Читать книгу Ніхто й ніколи - Валентина Михайленко - Страница 3

Земля довершувала своє добове коло і час невблаганно котився до півночі. В густому оксамиті чорного неба сліпучими свічами зір вималювалися вигадливі узори сузір’їв. Із заходу на схід блискучою біло-блакитною цяткою проплив супутник.

Ніде – ні душі: все містечко сьогодні на випускному. Люді чомусь стало аж моторошно від цієї галактичної самоти. Вона навіть стиха пирхнула з такого порівняння: це ж треба, вигадала – «галактична самота…» Та враз від будинку культури долинула бадьора мелодія, Люда вільно зітхнула й закрокувала швидше. І чого вона злякалася? Не маленька ж: доводилося ж ще затемна бігати на ранкову електричку, або з нічної повертатися додому темними сонними вулицями – і ніколи нічого не траплялось. Усе буде добре й тепер, – заспокоїла себе.

За якихось двадцять хвилин вона зустрінеться зі своїм Ромком… Ой, як же за ним скучила! Бачилися дев’ятого травня, а здається, що рік минув. Тоді вона поїхала до нього в Київ. О, то був найпрекрасніший день в її житті. Сповнений сонця й безмежного кохання. В кімнаті гуртожитку вони були самі – хлопці роз’їхалися на свята по домівках. Там Люда вперше спізнала невимовну жагу й ніжність…

Бентежна хвиля спогадів накрила дівчину з головою, прискорено закалатало серце: такого коханого, як у неї, немає ні в кого…

Вони й познайомилися незвичайно, романтично. Тоді Люда закінчувала сьомий клас, а Ромко – одинадцятий.

Ліс, що підковою охоплював їхнє містечко, манив пахощами молодої зелені, конвалій та рясту…

Людині очі затуманились і йшла вона вже не темною вечірньою вулицею, а широкою лісовою галявиною. Таня з Женею віддаля рвали конвалії. Навкруги видзвонював птаством осяйний весняний ранок і співзвучно йому в Людиній душі бриніла світло-щемна мелодія «Самотнього пастуха».

«Тук-тук-тук-тук!» – враз увірвалося в цю ідилію. Люда різко зупинилась і закрутила головою в усі боки. Край галявини, на високій сосні, запримітила маленького невтомного трудівника дятла, що завзято гамселив дзьобом по стовбуру. Замилувалася птахом. Не зводячи з нього погляду, поволі, щоб не злякати, рушила в той бік. Раптом сосни прискорено замелькали перед очима, і, ще й не зрозумівши, що сталося, дівчина полетіла в порослу торішньою травою ямку, викопану, мабуть, якимось звіром.

На її зойки прибігли подружки, допомогли підвестися. Та ліву ногу десь під коліном пронизав різкий біль, Люда скрикнула й опустилася на траву.

– Ой, Людко! Що ж тепер з тобою робити? – запхинькала Женя.

– Не скімли, – обірвала її Таня, – придумаємо щось. Людо, давай руку, тримайся за нас і вставай потихеньку. Так… так… На ногу не ступай, клади руки нам на плечі. Отак… Доберемося додому, не бійся.

Під Людині ойкання дівчата врешті добрели до стежки. Але додому було добрих два кілометри.

Таня вже зрозуміла, що самотужки вони не дійдуть, а тому збиралася запропонувати Люді посидіти під наглядом Жені на траві, а самій бігти за допомогою.

Аж тут із гущавини долинули голоси, невдовзі із-за сосен вигулькнула юрба старшокласників. Серед них дівчата впізнали Женьчиного брата Вадима. Інших хлопців теж трохи знали.

– О, диви, братва, малеча… – вигукнув кремезний опецькуватий Вадим. – Ага, попалися, малявки!

– Зачекай, Вадиме, – підступив ближче високий і стрункий Роман Очеретний. – У вас щось трапилося?

– Трапилося, – злісно блиснула очима Таня. – Радше йдіть своєю дорогою, аніж насміхатись.

Та Роман не зважив на ці слова й схилився над Людою:

– Дуже болить?

– Ага, – шморгнула вона носом.

– Гм, – нахмурив лоба Роман. – Що ж з тобою робити? Ану, йди сюди, кошеня.

Нахилився, обережно взяв дівча в оберемок і поволі рушив у напрямку домівки. Хлопці й дівчата спочатку тихенько йшли іззаду, згодом почали перемовлятися, обмінюватись жартами.

Біль став вщухати, але Люда чомусь дуже ніяково почувалася на руках у такого дорослого хлопця. Потихеньку підвела очі й побачила зовсім близько вродливе смагляве обличчя, чорний пушок над верхньою губою… Щось бентежно-солодке хлюпнуло в її дитячо-дівочу душу…

Різкий сигнал електрички нагло вирвав Люду зі щасливих спогадів. Спізнилася, – похолола вона. А Ромко ж просив обов’язково зустріти… Певно, хоче відразу поговорити з нею… Що ж він скаже?… – очікувально завмерло серце. Ромко ж у неї такий… такий… найкращий!

Швидко зацокала каблучками. Все буде добре, – летіла серцем до коханого.

Раптом темряву розрізало світло фар. Зашелестівши шинами, поруч зупинився легковик. Дівчина злякано відсахнулася до паркану. Відчинились дверцята…

– Ой!.. Це ти? – здивовано й полегшено засміялась Люда. – А я перелякалась. Думала, хтось мене заловити хоче…