Читать книгу Фортеця на Борисфені - Валентин Чемерис - Страница 8

Звістка про те, що запорожці захопили Кодак і мають перетворити його на власну фортецю, швидко облетіла не лише Україну, а й Польщу. Магнатство занепокоїлось: а що коли Кодак – то лише початок? Повстання неминуче, якщо від Кодака запорожці підуть на Україну. А тут ще й коронне військо як повіялось по весні в Прибалтику, то й досі там воловодиться. І магнатство розхвилювалося не на жарт. Де взяти силу, котра б повернула їм втрачену фортецю на Дніпрі і запобігла новому повстанню?

Шляхта втратила сон.

У Барі, резиденції коронного гетьмана Речі Посполитої, сидів воєвода Адам Кисіль, один з найбагатших магнатів Польщі. Він тимчасово заступав коронного гетьмана, до нього й посунула стривожена шляхта, вимагаючи, аби запорожці були негайно вигнані з Кодака. Та заступник коронного не мав ніякого війська і почував себе, як на бочці з порохом. Але панічний страх не був притаманний Адаму Кисілю. Це був хитрий і врівноважений політик, котрий менше всього був схильний загрібати жар власними руками. І тим більше руками шляхти.

– Прошу панство ясновельможне не хвилюватися, жар будуть загрібати не білі, а чорні руки, – ласкаво виспівував він переляканій шляхті, і його великий лисий череп врочисто блищав, наче мармуровий. – Отож нацькуємо українців на самих же українців. Одні українці захопили Кодак, інші українці повернуть його нам, та ще й у придачу піднесуть голови своїх братів. У цьому наше спасіння. Тільки в цьому!

– Проше, пане воєводо, але то давно відомо, що реєстровцям довіряти – все одно що вовками орати!

– Але відомо також, що й вовки іноді собаками стають, – лагідно посміхався Адам Кисіль, погладжуючи густу довгу бороду. – У нас немає вибору: або реєстровці, або пропали. З їхньою старшиною я зумів побалакати як треба. Не всі ж у них Павлюки, знайдуться й іуди! А в нас – тридцять срібняків…

У Бар, до заступника коронного гетьмана, були спішно викликані гетьман реєстрового козацтва Сава Кононович з старшинами Іляшем Караїмовичем (на нього найбільші надії покладав воєвода), Сидором Лелекою, Дмитром Джевагою та Семеном Хваленком.

Чекаючи гетьмана та старшин у замковій залі, доки вони хоч дорожню пилюку з себе пообтрушують, Адам Кисіль зручніше вмостився в м'якому кріслі, склепив набряклі повіки й, погладжуючи бороду, поринув у свої думки… Зовні здавалося, що воєвода просто спить. Але то була омана. Він напружено мізкував, як повести себе з реєстровою старшиною та як її нацькувати на Кодак. Не вельми то привабливе діло – мати справу з іудами, але що вдієш, доводиться. Розумів, що не всі реєстровці однаковісінькі, тут їх одним квачем не вимажеш. Трапляються серед них чесні й відважні, котрі не підуть супроти своїх, Сулими й Павлюка, але є поміж ними і зрадники, є й такі, що хитаються між двома таборами, а є такі, що не задумуючись, за золоті обіцянки що хочеш вчинять. Таких чимало, особливо серед старшин…

Звичайно, реєстровці формально перебувають на службі в короля Речі Посполитої, і він, як воєвода, та ще й сеймовий комісар в питаннях реєстру, міг просто веліти їм своєю владою йти на Кодак та виганяти звідти Судиму. Але… З того пива не буде дива, як кажуть на Україні. З примусу в такому делікатному ділі нічого не вийде. Старшина без вигоди не полізе під кулі.

Ні, треба діяти обіцянками, злотом і ласкою…

Серед усіх можних і вельможних Речі Посполитої чи не один лише Адам Кисіль відзначався витримкою, а щодо хитрості – не мав собі рівних серед панства. Він ніколи не гримав, не горлопанив, ба навіть голосу не підвищував. Завше ото дрімав у м'якому кріслі та густу бороду свою погладжував. Але те, що він задумував, рідко коли зривалося. Хитро й підступно діяв Кисіль, не шкодуючи слів на солодкі обіцянки… Ось і зараз. Шляхта вимагає негайної кари, крутих заходів вживати, багне вогнем випалювати хлопам груди… А сила де?.. От і доводиться хитрувати, терпляче плести свою павутину. Павлюк втік на Січ, шляхта розігналась було карати всіх реєстровців гамузом, Адам Кисіль запротестував:

– Карою ми лише поповнимо ряди Павлюка, – резонно доводив він. – Лють сліпа і не бачить далі свого носа. Не з мечем треба йти до реєстровців, а з сіткою, м'якенькою та міцненькою.

Звичайно, з реєстровою голотою панькатись – то зайве. А старшину треба задобрити, улестити, по горло трунком напоїти. Хай тоді спробує побрикати! Жадоба до наживи – ось уразливе місце старшини, котра спить і бачить себе у власних маєтках на одній нозі з великопольською шляхтою. Варт старшину й лоскотати за вразливе місце.

…Коли до зали обережно увійшов реєстровий гетьман Сава Кононович з старшиною, Адам Кисіль не полінувався схопитися з крісла й, трясучи бородою, швидким кроком податися назустріч гостям.

– Вітаю мужнє лицарство нашої славної Корони! – посміхнувся воєвода тією солодкою й облудною посмішкою, котру рідко хто міг байдуже витримати. – Радий, радий віншувати в Барі істинних мужів польської України. Мало ми бачимось, мало збираємось, а шкода!

Воєвода кожному по черзі потиснув руку і все повторяв, що він радий бачити дорогих гостей, та погладжував від задоволення свою бороду. Реєстровий гетьман Сава Кононович, низькорослий, але опасистий панок, аж млів від ласкавої зустрічі. Ще б пак! Як не вмлієш, коли така важна птаха, як Адам Кисіль, радісно й милостиво зустрічає реєстрову старшину. Наче рівний рівних! Давненько так магнатство не поводилося з старшиною реєстру. Всього довелось натерпітися від панства: і наруги, і зневаги. Ти до шляхти як до рівні підходиш, а вона до тебе як до хлопів… І ось перший добрий знак. Старшина від задоволення покручує вуса й сама у власних очах виростає, поважніє, ось-ось стане врівень з воєводою. Один лише полковник Сидір Лелека подумки іронізував: «Мабуть, пан воєвода почуває себе зовсім кепсько, коли так солодко перед нами виспівує».

Семен Хваленко, маленький кругленький старшина з рожевощоким пухлим лицем, з очима, що так і лестили воєводі, аж навшпиньках піднявся, аби в таку хвилину видатись і вищим, і поважнішим. Дмитро Джевага хоч і випнув широкі груди, але залишився таким, яким він був завжди: похмурим, непривітним, з важким, наче дубовим лицем, котре на всіх зиркало вороже й підозріло. Один лише Іляш Караїмович, високий і худий, чорний, як циган, з вузькими, трохи косими очима і різко випнутими вилицями та гострим хижим носом, зберігав цілковиту рівновагу і кам'яний вираз обличчя. По його гордій і незалежній поставі видно було, що ціну він собі знає.

– Прошу, прошу дорогих гостей сідати, – соловейком заливався воєвода. – Як поживаєте, панове? Чим похвалимося?

– Хвалити Бога, добре, – поважно озивається реєстровий гетьман. – На Україні тихо, і чернь покірна… – Спохватившись, додає: – Мовби…

– Ось у тім і річ, що мовби покірна, – ласкаво підхоплює Адам Кисіль і калатає в срібний дзвоник. З'являються слуги, вносять келихи з вином, ставлять їх на мармуровий столик і зникають за дверима. – Прошу дорогих гостей вгамувати спрагу. За що ж ми вип'ємо, панове?

Кононович збирався було відкрити рота, вже й кахикнув для статечності, та Семен Хваленко викотився наперед з розчервонілими щоками й тоненьким голосом проспівав:

– За його мосць ласкавого пана, вірного помагача коронного гетьмана, відважного воєводу, комісара і лицаря Адама Кисіля!

«Вискочив, як Пилип з конопель, – роздратовано подумав Караїмович. – І ми ж не ликом шиті, коли заступник гетьмана отак нам по губах медом маже. То задирали б хвости повище, а не спішили карка гнуть. Вломити карка чи хребет ми завжди встигнемо».

– Спасибі, спасибі, – тим часом розчулено дякував господар, чаркуючись з старшиною. – Але ви, пане Хваленко, переоцінили мою скромну особу. Мені аж лячно стало.

– Я такий! – гордовито вигукнув Хваленко. – Не боюся правду в очі різати! Що думаю, те й репіжу!

Сидір Лелека глузливо стулив тонкі губи, Караїмович скривився, тільки Сава Кононович цвів від задоволення. Джевага похмуро бовкнув:

– Не перевелись ще лицарі на білому світі!

– Я п'ю, панове, за Україну! – піднявши срібний келих, по-молодечому вигукнув воєвода. – Але не за ту хлопську Україну, котра бунтує і шкодить ойчизні. Я п'ю, панове, за польську Україну, коштовну перлину в нашій Короні.

Випили, старшина обережно поставила келихи на мармуровий столик і невдовзі задиміла люльками, напустивши цілу хмару сизого їдкого диму в голубу дзеркальну залу. І Марс, бог війни, статуя котрого стояла неподалік, аж носа зморщив і, здавалось, ось-ось пчихне від смердючого диму з старшинських кадильниць. Але воєвода суворо на нього поглянув, і Марс, як і перше, застиг в гордовитій і войовничій позі.

– Отже, панове, – ніби продовжував воєвода перервану розмову, – сотник Павлюк і досі гуляє непокараний на волі? Чи не здається вам, панове, що він надто довго вашу честь оханджує?

– Саме так ми й маракуємо, пане воєводо! – поспішно одповів Сава Кононович, і старшини поквапливо закивали головами. – Але ми неодмінно його схопимо і кинемо до ваших ніг. Це справа нашої честі, вашмосць!

– Паля справедливості не обмине зрадника! – дещо патетично вигукнув Семен Хваленко, котрий після того, як його в дитинстві куховарка грюкнула ополоником по голові, мав схильність до красномовства.

– Не сумніваюсь, панове, хоча його мосць пан круль дуже розгнівався, коли сотник реєстрового війська перебіг на бік запеклих ворогів Корони. Вчинок Павлюка ганьбить ваші жупани, панове.

Сава Кононович мимовільно зробив рух, наче хотів обтрусити свій жупан. Джевага переступив з ноги на ногу, похмуро пробасив:

– Вважайте Павлюка смертником!

Сидір Лелека промовчав.

– Хоч його мосць ясновельможний круль і розгнівався на вас, пане гетьмане… – звернувся Кисіль до Кононовича, і той, гикнувши, встав і почав біліти. – Сидіть, сидіть, пане гетьмане, – м'яко сказав йому господар, і гетьман сів, наче кілок проковтнувши. – Так ось, – продовжував воєвода, – хоч його мосць ясновельможний пан круль і розгнівався на вас… Та сядьте, гетьмане! – вже сердито крикнув Кисіль, побачивши, що гетьман знову зводиться і гикає. – Але я трохи пригасив гнів його мосці, запевнивши, що Павлюк – то є виняток, то є ложка дьогтю в солодкій бочці реєстрового меду.

– Істинно так! – квапно вигукнув Кононович. – Ми вірні слуги його мосці ясновельможного пана круля!

– І будемо такими до сирої могили! – похмуро пробасив Джевага.

– А ви що скажете, пане? – звернувся Кисіль до Лелеки.

– Я перебуваю на службі в короля! – невиразно відповів той.

– Гм… – недобре подивився на нього воєвода. – Безперечно, ми всі…

– Вірні пси його мосці ясновельможного пана круля! – вигукнув Сидір Хваленко.

– Собаці завжди й шана собача! – презирливо сказав Лелека.

Хваленко осікся з розкритим ротом, не знаючи, як реагувати на це, але на всяк випадок запобігливо глянув на воєводу.

– Але дехто намагається шкодити Короні, – вдаючи, що нічого не сталося, вів далі воєвода. – Звичайно, в сім'ї, як-то кажуть, не без виродка. На жаль, цих виродків стає все більше і більше. От і нещодавно я отримав неприємну вість: запорозькі лотри під орудою Сулими захопили Кодацьку фортецю і перебили нашу найману залогу. Це велика шкода нашій дорогій ойчизні. Звісно, надійде час, і Корона вчинить із запорожцями так, як того вони заслужили. І тоді мир на Україні буде вічний… Ви чому посміхаєтесь, пане Лелеко?

– Я завжди посміхаюсь, пане воєводо, коли чую веселі речі, – відказав Лелека, гасячи єхидну посмішку.

– Довгий язичок часом вкорочує шию, – недвозначно натякнув Караїмович, а Кононович непомітно стусонув Лелеку під бік.

– Будемо сміятися, панове добродії, трохи пізніше! – з притиском мовив Кисіль. – А зараз мова йде про інше. Кодацька фортеця мусить бути відбита у запорожців і повернена Короні. І ви, вірні лицарі Корони, мусите це зробити.

– Бачите… е-е… найясніший воєводо… е-е… – обережно почав було реєстровий гетьман і від тої обережності гикнув. – Вибити запорожців з Кодака – то справа марудна й копітка. Кодак – фортеця преміцна, а запорожці хоч і лотри, а вояки відчайдушні.

– Та й чи згодяться реєстровці, – ввернув Караїмович. – Серед них є чимало таких, що ладні нам кулю в спину послати.

– Панове добродії, – приязно посміхнувся Адам Кисіль, – є й інші шляхи, як здобути фортецю. В лоб її, звісно, не легко взяти. Але…

– Але ті лотри, проше пана, скуштують наших шабель! – не втримавшись, Хваленко перебив воєводу і схопився за руків'я своєї шаблі. – Ми всі як один ринемося в бій!

– Не перцюй! – спокійно осадив його Караїмович. – Тут треба добряче помізкувати, що це нам буде коштувати.

– Гм… – Воєвода уважно поглянув на Караїмовича. – Коштувать це буде дорого.

– За злото і рідного батька можна того… – прогудів Джевага. – Але який зиск з цього будемо мати?

– Зиск виправдовує ризик, – мовив воєвода. – Корона щедро винагородить своїх лицарів! Для вас виділено велику винагороду. Я маю на оці тих, хто штурмуватиме Кодак. Старшинам його мосць пан круль дарує по маєтку і по тисячі злотих. Маєток вкупі з селом, черню, ґрунтами й угіддями дарується у вічне й спадкове володіння.

Кононович з Караїмовичем швидко перезирнулися й посміхнулися один одному… Решта стояла оглушена щойно почутим. Лише Джевага з подиву свиснув.

– Підходяще діло, – сказав він, засукуючи рукава, ніби зразу збирався штурмувати Кодак.

– Кожному реєстровому козаку, котрий піде штурмувати Кодак, буде виплачено по сто злотих, – додав воєвода.

– Також жирненько, як для козацької черні! – вигукнув Джевага.

– Ціна підходяща! – коротко підсумував Кононович.

– Коли так, то й торгуватися не будемо! – Адам Кисіль рвучко звівся, й старшина враз виструнчилася. – Збирайте реєстровців – і з Богом у путь! Від мого імені оголосіть реєстровцям про винагороду. А фортецю спробуйте взяти хитрістю. Переодягніть десятків з п'ять надійних реєстровців у селянське вбрання, і хай вони попросяться у фортецю, буцімто хлопи-втікачі…

– Як це просто й хитро! – вигукнув Кононович. – Пан воєвода має неабиякий хист полководця!

– Пан воєвода не з лопуцька зроблений і голову має не з лопуха! – патетично вигукнув Хваленко й осікся, бо Кононович люто йому зашипів:

– С-сам ти лопуцьок лопуховий!

– Я Кодак штурмувати не буду! – не дивлячись на воєводу, повільно мовив Лелека. – Там українці, і я не піду проти них. Це братовбивча різанина. Я козак, а не різник!

Запанувала напружена й недобра мовчанка. Старшини зосереджено сопіли. Мовчання затягувалося.

– О Господи… – спохватившись, Кисіль сплеснув білими руками. – Та хіба ж то українці? То лотри, проше пана, справжнісінькі лотри з великої дороги. А вірні українці ось… – воєвода показав на старшин, котрі гордо випнули груди. – Ось де справжні українці, пане Лелеко!

– Я бачу тут, пане воєводо, самих гендлярів, котрі за злото ладні рідному батькові розпороти живіт! – обурено вигукнув Лелека. – Я бруднити свої руки не буду. Хай Річ Посполита сама й відбиває Кодак. І заощадить на цьому злоті. Я проти запорожців не піду. Реєстрове військо набиралося для боротьби з татарами, а не для братовбивчої різанини! Я можу бути вільним, пане воєводо?

– Прошу пана, – рівним голосом мовив воєвода. – Ви вільні, пане Лелеко! Жаль мені вас!

– Жалю не потребую! – відрубав Лелека і вийшов.

– Та це ж… Та це ж бунтівник! – аж зблід від обурення Кононович. – На палю лотра!

– Смерть зраднику! – захрипів Джевага і почав засукувати рукава свого кунтуша, оголюючи волохаті руки. – Та ми його в один мент…

Хваленко поривався вихопити з піхов шаблю, та шабля застряла в піхвах, і він сопучи марно намагався її виволодати.

– Почекайте, панове, я зараз… зараз, – бурмотів Хваленко, смикаючи осоружну шаблю. – Я ж йому…

– Пане воєводо, – зробив крок вперед Караїмович, – дозвольте…

– Спокійно, панове, – підняв обидві руки воєвода. – Я поділяю ваш справедливий гнів і обурення…

Того ж дня старшину Семена Лелеку знайшли мертвим з ножем у спині… Того ж таки дня Караїмович та Кононович виїхали з Бара в Черкаси – готувати реєстровців для нападу на Кодак.