Читать книгу Притча про нових Маккавеїв - Валерій Гаєвський - Страница 2

Будні у Палаці Великих Магістрів, як завжди мали присмак небезпеки й повсякчас тримали Гросмейстера Ульріха фон Юнгінгена у напруженому стані погоні за шансом, який би врешті решт урівноважив древню постійність життя Ордену з його загрозливою мінливістю.

У обставинах, складність яких і не снилася його попередникам, надто бундючному Конраду[1] (дивно, але найболючіше зраджують чомусь близькі люди) йому вдалося блискавично й успішно провести дипломатичний наступ, і це стало великою перемогою над самовпевненою особою, яка всіляко перешкоджала йому здобути цілком заслужену найвищу посаду у братів-рицарів, пророкуючи, що він втопить їхнє майбутнє у своїй лютій ненависті до пихатих «пшеків».[2]

Багатоходівку у цій партії, він, істинний Гросмейстер, розіграв, як і легендарний Герман фон Зальца,[3] блискуче: у Добжині й Ноймарку добряче дав підступному Ягайлу[4] по пиці, а затим через добродійника Венцеслава[5] (тому панові зі скарбниці Ордену заплачено добряче) домігся вкрай потрібного нині для Ордену перемир’я. Гріховно-темний і все ж майже піднесений захват на мить спалахує у його свідомості від думки, що він таки невдовзі посадить на ретязь нахабного грізного ведмедя, з яким йому ніколи не вжитися у прибалтійській берлозі. Авжеж, вділений Господом час для підготовки до найважливішої у його житті праведної рицарської битви використано плідно. Його друг Генріх Болінброк, котрий кілька разів гостював у Марієнбурзі, а заразом мечем хрестив язичників у литовських хащах, врочисто заявив польським послам, що вважає себе сином Прусії. Колишній граф Дербі, а нині король Англії Генріх ІV, ніколи не кидав слів на вітер, на додаток він дозволив собі поглузувати з посіпак Ягайла, зауваживши, що не може вчинити політичного демаршу, якщо навіть помітить якісь випадки загравання своїх рицарів з чужими жонами. Про це відомо вже усій Європі, а ось успішні перемовини із Сигізмундом Угорським відбулися у цілковитій таємниці. Невдячний вискочка Вітовт повернувся від нього лише з туманними обіцянками, на додаток розлючена раптовою загадковою пожежею юрба угорців затоптала на столичній площі майже увесь його почт. Відтак побіг князьок на поклон до убивці свого батька, гріховно ховаючи навіть від самого себе свій караючий погляд ката. Ось такий спільник у тебе, хитромудрий Ягайло…. А тим часом гостей Ордену все більшає і більшає – рицарі з усієї Західної Європи розганяють нудьгу у великому рефектарії[6] угорським вином й добрячим пивом, звареним у місцевій пивоварні та балачками про чергове полювання на турів й зубрів, проте навіть геть вже захмелілі й на мить не забувають, що насправді вони – мисливці за брудними душами язичників. «З життям жартувати небезпечно», – полюбляє повторювати один з них, сер Джон де Феррир після кількох кубків хмільного трунку. Жадібний до війни маршал Франції Бусіко додає на тому: «Я навіч переконався у цьому в битві при Нікополісі.[7] Що ж, і вони, добряче оволодівши мистецтвом вбивати, підсвідомо побоюються своїх гріхів, бо ж геєна вогненна знаходиться не під землею, а за Віслою й Неманом й відомо ж, що мечі й панцирі проти аспидів – захист кепський.

Саме так, гріхи – це єдине, що загрожує нині Ордену, який сягнув вершини свого розквіту і могутності, й не так його, Гросмейстра власні, як братів. Вперше за останні два сторіччя Великого Магістра обрано Великим капітулом не одноголосно. Четверо братів нижчих рангів й священик не вагалися у його виборі, а от традиційна вісімка високопоставлених рицарів цілковитої одностайності не виявила. Ясна річ, закаламутив воду перед смертю братик Конрад (нехай його Господь простить, а я не годен), але ж не він присилував голосувати «проти» Вернера фон Теттінгена, досвідченого комтура замку Ельбінг. Відомі йому імена й інших недоброзичливців, котрі, можливо, тримають про запас й інші засоби. Не злякалися ж Божої кари їм подібні, вбивши Великого Магістра Вернера фон Орцельна у святая святих – Високому замку Марієнбургу. Вклали кинджал у пазурі розбещеного содоміста, якого сам сатана всунув до братства, а самі вмили руки.

Під раптовим натиском цієї думки, яка трохи зіпсувала йому нічну розмову із самим собою, Ульріх фон Юнгінген відкидає з ніг легкого коца (у спальні Великого Магістра завдяки німецькій винахідливості завжди тепло) й, звівшись на ліктях, окидає зором підсвічену лампадою чималу келію, де так дивно поєднано цісарську розкіш з ченецькою невибагливістю. Ложниця тут така ж, як і у звичайного сержанта, зате лише один бацинет,[8] що покоїться на верхній полиці шафи для його бойового рицарського спорядження, коштує, либонь, цілий маєток.

Розп’яття над лампадою таке ж, як у келії рядового ченця – напівбрата, зате тутешні стіни покрито дорогоцінною зеленою фарбою,[9] немов всипано їх силою силенною дрібних діамантів.

Ці коштовні стіни – зі секретом: крізь непомітні слухові отвори Гросмейстер може дослухатися до балачок рицарської варти, яка чатує у сусідньому з його опочивальнею передпокої й не має права ні на хвильку відволіктися чи не приведи Господи задрімати.

Але наразі там тихо, зате з боку потайних дверцят у стіні, яка сусідить зі службовою кімнатою Великих Магістрів, йому чується спів. Попервах здавалося, що це у Нижньому замку сержанти й зброярі розвантажують з возів привезені вчора увечері з Гданська камінні й чавунні ядра й співають. Потім до тих звуків долучилося кумкання жаб у Ногаті[10] й тьохкання солов’я – щось неймовірне, бо ж холодна осіння ніч міцно обіймає Марієнбург. Наразі усе стихло, але по короткому часі знову почувся спів, цього разу начебто з боку каплиці Святої Катерини.

У свої п’ятдесят все ще дужий, як тур, Ульріх фон Юнінген вважався одним з кращих рицарів Ордена, однак від часу, коли став Великим Магістром, він вже не брав участі у турнірах, котрими, як і полюванням, прикрашали свої рідкі мирні будні хрестоносці; і все ж мало хто з них, а тим паче з «гостей» ризикнув би вийти на двобій з ним на списах, або ж на мечах чи сокирах. Проте нинішньої ночі давно вже не знаний первісний острах пойняв його душу: не лякала його зустріч навіть з ватагою ворогів-людей, але таки побоювався він нечистої сили, яку вони могли наслати у замок.

У полотняних спідніх Ульріх фон Юнінген босоніж підійшов до розп’яття й тричі захистивши себе Хресним знаменням, після короткого розмислу натяг на міцні стовпи-ноги білі суконні штани, накинув на округлі горби плеч такий же білий напівкафтан з нашитим суконним гербом Великого Магістра,[11] взувся у черевики з волячої шкіри й, підперезавшись гаптованим нитками із золота товстим шкіряним поясом з мечем, над клинком якого кілька років чаклували найкращі німецькі ковалі, вислизнув через потаємні дверцята до кімнати Великих Магістрів.

Відсіль через масивні двері з мореного дуба можна було потрапити до Великого рефектарію, а іншими, дещо меншими, пофарбованими у біле з неодмінним чорним хрестом посередині – до каплиці Святої Катерини. Лише Великий ризничий й Гросмейстер мали ключі до неї, й не було на світі більш недоступного для простолюдинів – християн місця для спілкування з Богом, ніж ця каплиця. Тим часом королі, герцоги й інші титуловані особи Європи нерідко благовійно вислуховували тут з Великим Магістром святу месу,[12] надто після вдалих нічних перемовин. Відтак каплиця своєю коштовною вишуканістю мала довершувати неймовірні враження високих гостей від багатства й могутності ордену; навіть позолочений аналой перед Царськими воротами привезено з Італії, а іконостас став витвором рук і душі кращих німецьких художників. Незрівняну красу Святої Катерини, велика ікона якої промінилася божественним світлом ліворуч образу Спасителя, зумів донести до суворих братів-рицарів Альбрехта Дюрера.[13]

У каплиці стояла така тиша, що Гросмейстер чув не лише свою обережну ходу, а й власне дихання; він осінив себе тричі Хресним знаменням перед суворо-лагідним образом Спасителя, так само віддав духовну шану Георгію Побідоносцю, а затим підійшов до ікони непорочної нареченої Ісуса Христа.[14] Доля цієї дивовижної жінки, житіє якої він пізнав достеменно, вже ставши Великим Магістром, якоюсь мірою стала для Ульріха фон Юнгінгена повчальною загадкою, а ще більше – джерелом духовної міці, позаяк вороги – близькі і далекі – повсякчас прагнули усілякими засобами (і «чорними» пазурями теж) уразити його душу кволістю і гріхом.

Наразі у його спальні гучно ляснуло, немов вистрелила пищаль (Гросмейстер одразу збагнув, що сталося) затим відтіль донеслися голосна люта лайка його охоронців, короткий подзвін заліза, кілька таких же коротких стогонів.

«Господе милостивий, – пробурмотів Великий Магістр з болем приниження, навіть з жахом, – лукавий надурив, немов сержанта….» Вихопивши з піхов меча, Ульріх фон Юнгінген зі спритністю молодого молодого напівбрата[15] рвонув з каплиці до своєї келії; у ній і справді побував дідько: четверо рицарів-охоронців, котрі кинулися на сигнал тривоги, конали біля дверей й посеред спальні – з глибоких дір на їхніх панцирах юшила густа кров, розтікаючись по коштовному паркету.

У келії Великого Магістра знаходилося кілька тайників, обладнаних хитромудрими тривожними пристроями; у одному з них зберігалася герма Святої Варвари[16] й диптих[17] на її честь – на щастя Гросмейстера страшний нічний злодій взявся попервах хазяйнувати у іншій схованці, де зберігалися секретні листи Гросмейтера. «Це не дідько помилився, – відзначив подумки Ульріх фон Юнінген, – це Господь вчасно втрутився…».