Читать книгу Фортеця на Борисфені - Валентин Чемерис - Страница 9

Минув місяць звідтоді, як Сулимівці захопили Кодак, а з Варшави, взагалі швидкої на розправу, – ні слуху ні духу. Вже й вересень збіг, в степах і на ріках галасливе птаство збиралося у зграї – пора лаштуватися у вирій, а в Придніпров'ї все ще було тихо. Річ Посполита наче й забула про втрачену фортецю на Дніпрі. Щоправда, доходили чутки, що польське військо на чолі з коронним гетьманом все ще перебуває у Прибалтиці, а шляхта хоч і біснується при згадці про запорожців, котрі відбили у неї Кодак, але вирушити в похід до порогів лише з своїми силами не зважується. Певно, чекає панство коронного війська.

Майже щодень з'являлися гурти втікачів із Східної України, одні зупинялися у фортеці на день-два, розказували, що діється в селах, інші далі простували – шлях на Січ тепер був вільним. Про курінного отамана Івана Судиму й про те, як він з козаками викурив ляхів з-за порогів, вже співали пісень, але сам отаман був невдоволений, а тому й заклопотаний і похмурий. Запаси пороху танули, з харчами теж негусто, а з Січі, хоч і посилав туди гінців, ніяких вістей. Тим часом Павлюк поривався на Україну – полум'я роздмухувати, але Сулима його стримував:

– Як із Січі прийде підмога, так і відпущу тебе. Мо', й сам з тобою гайну – люд на боротьбу піднімати та ляхам сала за шкуру заливати, а поки що ти і твої хлопці-молодці у фортеці потрібні.

Одного ранку – це вже було на початку жовтня – до фортеці прибилися три вершники, на вигляд – реєстровці, і попрохали, щоб відчинили браму. Савран їм відмовив.

– Не бійтеся, січовики, ми втрьох не захопимо вашої фортеці, – гукнув передній вершник, у якого було перев'язане плече.

– Впусти, – велів отаман Саврану. – Надто вони язикаті, подивимося зблизька, що за їдні.

Отаман вийшов на замковий двір і рушив до брами, попихкуючи люлькою. Савран вже впустив ранніх гостей і тепер недовірливо оглядав їх з ніг до голови.

– Звідкіля, козаки? – поспитав Сулима. – В гості до нас чи назовсім? Чи далі куди прямуєте?

Старший у них той, що з перев'язаним плечем. Чолов'яга високий, худий, не старий і не молодий, а так літ під сорок. Лице мав довгасте, очі трохи вузькуваті й ніби косі. Тримався він просто й невимушено, навіть дещо поважно, як людина, котра знає собі ціну.

– Старшина реєстрового козацтва Іляш Караїмович!

– Я так і знав, що ви зрадники! – сердито вигукнув Савран, підступаючи до Караїмовича. – Паноті служите? Віддай зброю, негіднику!

– Облиш! – спинив його Сулима. – Не всі реєстровці падлюки. Павлюк теж з реєстру. – І повернувся до Караїмовича: – Важна птаха до нас залетіла, не відаю, чим і завдячні такому щастю.

Караїмович не встиг відповісти, як почувся дужий голос Павлюка:

– О, реєстровським духом запахло!.. Звідкіля взялися, козаки?

З цими словами, чухаючи розхристані груди, в білій сорочці до них підійшов Павлюк. Забачивши прибулого, він пильно глянув на нього, і брови його здивовано злетіли вгору.

– Іляшко Караїмович? – швидко запитав Павлюк. – Зроду б не подумав, що здибаю колись серед запорожців старшину Караїмовича.

– А я мчав до тебе, пане сотнику, – спокійно мовив Караїмович.

– Звідколи ти засумував без мене? – гмикнув Павлюк.

– Бо на тебе остання надія, брате.

– Чи ти ба!.. – знизав плечима Павлюк. – Уже й братом мене величає. Той це Караїмович чи не той? Той, котрого я раніше знав, був гордим і дивився на сотника Павлюка звисока, як князь на челядина. Хоча люди іноді міняються… – До Сулими: – Це справді старшина реєстровців Іляшко Караїмович. Права рука реєстрового гетьмана Сави Кононовича. То телепень великий і падлюка ще більша, а цей ніби поряднішим був. Хоч і гординя. – Повернувся до Караїмовича: – Як там поживає пан Кононович?

– Панський прихвостень, наволоч і падлюка! – Караїмович крізь зуби вилаявся. – Чи ви хоч знаєте, що затіває проти вас Кононович?

– Зайдемо в комендантську, добродії, – втрутився Сулима і велів Саврану: – Охріме, відведи двох реєстровців до павлюківців, їх там нагодують, а пан Караїмович лишиться з нами.

Сулима, Павлюк і Караїмович зайшли до комендантської, де Ярема вже й сніданок зготував: тетері наклав у дерев'яні коритця та в'яленої риби. Не чекаючи запрошення, Караїмович з жадібністю накинувся на тетерю. З набитим ротом пояснив:

– Голодний як вовк. Всю ніч з коня не злазив, день мчав і знову ніч… Ріски в роті не мав…

Сяк-так вгамувавши голод, Караїмович відсунув дерев'яне барильце і почав свою розповідь:

– А тепер, панове, слухайте мене уважно. Вельми кепські вісті я привіз до вас. Почну здалеку. Як тільки сеймовому комісарові реєстру Адамові Кисілю, котрий заступає нині коронного гетьмана, стало відомо, що запорожці захопили Кодак, він негайно викликав до себе в Бар реєстрову старшину. Адам Кисіль – це стара і хитра лисиця, швидше павук, що вміє добре плести сіть на людські душі. Він не гримав на нас, не погрожував, а зустрів ласкаво й вином пригощав…

– До діла ближче, Караїмовичу! – нетерпляче вигукнув Павлюк.

Сулима посміхнувся й поклав руку на плече Павлюкові.

– Воєвода сказав: відбити у запорожців Кодак – справа честі реєстрового козацтва, – почав було Караїмович, та Павлюк знову його перебив:

– От зануда!.. Він ще сміє своїм поганим ротом про честь пащекувати? Ну, а ви що? Плюнули йому в пику?

– Слухаємо та на вус мотаємо, – розказує Караїмович. – Адам Кисіль і каже: «Негайно збирайте реєстровців. Кожному буде виплачено високу винагороду: по сто злотих».

– Старшину спокушено кількома капшуками?

– Так, – хитнув головою Караїмович. – Старшині обіцяно по тисячі злотих і по маєтку. Кононович як почув про це, то аж затрусився. Я для виду мусив погодиться. На чиєму возі їдеш, того й пісню співай. Хоча не всі погодилися. Старшина Лелека відрізав, що це братовбивча війна… Того ж дня його знайшли з ножем у спині.

– Лелеку, кажеш, по-зрадницькому вбито? – Сулима спохмурнів. – Семена Лелеку я знав. Чесний був, тільки надто прямий. Що думає, те й каже. На мить не міг покривити душею.

– От і загинув, – сказав Караїмович. – Я змушений був хвостом виляти… Коли з Бара поверталися, я спробував було з гетьманом побалакати… Невже, кажу йому, українці підуть проти українців? Що ж ми, на догоду ляхам будемо один одного за горло хапати? А мені, кричить Кононович, наплювати, що я українець, хто мені злоті дає й маєтки, тому й слугую.

– От зараза! – вилаявся Павлюк. – І зібрав він військо?

– В тім-то й лихо, що зібрав, – зітхнув Караїмович. – Реєстровці спокусилися на злото… Та й старшина рада була вхопити по маєтку. Одне слово, Кононович нашкріб дві тисячі козаків.

Павлюк рвучко схопився, блиснув світлими очима, що враз потемніли.

– Та він їх просто обдурив! Серед реєстровців чимало чесних людей. Хоча декому злото, може, й справді засліпило очі… Ех!.. Не було мене там, я зняв би полуду з очей!

– Де зараз ті дві тисячі реєстровців? – запитав Сулима.

– Стоять табором біля слободи Білі Млини, – відповів Караїмович. – Це два дні путі до Кодака. Але Кононович поки що не зважується здолати ці два дні. Він чекає допомоги. Старшину Бабенка з тисячею і старшину Горобця з двома тисячами козаків. Всього п'ять тисяч має там зібратися. А вже потім Кононович вирушить сюди.

– Мерзотник! – забігав Павлюк по хаті. – П'ять тисяч козаків в оману ввести! Підляк!.. Лиходій!..

– Стали ми табором біля Білих Млинів, – вів далі Караїмович. – Я й почав нашіптувати гетьману, аби відмовився від своєї затії. Хай ліпше, кажу йому, самі ляхи нападають на Кодак, чого це проти своїх братів будемо йти? Гетьман вдруге пригрозив мені. Тоді я почав підмовляти старшину до бунту. Думка була така: змовитись, схопить гетьмана й повернути назад… Але, – Караїмович тяжко зітхнув, – сотник Білий виказав. Схопили мене, довго били, звинувачували у зв'язках з Павлюком, що буцімто дію з його намови. На ніч кинули зв'язаного до намету і поставили аж трьох охоронців. На щастя, козаки трапились свої, я їх умовив разом тікати на Січ… Вночі, коли табір заснув, вони й звільнили мене. Захопили ми коней – і гайда. Шум зчинився, гетьманці по нас стріляли. Одного козака вбили, а мене поранили… Але то дріб'язок, заживе. Я радий, що дістався до своїх, і совість моя чиста, бо не став запроданцем. Оце і все. Тепер, панове, думайте. Ось-ось до Кодака підійде п'ять тисяч реєстровців, обдурених, засліплених жадобою злота. – Караїмович позіхнув і тут же вибачливо посміхнувся: – Дві ночі не спав, з сідла не злазив…

Павлюк трахнув кулаком по столі.

– Це вже нікуди не годиться!.. П'ять тисяч козаків дали себе в оману ввести!.. – Павлюк схопився й забігав по хаті. – Ех, проґавили!.. А реєстровців ще можна було на свій бік перетягти.

– Ти думаєш? – спокійно запитав Сулима.

– Я проти гетьмана підняв би повстання! – запально вигукнув Павлюк. – А Караїмович і побалакати запально не тямить. Старшину підбурював! Та старшина вже давно ожиріла на панських харчах. В польське магнатство преться, у шляхту, аж пищить. З козаками треба було балакати, з реєстром…

– Дав маху, – сонно позіхнув Караїмович і поклав голову на руки. – Ви, отамани, побалакайте, а я трохи подрімаю, бо вже й очі злипаються, наче хто їх медом помазав…

Це й зовсім обурило Павлюка.

– І він ще думає про сон, коли п'ять тисяч козаків проти своїх же братів зброю підняли? Радий, що сам утік, а з козаками по душах побалакати кебети не вистачило? Та що з тебе візьмеш, ти й раніше козаків сторонився.

Але Караїмович уже хропів, сидячи за столом.

– Не кричи! – спинив Сулима Павлюка. – Хай людина поспить, ходімо на повітря та побалакаємо.

Вийшли з комендантської хати і стріли Саврана.

– Тих двох реєстровців нагодував? – поспитав Сулима. – Хто вони такі?

– Казали, що їхнього старшину Караїмовича гетьман їхній, реєстровий, схопив і хотів було за непослух на горло карати. Бо Караїмович відмовився йти на Кодак ще й інших підбурював. От йому й скрутили руки. Ну, а козаки звільнили його.

Розповівши, Савран подався у своїх справах, а Сулима і Павлюк присіли на камені.

– Ех, чорт! – Павлюк крутив чорний вус. – А я ж на реєстровців покладався. Думав, піду на Україну, першими реєстровців підніму, а тоді вже й люд. А вони сюди йдуть.

– Фортеці їм не бачити, як свого носа! – твердо мовив Сулима. – Варта в нас пильна, зненацька не застукають. Але як гірко буде стріляти по своїх же козаках-українцях! – Сулима помовчав, а тоді продовжував свою думку: – Споконвіку на Україні немає єдності. Одні борються, щоб Україна була свобідною і сама собі жила, інші з шкур лізуть, аби ще більше ворогів на Україну привести. Невже ніколи між нами не буде спільноти? Невже українці не зберуться всі разом і не скажуть: годі! Походили в чужих ярмах, хочемо самі жити! І самі собою розпоряджатися, бо не ликом же шиті.

– Треба все зробити, аби реєстровці були з нами, а не проти нас, – сказав Павлюк. – Вони не відають, що чинять.

– Ти гадаєш, вони сліпі вівці?

– Ні, вони зрячі, але дивляться не туди. Їм злото засліпило очі. Просто Караїмович макуха і не зумів зачепити їх за живе. А я знайшов би з ними спільну мову.

– Ти Караїмовича добре знаєш? Що це за птаха? Якого лету?

Павлюк на хвилину замислився, крутячи вус.

– Не зовсім, але це неважливо.

– Якраз це і важливо. Хто такий Караїмович?

– А біс його знає, що він за один! – щиро вигукнув Павлюк. – Я його кілька разів бачив. Гордий завжди ходив, як індик. На козаків зверхньо поглядав, тримався від них подалі. Але й до старшин не дуже горнувся. Якось ніби середину гнув. У своїй гордині зачинився. Одне слово, моя хата скраю… Все ніби якісь плани виношував, щось замишляв… Але руку завжди за гетьманом тягнув. – Після паузи додав: – Нічого лихого за ним не помічав, але й добра також… Інша річ, що він прозрів. Зрозумів, де його справжнє місце в боротьбі.

– Коли б це так… – задумливо мовив Сулима.

– Чи ти йому, батьку, не довіряєш? – здивувався Павлюк. – Ти бачиш, який він до нас примчав? Голодний, зморений, з раною в плечі. Коли б йому не боліла наша справа, хіба зважився б проти гетьмана йти? І не його вина, що більше козаків за собою не повів. Совість свою чистою зберіг, і добре.

– Спробуй йому в душу заглянути, – обережно натякнув Сулима.

– Ех, батьку! – схопився Павлюк. – Звідки у тебе така недовіра до чесних людей? Мені віриш? Вір і Караїмовичу! Не захотів бути лядським прихвоснем, от і примчав до нас.

– Ти – інша річ, – м'яко посміхнувся Сулима. – Ти молодий, запальний. І, як дитина, відкритий. Що думаєш, те й говориш. А ось Караїмович… – Сулима похитав головою. – Щось мені у ньому не подобається, а що – ніяк не втямлю. Ніби не той він, за кого себе видає. Ніби й правду каже, а хитрить, чогось недоговорює. Наче в ньому сидить другий Караїмович, холодний, як вуж, хитрий, підступний і сильний. І небезпечний.

Павлюк вражено мовчав. Але Сулима вже загладжував свої слова.

– А може, мені тільки так здалося…

– Саме так, батьку, здалося! – радо вигукнув Павлюк. – Я зразу відчув, що він чесна людина. Не лицар, але й не підляк. Це лише початок його прозріння.

Сулима пішов до льохів перевірити, скільки в запасі пороху, куль та свинцю, а Павлюк, не втерпівши, подався в комендантську хату. Караїмович, як і перше, спав, сидячи за столом, і хропів.

– Спить! – аж розізлився Павлюк. – Ех, видно, не буде з тебе путнього козака! Діло горить, а він носом висвистує. Вставай!

Караїмович з трудом відірвав голову від столу, потер заспані, почервонілі очі й хриплим від сну голосом буркнув:

– Я на той світ не спішу, тому люблю виспатись на цьому.

– Слухай, старшино, – підсів до нього Павлюк. – До дідька спання! Розкажи мені ліпше, який настрій у реєстровців. По правді кажучи, я саме до них і збирався. Думка у мене така є. Підняти козаків, захопити ряд фортець, а тоді розіслати універсали до народу, зібрати люд і дати панству бій. Не на життя, а на смерть.

– В тебе, може, це й вийде, – зітхнув Караїмович. – Тільки не мені. Досить. Відкозакувався. Підняв бунт, а що з того вийшло? Ледве ноги виніс. Лише трьох за собою й повів.

– Для початку й це добре.

– Ні, з мене досить! У ватажки більше не полізу.

– Скис? – рвучко схопився Павлюк. – Перша осічка, й готово?

– Я не з того тіста замішаний, що ти, – зітхнув Караїмович.

Це Павлюкові сподобалося, він любив трохи похизуватися собою.

– О, я не такий слабак! – вигукнув задоволено. – Мене невдачі не лякають, а навпаки – гартують. Я тоді зліший стаю. Як хорт!

– Є такі невдачі, після яких опускаєшся на дно, – вперто повторив Караїмович. – Мені дали по зубах, і досить. Ситий по горло. Хай інші пробують. От хоч би й ти, сотнику. Козаки тебе й досі пам'ятають. Якось мені вдалося підслухати реєстровців. Про тебе в них мова йшла. Павлюк добре зробив, що на Січ подався, гомонять між собою. Павлюк – то лицар, він би ніколи не згодився на Кодак іти… Шкода, що в нас немає другого Павлюка.

– І ти, телепню, з такими людьми не міг знайти спільної мови? – схопився Павлюк. – Старшину поліз підмовляти, а з козаків треба було починати…

– Схибив, – розвів руками Караїмович. – Спіткнувся, як кажуть, на рівному. Тепер і мені втямки, а тоді, згарячу… Коли б ти, сотнику, був на моєму місці, то, мо', й відрадив би реєстровців від братовбивчої війни. А я що… Я й балакати до пуття не вмію. Не вийшло, то й руки опустилися.. А тебе козаки люблять, вірять тобі. Ти б їх повів за собою.

– І поведу! – загорівся Павлюк. – Може, й ти до мене пристанеш?

– Ти хочеш, щоб мене задруге схопили? – брови Караїмовича з ляку злетіли вгору. – Нема дурних! Своя сорочка ближче до тіла. Тебе реєстровці і знають, і поважають, ти і їдь до них.

– Ех, ти! Заєць! – Павлюк збуджено забігав по хаті, світлі очі його горіли вогнем. – Жижки тремтять? А я піду!..

– Старшина кулями зустріне.

– Кулям не звик кланятись, бодай і старшинським! – із цими словами Павлюк вибіг з комендантської і біля порохових льохів здибався з Сулимою. Ще здалеку крикнув:

– Батьку, кульбач коней!

– Почекай. – Сулима запер льох на замок, щось сказав вартовому і повернувся до Павлюка. – Чого це тобі так приспінило, що й на місці не встоїш? Ой, ускочиш же ти колись у халепу.

– Тіпун тобі на язик, батьку! – весело блискав Павлюк очима. – Така в мене вдача. Не люблю тліти. Горіти, так горіти. Беру сотню і мчу навстріч реєстровцям. Хочу запобігти братовбивчій війні. Реєстровців обдурила зрадницька старшина, замакітрила їм голови, засліпила їх злотом. А я хочу козакам нагадати, що ми сини однієї України, що ми – як два крила в одного птаха. Що їхні вороги – то ляхи, а не запорожці. Певен, більшість опам'ятається і піде за мною. Я поведу їх на Черкаси. Це буде початком повстання. А ви мені з Січі підмогу кинете.

– Бути по-твоєму, сину! – Сулима обняв Павлюка. – Не страшний ворог, страшно, коли брат на брата йде. Ти запальний, балакати вмієш, мо', й роздмухаєш в. обдурених серцях вогонь помсти!

– Прощай, батьку! До зустрічі!

– До зустрічі, сину!..