Читать книгу Десята заповідь - Валерій Фурса - Страница 3

Пітьма… Пітьма безпросвітня, хоч око виколи! Ні сонячного промінчика, ні місячного сяйва, ні полиску далекої зірки… Одна лише розтривожена думка, невловима, наче тінь у полудень, бродить десь у дрімучих лабіринтах пам'яті, намагаючись осягнути суть того, що сталося. Зрідка, наче спіткнувшись об щось, перед внутрішнім зором висвічуються окремі картинки недалекого минулого. Та втомлена думка ніяк не може поєднати ці картинки в одне ціле…

Старший сержант Василь Степанчук відслужив строкову службу у повітряно-десантних військах і повернувся додому з твердим наміром вступити до інституту і вивчитись на інженера-будівельника.

Манила його романтика новобудов. Притягувало до себе щось нове, ще не звідане. Хотілося його побачити, оте нове. А ще більше йому хотілося самому прикласти руки до створення чогось надзвичайного, ще досі ніким не баченого, такого, що змінило б існуючий світ і зробило б його ще кращим і більш привабливим для людей.

Раніше про таке чомусь і не мріялось. Може, занадто молодим був, чи, швидше за все, власного життєвого досвіду ще не вистачало? Адже що у житті міг бачити вчорашній випускник середньої школи? Як і всі його ровесники, жив він майже в тепличних умовах, які створювали для нього люблячі батьки. Хоча б через це не міг він бачити й розуміти всіх тих складностей щоденного життя, які оточують нас постійно. Раніше, у зовсім ще недалеких дитинстві та юнацтві, про всі ті складності і не думалось. Та й погуляти хотілося перед армією. А потім – випробувати себе на міцність суворими армійськими буднями.

Навіть у думках не було у Василя десь у чомусь схитрувати, вигадуючи собі неіснуючі хвороби, і таким чином відкосити від військової служьи, як це робили дехто з його знайомих.

– Так і до старості доживете, ховаючись за мамині спідниці, – презирливо казав у таких випадках уявним хворим. – Ніколи так і не дізнаєтесь, на що самі здатні. Чи бур'янами у людському полі рости будете, чи вагомим колосом нал'єтеся…

Не всім подобалися такі Василеві думки вголос. Та не змусиш же його замовкнути, якщо слухати неприємно. Хтось відповідав різко, а хтось і відмовчувався.

До інституту Василь вступив без особливих клопотів. До знань завжди потяг мав. Та й пам'ять у нього хорошою була. Все на льоту схоплював, і запам'ятовував надовго. А далі пішли нелегки студентські будні. Треба було і лекції відвідувати, і до семінарів готуватися. Та ще й, час від часу, вагони на станції ввечері чи вночі розвантажувати. Щоб на життя вистачало. Адже скільки тієї стипендії?… А у батьків з коштами завжди сутужно було. Молодших на ноги ставити треба.

Може тому, що жилось у ті часи нелегко, ні до сигарет, ні до випивки потягу не мав. Хоча й не відмовлявся іноді сто грамів випити. У свято якесь, чи при хорошій компанії. Завжди був дружелюбним. З людьми сходився легко, хоча й розлучався з деякими з них без особливого жалю. Розлучався, коли відчував фальш у їхніх душах або словоблуддя на устах. Ніколи не любив пристосуванців. Цінував у людях чистоту душі і відвертість мови. Особливо подобались йому ті, хто вмів відстоювати свою точку зору. Навіть, якщо вона не співпадала з його власною.

Василеві батьки, які все своє життя віддали навчанню доброму, розумному та вічному дітей свого невеличкого містечка, ніколи не заводили з ним розмов про Бога. Але усталених христианських звичаїв дотримувались. Завжди, нарівні із сусідами, святкували і Паску, і Різдво Христове, та й інші великі релігійні свята також. Не прийнято було у їхні молоді роки до церкви ходити. Особливо їм, учителям.

Лише один-єдиний раз, у ранньому дитинстві, Васил був у церкві. Коли померла його бабуся. Дитячий розум не міг тоді осягнути всієї величі і таїнства церковного обряду. Але після того випадку заперечувати віру в Господа, навіть підсвідомо, вже ніколи й ні перед ким не наважувався. Та найбільше не подобалось йому, коли деякі ушлі діляги, впевнено працюючи ліктями, щоб завоювати собі тепле місце під сонцем, всіляко намагалися використати релігійні вірування людей і, граючи на найсокровенніших струнах людських душ, зіштовхували їх мало не лобами, науськуючи парафіян різних конфесій одних на одних.

– Ми всі – християни! – доводив він у хвилини відвертих розмов, – і греко-католики, і католики, і православні, і навіть представники різних сект. Головне у житті – бути людиною! І не так вже й важливо, якої саме віри ти дотримуєшся.

– Чому ж ти тоді сам до церкви не ходиш, якщо християнської віри не цураєшся? – питався його дехто.

– Та хоча б тому, що не тільки чесні та набожні люди туди ходять. Не лише за молитвами вони час у церкві проводять, – відповідав він на такі запитання. – Ходять і ті, хто на людях брудно лається, і ті, хто ближнього свого, як липку, обдирає. До церкви тепер багато людей ходить для того, щоб гріхи свої замолити, а не поради у Господа запитати і допомоги у здійсненні добрих справ попросити. Як на мене, то досить Бога у серці мати. І заповідей його дотримуватись. А якщо я не правий у цьому, то мені самому й відповідати. Перед Богом, та перед совістю своєю. А не перед вами.

Якось, на зимових канікулах, підмовили його друзі на поїздку у Карпати.

– На лижах покатаємось, – переконували його, – під віковими смереками Новий рік зустрінемо.

Хоча й не надто далеко від гір жив Василь, але якось так сталося, що жодного разу не довелось йому побувати у цьому казковому краю. Тому й умовляти його довго не довелось. Попрацювали друзі два тижні на розвантаженні вагонів, грошенят на поїздку призбирали, і рушили веселою компанією у невідомість, керуючись лише своїм молодецьким завзяттям і вірою у хороших людей.

Новий рік дійсно зустріли у прадавньому лісі. Щось таке незвичайне, таке казкове було у тому святкуванні, що воно всій їхній компанії на все життя запам'яталося. Та найважливішим для Василя у тій поїздці було те, що зустрів він у горах своє перше в житті кохання, свою яснооку Галинку, доньку простих людей, горян з діда-прадіда, у яких квартирувала їхня компанія.

І Галинці приглянувся статний, кароокий юнак, що вигідно відрізнявся від всіх своїх товаришів серйозним ставленням до життя і до людей, що зустрічалися йому на життєвому шляху. А вже через рік молодята стали на рушничок щастя. Повіз Василь свою Галинку на рідне Полісся, де ліси, як і в Карпатах, неміряні, де ріки такі ж швидкоплинні, а люди привітні і добродушні, як і по всій Україні.

Так як для Василя були невластиві непродумані вчинки, то проблему матеріального забезпечення сім'ї він вирішив ще до весілля. Правда, довелось перевестися на заочне відділення. Не сидіти ж у батьків на шиї. Та ще й з молодою дружиною.

Було їх двоє нерозлучних друзів – Василь Степанчук і Микола Погорілець. Дружили вони ще з дитинства. Разом до школи ходили. В інституті вчилися на одному курсі. Навіть одружитися вирішили майже одночасно. Та одружитися – не в кіно сходити. Адже це – на все життя. Довго вони тоді думали, як на життя заробити і сім'ї свої матеріально забезпечити.

Хлопці були бережливими. Важкою працею зароблені на розвантаженні вагонів гроші на вітер не викидали. От і зібрати якісь там суми зуміли. Ще трохи у батьків позичили, і вирішили при місцевому лісництві свою пилораму відкрити. Правда, покрутитися довелося чимало. Дещо цікаве їм інститутські викладачі порадили, у чомусь родичі та знайомі допомогли. Вдалося їм тоді досить хорошее обладнання на вигідних умовах – у лізинг взяти, тобто у оренду з викупом.

Справи непогано пішли. Хоча й клопітно на перших порах було. Особливо – при пошуку клієнтів. Та й працювати іноді з ранку і до самої ночі доводилось.

Дуже допоміг хлопцям директор лісгоспу, старий друг Василевого батька.

– Чим я маю віддавати ліс-кругляк якимось невідомим баригам, а вони на ньому наживатися будуть, – обмовився він якось за чаркою у Василевих батьків, – я краще допоможу розкрутитися Василю та Миколі. Може, й вони мені колись корисними будуть. А ні, то й ні. Моя добора справа мені ж в актив і запишеться. Хоча б на суді Божому…

І допомагав Іван Іванович хлопцям. Допомагав щиро, від усієї душі. І лісом першосортним, і порадами мудрими, і клієнтами грошовитими.

Так і вийшли Василь з Миколою в люди. Чудові весілля за свої власні кошти справили, і молодих дружин у батьківські хати привели. А вже через рік, коли дружини їм первістків подарували, Василь з Галиною і новосілля справили.

Микола до того часу ще свій будинок не добудував. У бітьків він був одинаком. Тому йому не так припікало з новобудовою, як його товаришеві, у якого ще двоє молодших у батьківському будинку були. Тому й довелося Василеві з Галиною якийсь час без друзів-сусідів жити. Але дружити вони ще більше стали. Тільки тепер уже сім'ями. Загальна справа їх так об'єднала, що вони, ніби жартома, навіть почали себе сватами іменувати. Адже Васелеві дружина народила синочка, а Микола став батьком чарівної дівчинки.