, так, щоб було що згадати…

Вдова польського полковника Фридрикевича – аристократка голубої крові, вродлива й багата. А втім, Мазепа з нею швидко одружився – хоч і не надовго. Так вирішила доля.

І зрештою, Ганна Дольська. Теж полячка-красуня аристократичного походження. Княгиня. Від першого шлюбу мала двох синів. На час їхнього знайомства було їй 57 років.

Але, попри вік, була все ще звабною вродливицею і досить молодою на вигляд. Не даси більше тридцяти.

Мазепа навіть став – на її прохання – хрещеним батьком її онука.

До речі, Дольська чи не першою почала схиляти Мазепу до можливої злуки з поляками та шведами… Розуміла, самій Україні не вирватися з московського ярма… Але крім політики у них така була любов, така! Хто зна, скільки вона тривала б, якби Мазепі велелюбному не запала в серце юна, ще дівчинка, Мотронька Кочубей, і Дольська відразу ж отримала відставку.

У біографії Івана Степановича Мазепи є глава, названа істориками «Європейська «мазепіана».

«Любовно-романтичні пригоди» юного Мазепи почалися ось так. Коли Іван став покойовим у польського короля Яна Казимира й успішно розпочав свою службу, то в декого своїм успіхом почав викликати заздрість. Зокрема й у пажа короля Яна Пасеки. На цьому ґрунті останній законфліктував з Іваном Мазепою, який до всього ж ще й насмішкувато відгукнувся про юного пажа та його незграбне слугування. Ян Пасек підтримував у 1766 році таємні стосунки із конфедератами, котрі були чи не вороже налаштовані до короля. Яна Пасека арештували. І кинули до буцегарні. Вже на суді він заявив, що його обмовив покойовий Іван Мазепа, адже давно з ним ворогує. Пасеку вдалося переконати суд у своїй невинності. Коли він вийшов на волю, то в них знову виникла сварка, що закінчилася взаємними звинуваченнями й гучними ляпасами…

Пасек тоді вирішив помститися Івану Мазепі, гоноровитому, як він казав, «з ніг до голови козакові».

Ян Пасек мав деякий літературний хист, це й допомогло йому створити «любовно-романтичну історію», у яку буцімто потрапив Іван Мазепа. Для цього він вигадав роман Мазепи з дружиною шляхтича Станіслава Фальбовського. Запідозривши зраду дружини, чоловік зі своїми слугами підстеріг юного Мазепу десь у темному місці, а далі…

Якщо вірити Пасеку, все відбулося так:

«…Роздягнувши його наголо, посадив лицем до хвоста, а ногами до кінської голови на його власному коні, заздалегідь знявши з нього сідло. Руки зв’язали за спиною, а ноги підв’язали попід черевом коня. На коня, з природи прудкого, нагукали, вдарили батогами, зірвавши йому з голови ковпак, і стрілили над ним кілька разів. Перестрашений кінь погнався додому, як шалений. А треба було їхати через густі корчі, глід, ліщину, грушину, тернину, не простим шляхом, а стежками…

І треба було по дорозі часто схилятися, тримаючи віжки в руках, обминати небезпечні густі місця. Бувало, що гілка вдарить часом по голові й роздере одежу.

Отже, можна собі уявити, скільки дісталося поранень голому вершникові, беручи до уваги, що прудкий і переляканий кінь від страху й болю летів наосліп, куди його несли ноги, поки перелетів через ліс… Діставшись додому, увесь поранений, Мазепа почав кричати: “Варта!”… Вони не йняли віри, але нарешті його впустили, знеможеного й змерзлого, що майже не міг говорити».

Таку придибенцію Ян Пасек навіть сам придумати не міг – це було над його скромні можливості. Він її переписав з грецької міфології, використавши оповідання про міфологічного героя Іпполита. Той знехтував коханням мачухи і був нею за це безпідставно звинувачений, а відтак і безневинно покараний. Його прив’язали до колісниці, і налякані морським страховиськом коні понесли колісницю так, що вона розбилася, а нещасний Іпполит загинув… Легенда ця прадавня, її описав ще Еврипід (480–406 до н. е.) у своїй трагедії, а пізніше використав Сенека. Твори античних авторів були відомими в Польщі, Пасек, прочитавши про ту пригоду, переробив її, замінивши давнього грека ненависним йому Мазепою, якого мовби так покарали з допомогою коня, і пустив свій опус межи5 люди.

Першим вигадку Пасека підхопив польський мемуарист Еразм Отвіновський, додавши до неї низку вже ним вигаданих шокуючих деталей. У його «мемуарних спогадах» схопленого Мазепу-коханця вимазали чимось липким та обсипали…

Так-так, пір’ям – уявляєте? І написав мемуарист, що наляканий кінь поніс Мазепу прямо на ярмарок в якомусь там містечку України… Французький посол підхопив вигадку і додав до неї ще й свої «шокуючі», але ж такі розвеселі – ха-ха-ха! – деталі.

І – пішла писати губернія! Автори переписували один в одного вигадану Пасеком придибенцію, незмінно додаючи до неї ще й свої «вражаючі деталі». Одним із перших у Європі цю вигадку підхопив пан Вольтер і повторив її у своїй «Історії Карла II».

У 1764 році в Амстердамі було видано художню книгу Андре Константа Дорвіля «Пригоди д’Азема», де йшлося про героя-коханця, в образі якого вгадувався легендарний Мазепа.

Майже через століття, у 1818 pоці, знаменитий англійський поет Джордж Байрон напише одну з найвідоміших своїх поем під назвою «Мазепа», де талановито озвучить відоме оповідання:

Молодий Мазепа, меткий і тямковитий, міг би зробити пристойну кар’єру при дворі польського короля Яна Казимира, принаймні почав її успішно і швидко виявився у числі кращих, але…

«Як журавля по весні тягне в рідні краї, так і мене потягло на Україну, – зізнаватиметься потім. – Все-таки Польща була мені чужою, та й польським паном – для українців ляхом, – я не хотів ставати. Може, кров предків у мені озвалась, а тільки кинувши нагріте місце при королівському дворі, подався я в рідні краї…»

У 1669–1681 роках служив у гетьмана Лівобережної України І. Самойловича та гетьмана П. Дорошенка. В Чигирині, першій столиці Гетьманщини, Мазепа почав службу на посаді хорунжого надвірної хоругви, тобто гетьманської гвардії. (У ті часи, в XVII–XVIII століттях в козацькому війську на Україні, хорунжий – особа, яка входила до складу генеральної старшини, виконувала функції інспектора військової справи і певною мірою – ад’ютанта, охоронця особи гетьмана.)

На той час він уже був досвідченим і як політик. Вже тоді прославився як меценат, жертвував на православні церкви і храми великі кошти, будував нові церкви і храми, що стоять і нині.

Цитата друга: «Ивану Мазепе приходилось защищать свой пост не только от «доброжелателей Москвы», но и от самозванцев. В 1692–1695 годах ему пришлось воевать против отрядов «ханского гетманчика» Петрика. Это был авантюрист, претензии которого на украинское гетманство поддерживал правитель Крымского ханства. В итоге четырех лет междоусобной борьбы незадачливый Петрик был разбит». (Це й справді був авантюрист, ставленик султанської Туреччини. Спершу був старшим писарем Генеральної військової канцелярії, у 1691 році втік у Крим, де через рік уклав фіктивну, по суті, угоду про перехід Лівобережної України під владу султанської Туреччини і невдовзі оголосив себе «гетьманом». Водив в Україну кримські і татарські розбійницькі орди, був розбитий гетьманом Мазепою.)

Продовження цитати: «Во время петровских Азовских походов 1695 и 1696 годов мазепинские полки входили в состав сил боярина Шереметева. В 1697–1698 годах вместе с русскими войсками малороссийские казаки ходили на турецкую крепость Очаков.

С началом Северной войны 1700–1721 годов гетман И. С. Мазепа по царскому повелению обеспечивал содержание гарнизонов и фортификационные работы в крепостях Левобережной и Правобережной Украины. Его полки действовали на вспомогательных театрах военных действий под Псковом, на Волыни, в Галиции и Белоруссии».

Загляньмо до «Історії русів» Георгія Кониського (Москва, 1846, перевидання українською – Київ, 1991), щоб переконатися – а це, по суті, літопис, документ! – куди тільки не ганяв Петро І Мазепу з його козаками воювати. (І Петро І ганяв, і до Петра І ганяли інші царі).

Рік 1694-й – гетьман Мазепа воює з татарами. Рік 1695-й – гетьман Мазепа з військом допомагає московитам завойовувати Азов. Як стверджує Г. Кониський, Мазепа з козаками в супрязі з московитами за одне літо здобув чотирнадцять турецьких міст. Мурованих, себто обнесених кріпосними стінами, здобув. 1697 рік – Мазепа захоплює Очаків, розбивши Іслам-пашу з його військом і флотилією. Війна зі Швецією, що почалася 1701 року, не обминула Мазепу з козаками, воював український гетьман, як кажуть, на всіх фронтах.

Прикривав російські границі від шведів, воював під Псковом. Наступного року Мазепа – у Ліфляндії та Курляндії. У 1705 році Мазепа з 30-тисячною українською армією з наказу Петра І вирушив y Литву. І навіть заходив до Польщі і воював під Замостям.

А скільки ще попереду буде походів! Щоліта по кілька разів. Весь час Петро І кидав полки Мазепи в походи за Російську імперію і цим убивав двох зайців: захищав Росію руками малоросів і зменшував їхні сили – сильні малороси його і насторожували, і лякали…

І так Іван Степанович трудився – з одного походу відбуваючи в інший – з року в рік, добре виконуючи доручене йому діло, був досвідченим стратегом і тактиком, дипломатом, військовим, політиком, володарем держави козацької, трудився на дві країни – Україну й Росію (більше на останню, тут йому Петро І не давав перепочинку), аж доки не став тим, ким і мав стати, враховуючи його численні таланти і вміле керівництво – «Царского величества Войска Запорожского обоих сторон Днепра гетьманом».

І булаву отримав по заслугах – інших таких тоді в Україні не було. І тоді його ви-исо-око цінував Петро I. Вище за своїх сановників та військовиків і часто з ним радився. І Мазепа завжди давав цареві точну і вичерпну відповідь – цар ним був тоді дуже-дуже задоволений і казав: нам би побільше таких Мазеп, ого як би ми пішли далеко вперед!..

А потім він став… зрадником. З якого дива?

Вже як Україна нарешті – НАРЕШТІ!!! – здобула те, за що боровся Іван Степанович Мазепа і за що зложив голову свою, – волю і незалежність, – лише тоді про нього, про Івана Степановича Мазепу, гетьмана Божою милістю і Божим покликанням, нарешті почали писати об’єктивно і справедливо, не обливаючи брудом його пам’ять. За російсько-радянських ще часів в Україні Мазепа титулувався виключно як зрадник.