Читать книгу Ніхто й ніколи - Валентина Михайленко - Страница 1

Дзвінкий дівочий голос бринів затамованою силою почуттів і пристрастей, ластівкою здіймався увись, торкався лагідним крилом високої стелі, розсипався на сотні іскристих частинок і легеньким серпанком, зітканим із тремтливої краси й світлої туги, огортав глядачів. Зал завмер, як завмирав завжди, коли співала Люда Калиновська.

Цією тендітною дівчиною-перлинкою, лауреатом обласних і Всеукраїнських пісенних конкурсів та фестивалів, пишалося все містечко. Вона й зовні була схожа на ніжну перлинку: невисока, але струнка й граційна, з витонченим довгастим обличчям, з хвилею пухнастого білявого волосся, що вільно спадало на плечі, із ясно-голубими променистими очима, в яких світилося щось ніби неземне. І хоч не була вродливицею, та в кожного, хто зустрічався з нею, на мить перехоплювало подих: «Створив же Бог отаке миле дівча…».

А Люда летіла… Стояла на сцені міського будинку культури й летіла вслід за своїм голосом. У такі хвилини все її єство ставало невагомим. Переливалось у пісню й підносилося в загадкове манливе безмежжя…

Вона почувалася щасливою. Від того, що голос підвладний найменшому коливанню мелодії, що дарує своїй улюбленій учительці її улюблений романс, що однокласники запросили на випускний вечір, що за якусь годину притисне своє розпашіле личко до широких Ромкових грудей… Що навпроти, в третьому ряду, з вологим блиском очей, які випромінюють любов і ласку, сидить мама.

Люда стрілася з нею поглядом і посміхнулась лише їй – своїй найдорожчій, яка пишалася нею і водночас тремтіла за кожен її крок.

А був же час, коли мама горою стала проти доньчиного мрії присвятити себе музиці, пісні, проти її бажання вступати до музичного училища. «Навіщо тобі те музучилище? – допитувалась. – Закінчиш – і де працюватимеш? В артистки підеш? Наче не знаєш, яке життя в артистів? Обирай, доню, щось практичніше. Не той тепер час, щоб за хмарами літати».

Такі розмови – часом з криком та слізьми – тривали між ними цілий рік, поки Люда навчалася в дев’ятому класі. І вже перед останнім дзвоником все несподівано вирішилось на краще. Допомогла Лариса Гнатівна, вчителька української мови і Людина класна керівничка. Дізнавшись, які баталії йдуть у Калиновських, завітала увечері до них додому і запропонувала компроміс: зрозуміло, що Люді без музики й пісні ніяк не можна, а тому нехай зараз вступає до ліцею при педуніверситеті, потім – на філологічний факультет, а заразом і музику вивчатиме, а далі вже, як доля розсудить: чи співатиме, чи дітей навчатиме.

Мама радо пристала на таку пропозицію, Люді вона теж сподобалась. Саме тоді вона закінчила музичну школу по класу фортепіано. І ось цього року з гарними оцінками випустилася з ліцею, а восени стане студенткою педуніверситету. А її пісня за цей час розкрилилася. Як солістка університетського хору «Криниця» вона співала на обласній та столичних сценах, а торік улітку хор гастролював у Туреччині. Талановиту дівчину відразу помітила декан музпеду і вчепилася в неї, мов кліщами: «Вступай тільки до мене! Я з тебе зірку зроблю!» Та Люда все ж не захотіла засмучувати маму і вчинила прагматичніше: вивчатиме й українську мову та літературу, й музику, а там, як каже Лариса Гнатівна, видно буде.

… Я люблю тільки Вас, тільки Вас…

Чистий срібний звук романсу затремтів на останній ноті, і зал вибухнув шаленими оплесками. «Браво! Браво! Люда! Люда!..» – лунало звідусіль.

Люда легенько збігла зі сцени й опинилась в обіймах Лариси Гнатівни. Вчителька, тримаючи в лівій руці розкішний букет рожевих півоній, правою міцно притисла свою улюбленицю до м’яких грудей. З її очей струмували рясні сльози зворушення і вдячності.

– Людочко, красунечко моя… Яка ж ти молодчинка. Спасибі тобі, що не забула про мене в такий день, – затуркотіла вона. – Нехай тобі Бог помагає на кожній твоїй стежинці. Це тобі, сама виростила, – подала духмяний букет.

– Дякую, дякую, Ларисо Гнатівно, – щасливо зарум’янилась Люда, – дякую вам за все. Я щодня вас згадую…

– Людко! Людко! Пішли танцювати, – підбігли до них Людині однокласниці Таня й Женя.

– Вибачте, Ларисо Гнатівно, – знітилась Люда.

– Іди, іди, – лагідно посміхнулась учителька, – танцюйте діти, сьогодні ваш день.

У фойє гримнула музика, заблимали переливи кольорів – вокально- інструментальний ансамбль старшокласників ушкварив сучасну швидку мелодію. Барвисте море випускників вихлюпнулося із зали і захвилювалося в її ритмах. У їхнє коло ввірвалися й Люда з Танею. Стрілися очима і щиро посміхнулись одна одній.

Дівчата не бачились із самих зимових канікул. Тоді Люда, здавши сесію, примчала додому на один день. Трохи допомогла мамі прибрати в хаті – та саме невеликий ремонт затіяла, а уже ввечері поспішала на електричку – зранку університетський хоровий колектив виїжджав на гастролі до Івано-Франківська. З Танею майже ні про що й не перемовились. А новин – хвилюючих, дівочих – набралося чимало. З ким же ними поділитися, як не з найближчою подружкою? Адже вони з дитсадка разом. Увесь клас заздрив їхній дружбі й вірності. Від’їзд Люди на навчання проліг між дівчатами відстанню в сотню кілометрів, але серцями вони стали ще ближчими.

Ось і зараз Тані нетерпеливилось розповісти подружці про Олега. При самій лише згадці про нього її очі заіскрилися, вона нетерпляче вхопила Люду за руку. Якраз в цю мить у Люди в кишені полонезом Огінського озвався мобільний. Вона відступила вбік, щільно затуливши долонею ліве вухо, послухала невидимого співбесідника й засяяла личком. Помахом руки підкликала Таню, притулилася губами до її вуха…

За хвилину, майже ніким не помічена, вислизнула в літепло червневої ночі. Лише дві пари очей проводили її до дверей: одна жагуча й хтива, друга – ненависна. Коротко зблиснув услід ще один погляд – заздрісний…