Читать книгу Олена – вершниця зі списом - Валентин Чемерис - Страница 7

Частина друга
За Cулою іржуть коні…

Оглавление

У російській історіографії від найдавніших часів і по наші дні – як і в історичній художній літературі – Олену Глинську, згодом – велику княгиню московську, а якийсь час і правительку Московського князівства, інакше як литвинкою і не титулують. І що це означає – литвинка – національність, себто етнічну належність, чи лише місце народження, не збагнеш.

Ось так і пишуть:

«Олена Глинська – литвинка на московському престолі». (Литвинами – литовцями, жінок литвинками, литовками – в Україні споконвіку називали не лише литовців – основне населення Литви, а також і поліщуків – жителів чи уродженців Полісся.) Чи ще додають ті або ті історики чи автори художніх творів: «Олена Глинська – уродженка Великого князівства Литовського (ВКЛ), а Глинські – княжий рід у ВКЛ, потім і в Московському князівстві». І рід їхній – Глинських – називають литовським, а саму Олену титулують племінницею ЛИТОВСЬКОГО МАГНАТА Михайла Львовича Глинського, дочкою ЛИТОВСЬКОГО КНЯЗЯ Василя Львовича Глинського».

Ще одне посилання в тому ж дусі:

«Глинськ – згаслий литовський княжий рід здогадно татарського походження, до якого належала московська правителька Олена Глинська – мати Івана Грозного. (Його не треба плутати з польським дворянським родом Глинських, який існує й нині)».

«Княжна Олена Василівна Глинська (близько 1508–1538) – друга жона великого князя московського Василія Івановича, мати Івана Грозного, правителька держави під час його малолітства.

Походження: дочка князя Василя Львовича із литовського роду Глинських і його жони Анни, яка була родом із Сербії.

Дядько Олени, князь Михайло Васильович, був знаним державним діячем Великого князівства Литовського… Глинські відомі за документами з 1437 р., вважали себе нащадками татарського темника Мамая…»

Глинські мали свій герб, що буцімто походив від татарської родової тамги і символізував княжу владу – перед ним скіпетр, спрямований донизу.

Отож згаслий литовський рід Глинських начебто був (але здогадно) татарського походження. Буцімто згаданий онук Мамая Лексад – сиріч Алекса, Олекса, – прийняв хрещення, отримав в уділ від литовського князя міста Глинськ і Полтаву. Це – типова родослівна легенда, коли засновником роду називається навмання вихоплене з літопису ім’я (в цьому випадку – татарське)…

Отже, виходить, що онук Мамая виїхав у Литву, прийняв християнство та отримав від князя Вітовта землі на прикордонні Золотої Орди, а з ними – місто Полтаву та якусь сторожову фортечку, названу Глинськом.[1]

Ще за однією легендою, онук Мамая Олекса осів на Задніпров’ї та заснував там містечко – з фортецею чи замком – Глинськ, що й стало родовим гніздом усіх наступних Глинських: своє нове прізвище нащадки татарського темника отримали від назви їхнього містечка. Охрестившись у Києві та прийнявши ім’я Олександр, онук Мамая разом із сином Іваном почав служити великому князю литовському Вітовту, який примножив маєтності Глинських і видав за Івана дочку князя Данила Острозького. Їхнім правнуком був Михайло Глинський, який ще за життя уславився чи не на всю Східну Європу.

Але не виключено, що легенда про походження князів Глинських (українців насправді за походженням, за місцем служби – литвинів) від Мамаєвого онука була всього лише… легендою. Щоб надати значущості роду, зробити його (нічим не примітного і худореброго) і давнішим, і значнішим.

Насправді ж Глинські належали до української шляхти, яка подалася на службу до Великого князівства Литовського. Але свої маєтності – на Чернігівщині, Київщині та Черкащині вони мали. І засновником їхнього роду був Лев Борисович Глинський, також український шляхтич і магнат.

В історії Московської Русі Темним називали великого князя московського Василія II – у ході міжусобних сутичок, що здебільшого були кривавими, Василія II захопив у полон князь Дмитрій Шемяка й осліпив. Аби назавжди позбавити його престолу: яким князем, мовляв, може бути сліпець. Та ще й на престолі князівства…

Відтоді Василій II і почав зватися (під таким прізвиськом він і в історію увійшов) Василієм Темним. Але, звільнившись із полону, каліка (як тепер сказали б, інвалід першої групи) понівечений, знеславлений і на довершення до всього незрячий, він зумів повернути собі владу – характер мав, мабуть, ще той! І все життя, будучи темним, сиріч сліпим, боровся з княжими міжусобицями вельми дієво, зміцнив великокнязівську владу. І його боротьба сприяла створенню Російської централізованої держави. І все це він робив у суцільній пітьмі – може, й справді на Русі тоді були… Ну, якщо й не богатирі, то вельми відважні й мужні люди, які ніколи не занепадали духом, навіть опинившись у суцільній пітьмі.

Із прізвиськом Темний (або ще – Сліпий) залишився в історії також батько Олени (рідний брат Михайла Глинського) Василь Львович Глинський. На лиха своє, Василь Львович був намісником, старостою берестейським, відомим чином у Великому князівстві Литовському. Сліпцем він став через невиліковне захворювання очей. Прожив мало, лише піввіку, і помер (від тієї ж хвороби очей, вочевидь, то була глаукома, запалення якої, якщо її не вилікувати, зазвичай перекидається на мозок, а це призводить до швидкої кончини, що й лучилося), коли дочці Олені було тільки сім годочків.

З 1515 р., від дня смерті батька, дівчинка виховувалася при дворі дядька Михайла, що заступив їй рідного батька, росла-виростала і виросла в красну дівицю, красунечку вельми звабну, що впадала в очі всім чоловікам…

Бачачи таку вроду племінниці, спостерігаючи за нею – а вона виростала жвавою, розумненькою, і розум її був гострим, з юних літ уміла підтримати будь-яку бесіду, все ніби знала, про все мала свою думку, чим і приваблювала чоловіків, – так от, дядько Михайло й напоумив її з’явитися до Василія III на оглядини наречених – однієї з кандидаток. Олена ризикнула (набридло в дядька бути утриманкою) і виграла – щоправда, дядько Михайло на той час уже сидів у московській тюрмі.


Після монголо-татарської навали, Київ прийшлими з Азії ординцями було вщент поруйновано і пограбовано, життя у ньому ледве жевріло. І то лише на Подолі, адже з 50 тисяч мешканців, що були в ньому до навали, в живих залишилося трохи менше двох тисяч. Решту татари винищили, якусь частину забрали в полон, ще якась частина розбіглася по селах… Але все ж – минали роки, десятиліття – Київ поступово відроджувався. Тяжко і довго, хоч у ньому і правили залежні від Золотої Орди місцеві князі.

311 років минуло до 1498 р., року народження Олени Глинської, тож 311 років до неї ті краї вже звалися Україною; 311 років спливло до її народження, як на південних теренах колишньої Київської Русі жило слово «Україна», тож і сама територія, і край, у якому вона народилася та зростала, теж називався Україною, а люд, що в ньому жив і утверджувався, відбиваючи ворогів, – українцями – то яка ж вона литвинка?

Вперше слово «Україна» згадується в Іпатіївському літописі під 1187 р. – в оповіді про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, який захищав рідні краї від нападів половців. Під терміном «Україна» в літописі виступають Київщина, Чернігівщина і Переяславщина. А в Галицько-Волинському літописі Україна – це також і північно-західні землі Галичини та Волині. (Згодом слово «Україна» сприймалося по-різному: то як порубіжні, окраїнні землі Київської Русі, то як окраїна Речі Посполитої.) Зрозуміло, що слово «українці» – похідне від «Україна». І означало мешканців відповідної території… Варто згадати низку рис, типових і незмінних, що характеризують його етнос. За такими стереотипами ірландці – неодмінно руді, англійці – неодмінно бліді, худі та манірні тощо. А ось портрет типового українця скласти значно складніше (якщо тільки мова не йде про запорозьких козаків, а вони були досить незвичайними і своєрідними). Українкам, як гадають дослідники, пощастило більше, адже їхню вроду оспівано і в піснях: чорні брови, карі очі та вишневі губки – це чи не типові риси класичної української красуні.

Що ж до питання про походження українців, то це питання ті чи ті автори вирішують залежно від своїх політичних поглядів і великодержавного імперського шовінізму (таке траплялось і трапляється). Російський історик М. Погодін зі своїх позицій слов’янофільства заявляв, що після розпаду Київської Русі населення Придніпров’я перейшло на територію Центральної Росії та з часом утворило Московську державу. А малороси прийшли до Придніпров’я з Волині тільки в ХIV – ХV ст., а тому, мовляв (далі йде безберега імперська фантазія історика), справжньою спадкоємицею культури Київської Русі є – хто б ви думали? – Росія.

Михайло Грушевський у своїй «Історії України-Руси» відповів Погодіну: російський народ не має до Київської Русі жодного стосунку, адже це була українська держава.

Михайло Грушевський відповів і на питання, кого вважати першими українцями: українська культура виникла ще в IV–VI ст. Саме ця культура і стала прародичкою Київської Русі, а після її розпаду – галицько-волинської культури. Що ж до великоросів, то вони утворили зовсім іншу державу – владимиро-московську…


За Сулою у ті, нині вже прадавні, києво-руські часи, починалися половецькі степи.

І від кочовиків треба було захищати землі та людей Київської Русі, тож по прикордонню будували сторожові пости, фортеці… Лубни, наприклад, засновано на Сулі 988 р. князем Володимиром Святославичем як сторожову фортецю.

Ромни на Сулі (при впадінні в неї річки Ромни) теж було засновано як сторожову фортецю. Вперше згадуються в Лаврентіївському літописі під 1096 р. саме як одне з міст-фортець, що захищали східне порубіжжя Київської Русі від нападів половців.

Половці з’явилися в степах Південної України в 1061 р. Розгромивши печенігів, вони захопили всю південну половину Київської Русі, басейн Дону аж по річки Сулі та Рось. Вели кочове життя, грабували сусідів слов’ян і з того, власне, жили.

По цей бік Сули була Русь, по той бік Сули – Половеччина, і Сула тоді була своєрідним прикордонням. На тім порубіжжі, у містечку-фортеці Глинську на березі Сули й виросла Оленка Глинська. Часто вона дивилася на Сулу і чула, як по той бік десь іржуть коні – то або половці готувалися до нападу, або русичі готувалися… теж до нападу. На половців. Чи захищали свої краї. І було, як у «Слові о полку Ігоревім»:

За Сулою іржуть коні,

У Києві слава дзвонить…


Іноді Оленка й серед ночі схоплювалась.

– Мамо, мамо… Я боюся. За Сулою коні іржуть… Ти чуєш, мамо?

– То тобі приснилося – от і вчувається. Менше задивляйся на ту Сулу, бо по той бік і справді завжди іржуть половецькі коні. Іржали. Але то було давно-давно, як тебе ще й на світі не було. Сьогодні половців уже нема за Сулою. Русичі їх розбили.

– Половців, кажеш, немає, а половецькі коні – послухай – за Сулою іржуть. Га? Чому вони ще іржуть, мамо?

– А тому… Вороги та недруги у Русі водяться, водяться і ніколи не переводяться… Бо як же без них, без воріженьків…

Чого-чого, а ворогів на Русі завжди вистачало.

Різних.

Хоча ворог – це завжди ворог, і вони мало чим один від одного відрізняються. Бо ворог – це той, хто перебуває у стані ворожнечі, бореться з ким-небудь; недруг, супротивник…

Вороги бувають внутрішні та зовнішні.

Зовнішній ворог – той, хто зазіхає, нападає на країну ззовні, порушуючи її кордони…

Внутрішній ворог не особливо відрізняється від зовнішнього (щоправда, це ворог завжди свій, рідний). Коротко кажучи, він не гірший і не кращий за зовнішнього… Хоча… Може й гірший, адже руйнує не чиюсь країну, а свою, зсередини.

На Русі ніколи не бракувало ні внутрішніх, ні, тим паче, зовнішніх ворогів. І приходили на Русь вони з давніх-давен. Можна сказати, споконвіку. А це слово означає, що з найдавніших часів, здавна, з давніх-давен, одвічно.

Були хозари – «надійні» вороги Русі, були варяги, приходили печеніги – останніх раз і назавжди відвадив князь Ярослав Мудрий. На місці, де 1036 р. біля мурів Києва було розбито печенігів, Ярослав велів спорудити храм – тепер це знаменита на весь світ Софія Київська.

Але як святе місце не буває порожнім, так і Русь ніколи не лишалася без ворогів. Швидко місце розбитих печенігів зайняв іще грізніший ворог – половці. Вигнати їх пощастило лише Володимиру Мономаху, хоч і після того вони ще довго час від часу вчиняли спустошливі набіги на Русь.

Але надійного миру не було, хоча частенько бував передих, коли воєнні дії змінювалися примиренням на якийсь там час. І тоді укладали шлюби. На половчанках були жонаті сини Володимира Мономаха Юрій (Долгорукий) та Андрій. Половецьких жінок також мали чернігівський великий князь Олег і його син Святослав.

Сини князя Святослава, герої «Слова о полку Ігоревім», власне, князь Ігор та його брат Всеволод, по крові були більше половцями, ніж руськими. А син Ігоря Володимир у полоні одружився з половчанкою.

І хоча половці у XIII ст. майже припинили набіги на руські землі, але вони, на відміну від одноплемінників – торків, берендеїв, ковуїв, чорних клобуків, які перебували на службі в руських князів, так і не стали для Русі «своїми». Власне, для Русі вони таки були своїми, але – ворогами. Щоправда, не їм судилося погубити Русь.

Монголи… Великому нашестю 1237–1240 років передувала розвідка боєм, що її здійснили воєначальники Чингісхана Джебе і Субедей 1223 року.

Завоювавши Хорезм, вони отримали дозвіл Чингісхана завдати удару по «західних землях». Розгромивши Азербайджан та Грузію, вони просунулись на Північний Кавказ, де зустрілися з аланами (осетинами) та половцями. Останніх велемовні монголи задобрили дарунками та – дешево! – поетичними балачками про те, що вони з ними «одного роду». А, приспавши їхню пильність, розбили осетинів, а потім і самих «братів» половців, взяли Судак у Криму, і перед ними відкрилася дорога на Русь.

А на Русі не вщухала боротьба, що час од часу переростала у спустошливі війни – за Київ. Всі жадали захопити київський стіл, тож князі на тому столі мінялися з такою швидкістю, що їх і запам’ятовувати не встигали.

Свої успішно нищили землю предків, допомагаючи зовнішнім ворогам подолати Русь… Як писатимуть літописці, ніхто з руських князів не міг відмовитися від Києва, кращого граду Русі.

Доки руські князі в боротьбі за Київ руйнували Русь не згірш зовнішніх ворогів, над Руссю нависла смертельна загроза.


З гіркотою напише про це Сергій Михайлович Соловйов у своїй фундаментальній праці «История России с древнейших времен»:

«…на Руси не было единого государя; в ней владел большой княжеский род, единство которого поддерживалось тем, что ни одна линия в нем не имела первенствующего значения и не подчиняла себе другие в государственном смысле, но каждый член рода в свою очередь вследствие старшинства физического имел право быть старшим, главным, великим князем, сидеть на главном столе, в лучшем городе русском – Киеве… главная цель усобиц была поддержать свое право на старшинство, свое место в родовой лестнице, от чего зависело владение тою или другою волостию. Но если верховным желанием, главною целию для каждого полноправного князя-родича было достижение первой степени старшинства в целом роде и если с этою степенью старшинства необходимо связывалось владение лучшим городом на Руси, матерью городов русских – Киевом, то понятно великое значение этого города для князей».

У літописах писали:

«…да и кто не полюбит киевского княжения? Ведь здесь вся честь и слава, и величие, глава всем землям русским Киев; сюда от многих дальних царств стекаются всякие люди и купцы, и всякое добро от всех стран собирается в нем».


У ті часи Литва, яка захопила деякі українські (крім білоруських) землі – Волинь, Полісся, Київщину, що згодом їх перехопить Польща, тоді вже Посполита, так от, Литва вже стрімко котилася до свого краху. Влада великого князя була значно обмежена – до куцого стану, – на користь магнатської ради, яка фактично стала верховним органом влади в країні, а насправді в Литві запанувала анархія, що вела до знищення такої колись дуже сильної держави, як Велике князівство Литовське.

У той час, як «у Московії поступово складалося централізоване царське самодержавство, – зазначає Вернадський, – у Великому князівстві Литовському, навпаки, врешті-решт, установилося аристократичне князівство…»

Інший російський історик М. Геллер зазначає: Москва і Литва давали протилежні відповіді на виклик тотожного геополітичного середовища. Тоді як у Москві йшов доцентровий процес, що вів до зміцнення влади великого князя і його столиці, в Литві тривав відцентровий процес, результатом якого було зменшення влади великого князя і розширення прав місцевих князів і панів».

Коли Королівство Польське і Велике князівство Литовське об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту, багато українських земель опинилися під владою Польщі. А місцеві феодали «не змогли організувати протидію включенню українських земель до складу Польщі, вони віддали перевагу власним інтересам перед національними». (Г. Івакін). І половина України – правобережна її частина – залишатиметься під владою Польщі до кінця XVIII ст., тоді як друга, лівобережна, навпаки, опиниться під Росією.

Вважається – і це справді так, – що розквіт Київської Русі як держави припав на правління Ярослава Мудрого в XI ст. – за жодного князя після нього, навіть за Володимира Мономаха та його сина Мстислава Великого Русь не досягала подібної величі. Але ще до нашестя Батия, на початку XIII ст., Київську Русь було спустошено своїми, і на довершення до всього, деморалізовано. Тож і не дивно, що нашестя монголів у 1240 р. стало крахом для Київської Русі. А вона ж колись була такою могутньою імперією! Існує класичне уявлення про циклічність розвитку великих держав. Відповідно до такої концепції імперії проходять три стадії – становлення, розквіт і занепад. Будь-яка імперія – хоча б шумерська чи радянська – мали загинути, пройшовши три стадії свого розвитку.

Істориків вражає та стрімкість, з якою розпадалася Південна Русь. А водночас нашестя Батия, що знищило Київську Русь, не було таким катастрофічним для півночі Русі. Як вважають історики, відповідь на це запитання ось яка: на півночі, навколо Владимира-на-Клязьмі, на той час було закладено основи нової імперії, яка, пройшовши фазу Московського князівства, трансформувалася в Російську державу.

І це тоді, коли держава Київська Русь припинила своє існування. Як і її могильниця, колись така могутня імперія – Золота Орда.

Велике князівство Литовське розчинилося в імперському проекті Польщі – Речі Посполитій. Між іншим, Польща теж не довго пишалася статусом імперії, бо сильніші гравці – Пруссія, Росія та Австрія – переділили між собою польські землі. Один із авторів, який писав на цю тему, В. Авдєєнко, зазначає, що «сучасна Україна є спадкоємицею Київської Русі, але ототожненню ці дві держави не підлягають. За період після краху Київської Русі і до появи незалежної України минуло надто багато часу, надто багато що змінилося назавжди». Та й Україна «протягом кількох століть входила до інших, більших держав, а часто й до кількох одночасно. Разом з тим, сьогоднішні українці мають пам’ятати правителів стародавнього Києва, їхні помилки, які призвели свого часу до непоправних наслідків».


На мальовничому березі Сули (нині Роменський район Сумської області), де у прибережних вербах і сьогодні голосисто кують зозулі та витьохкують соловейки (чи знаєте ви українських соловейків? О, ви не знаєте їх, бо українських соловейків треба ще й слухати!), колись, ще за часів монголо-татарського нашестя, і в пізніші, за Великого князівства Литовського, що захопило ті землі, здіймалося містечко (власне, сторожова фортеця) Глинськ – сьогодні однойменне село, центр Глинської сільської ради.

У 1498 р. у Глинську в сім’ї українського шляхтича Василя Глинського народилася донька Оленка – веселооке, непосидючо-щебетливе невгамовне дівча, якому судилося у 18 літ стати великою княгинею Московії, про яку вона до того й чути не чула на своєму половецькому порубіжжі, де ще іржали кочівницькі коні, а заразом стати жоною великого князя московського Василія III, а невдовзі по тому ще й правителькою – першою серед жінок! – Московської Русі. Та ще й матір’ю майбутнього царя Івана IV, прозваного Грозним.

У ті часи українські землі (унікальний взагалі випадок в історії!) без війни і навіть без будь-якого спротиву чи боротьби почали переходити – тихо і непомітно, одна по одній, – як тоді казали, «під Литву».

Князь Гедимін (князював у 1315–1340 pp.) і сам прославився, і Литву свою зміцнив, вивівши її в коло передових держав того часу.

Гедимін зумів об’єднати всі литовські землі в міцне князівство, він збудував столицю Вільно і заходився приєднувати – і силою, і різними обіцянками – сусідні землі до Великого князівства Литовського. Першими, на кого він звернув увагу, були білоруси та українці. Справу полегшувало ще й те, що ні ті, ні ті загарбанням Гедиміна не противилися. І було від чого. Надто їм дошкуляли свої князі, які тільки тим і переймалися, що безнастанно гризлися між собою – чвари були постійними. А тут іще й татари зі своїм здирством дошкуляли.

Литовці і не ворогували між собою (а коли пани б’ються, у мужиків чуби тріщать – відома істина з бозна-яких часів) і здирств не чинили. І нікого мовби не кривдили. Найбільші посади вони самі обіймали, а на менші ставили своїх намісників – часто і з місцевих княжих родів. І, що неймовірно, не нищили того, що забирали, люду не приневолювали, не чіпали культури й місцевих звичаїв. Та й хрестилися вони за православним обрядом, і – що вельми подобалося місцевому населенню, охоче переймали їхню мову: серед білорусів – білоруську, серед українців – українську. Ще й запевняли: старовини вони не порушують і нового не вводять… Не окупанти, просто-таки рідні брати тамтешнім людям. Ось чому українські землі без війни та без боротьби непомітно, одна по одній, переходили під протекторат Литви.

Тихо й непомітно, ніби між іншим, посуваючись уперед, литовці досягли Києва і заходилися там господарювати – але ніби зі згоди тамтешнього люду. І це при тім, що Київ підлягав орді, а українські князі називали себе підданими хана.

У 1350 р., розохотившись чи розхоробрившись, Гедимін легко і просто захопив Брянське та Чернігівське князівства. А невдовзі по тому він скинув київського князя Федора й посадив на його місце свого сина Володимира. Татари здійняли ґвалт, зібрали експедиційний корпус і посунули, аби покарати за самоуправство Гедиміна, але… Хитрий Гедимін (татари й отямитися та збагнути те, що сталося, не встигли) 1362 р. розбив їх вщент на березі річки Сині Води, після чого, як казали, у татарів добряче посиніло в очах. Загарбники нарешті отримали своє. Ольгерд – а він тоді стояв на чолі Великого князівства Литовського – швиденько приєднав до Литви не тільки Київщину, а й Подільський улус. Там він розсадив своїх небожів, князів Коріатовичів, а Коріатовичі збудували на Поділлі міста Смотрич, Бакоту, Кам’янець…

Отримавши по загребущих руках, татари трохи зменшили свій запал і навіть припинили втручатись у справи в Україні. Лише іноді за старою звичкою вимагали данини, але у відповідь здебільшого отримували обіцянки. Відтоді українські землі умовно вважалися підвладними татарам, а насправді корилися лише Литві.

Литва була князівством скорше федеративним, що всіх улаштовувало. А щодо українських князівств, то вони під владою Великого князівства Литовського жили своїм окремим життям і навіть мали свого князя. Князі були як українського роду, так і литовського. Але за довгі роки життя серед українців литовці так зживалися з українським народом, його звичаями і культурою, що з часом уже й не відрізнялися від місцевого люду. Вони не переслідували корінного населення за його мову чи віру, а навпаки – все робили для поширення української культури. Самі вони та їхні люди охоче переходили у православ’я, говорили й писали тільки українською мовою – звісно, на території України. Про якісь там утиски і мови не було.

Литовська влада охоче роздавала завойовані землі своїм підручним. Той, хто брав від князя землю за службу, звався «землянином». За це він мав постачати верховному князеві військових людей, а ті за особливі заслуги віддавали «землянам» осілість навіть у спадщину.

Вся земля Литовської держави переділялася на староства, центрами яких були замки – їх будували для захисту від татарів. Найстарішими староствами були Хмельницьке, Барське, Брацлавське, Кам’янецьке, Вінницьке…

А ще литовська влада, щоб залучити більше людей до оборони, охоче обіцяла всілякі вольності та привілеї. Прості люди, яким було тяжко під панами, переселялися з охотою у прикордонні землі, де жилося і вільніше, і заможніше. А селяни, які залишалися жити на замкових і державних землях, стерегли їх від ворогів і звалися «людьми служилими». («Панськими» звалися лише ті селяни, які жили на поміщицьких землях.) До всього ж селяни мали право переходити з однієї землі на іншу. Така влада всіх влаштовувала, тож усі були за таку владу, і від цього Велике князівство Литовське тільки міцніло.


Про Михайла Львовича Глинського, молодшого брата Олениного батька Василя, в офіційній радянській історіографії можна було прочитати таке:

«Рік народження – невідомий, помер у 1534 році; український магнат, князь. Мав великі земельні маєтності на Чернігівщині, Київщині і в Білорусії. Прагнув утворити окрему державу з українських, російських і білоруських земель, які перебували під владою феодальної Литви. Усунутий польським королем і великим литовським князем Сиґізмундом з державних посад. У 1508 році очолив повстання групи українських, російських і білоруських феодалів, невдоволених пануванням литовської знаті. Після поразки повстання 1508 року переїхав до Москви, дістав звання боярина і великі земельні маєтності. Під час війни Росії з Литвою (власне, тоді ще Московської Русі. – В. Ч.) у 1512–1522 pp. намагався перейти на бік противника, за що був ув’язнений (1514–1526). Після смерті великого князя московського Василія III (1533), одруженого з племінницею Глинського Оленою, брав участь у боротьбі боярських груп за владу, був ув’язнений вдруге і року 1534 помер у тюрмі…»

Залишається додати, що Оленин дядько, який певний час заступав їй рідного батька, Михайло Глинський довгий час жив при дворі цісаря (імператора Священної Римської імперії німецької нації) Максиміліана, служив у саксонського князя, побував у Голландії, в Італії, Іспанії, був глибоко освіченою людиною, знав багато європейських мов, володів військовою наукою. Повернувшись із мандрів, жив при дворі великого князя литовського Олександра (1492–1506) і так йому припав до душі, що дістав значну посаду і зробився його найближчим радником. І став визначним діячем Великого князівства Литовського (згодом він стане таким же діячем і Великого князівства Московського). Був литовським маршалком і навіть керував Віденським монетним двором із 1501 року.

Багатства мав великі, вони й допомагали йому здобувати прихильників і друзів – навіть і серед руського боярства. Литовська знать непокоїлася (не без підстав, звичайно), що Глинський по смерті бездітного князя Олександра може захопити владу в свої руки і навіть перенесе тоді столицю на Русь, перетягнувши останню таким чином на свій бік. Коли князь тяжко захворів, недруги Глинського розпускали провокативні чутки, що це, мовляв, він отруїв короля. А перемога Глинського над татарами в 1506 р. тільки посилила заздрість і ненависть до нього.

Король помер, хай живе король! До Вільна по смерті короля Олександра прибув королевич Сиґізмунд, і недруги Глинського підбурили його проти маршалка. І навіть домоглися заборони входити йому в покої королевича, який на той час став королем. Король разом із литовською знаттю виступив проти Глинського, почав позбавляти його прав і привілеїв. Михайло Львович спершу апелював до суду, але й суд виступив проти нього. Ще й вимагав покарати Глинського, що він, мовляв, хоче стати великим князем Литви, узурпувавши таким чином усю владу в королівстві… У вчорашнього вельможі навіть почали відбирати землі, його вже відверто оголосили ворогом Великого князівства Литовського.

І в Михайла Глинського не залишалося іншого виходу, як дати недругам відкритий бій. Разом із братами Іваном та Василем він почав гуртувати невдоволених литовським панством, а новому королю призначив строк, коли мав би відбутися суд над наклепниками Михайла Львовича. Король відмовився призначати суд, і Михайло Глинський розпочав проти князівства повстання, метою якого було відібрати у Литви українські землі та утворити на них своє, українське князівство.


Перша із двох відомих історії спроб українських князів вирвати Україну з-під литовського панування сталася 1481 р. На той час Литва дедалі більше окатоличувалася, зближуючись із Польщею (те зближення, врешті-решт, закінчиться об’єднанням, яке відбудеться 1569 р.). Київська знать, яка зберігала вірність православ’ю, не могла сприймати таку ситуацію, через що робилися спроби відділити києво-руські землі від Литви та Польщі. А головне – утвердити свою незалежність.

Першою значною перемогою українських патріотів стало відновлення Київського удільного князівства у 1440 р. – княжий стіл тоді посів син «виведеного» з Києва Володимира Ольгердовича Олелько (Олександр). На престолі він пробув 15 років і упродовж цього часу намагався зміцнити автономію землі від Великого князівства Литовського, відстоював права православних і вів успішні війни проти татарів, які ще здійснювали набіги на південно-руські території. За свідченням історика Володимира Антоновича, князь цей відзначався видатним розумом, стійкістю й хоробрістю та користувався загальною повагою. Він був одружений на дочці московського князя Василя Дмитрійовича, тож підтримував тісні зв’язки з Москвою (його діти буцімто росли в Москві при княжому дворі).

Помер Олелько 1455 р., прийнявши перед смертю чернецтво. Його сини Симеон та Михайло звернулися до великого князя литовського Казимира Ягайловича з проханням переділити між ними Київську землю, але отримали відмову. Казимир узагалі не бажав визнавати Київ вотчиною Олельковичів і віддав його старшому з Олельковичів Симеону лише в пожиттєвий лен. Симеон Олелькович, як свідчать історики, був поборником православ’я та руських народних інтересів, не полишав думки (і спроб теж) відділити Київське удільне князівство від литовського, відзначався й воєнним обдарованням, був хоробрим і неодноразово з успіхом відбивав напади татарів на Київщину. За його правління Київське князівство користувалося відносною самостійністю.

Великий князь литовський по смерті Симеона віддав Київ під управління присланого ним воєводи і таким чином усунув Олельковичів від Києва взагалі.

У Великому князівстві Литовському почались утиски православ’я, що викликало бурхливе невдоволення руських князів. Врешті-решт, те незадоволення переросло у змову, метою якої було створити власну незалежну державу на чолі з Києвом. Очільниками змови стали князі Федір Бельський та Михайло Олелькович. Як свідчить Володимир Антонович, «у 1481 році змову гадано було здійснити: князь Федір Бельський, святкуючи своє весілля, запросив на урочистості великого князя литовського Казимира і там, під час бенкету, змовники мали схопити його. Але випадково за кілька днів до здійснення задуманого змову було викрито, слуг Бельського арештовано, і вони під тортурами зізналися і дали свідчення, що компрометували князів. Дізнавшись про арешт своїх слуг, князь Федір Бельський схопився вночі з постелі, напіводягнений скочив на коня і кинувся за московський рубіж…»

Інших змовників – князя Івана Ольшанського і Михайла Олельковича було арештовано і кинуто до темниці у Києві. 30 серпня 1482 р. їх обох було страчено на лобному місці перед київським замком.

Наступну спробу відділити києво-руські землі від Литви було здійснено аж у 1508 р., себто по 26 роках. І пов’язана вона була з князем Михайлом Глинським, як його нині історики титулують – «видатним представником свого часу». Михайло Львович тоді, хоч і мешкав у Києві, столиці колись могутньої Русі – імперії Київської, але мріяв повернутися до нього, як до столиці Київської Русі, а не просто бути у Києві. Та для цього треба було заново відновити Київську Русь, її велич і могуть. І насамперед треба було повернути Києву і його землям волю, – адже в неволі могутню Русь (і будь-яку теж) не збудуєш.

1

 Взагалі, сьогодні на території України відомі шість містечок з однаковою назвою Глинськ (Вінницька, Кіровоградська, Львівська, Рівненська, Сумська та Полтавська області). Є ще село Глинськ на Брянщині – але це вже Росія. І навіть! – є село Глинськ в Ірландії. (Тут і далі прим. авт.)

Олена – вершниця зі списом

Подняться наверх