Читать книгу Десята заповідь - Валерій Фурса - Страница 2

Лише хвилин через десять після того, як «швидка допомога» помчала з пораненим до місцевої лікарні, біля подвір'я Степанчуків зупинився міліцейський УАЗик. Василь, напевно, вже й на операційному столі лежав.

– Так… – ледве виліз з машини і, перевалюючись з ноги на ногу, рушив до людей немолодий вже міліціонер.

– А чого це вас тут так багато зібралося? – суворо і трохи навіть самовдоволено звернувся до натовпу. – Всі сліди позатоптували! Як тепер накажете мені злочинця шукати? Чи, може, самі знайдете? Кого тут вбили?

– Не вбили, – вийшла наперед Марія Михайлівна. – Поранили тільки. Важко поранили Василя Степанчука.

– Це бізнесмена нашого новоявленого? – ніби зрадівши несподіваній новині, навіщось перепитав міліціонер. – Того, що лісопилку у лісництві влаштував? Хто б міг подумати?… Але, якщо його тільки поранено, то нам тут і робити нічого. Коли до себе прийде, то сам свого кривдника знайде. Сам же його й покарає. За ним не заржавіє…

– Ти б, Макаре, менше язиком молов! Краще ділом займись, якщо ти хоча б на якесь діло придатний, – обрізала його Михайлівна.

– Но, но, но! – сердито прикрикнув на неї представник закону. – Посадову особу при виконанні ображаєш! До «кутузки» захотіла?

– А ти на мене не нокай! Не запряг! І кутузкою своєю мене не лякай. Я вже стільки разів лякана, що тепер нічого не боюсь. А тебе – то й поготів. Приїхав діло робити, то й роби! Чи ти тільки зі мною лаятись будеш?

– Ти поговори ще у мене, колючка будякова! Чому пораненого забрали, нас не дочекавшись?

– Та чи ти з дуба впав, лейтенанте?!. П’яний ти, чи температура раптом піднялась, що дурниці такі верзеш? Дитя мале знає, що пораненого рятувати треба, а не твого приїзду очікувати. Ось тут він лежав. Лицем донизу. Куля у груди, трохи вище серця попала, і зі спини вийшла.

– Ти, Михайлівна, так гарно все розповіла, ніби сама у нього стріляла…

– Пояснила, бо кров спиняла, рану його перев’язувала. Та що з тобою говорити? Невже у вашій міліції нікого більш путнього не знайшлося? Один поліцай-Макар у міліції штани протирає?

Михайлівна навіть сплюнула спересердя. А люди, що стояли довкола, сердито загомоніли, поминаючи нерадивого міліціонера не зовсім добрим і далеко не тихим словом.

– Ти таки напросишся у мене на неприємності. Навіть стаття у кодексі відповідна є. «Образа власті» називається.

Тут вже й інші не стримались. А старий Семенович від обурення навіть трохи заїкатися почав:

– Т-ти д-довго ще б-будеш з ж-жінкою л-лаятись? М-може хочеш, щоб я, як депутат р-райради, т-тебе на с-сесію викликав, д-де т-тебе люди про роботу твою з-запитають? Теж мені, власть з-знайшлася! Задрипана…

На сесію районної ради Макарові явно не хотілося. Тому він, наскільки міг, приглушив свій гнів. Але й далі продовжував щось тихо бурмотіти у свої кущисті вуса. Мовчки бродив двором, заглядаючи у всі закутки, невміло намагаючись створити видимість того, що дійсно щось шукає. Навіть ліхтариком у деяких місцях присвічував, хоча вже й ранок наступив.

– А хто і звідки стріляв? – мов Пилип з конопель, знову запитав у присутніх.

– Матінко моя! Знову за рибу гроші! А ти для чого сюди приїхав? Чи тобі тільки покататися захотілося? – Михайлівна просто таки палахкотіла від люті.

– Тут людину мало не вбили, а він у дитячі питання бавиться! Шукай, іроде, звідки стріляли! І не виводь мене із себе! А то не подивлюсь, що на тобі хворма висить.

– Форма моя не висить, а на мене одягнена, – з наголосом на останньому слові мовив Макар.

– Може, на комусь вона і одягнена, – не могла вгомонитися Михайлівна. – А на тобі, як на опудалі городньому, висить. Займися ділом, іроде! Тому що громада цю форму й зняти може. Тим більше, що висить вона на негідній людині. А коли форму знімемо, то й по задньому місцю добряче надаємо. Щоб розум із нього хоча б трішки вище піднявся. А то він у тебе явно там застоявся. Чи, може, тобі «Пургену» дати?…

Збиралося на грозу. Не ту, що у природі живе за своїми власними законами і лише за волею вітру налітає на наші міста і села. А на грозу соціальну, стихійну, коли збурений натовп от-от почне вражати громами справедливого гніву, і гнів той разючими блискавками так і прошиє недолугого представника закону.

Врятувало Макара від неприємностей лише те, що саме на ту мить з’явився слідчий районної прокуратури. А вслід за ним і ще кілька представників районного відділу міліції під’їхало. Саме вони, хоча б у деякій мірі, розрядили напругу в натовпі. Хоча, навряд чи її можна було розрядити повністю.

Слідчий у містечку був людиною новою. Тому всі сусіди Василя зацікавлено приглядалися до нього. Що ж він зможе зробити, ще зовсім жовторотий, якщо ось цей, вже посивілий на служби мішок з лайном, лише цілу купу дурниць намолов, а до справи ще й не брався?

– Заспокойтеся! Заспокойтеся, громадяни! Давайте, спокійно і детально у всьому розберемося. Хто може докладно повідомити про те, що тут трапилось?

Марія Михайлівна, яка ще не зовсім заспокоїлась від словесних перепалок з горе-міліціонером, наскільки зуміла, розповіла слідчому про те, що бачила.

– Потерпілий був у свідомості, коли ви його оглядали і перев’язували?

– Ні. Лише на якусь мить очі привідкрив і вимовив єдине слово – «Колька».

– А-а! Так це ж дружок його закадичний! Теж бізнесмен задрипаний! От він його й порішив! – не стримавшись, вклинився у розмову Макар. – Напевно, доходами ділитися не захотів? Його робота! Сто процентів – його!

Людей явно обурили такі слова міліціонера.

– Прошу не втручатися, пане старший лейтенант! – сердито обірвав його слідчий. – Якщо маєте щось доповісти по суті справи, то доповідайте.

– А як же! Доповість він! – не стримався й Семенович. – Він вже півгодини з Марією Михайлівною лається. А у розслідуванні обставин справи – у нього ще й кіт не валявся. Наче на прогулянку сюди приїхав.

– Ви місце події оглянули? Звідки стріляли – дізналися?

– Та я мало не на колінах весь двір обнишпорив. Гільзи ніде нема.

– А на дорозі дивилися? Чи ви гадаєте, що гільза лише у дворі може бути?

– Ні. На дорозі ще не дивився. Ми зараз, в айн момент, це зробимо. Ходімте, хлопці, гільзу шукати.

Тільки тепер, відверто посміюючись над своїм безтолковим начальством, з кабіни вийшов шофер-сержант.

– Що, Макаре Івановичу, дісталося вам на горіхи?

– Ти поговори ще у мене, – ображено засопів Макар. – Марш на вулицю – справу робити! Розбалакався тут. Ледацюга!

Хоча ситуація була й доволі напруженою, та дехто з молодих, все ж, тихо засміявся. Це ж треба! Як із людини прямо таки пре начальницький дух! Правду кажуть у народі, що не дай Бог з хама пана. Та ще й у міліцейській формі.

Слідчий тим часом провів опит усіх свідків, хоча свідками будь-кого з присутніх назвати було важко. Адже свідок – це той, хто щось бачив і тому може про щось свідчити саме на основі побаченого. Або чув щось певне. А тут лише частина присутніх чула звук пострілу. Ще й не всі з них зрозуміли, що це був саме постріл. Вони були лише свідками величезної біді їхніх сусідів. А от, як саме ця біда підвернулася, як вона трапилася, про те ніхто й нічого не знав. Ні машини, ні мотоцикли, яких у містечку було чимало, по вулиці не проїздили. Щоб хтось втікав з місця події, то такого також ніхто пригадати не міг.

Склавши протоколи опиту свідків і детально описавши в окремому протоколі місце події, слідчий прокуратури вже, було, зібрався їхати до лікарні. Та саме у цей момент було знайдено гільзу. Свіжо стріляну. З неї ще запах пороху не вивітрився. А знайшли її сусідські хлопчаки, які ретельно оглядали придорожні кювети і старанності яких міг би повчитися присутній на місці події офіцер міліції. Та й не лише він один.

По всьому було видно, що стріляли з дороги, на гладенькому асфальтному полотні якої жодних слідів, звичайно ж, не було. Куди зник злочинець, чи то у горішню частину міста подався, чи то в долішню, дізнатися не вдалось.

– По всьому видно – «глухар», Макар Іванович, – стиха мовив міліціонерові слідчий. – Навряд чи нам вдасться розкрутити цю справу.

– Та що ви, Сергій Петрович! Так поранений сам же на вбивцю вказав. Колька, мовляв. Дружок його закадичний.

– Друзі рідко вбивцями стають, – не погодився з ним слідчий. – Та й чи один Микола у цьому місті…

А, наскільки мені відомо, саме з друзів найлютіші вороги й виходять. Згадаєте моє слово! Микола – вбивця! І я вам це доведу. Виписуйте постанову на арешт! Він у мене в айн момент розколеться.

– Ви що, хіба не знаєте, що ордер на арешт лише прокурор надати може? До того ж, якщо для того є вагомі підстави. А я навіть не його заступник. Тому й рішення такого прийняти не можу. Та й не впевнений я у вашому висновку.

– Та як ви можете у чомусь бути впевненим, коли з колоритом нашим, місцевим ще не знайомі? А нашим людям – хліба не давай, тільки б з приводу нашого законодавства позубоскалити та кулаки свої об чужі ребра почесати. У нас ще такі фрукти зустрічаються, що хай Бог милує.

– Я їду в лікарню, – не звертаючи уваги на занадто довгу репліку Макара Івановича, повідомив йому представник прокуратури. – А ви, сподіваюсь, знаєте, як діяти у таких випадках. Якщо не згідні з моєю думкою і якщо у вас є серйозні підстави для відстоювання вашої точки зору, то звертайтеся з відповідним рапортом до свого безпосереднього керівника.