Читать книгу Ніхто й ніколи - Валентина Михайленко - Страница 6

На околиці містечка, у долині, за залізничним полотном, вужиком звивалась невеличка річечка. Її пологі береги поросли верболозами й очеретом, і лише в одному місці, там, де майже до самої води підступала асфальтівка, що вигнулася дугою в напрямку обласного центру, річка ширшала, вибігала до розлогих верб і хлюпала лагідною хвилею об піщане плесо. Це було улюблене місце відпочинку містечкових мешканців. У спекотну пору із самого ранку до смеркання на мілині борсалася малеча, засмагали на пісочку дорослі, стояв вереск і сміх.

Цієї ж опівнічної пори річка ледь-помітно погойдувала на своєму сріблястому дзеркалі тоненьку підкову місяця. Таємничі свічки зірок заглядали в її люстерко, немов хотіли щось розповісти або підгледіти.

Навкруги аж дзвеніла тиша. Лиш зрідка легенький вітерець доносив далекий собачий гавкіт і такі ж далекі звуки танцювальних мелодій. Та час від часу порушував нічну ідилію шелест шин на дорозі.

На асфальтівці стояв пес. Рудуватої масті, великий і дужий, з довгою мордою і схожим на шаблю хвостом. Розставивши високі лапи, задумливо дивився на воду. Вчув далеке й швидке: «Гав-гав-гав» і відповів протяжним басом: «Гувф-гувф».

На тому боці річки щось зашелестіло, завовтузилося в очеретах. Собака настовбурчив вуха, збіг з насипу, вискочив на плесо і загрозливо загарчав. Але скоро заспокоївся, пішов берегом, зупиняючись та принюхуючись. Знайшов полишену купальниками пластикову пляшку, вхопив зубами і почав шматувати. Награвшись, ліг під вербою, вистягнув передні лапи й завмер, вдивляючись у дзеркальну поверхню води.

Собака дуже любив це місце і по кілька разів на день бігав мітити, аби якийсь зухвалий пес не захопив його територію. Любив тут «полювати» на жаб, гавкати на качок, що спурхували з-під очеретів. А ще – любив воду. Забрівши майже по холку, довго вдивлявся в глибінь, розглядав мальків, що снували врізнобіч. Потім поволі виходив на берег, довго обтрушувався й пирхав, падав у траву, качався, схоплювався на ноги й стрімголов літав поміж вербами.

Собака був молодий, веселий і щасливий. Він ніколи не знав ланцюга і лащився до всіх людей. Коли хтось заходив до його двору, зустрічав гостя коло хвіртки і, гордо несучи голову, проводив до порога.

Він палко любив увесь цей пречудовий світ, що оточував його ось уже два роки. Та найбільше любив свою господиню – лагідну літню жінку, з якою вони жили на затишному, порослому споришем дворищі, недалеко від річки.

В обійсті, крім них, звичайно, ще були мешканці. Але ж не поставиш їх в один ряд з господинею і ним самим – собакою.

На його глибоке переконання, і два сірі коти, й гурт строкатих курей були істотами не дуже розумними. Їх постійно треба стерегти й охороняти.

Щоправда, коти – ще куди не йшло. Часом з ними можна й погратися, побігати навздогінці: собаці подобалося як наздоганяти, так і втікати. Іноді вони створювали такий рейвах, що аж господиня сварилася. Курей же собака цілком щиро вважав за нижчих істот, що вже точно не мають клепки в голові. Особливо дурним і кумедним йому здавався зозулястий півень. Той днями стояв на повітці, ляпав крильми й хрипко та противно горлав, а тим часом, своїх курей не ладен був зібрати докупи, як ті вилазили на вулицю крізь нещільний паркан. Це доводилося робити собаці з господинею.

В замилування навколишнім світом вривалась легенька тривога: собака вже тричі бігав додому, а господині все немає. Пішла ще засвітло, він рушив було слідом, та вона покивала пальцем: «Не можна!» Собака трохи образився – завжди його брала із собою, а що ж трапилося тепер? Але образа швидко минула. Він оббіг усі знайомі місця, поспілкувався зі всіма собаками в окрузі – і чомусь засумував: ну, де вона ходить?

Пес зітхнув і вже збирався знову бігти додому – перевірити чи не прийшла, коли це вгорі на асфальтівці зупинилося авто, брязнули дверцята і хтось швидко побіг з насипу до верб, і відразу ж хтось важко погупав слідом… Собака скочив на ноги.

– Не треба… Не треба… – долинуло з-під верб.

Собака вагався: граються там чи, може, б’ються, бігти на допомогу чи ні, бо ще проженуть і налають.

– Мамочко!.. Допоможіть! – почулося відчайдушне.

– Ах ти ж, гадюка, – люто засичав хрипкий голос.

Щось глухо гупнуло й за мить долинув протяжний стогін…

Собака зірвався, як вихор, й кинувся на поміч. З розбігу налетів на міцно збите тіло, що ненаситно шматувало когось маленького, із загрозливим гарчанням уп’явся зубами в плече.

– А-а-а… – тоненько заверещав нападник, запацав ногами, – пішов, пішов звідси, тварюко…

– О-ох… – тихо прошелестіло позаду.

Собака кинув ворога і підскочив до верби. Відразу ж залоскотав ніздрі приємний знайомий запах. Він належав тій лагідній істоті, що зрідка навідувала їх з господинею, пестила його й годувала смачними цукерками. Але зараз їй було дуже погано, дуже боляче – собака це відчув усім своїм єством. Зі співчутливим повискуванням почав лизати залите солоними слізьми обличчя.

Нагорі брязнули дверцята. Страшна лють струсила пса і миттєво винесла на насип в одному стремлінні: будь за що покарати кривдника.

З несамовитим гавкотом, захлинаючись піною, кинувся він на легковика. Зблиснули фари, різкий біль блискавкою пронизав тіло, і собаку поглинула чорна прірва.