Читать книгу Десята заповідь - Валерій Фурса - Страница 4

Містечко Берестин невеличке. У ньому всього тисяч вісім населення. Як три села вкупі. Будь-яка звістка з однієї околиці до іншої швидко доходить. А чому тут дивуватися? Адже більшість людей з діда-праділа між собою знаються. Навіть прізвиська вуличні з давніх сільських часів ще подекуди залишилися. Десятиліттями люди родичалися, дружили, кумувалися. Та й працювали всі разом на кількох підприємствах. Тому лиха звістка про замах на життя успішного місцевого бізнесмена Василя Степанчука, як брехня по селу, за якихось півгодини розійшлася по всьому містечку і стала відома всім.

Марія Федорівна і Василь Іванович, батьки Василя, прибігли в лікарню, коли ще йшла операція. Вся у сльозах, Галя кинулась до свекрухи. Вони, обійнявшись і весь час схлипуючи, так і стояли, зі всіх сил стримуючи готовий вирватись назовні нестямний крик ображених душ. Так і простояли перед дверима операційної, підсвідомо відчуваючи, що їхні голосіння можуть пошкодити і Василеві, і лікарям, які тепер борються за його життя. Навіть розмовляти голосно боялися. Щоб, не дай Боже, не нашкодити чимось своєму синові та чоловікові. Щоб лікарям не заважати. Боялися за найріднішу для них людину.

Пошепки, ледь чутно, Галя розповіла батькам про те, що трапилось. Хоча й сама ще до кінця не могла усвідомити всю глибину біди, яка так несподівано звалилася на них всіх.

Стримувалась. Тамувала свій крик, як могла. І таки витримала. Витримала, як це можуть робити лише люблячі дружини.

А Василь Іванович всі ці нестерпно довгі хвилини очікування місця собі не знаходив. Мовчазною, похмурою тінню снував коридором, час від часу нервово струшуючи з сорочки неіснуючі порошинки. То зубами скреготав у безсилому гніві, то пальці у кулаки стискав, наче до рукопашного бою з невідомим лиходієм готувався. Чоловік добрий, тихий і скромний, він, здавалось, у ці хвилини і сам, не задумуючись про наслідки, своїми власними руками задушив би нелюда, який так нахабно зазіхнув на життя його первістка.

Як же повільно тягнеться час! Секунда за секундою повзуть, наче равлики, повільно складаючись у важкі хвилини чекання. Тільки думки, одна швидша за іншу, темні й важкі, швидко миготять у голові, не відаючи, за що зачепитися, марно намагаючись прискорити хід часу. Своє власне життя, все – до останньої крапельки, віддав би, якби його, як донорську кров, можна було перелити у ослаблене тіло сина. Тільки б це можна було зробити…

Та як довго вони не очікували тієї миті, двері операційної відкрилися несподівано. Три пари сповнених скорботою і надією очей були направлені на головного хірурга районної лікарні. Що він їм скаже? Про що повідомить? Чи надію їм подарує, чи чорнішою за найтемнішу ніч буде його звістка?…

– Заспокойтеся, будь ласка, – спробував посміхнутися у невеличкі вусики Петро Федорович. – Найстрашніше вже позаду. Рано ще нашому соколику на той світ відправлятися. Витягнули ми його з тієї чорної дороги, з якої вороття нема. Тепер все лише від нього самого, та від вас усіх залежить. Організм у нього сильний. Повинен справитися з травмою! А мотивація до життя у Василя дуже висока. Це – і батьки люблячі, і дружина кохана, і дітки маленькі. Ми ж, у свою чергу, і в подальшому будемо робити все, щоб якнайшвидше його на ноги поставити.

Насилу стримуючи голосний плач, Галина з Марією Федорівною кинулись обіймати лікаря, не знаючи навіть, як віддячити своєму рятівникові за його добре серце і золоті руки. Адже чудово розуміли, що якби не він, то могло б і не бути у них того проблиску надії, яка тепер з’явилась у їхньому житті. І лише після того, ніби реально усвідомивши подаровану їм надію, скупі батьківські сльози рясно побігли по щоках Василя Івановича. Ніби враз відпустила його якась невідома сила, що раніше утримувала його у відносно нестабільній рівновазі.

– Дякую Вам, Петро Федорович! – ледве видушив із себе, схлипуючи. – Що б ми без Вас робили?!.

– Ну-ну, не треба, – злегка при обійняв і поплескав його по плечу лікар. – Заспокойтеся! Хоча б настільки, наскільки це можливо, заспокойтеся. І жінок своїх спробуйте заспокоїти. Бо я цього, мабуть, ніколи так і не навчусь.

Коли Василя відвезли у палату, Галя всілася біля нього на табуретці і заявила всім, що звідси нікуди не піде. Так, мовляв, і буду сидіти, поки Василько до свідомості не прийде. Поки одужувати не почне. І стільки впевненості було у її словах, що навіть мати нічим не могла заперечити своїй невістці. Хоча у її серці на якусь мить сколихнулася нестримна хвиля ревнощів, та відразу ж і вляглась. Прогнала її, осоружну, не давши нікому й помітити. Зрозуміла мати, зрозуміла, що саме вона, її невістка, мати його дітей, у цій важкій ситуації найбільше зможе допомогти йому – її синові. Тільки б їй сили для того вистачило!

– Я теж трішки посиджу з тобою, Галинко. А потім до дітей піду, – ніжно обійняла за плечі свою невістку. – Ти, батьку, швиденько біжи до внуків. Щоб, не дай Боже, не перелякав їх хто. Побудь там, поки я прийду. А сюди по черзі ходити будемо.

– А ти, доню, за дітей не переживай, – це вже до невістки. – Ми з батьком їх доглянемо. Дома у вас все добре буде. Тільки б тут все швидше на поправку пішло.

Не менше години просиділа мати з невісткою, мовчки вдивляючись у Василеве обличчя. Вона все ще марно сподівалась на те, що от саме зараз він відкриє свої карі очі, і що страшний привид небуття відійде кудись вбік і більше ніколи, ніколи, ніколи не підступиться до нього.

А Василь лежав нерухомо, як лікарняна подушка, білий, і тільки по легеньких порухах простирадла ледь-ледь вгадувалось його дихання. Навіть не вірилось, що такий сильний чоловік може ось так безпорадно лежати, не маючи сили не лише руку підняти, але й очі відкрити.

– Ідіть уже, мамо, – ніби пробудившись від важкого сну, тихо прошепотіла Галина. – Підіть до дітей наших. Щоб я хоч за них спокійною була. А то серце моє може й розірватися між ними й Васильком.

– Йду, донечко! Батько тобі щось поїсти принесе.

– Ой! Краще не несіть нічого. Не до їжі мені тепер. І ложки в рот взяти не зможу. Не ображайтесь тільки.

Постаріла за цей недобрий ранок на добрий десяток літ, мати тихо вийшла з палати, залишивши Галину наодинці зі своїми гіркими думками, зі своїм коханим чоловіком, із її немічним сином. І навіщо тільки Господь нагородив людей здатністю думати? Та ще й такою сильною здатністю, що думки ті у покорі ніяк не втримати?…

Галя залишилася у лікарні. Залишилась поряд зі своїм коханим і, фактично, наодинці зі своїми думками.

Лікар сказав, що операція пройшла успішно, і що виживе її Василько, та ще сто літ проживе. Та чи правда це? Може, лише заспокоює?… А якщо не виживе?… Якщо не вийде з того мороку її ладо? Що ж вона з маленькими дітками у чужому місті робити буде? Хто її приголубить? Хто серденько зігріє? Хто смерічкою карпатською назве?…

І додому повертатися несила, і тут залишатися – біда. Яка лише лиха доля може спіткати людину! Всього лише одна мить, один-єдиний імпульс злочинної думки, один порух пальця – и весь райдужний світ життя в одну мить перетворюється на сіре пристанище тіней, на світ без сонця, без зірок високих, без бажань щастя і надій на щасливе майбуття.

Хто? Хто той ірод проклятий, який їхню щасливу долю накрив чорним крилом смерті? Хто у зірку їхнього життя у далекому небі влучив? Хто діточок маленьких сиротами у світ пустити надумав?…

Рояться й рояться у Галиній голові думки, одна гіркіша за іншу. Стукотить у скронях застигла від жаху кров, любляче серце крижаним подихом обіймаючи. А сама вона сидить, не рухаючись, біля ліжка свого судженого, з тривогою вглядаючись в обезкровлене обличчя. Не віриться їй, що це він, її Василько, такий сильний, веселий и життєрадісний, лежить тепер перед нею таким безпомічним.

Розумом вона усвідомлює, що у страху очі великі і що насправді все може виявитись не таким жахливим, як малюють її думки. Та серцем того сприймати не може. Лише ледь-ледь вгадується його дихання. Іноді навіть здається, що ці могутні груди вже не підіймаються і що останні крапельки життя невмолимо залишають його, і що ніщо вже їх, ці дорогоцінні крапельки, не в змозі буде повернути назад.

Але й зовсім інше відчуває вона. Всім своїм серцем відчуває Галя, що тільки погляд її люблячих очей, її власна енергія життя, вся сила її любові передаються через цей погляд тілу коханого, і що він обов’язково виживе. І знову буде щасливим їхнє життя, а чорна тінь біди назавжди зникне у невідомості. От, тільки б їй очі не закрити! Тільки б не перервати цей промінчик надії, що струменить із найпотаємніших глибин її люблячого серця і пробиває собі шлях крізь морок забуття до серця коханого.

А як гарно у їхньому житті все складалося! Згадується й згадується той зимовий день, коли весела ватага студентів зайшла на їхнє подвір’я, і тато погодився їх заночувати. Відразу ж упав у очі Галі молодий, ставний парубок. Тенькнуло серденько від першого подиху ще не зрозумілого кохання. Та й він сам, її Василько, здавалось тоді, не зводив очей зі стрункої чарівниці-горянки. Навіть сніг тієї зими їй здавався гарячим. Усі люди були на диво привітними. А у кожному подиху вітерця вловлювався таємничий і неповторний запах весни, весни її першої любові. І як підхопила їх та хвиля кохання, як кинула у свій бездонний вир, так і поплили вони у тій солодкій хвилі, і не могли нарадітися своєму щастю.

А може, думалось Галині, щастя того було надто багато? Кільком подружнім парам могло б стати, а все лише їм самим, їхній сім’ї дісталося? Але ні, ні! Це тільки горя у людини може бути надто багато. А щастя – воно завжди в міру. Якщо дорожиш ним – примножиться. А якщо зневажаєш його, то й відвернутися може. Багато його ніколи не буває.

Ніколи не легковажила своїм щастям Галина. Завжди бережно ставилася до нього, від недоброго ока та лихого слова берегла. Тому й тепер нікому ним не поступиться. День і ніч буде сидіти поряд зі своїм ладом, і ниточці свого закоханого погляду перерватися не дасть. Це обов’язково допоможе! Виживе її Василько! Обов’язково виживе! А як тільки очі свої відкриє, як тільки гляне на свою кохану дружиноньку, то тоді вже ніхто і ніщо їх розлучити не зможе. Здоров’я вона йому сама поверне – і теплом свого серця, і щирим лепетом їхньої малечі, і цілющими травами карпатськими, сили яких ще ніким не зміряні і які в стані влити здоров’я у будь-яке тіло, навіть у старе й немічне. А вже такому сильному організму, як у її Василька, то вони й поготів допоможуть.

Снують і снують думки в голові у Галини. Приємні спогади переповнюють душу, наливаючи сердечним теплом звернений до чоловіка погляд. Ніби подумки розмовляє з ним його дружина. І здається їй, що чоло його стає світлішим від того погляду, і наче тінь його посмішки невловимо промениться на його вустах.

Можливо, він дійсно відчуває спрямовану на нього силу цілющої енергії її кохання? Не може такого бути, щоб він не відчував її тепла, її турботи про нього! А якщо відчуває, то й сам за своє одужання боротися буде. Нехай лише на рівні підсвідомості, але буде боротися! Не дарма ж вчені люди стверджують, що наша підсвідомість, оте саме шосте відчуття, є чи не найголовнішим резервом людського організму. Резервом, який у стані самостійно вмикатися в екстремальних ситуаціях. Який допомагає людині подолати навіть найважчі недуги.