Читать книгу Олена – вершниця зі списом - Валентин Чемерис - Страница 6

Як свідчить літописець, Василій III з тугою задивлявся на пташині гнізда, у яких цвірінчали-пищали пташенята.

Казав, бувало, замислено, мовби нікого й не засуджуючи:

«Всякий звір у норі потомство має, а я у Кремлі бездітний… Ще варнякатимуть, що моя в тім провина…»

І це нещастя – відсутність дітей – було нещастям не лише його особистим та його великокняжої сім’ї, а й князівства в цілому, якому відсутність у правителя спадкоємця загрожувало феодальним безвладдям.

Великий князь дуже любив Соломонію та довго не знав, щож йому робити? Але він жив із Соломонією і терпляче чекав і сподівався, що вона ось-ось його потішить (і князівство теж) спадкоємцем. Оскільки ж спадкоємця не було й не було, Василій спершу почав підшукувати такого, кому на крайній випадок можна було би передати владу, аби уникнути смути. Між тим у Москві виростав і, зрештою, виріс і змужнів брат казанського хана Мухаммед-Еміна царевич Худайкула (чи – Кайдулу), який прийняв у хрещенні ім’я Петро. І ось Василій III ще 1506 р., як писатимуть, з метою налагоджування добрих стосунків із войовничою Казанню віддав за татарського царевича Петра свою 14-літню сестру, княжну Євдокію Іванівну. І гадав, що в крайньому випадку, якщо в нього так і не з’явиться спадкоємець, передати йому владу. У 1509 р., йдучи походом на бунтівний Псков, Василій, ще не маючи спадкоємця, написав заповіт, згідно з яким на випадок його загибелі в тому поході (все могло трапитися) престол Великого князівства Московського мав успадкувати татарський царевич (у хрещенні Петро). Цим, як писатимуть історики, Василій вирішував проблему спадкоємця, адже подібний крок «представлял существенный интерес для борьбы за решение казанской проблемы. Назначение царевича Петра наследником… создавало возможность мирного воссоединения России и Казани в единое государство», а отже, було би позбавленням від багатолітніх кровопролить на східному порубіжжі… Але… Як не щастить, то не щастить. У 1523 р. царевич Петро несподівано помер. Його поховали у старовинній (як спадкоємця престолу) великокнязівській усипальниці – в Архангельському соборі Кремля. І питання про спадкоємця престолу знову виявилося відкритим. І з його вирішенням баритися не можна було: Василію вже було далеко за сорок, а це за мірками тодішніх часів – дід дідом.

«…Чтобы обмануть закон и совесть, предложили Соломонии добровольно отказаться от мира – она не хотела. Тогда употребили насилие: вывели ее из дворца, постригли в Рождественском девичьем монастыре, увезли в Суздаль, и там, в женской обители, заключили. Уверяют, что несчастная противилась совершению беззаконного обряда, и что сановник великокняжеский, Иван Шигона, угрожал ей не только словами, но и побоями, действуя именем государя, что она залилась слезами, и надевая ризу инокини, торжественно сказала: «Бог видит и отмстит моему гонителю». Не умолчим здесь о предании любопытном, хотя и не достоверном: носился слух, что Соломония, к ужасу и бесполезному раскаянию великого князя, оказалась после беременною, родила сына, дала ему имя Георгия, тайно воспитывала его и не хотела никому показать, говоря: «в свое время он явится в могуществе и славе». Многие считали то за истину; другие за сказку, вымышленную друзьями сей несчастной добродетельной княгини» (М. Карамзін).

«Бог бачить і відомстить моєму гонителю…»

Так буцімто кричала Соломонія, коли, скрутивши руки, її посадили на візок везти на доживання віку в монастир…

І ще буцімто вона голосила:

– Це в князя Василія немає дітей! То він, а не я – безплідний. А в мене були б діти, дак ні з ким їх прижити. Мені треба мужа плідного, а в князя сім’я мертве єсть! То від кого ж я могла запліднитись? Коханця завести – не привчена замолоду мужа зраджувати. А він мене зрадив. От йому Бог за це й відомстить! Бо він зрадливець, Господь і діток йому не посилає.

Звинуватити великого князя в безплідності? За свою намову на Василія Соломонія ризикувала життям. Адже всі знали: безплідна вона, а не князь. Чоловік у сім ділі – як півень: прокукурікав на світанку, а там хай воно само розвидняється. От і Василій… Своє він робить справно, а решта від жони залежить. Того вона й не вагітніє, що як та смоківниця – безплідна. Будь-який чоловік з такою розійдеться. Корову ялову на забій ведуть. Смоківницю безплідну зрубують, а жону безплідну втришия виганяють.

За свідченнями О. Бичкова у книзі «Московія», 2006 р., Василій III дав Соломонії розлучення і заслав її в монастир. «Кажуть, Соломонія, як могла, противилась, сльози лила і зачерствілого серцем супруга благала, але в черниці її все одно постригли в кінці 1526 року в Рождественському московському монастирі – у тому самому, у якому всього кілька років тому вона освячувала головний собор. Поводилась Соломонія під час «роспусной» процедури, за словами літописця, нескромно: чернече вбрання на землю кидала і ногами його топтала. Від того, за свідченням історика Д. Мордовцева, присутньому на церемонії боярину Івану Шигоні навіть довелося «уперіщити її палицею».

І це була платня за двадцять років найвірнішої любові до князя Василія, що її сам князь Василій називав ліпотою (а княгиню – Ладою своєю…).

Ладо або Лада – божество світла, краси, миру, радощів, любові, веселощів, згоди та всякого гаразду. Їй жертвували ті, хто укладав шлюб, славили в піснях її ім’я, жінки та їхні донечки на луках, взявшись за руки, танцювали і співали: «Ладо, Ладо, ди-ди-Ладо, ти великий Ладо, ти наш любий Ладо, ти завжди з нами, а ми завжди з тобою…»

І князь Василій, коли ще не затівав розлучення з Соломонією, а терпляче чекав од неї дитини, теж, бувало, співав їй, як вони сиділи на ґаночку терема: «Ладо-Ладо, ди-ди-Ладо ти моє…»

І пригортав до грудей кохану Соломонію…

Іноді, наче ті молодята, наспівували вони – сидячи одне перед одним, поклавши руки одне одному на плечі, – давню пісню Русі про «грішну» любов, що за неї (за недозволену любов) молодих закоханих було покарано лютою смертю. А вони ж були такі щасливі (це був їхній найбільший «гріх») і так вірно любили одне одного…

І Соломонія наспівувала своєму коханому:

О, які то були обійми рвучкі, які гарячі поцілунки князя Василія та Лади його, княгині Соломонії! І здавалось, що немає у світі такої сили, яка б їх могла розлучити…

Хай що він робив, хоч де бував (і в походах теж), але згадував княгиню Соломонію щоденно й по кілька разів на божий день, так і лунав її милий голосок у всьому його єстві, а найперше – у серці та душі.

Дочекавшись ніченьки, підхоплював її, ласкаву й покірну, що так і тулилась до нього, ніс до полатей, вони обіймалися, цілувалися – аж Василій молодів і від щастя хмелів і казав, бувало:

– І не відаю, де я ниньки – у Кремлі чи в раю-едемі…

– А мені з тобою, Ладо моє, повсюди рай, – лащилася Соломонія.

– Господь наш зело мудрий, – вголос міркував Василій, лежачи з Соломонією та поклавши голову їй на груди. – Сотворив Адама і побачив, що він самотній, тож і в раю йому маркітно і чогось не вистачає… Пригадуєш, Ладо моє, Святе Письмо: і сказав Господь Бог: «Недобре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього». І створив Господь з Адамового ребра йому жону, і промовив Адам: «Оце тепер вона – кістка від костей моїх і тіло від тіла мого… Покине чоловік батька свого та матір свою, та й пристане до жінки своєї – і стануть вони одним тілом».

– Чуєш, Соломоніє? – по хвилі питав. – І ми з тобою – одне тіло, як казав Адам.

Соломонія Сабурова не вдалася писаною красунею, але щось у ній, попри все, було таке звабне й навіть чарівне…

Та дні змінювалися днями, тижні – тижнями, місяці – місяцями, роки – роками, а оте обіцяне Соломонією «ось-ось», не раз нею проголошене, чомусь не наставало, і спадкоємець Іван IV Васильович так і не з’являвся в Кремлі…

Наче наврочено їй було злими чи заздрісними людьми, чи якоюсь нечистю наслано… Соломонія потай вже й побоюватися почала мужа свого – чого доброго, ще Василій може її покинути… У Святому Письмі – якось чула від дяка, – буцімто велено зрубувати безплідну смоківницю, бо який же рай без плодів солодких?…

Про себе затято вирішила: хай зрубують якусь там безплідну смоківницю, а вона себе на поталу не дасть. Не на ту натрапили! Не попустить, бо – невинна. Та й князь Василій… Охолов уже до неї як до жони, про любов і забув, от вона й не може од нього понести. Бо як же без любові зачати дитинча?… Без охоти й без жаги… Так їй московська ворожка із Заряддя, коли вона до неї по пораду звернулася, пояснила. Збайдужів до тебе, каже, князь, охолов, тож його треба приворожити… Як? От я тобі чар-зілля дам, од якого потяг до жінки в мужа з’являється. Ще й розтопленого воску в чар-зілля крапну. Як сяде він обідати, наллєш йому чару вина заморського, а в ту чару (тільки щоб ніхто не бачив!) і накрапаєш чар-зілля. Те, що має чаклунську силу, що чоловіків до молодиць приворожує… От князь за обідом хильне привороту, а ввечері… Неодмінно вона в ту ніч понесе. Князь звідтоді любитиме, як молодий молоду… Тільки, як буде йому в чару приворот крапати, має заклинання прошепотіти… «Щоб тебе за мною так пекло, як пече вогонь цей віск. Щоб твоє серце за мною так топилось, як топиться в чар-зіллі цей віск, і щоб ти мене тоді покинув, коли сто літ відлюбиш… Щоб ти про мене і вдень, і вночі думав, і щоб ти до мене і вдень, і вночі линув і любив мене любов’ю палкою та гарячою, од якої діти народжуються…»

Але – не судилося. Як вона у княжу чару з вином крапала приворот-зілля з воском, її варта і вхопила за руку. «А що це ти, лиха личино, чиниш? Князя нашого хочеш отруїти?»

Клялася вона й божилася, що лише хотіла приворожити до себе князя, бо охолов він до неї. А вбивати вона його не хотіла. Нащо він їй мертвий? Він їй живий потрібен, щоб дітки од нього були… Схопила ту чару з вином і приворот-зіллям та нахильці й випила… Бачите, кричить, жива-живісінька! Яка ж це трутизна?… Слава богу, Василій у доброму гуморі тоді був, засміявся і велів варті відпустити Соломонію. А Соломонії заборонив приворотом його напувати, бо він і Соломонії, і ворожці, яка це нараяла, велить язик вирвати…

І не було такої молитви, у якій Соломонія не просила би сили небесні послати їй благодать, аби й вона з мужем своїм Василієм могла виконувати Божу заповідь: плодитися й розмножуватися… І молиться, і чекає благодаті, а роки йдуть і йдуть, вже стільки літ збігло, як вона за Василія вийшла, а діток нема й нема. Вже двадцяте літечко збігає… Як за водою Москви-ріки… Гай-гай, коли ж то вони побралися? Молоді й радісні, сповнені чекання, що ось-ось і їм Господь пошле діток…

Невже Божа благодать оминає їхні палати у Кремлі?

За які такі гріхи? Чому одним можна плодитися й розмножуватися, як і заповів Господь, а їм, виходить, зась?

І Соломонія знов падає на коліна перед образами… І починає молитися, благати сили небесні послати їй довгожданих діточок…

Під кінець свого двадцятирічного сімейного життя Василій вже сумніватися почав. У вірності Соломонії: чого це вона вперто не народжує йому спадкоємця? Божа настанова всіх стосується. І Соломонії теж. То чому вона не виконує Божої заповіді? А може, вона заодно з тими боярами та удільними князьками, які тільки й прагнуть вирватися з-під руки великого князя московського, шкодять йому та його великому князівству. То він їх усіх – до нігтя! І за Соломонію візьметься – скільки мала часу – двадцять годочків! – а так і не звеселила його спадкоємцем.

Одного разу, втративши терпець, князь навіть за грудки хапав княгиню:

– Га?… – тряс її. – Знущатися з мене надумала, га? За носа мене, великого князя, водиш! Хочеш, аби рід мій на Москві урвався? Дак я швидко з тобою упораюсь, Соломоніє Сабурова! Тільки загуркотиш у монастир! І слід за тобою западе. Досить! Наждався вже! Або ти народжуєш мені спадкоємця, Соломоніє Сабурова, або я… Я його сам народжу! Але з іншою – второпала? Ти мені більше не жона, а Москві більше не велика княгиня!

Грюкнув посохом і зник із спочивальні.

Соломонія вже й не плакала – не було сліз. Мабуть, виплакала їх за двадцять років бездітного життя.

А якось серед ночі княгиня-жона ґвалт несусвітній зчинила.

– Татари!!. Татари!!! – несамовито кричала, зриваючись на вереск.

Василій схопився, як очманілий, затряс головою – пізно ліг, тож ніяк не міг від сну отямитись.

– Що?… Га???

Шаснув рукою під подушку, де в нього на всяк випадок лежав чималий широколезий ніж із кістяною колодочкою, князь його незмінно тримав під подушкою (а раптом?), якого боялася княгиня, називаючи той різак «ножакою», а схопивши того «ножаку», князь сюди й туди поводив широко вирячив очі:

– Що?… Га? Які… т-татари?

– Татари! Татари! – як оглашенна, кричала Соломонія. – Викрали мого сина і зникли! Вели спорядити погоню, щоб повернути сина! Бо вони його в Крим завезуть!

– Якого… сина? – князь ще якусь мить тяжко, з шумом дихав, нарешті отямився від сну. – Якого сина? – поспитав уже спокійніше. – Як татари могли викрасти сина? Ти ж його ще не народила?… Спи. То тобі уві сні приверзлося…

І захропів.

А він хропе і горя йому мало!

Видовисько, як татари викрадають її синочка, було таким ясним і вражаючим, що затермосила за плече князя.

– Василію, годі-бо спати. Татари нашого синочка викрали. Та проснися ж! Хіба ти не чуєш тупіт копит їхніх коней? Вони Москву захопили, у Кремль проникли, проснися ж! Будемо спасати нашого синочка…

Вона зайшлася плачем і забилася, як у бісівському насланні.

Почали на прохання великої княгині звозити до Москви, у Кремль різних ворожок, з якими Соломонія шушукалася та прохала у них ради-поради, як їй, нарешті, ощасливити князя спадкоємцем. Он князь на неї вже косо позирає… То чи немає у вас, чаклунки-ворожки, баби-знахарки, зілля такого, щоб вона нарешті завагітніла?

– А ти впевнена в цьому, княгине? – озирнувшись, питає стиха ворожка. – Що ти безплідна, га?

– Так усі кажуть… – розгубилася Соломонія. – І князь так рече…

Ось тут ворожка й нараяла їй – на свою біду:

– А ти, княгине, щоб спадкоємця народити, доброго молодця підшукай… І спробуй з ним – тихцем, щоб ніхто не угледів…

Люди князя підслухали пораду ворожки, князеві про те донесли.

Василій так і спалахнув, і велів тій ворожці кліщами язика блудливого вирвати (що й було зроблено).

– А тобі, княгине, ось така моя рада-порада, – князь чи не вперше (а був же до того таким із нею ласкавим!) на Соломонію аж визвірився. – Твоїй порадниці балакучій язика вирвали, щоб не патякала, чого не слід. А тобі, княгине, як будеш такі поради слухати, велю вуха зуздром вирвати. Бо не те слухаєш, Соломоніє Сабурова…

– Тебе лиш слухати одного буду, володарю мій…

І княгиня вперше за роки спільного життя з князем з острахом на нього глянула, впала перед ним на коліна, прощення просила. Присягалася більше не слухати тих бісівок.

– Гаразд, – князь охолов. – Вдруге тебе прощаю. А втретє, як будеш отаке слухати, голови можеш позбутися!

Соломонія знала: це не пуста погроза, слова свого великий князь завжди дотримувався… Та ось лихо, і ненавидіти теж умів. Сьогодні янгол, а завтра – біс. А ти, Соломоніє, крутись, щоб і янголу догодити, і бісові теж.

В останні роки Соломонія раптом почала захоплюватися ляльками, виготовляла їх, бавилася ними – в дитинстві так ними не захоплювалася. Щось вирізала – голову, тулуб, ручки-ніжки, – зшивала дві половинки, наповнювала те ганчір’ям, і в неї виходили якісь маленькі ганчір’яні дітки. Соломонія їм очки-ротики малювала, вбирала лялечку в сорочечку, що її сама ж викроїла, пошила й вишила і називала таку ляльку своїм «синком». І часто колисала ляльку, як малу дитину, і наспівувала їй, аби «дитятко» спало й не коверзувало…

Чого тільки не робили князь і княгиня, щоб Господь дарував їм дитятко… Передавали дарунки церквам і монастирям, їздили до знаменитих святих на поклоніння, роздавали милостиню вбогим, милували закоренілих злочинців – нічого не виходило. Тоді вони чи не у відчаї звернулися до чародіїв і чаклунів та були готові заради появи спадкоємця поклонитися кому завгодно – не тільки Богу, а й чортам-бісам і дияволам. Зрештою, прийшла до Кремля в царські палати знаменита на всю Русь ворожка Степанида Рязанка, подивилася на царицю і коротко, але значуще, мовила, як вирок винесла: «Дітям не бувати!..»

А Соломонія ганчір’яні ляльки гойдає та знай своє наспівує: «А-а, люлі, люлі, люлі…»

Це князя Василія спершу насторожувало, а потім і дратувало. І він почав уникати княгині із ганчір’яною лялькою, що її вона видавала за свого синочка.

Зрештою князь махнув рукою на жону: хай тішиться ганчір’яними ляльками, все одно з неї користі ніякої, тож доведеться таки розлучитися та вдруге женитись. Але вже на такій, що неодмінно народить йому сина. Вирішивши так, князь уже більше не вагався: із Соломонією йому більше не жити, доведеться її в монастир відправити, а собі підібрати любоньку молоду та гарну, здатну народжувати дітей.

Василій III і звернувся до святих отців по дозвіл на розлучення з княгинею, жоною своєю законною перед Богом і людьми. І перед Руссю теж. А заразом прохав святих отців дозволити йому другий шлюб узяти з іншою жінкою. Але розуміння він знайшов лише в митрополита Данила. Інші первосвященики, зокрема й запрошений з Ліонського монастиря учений монах Максим Грек, виступили з осудом великого князя за гріховний намір. (Виходило так, що вони мимовільно стали на сторону його брата Юрія Івановича, який уже давно зазіхав на великокняжий престол.) Василій III разом із митрополитом Данилом і за допомогою світського й духовного судів почав позбуватися противників другого княжого шлюбу: Максима Грека засудили до ув’язнення у Волоколамський монастир, інших теж порозсилали у глухі краї.

І лише тоді великий князь отримав від митрополита Данила благословення на розлучення та на новий шлюб. Пострижена в монахині під ім’ям Софії, Соломонія Сабурова, п’ять років провела у засланні в Каргополі, а вже потім її перевели в Суздаль, у Покровський монастир. Буцімто там вона в один час із новою жоною Василія III, княгинею Оленою, і завагітніла (від кого? Не від Духа ж Святого?). І, як стверджували самі монахи, народила царського сина.

Василій не йняв віри почутому: як народила, вона ж безплідна?! Все життя була такою і є. І буде такою до скону. Не дано їй виконати Божу заповідь: плодітесь і розмножуйтесь. За те й позбувся її, і в монастир вона йшла від нього без плоду в череві своєму, а це – нате вам! – буцімто народила. Чи не від Ілька Муромця? Або від якогось там іншого богатиря? Не інакше, як Соломонія щось затіває проти нього.

Доведеться в Суздаль бояр посилати, нехай розберуться, що вона там накоїла і якого новітнього богатиря Русі породила. Вона безплідна, як та смоківниця, що її й Святе Письмо радить вирубувати.

…Казали, Соломонія таки в гніві кричала, коли її силоміць садовили у візок, щоб везти в монастир, як просту черницю, кричала – коли про те передали князеві, він аж похолов, хоч боязливим зроду-віку не був, а на мить чи то злякався, чи розсердився, – так от, кричала Соломонія, що вона – подумати тільки! – уже тяжі і народить сина, та не якого-небудь, а – богатиря, ще й такого, якого Русь не знала, а вже він, синок її, богатир, витязь мужній, відомстить своєму батькові за те, що той із його матері так поглумився…

І викрикувала ще такі словеса, що про них бояри побоялися навіть доносити великому князеві…

Чутки про те швидко – як вогонь по сухій соломі – розлетівся по Русі – Московській, ясна річ. І всі згодом тільки передаватимуть з уст в уста:

– Чули? Соломонія, княгиня наша, той… Синочка в монастирі народила. Ім’я йому дала Георгій…

Перегодом чутки всюди полинуть: черниця Соломонія таємно виховує сина і не хоче його нікому показувати, а тільки нахваляється:

– У свій час він явиться в могутті й славі! Як архангел-побідоносець на коні! Щоб своєму батечку за матінку свою відомстити, щоб правда на Русі була…

Хтось такі чутки вважав за правду, хтось за вигадку самої Соломонії, або противників великого князя, щоб досадити йому, допекти до живого…

Василій III – великий князь московський, син великого князя московського Івана III (Тимофія) Васильовича і великої княгині Софії (Зої) Палеолог, племінниці візантійського імператора Константина XI, затято боровся за верховну владу зі своїм племінником Дмитрієм, онуком Івана III. У 1505 р. ставши по смерті батька великим князем московським, Василій захопив (чи то пак приєднав) до Московського князівства раніше самостійні Псковську і Рязанські землі. У 1514 р. після війни з Литвою до Москви відійшла Смоленська земля. Василій також ліквідував низку удільних князівств – Новгород-Сіверське, Стародубське, Калузьке, Волоколамське, Углицьке. Вів тяжку війну з Кримським ханством, намагався перетворити Казанське ханство в залежне від Московського князівство, яке вже тоді ставало серцевиною Російської держави, що народжувалася. Нещадно розправлявся з внутрішньою опозицією – князями і боярами, які виступали проти його влади. Створив новий «Судебник»…

Посол германського імператора Максиміліана Сиґізмунда Герберштейн писав, що Василій владою переважав усіх монархів світу.

На лицевому боці його печаті був напис:

«Великий Государ Василій Божою милістю цар і господин всея Русі».

А на зворотному боці значилось:

«Владимирської, Московської, Новгородської, Псковської, і Тверської, і Югорської, і Пермської і багатьох земель Государ».

Хоча для ведення постійних війн потрібна була постійна й велика армія, але із цим у Василія проблем не було: утримання армії обходилося недорого. Бідним платили якусь там мізерію, а тим, хто був багатший, не платили взагалі – воюй за князя і за Русь, а там Бог тобі воздасть.

Згадуваний посол Герберштейн так писав про армію Василія:

«Пожалуй, кому-нибудь могло бы показаться удивительным, что они содержат себя и своих на столь скудное жалованье и притом, как я сказал, столь долгое время, поэтому я разъясню в кратких словах их бережливость и воздержанность. Так, у кого есть шесть лошадей, а иногда и больше, пользуется только одной из них в качестве подъемной или вьючной, на которой везет необходимое для жизни. Прежде всего, такой человек имеет в мешке длиной две или три пяди толченое просо, потом восемь или десять фунтов соленой свинины, есть у него в мешке и соль, и притом, если он богат, смешанная с перцем. Кроме того, каждый носит с собой топор, огниво, котел или медный горшок, чтобы, если он случайно попадет туда, где не найдет ни плодов, ни чесноку, ни луку или дичи, иметь возможность развести там огонь, наполнить горшок водой, бросить в него полную ложку проса, прибавить соли и варить; довольствуясь такой пищей, живут и господин, и слуги… Если же господин хочет пиршествовать роскошно, то он прибавляет маленькую частицу свиного мяса. Я говорю это не о более знатных, а о людях среднего достатка. Вожди войска и другие военные начальники время от времени приглашают к себе других победнее, и, получив хороший обед, эти последние воздерживаются иногда потом от пищи два или три дня. Точно так же, если у московита есть плоды, чеснок или лук, то он легко может обойтись без всего другого».

Водночас із війнами Василій III наводив лад у своїй вотчині, у Кремлі: заново відбудував Архангельський собор, а в селі Коломенському під Москвою спорудив церкву Вознесіння (обидва храми є донині шедеврами світової архітектури).

Взимку оживала торгівля, коли мороз заковував крижаним панцирем ріки. Тоді довжелезні вервечки возів, навантажених усіляким добром, тяглися до Москви. Іноземці дуже дивувалися, що головний торг відбувався на міцному льоду Москви-ріки.

Василій III встигав і воювати, раз за разом розширюючи землі свого князівства за рахунок захоплених, і храми та собори будувати, і торгувати, і… Ось тільки з особистим життям йому не щастило. Соломонія так і не народила спадкоємця, довелося її відправити в монастир.

А коли полишала цей світ княгиня Соломонія, то забажала, щоб у гріб поруч із нею поклали ляльку в багато прикрашеній дитячій сорочечці…

А про «сина» Соломонії – так дехто вперто вважав – склали навіть (щоправда, через роки) пісню. Про те, як він став розбійником…

Зокрема, й на вірш Некрасова було складено пісню «12 разбойников», що входила до репертуару Федора Шаляпіна:

У поемі того ж Некрасова «Кому на Руси жить хорошо» Іонушка розповідає про те, як уже немолодим Кудеяр подався в монахи, аби спокутувати свої гріхи. Йому порадили перепиляти ножичком дуб, і тоді гріхи його будуть відпущені. Розбійник, який вирішив покаятись, витратив роки й роки, щоб перепиляти ножичком товстелезний дуб. І все марно. Стоїть дуб. А якось польський шляхтич почав перед ним хвалитись, як він убиває та мучить своїх холопів. Старий розбійник не витримав і загнав ніж у серце пана – тієї ж миті дуб упав, як перепиляний.

За право вважати Кудеяра «своїм» героєм сперечаються Саратовська, Ростовська, Липецька, Бєлгородська і навіть Тамбовська області Росії.

По Русі, а потім і по Росії довго ходили легенди та передання, що знаменитий розбійник Кудеяр був не простого роду, а… царського. Тому він і мав якісь надприродні якості та здібності.

А щодо Георгія, то Соломонія запевняла, що він помер іще дитиною. Так вона заявила і посланцям Василія III, які приїздили в Суздаль розбирати те дивне діло. І показала їм навіть гробницю в загальній усипальниці монастиря, де нібито покоївся її син. І тут же почала кричати, що син її, як виросте, то законно займе престол батька.

Загадкова гробниця «царського сина Георгія» збереглася до наших днів. Коли її відкрили у 1934 р., то побачили, що замість дитини у гробику-колоді було поховано ляльку у хлопчачій сорочечці, загорнуту у тканину XVI ст. і підперезану пояском із китицями. Звідтоді й виникли дві версії.

Перша: ніякого сина у безплідної Соломонії не було. Друга: сорокадворічна черниця, аби відомстити Василію III (безплідному), народила сина Георгія від невідомого чоловіка (вочевидь, від монаха) і, аби порятувати його від колишнього чоловіка, оголосила дитину померлою, насправді ж передала її на виховання якійсь вірній, але бездітній сімейній парі.

Чи не в кожній області Росії добровольці шукали сліди Кудеяра і де-не-де їх навіть знаходили. Хоча б у Рязанській області ще у XVIII ст. знайшли розбійницьке лігво на березі річки Істри в урочищі Кам’яні Хрести (буцім там виколупали камінь з накресленим на ньому ім’ям Кудеяр).

Скарби Кудеяра – награбоване добро – знаходили на березі Дону, де він грабував судна чи купецькі каравани. Один із дослідників «таїни Кудеяра» вважає його достовірною історичною особою. «У руській історії другої половини XVI ст. у часи Івана Грозного був відомий син боярський Кудеяр Тишенков. У травні 1571 року, коли численні кінні орди кримського хана Девлет-Гірея здійснили стрімкий напад на Москву, разом із своїми прихильниками Тишенков перейшов на бік ворога і показав підходи до столиці. Кримському ханові вдалося підпалити Москву, але потім його військо змушене було відступити. Разом з кримськими татарами зрадник Кудеяр покинув межі Московської держави і залишився в Криму… Через кілька років вигнання Кудеяр звернувся до царя з проханням простити його провину і дозволити повернутися на батьківщину. І царська згода була отримана. Як склалася подальша доля Кудеяра – невідомо, не збереглося документів. Як немає доказів того, що Кудеяр Тишенков і знаменитий отаман розбійників – та сама особа…»

І все ж легенд про розбійника Кудеяра чимало. У Тульській губернії є навіть село Кудеярівка і Кудеярівські виселки. Буцімто й могила Кудеяра міститься теж на Тульській землі – неподалік Тули за Косою горою…

За однією з легенд, сам цар Іван Грозний запросив до себе розбійника – буцімто свого брата з боку батька – на службу, аби він збирав данину. Але Кудеяр привласнив собі частку зібраних багатств. За таку «службу» цар звелів своїм людям знайти і стратити злодія. Але скрині з награбованим добром так і не спромоглися знайти.

У словнику М. Фасмера Кудеяр – ім’я розбійника-отамана – приписується татарському збирачеві податі, зустрічається в піснях і легендах. Воно має тюркське походження і утворене від перського «худі» – «бог» і «яр» – «друг», «коханий». Ім’я Кудеяр було звичайним на Русі в XVI ст., його мали в той час багато історичних осіб.

Існує легенда, що розбійник Кудеяр – це татарин незвичайного зросту і сили, звіроподібної зовнішності, а жона його – руська красуня. В одному з географічних описів Росії зазначається (1901 p.), що Кудеяр є легендарним героєм, виразником «русской удали», «русской силы», що він прокладав шляхи руській людині до «вольних степів», віднятих у татарів. За народними переказами, «лицом он был пригож, телом статен, ум имел обширный, силу богатырскую, народу честно жаловал, во пиру был ласков, во хмелю весел; к красным девицам ластился, молодцам проходу не давал». На підставі цих легенд Костомаров і написав свій відомий роман «Кудеяр», повний авантюр і пригод. Там, між іншим, розповідається і про те, що під час одного з татарських набігів сина Соломонії Сабурової захопили у полон, але Олена Глинська відмовилась його викупляти, аби спровокувати татар на убивство – ще один спадкоємець не був потрібен. Але татари Георгія не вбили, а дали йому друге ім’я – Кудеяр. Він виріс, зібрав загін і вирішив мститися сімейству свого батька Василія III, а заразом і брату з боку батька. В радянській літературі написано п’ять чи шість романів про легендарного Кудеяра: «Скарб отамана», «Кудеярів стан», «Кудеярів дуб», «Розбійник Кудеяр» тощо. В сучасній маскультурі одна з письменниць навіть видала цикл романів про Кудеяра…

А таїна – вигаданий образ розбійника Кудеяра, а чи це справді син першої жони Василія III Соломонії Сабурової, – і сьогодні залишається таїною. Може, так і краще. Колись словом «кудеяр» іще називали чарівника (жіноча форма – «кудеяриця»), то хай так буде. Як і пісня, що вряди-годи лунає з екранів чи на естраді.

А ще в Москві подейкували, що зрадливого свого чоловіка-князя Соломонія перед смертю прокляла, а заодно й наговорила на воду та на попіл, щоб не було щастя ні йому, невірному, ні його новим обранкам… І зокрема тій, що після неї, Соломонії, прийде у княжі хороми Кремля…

Як велику княгиню виводили з Кремля, щоб далі візком і під охороною везти до Суздаля в монастир, Соломонія щось хрипло і знетямлено кричала, що в неї діти є, тільки вони… ненароджені.

Боярин, який відав вигнанням, позіхнувши (йому вже набрид її крик), поспитав:

– Коли діти ненароджені, то які ж це діти?

– А-а… отакі! Ненароджені. Вони живуть на Блаженних островах…

– Що? – боярин приставив долоню до вуха. – Де ти, кажеш, живуть? На яких островах? Де ті острови?…

– На краю світу, де сонце увечері сідає, а вранці сходить. Там вічна весна, і там живуть померлі, котрі вели праведне життя. І ненароджені діти живуть на тих райських островах, що їх звано Блаженними. І мої дітоньки там живуть. Ненароджені. Бо князь не здатний їх був зі мною породити. От вони й живуть… ненароджені. На Блаженних островах, як божі пташечки, пурхають і щебечуть, як ті ластів’ятка… Вижене мене князь, а дітки мої ненароджені будуть до нього у сни прилітати й питати: а де ти подів нашу матусю? Хто ж нас тепер буде народжувати?… Що князь їм одказуватиме, га?

– А це вже клопіт князя, що відповідати діткам, які, як ти кажеш, ненароджені. А моє діло – випровадити тебе з Кремля та заразом і з Москви і в Суздаль тебе, в монастир запроторити.

Кивнув стрільцям.

– Ведіть її, такий наказ князя, а ми – люди маленькі. Що князь велить, те й виконуємо. Буде княгиня в Суздалі, в монастирі свої казочки про ненароджених діток своїх розказувати.

І дивився на Соломонію наче аж співчутливо. Шкода було княгині, яка так і не народила діток, а тепер уже й поготів не народить. А чи будуть вони до князя прилітати, то хай князь і сушить собі голову.

Але коли князь його запитав, що, мовляв, княгиня кричала, коли її з Кремля витурював, відповів, як і було:

– Про якихось ненароджених діток своїх казочку торочила. Що буцімто хоч і ненароджені вони, а живуть на якихось Блаженних островах, де вічна весна, а ранок триває весь день. І живуть там праведники та ненароджені дітки, які з причини ненародженості не мають гріхів…

– Княгиню жаль, – князь зітхнув і, як здалося, зітхнув щиро. – Але сама й винувата. За двадцять років нашого сімейного життя могла б хоч одне дитя народити… А ненароджені діти, що буцімто десь на островах Блаженних живуть… – Ще зітхнув: – Хай там і живуть, як метелики. Чи – тіні… А мені в цьому світі потрібні діти народжені. І мені їх народить та, котру я за свою жону візьму.

– Княгиня проклинала і ту, на якій ти, великий князю, женишся.

– Це вже гірше… – князь іще щось хотів було додати, але тільки махнув рукою і пішов, припадаючи на ліву ногу (колись поранена стрілою, вона часто на негоду боліла й нила…).

Того вечора князь не міг заснути, як і знайти собі місця в постелі. Крутився, зітхав. Вставав і, посидівши з опущеною головою, знову лягав. Чомусь, окрім ноги, почала нити й душа – де вже там заснути…

Таки зачепили слова Соломонії про острови Блаженні, про ненароджених дітей…

Він уже якось чув від митрополита про ті острови Блаженні, десь вони…

Почав пригадувати. За давньогрецькими міфами острови Блаженні (Елізіум, Елізій) – країна на крайньому заході, де знаходять вічний притулок люди, які отримали безсмертя від богів, чи ті зі смертних, чиє життя судді потойбічного світу визнали праведним та благочестивим. Правителем островів Блаженних є бог Крон. Там владарює вічна весна. Душі праведників гуляють Єлисейськими полями – край з прекрасними луками, де ніколи не в’януть квіти, він оточений казково красивим лісом, і час їхній минає в бесідах і насолоді вічним життям. Там перебуває багато знаменитих героїв грецьких міфів, які отримали безсмертя, чи ті, кого було перенесено сюди після смерті… Колись на землі був золотий вік, люди тоді не знали бідності, страждань і смерті, життя їхнє будувалося за законами божеської справедливості… Блаженні острови – остання згадка про золотий вік на землі, але досягнути їх неможливо без допомоги богів.

За уявою древніх, золотий вік – період, коли люди вели блаженне життя, не засмучені чварами, війнами і тяжкою підневільною працею. Люди не знали тоді ні горя, ні тяжкої праці, ні навіть старості, адже то був золотий вік. Життя їхнє минало в бенкетах, а вони вмирали, ніби засинаючи. Земля сама тоді давала щедрі врожаї, всі мали великі стада худоби і трудилися стільки, скільки хотіли. Після смерті люди золотого віку перетворювалися на добрих духів, рятівників земних людей.

А потім настав срібний вік. Люди теж мали надприродні здібності, дитинство в них тривало століття, зрілість – недовго. А причиною загибелі людей була гординя: вони не бажали приносити жертви богам і за це були знищені Зевсом, який загнав їх під землю.

А потім настав мідний вік. Люди жили в мідних житлах, трудилися за допомоги мідних знарядь праці. І хоча покоління мідного віку не знали воєн, але не знали вони й рільництва, а харчі добували грабунками та різним насильством. Люди перебили одне одного.

І тоді настав залізний вік, коли люди забули, що таке відпочинок од праці та нещасть. Життя стало коротким, діти народжувалися вже дідами, всюди панували запустіння та чвари-розбрати, зник сором, від зла нікому не було порятунку. Людство розпочало свою нестримну ходу до загибелі, і тільки десь далеко-далеко на сході, на краю землі, за горами-океанами ще зберігаються острови золотого віку (себто Блаженні острови), куди мріють потрапити – але безнадійно – всі люди.

Та ось притичина: за законами православної церкви той, у кого жінка пішла в монастир, не мав права на повторний шлюб. Деякі придворні, які не дуже його шанували, сказали йому про це. І що ж?… Налякали вони цим князя? Відмовився він, аби не порушувати православних канонів вдруге женитися (адже перша його жона була в монастирі) – де там! Великий князь Василій гнівом спалахнув (а в гніві він не знав спину) – і звелів тих, хто відраджував його від другого шлюбу, хапати і відправити у глухі краї на заслання, а сам оголосив: женитися вдруге він таки буде! І митрополит, остерігаючись накликати на себе гнів великого князя, поспіхом дав благословення на другий шлюб.

Але ще не знано було ні московитам, ні самому князеві: що ж то була за пташечка? З яких країв? Своя, руська, чи залітна, з чужоземщини? Як і матінка самого Василія Софія Палеолог.

А мала вона бути незвичайною, не такою, як усі (така, як усі, князеві не потрібна), адже й сам князь не такий, як усі.

Василій розказував і сам уже вірив своїм оповідкам, що його сам святий Сергій подарував візантійській царівні Софії Палеолог, а тому й жона його теж має бути незвичайною. Такою, яку колись руський богатир Дунай Іванович собі підшукував – про це і в билині співається: