Читать книгу Ніхто й ніколи - Валентина Михайленко - Страница 5

Гурт батьків, відступивши в тінь дерев, жваво обговорював завтрашню поїздку дітей на луг. Цьогорічний випуск вирішили відзначити на лоні природи, а не в ресторані, як зазвичай. Літо, навкруги краса он яка – навіщо його душитись у приміщенні.

– Та чого ви хвилюєтесь? Закуски у нас уже готові. Ковбаса, рулети – в холодильнику. Зранку зробимо салати, купимо помідори, огірки та напої – і всі проблеми, – повагом говорила Женина мама Лідія Семенівна – невисока розповніла жінка з густо подзьобаним ластовинням обличчям і ріденьким вибіленим волоссям. Макіяж, зроблений у яскравих тонах, мав би додати їй вроди, та ба, накладений невмілою рукою, лише додав кумедного вигляду. Однак Лідія Семенівна, вочевидь, так не вважала, поводилась розкуто і дещо зверхньо. Вже давно звикла так ставитись до людей – відколи в їхній родині завелися статки більші, ніж у інших.

Вона старанно приховувала своє невдоволення. Аякже, вигадали їхати на луг. Це ж який би прибуток мав ресторан, де вона працює директором, коли б гуляли в неї. Бо ж із батьків кожного випускника зібрали сотні. І Кривець чималеньку суму відвалив…

– Все це добре, – вклинився в розмову батько Володі Шевчука, – але хто ж за ними буде наглядати на лузі? Ще понапиваються… Дурниць нароблять… Боязно якось відпускати…

– Та що ви?! – спалахнула Лідія Семенівна. – Дорослі люди, через якийсь місяць на навчання поїдуть, а ви – боюсь…

Ту мову почула одна з класних керівничок випускників Ольга Антонівна.

– Любі мої, – загукала голосно, – заспокойтесь. А ми навіщо? І я поїду з дітьми, і Григорій Павлович, і Ніна Степанівна. Не бійтесь, наглянемо.

– А я все-таки під вечір теж під’їду, – заявив Микола Сергійович Шевчук, – спокійніше буде на душі.

Батьки схвально загули, міркуючи, що й собі треба проїхати.

– Марійко, Люда теж поїде з нашими на луг? – підступила до Марії мати Левка Макухи.

– Та збиралася. Вона однокласниками дорожить, – посміхнулась Марія. – Все потерпала, аби щось не завадило потрапити на випускний.

– Гарна у вас дівчина. Ось уже ж два роки не вчаться разом, а від мого все чую: «Наша Людка… наша Людка… туди поїхала… там перемогла…»

Марії було приємно слухати такі слова – доня в неї справді чудова, але, як матері, трошки ніяково й тривожно – хоч би не зурочили… Озирнулась навкруги – діти танцюють, снують туди-сюди, а Люди щось не видно. Де ж це вона?

Оддалік загледіла Таню Березняк, яка щось гаряче доводила однокласникам, і рушила до неї. Хороша в Люди подружка, душевна. От Женя – не така…

– Тетянко, ти Люду не бачила? – спитала, відкликавши дівчину вбік.

– Ой, тьотю Маріє, а вона вам хіба не сказала? Вона ж Ромка побігла зустрічати на станцію.

– А й не сказала. От, капосне дівча! – вигукнула спересердя.

Марії було трошки образливо: у Люди вже завелися секрети, вже вона сама вирішує. Для матері донька все ще залишилась тією маленькою восьмирічною дівчинкою, яка врятувала її зі страшної прірви, куди падала після смерті чоловіка.

– Марійко, не йди за Андрія, – просила мати. – Він чорнобилець та й старший чимало за тебе.

Але як вона могла послухатись, коли так кохала, як уперше кохають вісімнадцятої весни?

Дев’ять років подружнього життя злетіли легкокрилим птахом, як один казковий день. Ніби граючись, народила Людочку, заочно закінчила педучилище, скоро й робота знайшлась до душі – у дитячому садочку. Андрій, кремезний і дужий, носив її на руках – і не в переносному значенні. Інакше, ніж Марієчкою ніколи не звав.

Чорне крило біди накрило їх, коли Людочка перейшла до другого класу. Спочатку Андрій почав підкашлювати, потім з’явилась кров. Обласні онкологи встановили невтішний діагноз, і за зиму чоловік згорів, як свічка.

Що з нею тоді діялося… Думала, не виживе. Два тижні рісочки в роті не було. Відвернувшись від усього світу, отупіла й байдужа, лежала на канапі. Доньку мати забрала до себе, по кілька разів прибігала щодень наглянути на Марію. Благала підвестись, що-небудь з’їсти. Та Марія не чула матері. Привів її до тями Людин плач. Дівчинка судомливо схлипувала, а потім гірко проридала:

– Ма… мамо… ти… мене… не любиш… Я теж… помру… як тато…

Її, вже кволу від голоду, рвучко підкинуло на постелі. Вхопила своє дитя, притисла до себе й залилася слізьми. З того дня потрошку верталася до життя, до людей. Донька не відходила від неї: щебетала про своє, дитяче, й дивилася в очі запитливим недитячим поглядом. Горе наміць зв’язало їхні душі. Ні в Люди від матері, ні в Марії від доні довго не було ніяких таємниць. Та, певно, настав час…

Уже рік зустрічається Люда з Романом. Спершу тільки й чула: «Ромко… Ромко», а тепер ось – мовчить. Як мовчить і вона… про Миколу…

Але від людей не сховаєшся. Мабуть, і донька вже щось почула.

Учора Марія поспішала з роботи додому – Люда вже мала приїхати обідньої електричкою.

– Ой, матусю, – зустріла її на ганку, – я так скучила за тобою.

Обцілувала всю, а потім так повагом:

– А мені дядько Микола сумку із самої станції підносив… Розпитував, як живу, про тебе питав, – і посміхнулась лукаво-лукаво.

От, капосне! Хіба б вона собі дозволила таке зі своєю матір’ю? А Люда, ніби для того, щоб ще раз підкреслити свою дорослість і самостійність, за вечерею й каже:

– Мам, а чому б тобі не одружитись із дядьком Миколою? Він же тобі подобається, я знаю…

Помовчала, а потім:

– Ще й братика чи сестричку мені б народила… – і раптом укрилася густою червоною фарбою й підвелася із-за столу.

Марія лише хапнула ротом повітря… Так, донька доросла і з цим треба змиритися й звикати до нових стосунків.

Раділа й печалилась. І вперше подумала, що, мабуть, таки піде за Миколу. Вже коли в коханні освідчився, скільки разів пропонував зустрічатись, кликав заміж. Вона ж відповідала лише лагідною посмішкою. Дорослі люди: їй – тридцять шість, йому – за сорок, все містечко говорить про них, а вони ж навіть і не поцілувалися… Хоч і тіло жагою палало, і душа ласки просила, та відштовхувала Миколині руки й втікала, наче незаймана дівчина. І як би вона не присягалась перед людьми, що між ними нічого немає, ніхто б не повірив. Сама не розуміла, що стояло поміж нею і цим серйозним роботящим чоловіком, який років чотири тому овдовів, а цієї весни провів до армії єдиного сина: покійний Андрій чи донька?

Що ж, надійшов, певно, час вирішувати. У Люди вже своє життя.

Марія мрійливо посміхнулась і попрямувала додому. Люду все одно не дочекається. Не будуть же вони з Романом, стільки не бачившись, поспішати до гурту.

Хороший він хлопець. На той рік політехнічний закінчить, комп’ютери вивчає. Мати шанована в місті людина, вчителька. Батько, щоправда, алкоголіком був, царство йому небесне… От лишень Люді ще п’ять років навчатись, як то воно складеться…

А вдома Марію охопила незбагненна тривога: сновигала кімнатою, вмикала й вимикала телевізор, врешті лягла. Та якийсь неспокій точив душу, не давав задрімати. «Як же вони там гуляють, – потерпала, – він старший на чотири роки, дорослий чоловік… То мене Андрій беріг, не чіпав до весілля, а теперішня молодь на це дивиться дуже просто. Он які негарні речі розповідають про Женю. Пустилась берега дівка, ось тобі й красуня».

Марія крутилася в постелі, чомусь щеміло серце.