Читать книгу Фортеця на Борисфені - Валентин Чемерис - Страница 11

Гетьман реєстрового козацтва Сава Кононович спинився з загоном козаків під слободою Білі Млини. Звідси до Кодацької фортеці було кілька днів путі, але обережний гетьман барився, зволікаючи під різними приводами, і ніяк не зважувався покинути слободу. Далі, аж до самого Кодака – відкриті, пустельні степи. І вийти у ті степи – значить, безповоротно зважитись на війну з запорожцями. А поспішиш у цьому ділі – тільки власну голову втратиш. Безперечно, в нього чимале військо, але чи вистачить його, щоб захопити фортецю? Хоча запорожців там, мабуть, сот кілька, та спробуй їх викурити! Мури неприступні, на стінах – гармати. Переб'ють… За такими мурами можна відбиватися хоч і рік.

А в реєстрового козацтва настрій швидко міняється. І так довелося золоті гори обіцяти, доки зібрався загін. Перша ж невдача під Кодаком остаточно зіпсує їм настрій. Любителі легкої наживи не дуже охоче сунуть голову в пащеку смерті… Прощай тоді, гетьманство!

Кононович схоплюється й нервово бігає по намету. О, тільки не це!.. Тільки не гетьманство. Легше голову втратити, аніж гетьманську булаву. А перша ж невдача – і крах! Або Караїмович перехопить булаву, або той ведмідь Джевага. Та жодний із старшин не відмовиться турнути гетьмана, під яким захиталася земля.

Кононович хапає булаву, притискує до грудей, відчуваючи, як шипи булави вдавлюються йому в тіло. Від того дотику трохи легшає на душі. Булава з ним, отож – його… Він цілує її і обережно кладе в скриньку, на оксамитову подушечку. Ні, поки він живий, булави нікому не бачити. Навіть Караїмовичу, а то хитрий лис і підступний вовк водночас… Вовк з повадками смаленого і тертого лиса. З ним треба бути насторожі. Хоч він зараз і в Кодаці, та не заради Кононовича ризикує своїм життям.

Згадавши Кодак, Сава знову захвилювався. Чи ж вдасться їхня задумка? Коли вже й Караїмович посковзнеться, то йому, Кононовичу, ліпше тоді й не потикатися до фортеці. Але ж тисяча злотих! Маєток! Угіддя. Ґрунти. Ліси. Луки. І все це він втратить назавжди. От і крутись. І тут пече, і там боляче. А на фортеці можна добряче нагріти руки. Що з того, що запорожці такі ж самі українці? То ж усе збіглі хлопи, чернь, бидло, котрі засіли за порогами й удають з себе лицарів. А ляхи хоч і чужі, зате ж пани. Потрешся біля них, дивись, і сам паном станеш – вельможним і можним. Ні, ні, йому із запорожцями не по путі, то голодранці, сірома. А він все ж таки гетьман. І має вже маєток, невдовзі отримає ще один. А там, дивись, і магнатом зробиться, шляхетним і ясновельможним. Ні, ні, запорожці йому вороги. Але ж як взяти Кодак?..

Два дні стояв Кононович під Білими Млинами, не відважуючись рушити вперед. На третій день, так нічого й не придумавши, Сава скликав старшин на раду. Галасували, сперечалися, але ні до чого путнього не дійшли. Сава зовсім занепав духом, обіцяний маєток і тисяча злотих випливали з рук. І коли старшини розійшлися, в наметі гетьмана лишився один Гляшко Караїмович. І Кононович здогадався, що хитрий і підступний Караїмович уже щось замислив. Його гетьман недолюблював, як недолюблює простакуватий – хитрого, боягуз – хороброго, нерішучий – відчайдушного, маклакуватий – вертлявого. Караїмович був розумним і хитрим, підступним і безжальним, відважним і кмітливим. Від нього можна всього чекати: допомоги і підступу. В душі гетьман заздрив йому.

Отож Караїмович запропонував блискучий план, хитрий і простий водночас… Кононович заздрісно зітхає. Але ж і тямковитий бісів Іляшко. І відчайдух. Хто б з старшин зважився на такий ризик? Полізти в лігво ворога не в кожного вистачить зваги. Та ще й не таїтися, а прямо казати: так, я – Іляш Караїмович. В зовнішній правдивості й полягав успіх задумки. Та чи зуміє він виманити Павлюка з Кодака? Сулима – то, казано, обережний птах. Стріляний. А ось Павлюк – запальний. Рвучкий. Досить натякнути, що реєстровці його чекають, – прибіжить…

Кононович, накинувши кунтуш наопашки, вийшов з намету. Вечоріло. Захід був засипаний сірим попелом. Та ось спідсподу жар почав червоніти, ніби там хто розпалював багаття. Сава зрозумів, що то сідає сонце. Над вухом у гетьмана тонко занив комар… В таборі комарів ще більше, реєстровці відмахувалися гіллям. Палити багаття Кононович не велів.

Постояв біля намету, смокчучи люльку, і вже хотів було повернути назад, як побачив, що до нього біжить старшина Джевага. І Джевагу гетьман недолюблював. Ведмідь. Бику роги скрутить, а людині карка вломить, не задумуючись. Але, на щастя, недалекий. Хитрити, як Караїмович, нездатний. Такі можуть задушити власними руками, але за носа водити нездатні… З Джевагою трюхикав осавул Бражник. Той самий, котрий ходив з Караїмовичем у фортецю…

«Еге, – ураз скис Кононович, – з трьох уцілів лише Бражник. Тьху, біс тобі в ребро, провалилася задумка! Що Караїмович загинув – дідько його бери. Але що ж тепер з Кодаком чинити?»

– Пане гетьмане, – гупаючи ногами (він завжди гупає ногами, чорт би його взяв!), підходить Джевага й ошкірює жовті міцні зуби, і його грубезне, не голене і від того ще чорніше лице випромінює подобу радості, – ось, – показав волосатою рукою на Бражника, – з Кодака… хе-хе… прибув…

«Зірвалося, – зовсім занепав духом гетьман, – а цей дурень ще й зуби свої продає…»

І байдуже запитав:

– Догралися?

– Саме так, пане гетьмане, – шкірив жовті зуби Джевага. – Караїмович веде Павлюка. І просив пана гетьмана бути напохваті…

Коли Павлюк з сотнею козаків дістався нарешті Білих Млинів, уже вечоріло. Від лісу впала довга тінь, через усе поле. Дощ вгамувався. Сонце сіло за обрій. Задзвеніли комарі…

– Далі б я не радив іти, – пошепки застеріг Караїмович і оглянувся. – Там, за яром, їхній табір…

Павлюк мигцем поглянув на зляканого Караїмовича, похитав головою.

– Але ж і набрид ти мені!.. Полохливий, як миша. Хто тебе тільки старшиною вибрав?

– Хто мене краще знає, той і вибрав, – загадково відповів Караїмович, і в його вузьких, по-татарському косих очах спалахнули мстиві іскорки й відразу ж згасли, і на очі насунув сірий попіл. – Реєстровці стоять табором по той бік яру, як би чого не вийшло. Почекаємо ліпше ранку. Поспішиш – тобі ж, сотнику, й гірше буде.

– Не лякай, бо ляканий! А з тебе переляк швидко витрушу, – дещо хвальковито відповів Павлюк. – Реєстровці підуть за мною.

– Дай Боже… – гмикнув Караїмович і відвернувся.

Павлюк велів своїм козакам стати табором по сей бік яру і поки що нічим не виказувати своєї присутності. Караїмович наполягав переговори з реєстровцями перенести на ранок. Павлюк затявся на своєму.

– Проникну вночі до них у табір. Доки старшина спатиме, побалакаю з козаками. Завтра, мо', й пізно буде. Гайда на розвідку, Караїмовичу. Підеш зі мною, тільки не трусись, як заєць!

Удвох вони спустилися вниз і довго йшли яром, доки не вихопились в густий терняк. За кущами мав бути табір реєстровців. Павлюк пройшов уперед, Караїмович трохи відстав, раз по раз непомітно озирався… Зрештою махнув комусь рукою. Почувся виляск…

– Хто? – спинився Павлюк і вперше насторожено оглянувся.

– Та то я… комара ляснув, – посміхнувся Караїмович. – Бачу, сотнику, і в тебе вже тремтять жижки?

– Ну, це ти дарма! – Павлюк аж розізлився. – Щоб я, Павлюк, та боявся? Ти ще мене не знаєш! Ходімо!..

Павлюк ступив до куща, розсунув гілля… Табір реєстровців і справді був потойбіч… Одначе в таборі було тихо, ні гомону, ні багаття. Це насторожило Павлюка…

– Слухай, Караїмовичу, – не повертаючи голови, тихо мовив він. – Чому це козаки принишкли? Кого чекають?

– Тебе чекають, сотнику, – пролунав позаду голос Караїмовича, і Павлюк вловив у його голосі злорадну втіху… Зробив рух, щоб повернутися, але тієї ж миті удар по голові збив його з ніг… Перед очима попливли жовті плями, і Павлюк полетів у жовте море. Не бачив і не чув, як з-за кущів вибігли козаки Кононовича, скрутили йому руки й бігцем кудись понесли…

Павлюк очуняв лише вранці, перед очима все ще клекотіла й пінилась жовта круговерть, нудило, голова гула, наче на шмаття розламувалась…

«Здорово ж вони мене вчора… – скреготнувши зубами, подумав він. – Як же це я вскочив у пастку?»

Заляпотів дощ… Ширше розплющив очі і здогадався, що на нього лили воду. Підняв голову й крізь мутну пелену побачив Караїмовича. Був той уже в старшинському вбранні, поголений, свіжий, сяючий.

– А, сотник! – весело крикнув Караїмович, як тільки Павлюк розплющив очі. – Прокинувся? Як спалося? Вибачайте, пане сотнику, але довелося вас трохи стукнути по голівці.

– Боїтеся, коли зв'язали? – ворухнув Павлюк зв'язаними руками.

– На всяк випадок, – весело відповів Караїмович і крикнув до козаків: – Досить лити воду! Поставте пана сотника на рівні ноги.

– Дякую за турботи, – виплюнув Павлюк кров. – Сам зведуся.

Відштовхнувши ліктем козака, Павлюк, балансуючи зв'язаними руками, важко звівся на ноги.

– Умієш із засідки по голові гуркнути!

– І по голові обамбурити навчені, – з погордою відповів Караїмович. – Чи не подобається? Мо', не так зустріли, пане сотнику?

Земля хиталася під Павлюком, він міцніше вперся ногами і встояв. Жовта вирва перед очима почала затухати, але голова розболілась ще дужче. Потилиці не відчував, наче задерев'яніла…

– До тями ніяк не прийдеш? – донісся до нього глузливий голос. – Звикай, козаче, на тім світі отаманом станеш.

Павлюк з ніг до голови оглянув Караїмовича. Ніби вперше його бачив. Той стояв перед ним сяючий, свіжий. Колупався в зубах. Всмак поїв, виспався. На ньому голубий жупан, шапка оторочена соболем, при боці – шабля. Певно, коштовна, руків'я в позолоту вбране. Чорне довгасте обличчя старшини, ледь подзьобане віспою, так і випромінює сите задоволення. У вузьких косих очах – хижа втіха… Втіха ловця, що спопав-таки звіра, на якого так довго полював. Павлюк відвернувся…

– Не подобається моя пика? – весело поспитав Караїмович. – Ха-ха! Він ще мене сміливості навчав. Хизувався переді мною своїм таланом, а сам, як миша, в пастку вскочив.

Павлюк прикусив губу… Що правда, то правда. Вскочив. Справді, як мишу, його заманили досвідченіші хижаки. І треба ж було так довіритись… Недарма Сулима відчував тривогу, все доскіпувався, хто такий Караїмович. Ще й застерігав, що він не той, за кого себе видає. Ех… Дав маху. Та що тепер. Коли вскочив у халепу, тоді стає ясно, де оступився.

– Слухай, панський прихвосню, де мої козаки?

– Хто був дурніший з твоєї сотні, то зараз на тім світі у райські врата кулаком тарабанить, хто здався, того пов'язано і в Черкаси погнано. Там розберуться, – безневинно посміхався Караїмович.

Безвільно впала Павлюкова голова на груди, але він тої ж миті спохватився й підняв її гордо, аби ворог не втішався з перемоги.

– З яким би задоволенням переломив тобі хребта! – безсило скреготнув зубами Павлюк.

– У мене теж таке бажання, – ошкірився Караїмович. – Задумки в нас однаковісінькі, як бачиш. Тільки ти спізнився з своїм бажанням.

– Вбити ворога ніколи не пізно.

– Але ти програв.

– Але це ще не все!

– Ні, сотнику, це вже все.

– Я вірю у свою вдачу! – сказав Павлюк.

– І я вірю в свою! – в тон йому відповів Караїмович. – Сподіваюся, що ми більше не будемо зустрічатися. Принаймні на цьому світі.

– Рано ж ти мене хорониш, запроданцю!

– Аби не пізно.

– Ти сильний і хитрий ворог, – по хвилі мовив Павлюк. – Ти мене перехитрив. Я хитрувати не вмію, в цьому моя біда. Але дякую за науку. Сподіваюсь, що колись віддячу тобі сторицею!

– Нема за що дякувати, сотнику! Та й пізно вже. Ти навіть вдарити мене не зможеш.

– Вдарити, може, й ні, але плюнути… – Павлюк виплюнув згусток крові в лице Караїмовичу: – Одержуй, панський прихвосню!

Караїмович відскочив, витер лице і, вихопивши з піхов шаблю, кинувся на Павлюка… Павлюк випростався… Караїмович опустив руку. Облизуючи губи, хрипло сказав:

– Ні, Павлюче, не для того я ризикував своїм життям, щоб так просто тебе вбити. Легкої смерті не чекай!

– Я козак, а козак не шукає легкої смерті!

– Не сумніваюсь. Ти хоч і довірливий, як дитина, але хоробрий. Цього в тебе не забереш. Обіцяю тобі важку смерть або на пласі, або на палі. Але не тепер. Я хочу навтішатися своєю перемогою.

– Чи не зарано втішаєшся?

– Спішу! – гмикнув Караїмович. – Негусто випадає мені втіха, щоб відмовлятися від неї. Твоя голова в моїх руках.

– Голова – це ще не все.

– Але я на твоїй голові матиму добрий заробіток. Як і на твоїй Україні, Павлюче.

– Ти хто такий, Караїмовичу?

– Чи тобі не все одно? – ошкірився той.

Він засунув шаблю в піхви. Павлюк скоса спостерігав за ним. Тепер Караїмович був зовсім не той, що у фортеці. Гордий, самозакоханий. І хижий. В його довгастому, худому й кістлявому лиці було щось татарське. Чи, скоріше, монгольське. Це враження доповнювали косі очі… Ніби вгадавши його думки, Караїмович вигукнув:

– В моїх жилах тече монгольська кров. Моя мати була полонянкою татар. І я ненавиджу вас, слов'ян. О, я ще розправлю свої крила! Кодак – то лише мій початок.

– На гетьмана реєстру цілиш? – спокійно запитав Павлюк.

– А хоч би й так. Я захоплю Кодак, тебе й Судиму привезу до Варшави. За це мені ляхи щось дадуть. І не тільки гетьманську булаву. Вся Україна буде в моєму кулаці.

– Мерзотник!

– Кожний діє як уміє!

– Як я співчуваю твоїй матері, – сказав Павлюк з жалем. – Мало того, що в татарську неволю попала, то ще й таку сволоту народила… Нещасна жінка!

– Замовкни! – не своїм голосом закричав Караїмович і рвонувся на Павлюка з кулаками, та до намету зайшов гетьман реєстровців. Колихнувши відвислим черевом, взявся в боки й сопучи витріщився на Павлюка.

– Попалася в сільце перелітна пташечка? – гетьман аж руки від задоволення потер. – Доліта-ався…

– Літав, – згодився Павлюк. – А пан гетьман тим часом повзав.

– Ей, ти!.. – побагровів гетьман. – Прикуси язика, бо він тобі швидко вкоротить шию. Теж мені орел!

– Але не плазун, – сказав Павлюк.

– Але іноді й плазуни хапають орлів! – вигукнув Караїмович.

– Іноді хапають, – згодився Павлюк. – Та, попри все, вони плазунами й лишаються.

– Краще бути живим плазуном, аніж мертвим орлом, – з цинічною відвертістю бовкнув Караїмович.

– Кожному своє, – уточнив Павлюк.

– Ти мене не вчи! – важко дихаючи, вигукнув гетьман. – Мене пізно вже вчити!

– Правда, ходячим мерцям наука зайва.

– Ти?.. Як ти смієш? – зірвався на вереск Караїмович. – За свої зухвалі слова ти розплатишся головою! Не забувай, що ти, сотник козаків його мосці короля, перебіг на бік лотрів і розбійників.

– Не на бік лотрів, а на бік народу.

– Ти всяку чернь, бидло та хлопів за народ маєш?

– Але не плазунів, котрі лижуть панам сідниці! – спокійно відказав Павлюк. – Ти, гетьмане зрадливий, вже разів зо три перепродав свою шкуру. Як далі житимеш? А баньки в сірка позичатимеш?

Кононович раптом гикнув і кинувся на Павлюка з кулаками, але Павлюк невловимим рухом відхилився, і розлючений гетьман пробіг мимо… Караїмович зареготав…

– Ти ч-ч-чого?! – визвірився на нього Кононович. – Гляди, щоб юшкою не вмився! – І кивнув на Павлюка: – Міцно зв'язаний? Коли втече – голову зніму!..

– Хіба на той світ побіжить! – Караїмович висунув голову з намету, когось погукав. По хвилі зайшов Джевага.

– Туди? – запитав він, показуючи рукою в стелю, і почав засукувати рукави. – Зараз ми його в один мент відправимо…

– Поки що в клітку! – буркнув гетьман. – Та рота йому заткніть, щоб, бува, не підбурив козаків до свавілля. Велеречивий надто.

– Боїтеся мене? – запитав Павлюк.

– Трохи, – зізнався Караїмович. – Тому й ротика заткнемо. Буду боятися, допоки не побачу твою голову на пласі у Варшаві.

– Тоді ти боятимешся другого Павлюка.

– Павлюків постараємося вирвати з корінням!

– Не думаю, що земля буде родити самих лише караїмовичів!

Зв'язаного Павлюка з ганчіркою в роті вкинули до дерев'яної клітки, що стояла на возі, а клітку накрили ряднами.

– Так буде обачніше, – сказав Караїмович. – Бо Павлюк такий, що й поглядом може козаків до бунту підбурити. Хай сидить у темряві, а ми за Судиму візьмемося. А тоді обох – до Варшави!..