Читать книгу Притча про нових Маккавеїв - Валерій Гаєвський - Страница 3

Перкун,[18] либонь, добряче ганяв вельнаса[19] цього напоєного літньою красою долини Свинторога[20] вечора, бо ж не випадково у голові Великого князя Литовського Гедиміна вродилося кілька вельми слушних загадів й думок. Накинувши поверх шовкової пурпурової туніки теж пурпурову[21] атласну мантію, прикрасив голову королівською короною й звелів головному дворецькому, аби до нього негайно з’явився Криве-Кривейто[22] Лиздейка, якого після розгрому хрестоносцями поселення Ромів[23] разом з іншими численними жерцями поселив біля Замкової гори, аби вони день і ніч берегли священний вогонь у храмі Перкуна, зведеного ще Міндовгом[24] а, головне, завжди були під княжою рукою.

Таємнича гра із життям, якого керував Верховний жрець, оберталося не лише довкола діяльності войдил,[25] він також ревно опікувався вкрай потрібному Великому князеві щоденними заняттями путтонів,[26] пустонів,[27] вейонів,[28] жваконів,[29] сейтонів,[30] канну-раугісів[31] й зільнеків.[32]

Лиздейка постав перед Гедиміном у грубому домотканому балахоні зате на крупній, вибіленій довгими літами голові яріла золота митра, дарована йому Великим князем після пророчої розгадки його віщого сну у долині Свинторога.[33]

– Милостивий князю, уклін тобі з вечором, – привітався Верховний жрець.

– Добро й тобі, волхве Перкуна, з приходом.

– Великому богу воїнів я слуга, а тобі, милостивий княже, раб, то й повинуюся.

– За це я й шаную нашу правічну віру, – зичливо відказав Гедимін й жестом правиці припросив старця присісти на застелену парчою широку дубову лаву під вузьким вікном зі стріловидним верхом.

Бо ж верховні жерці візантійського Бога навіть князів вважають своїми рабами. А папа Римський цілим світом багне правити.

Жрець вкляк на лаві, а Гедимін ходив перед ним по князівській палаті туди й сюди.

Криве-Кривейто здогадувався: навіщо його, непохитного сторожа древньої віри, головного провісника, кликано до володаря, котрий вже сягнув такої могутності, що титулує себе «Королем литовців й Русі».

– Милостивий княже, мовив він, – Перкун знає, що ти довіку залишишся вірним йому. За це й дарує тобі талан у битвах з лівонцями. Але не вводь у спокусу своїх одновірців, запрошуючи в нашу столицю католицьких ченців.

На тих словах він звівся на ноги, аби показати, що устами промовляє не лише Верховний жрець, а передусім його смиренний підданий. Та Гедимін наказав йому сидіти, а сам і далі міряв палату великими пружними кроками.

– Коли я послухаюся твоєї поради, Лиздейко, то скоро буду воювати з усією Європою. Врешті решт ти ж миришся з полоцьким архієреєм.[34] Я не собі душевного спокою бажаю, а усім своїм підданим. Перкун зробив з мене не лише воїна, а й короля. Тож маю діяти по-королівськи.

– Милостливий княже, – смиренно відказав Лиздейка. – Я вже старий і вмерти для мене – невеликі труднощі. Багато гірше те, що твоя королівська доля розривається між богами. Відтак може трапитися так, що і Перкун не захистить тебе.

– Подбай, Лиздейко, краще про свою безпеку, – мимохіть вихопилось у Гедиміна, та враз опанувавши себе, він примирливо мовив:

– Навіть Папа Римський не може відгадувати майбутнє, бо його знає лише їхній Бог. Ти ж, Лиздейко, умієш це робити. Тебе страшить лише моя смерть?

– Від цього страху я звільню тебе, милостивий княже. Вона ще неблизько…

– Далі, далі! – зажадав Гедимін, – щасливих королів не буває… І безгрішних теж. Я ж прагну, аби великим і щасливим було моє королівство. З усіх усюд до нас вже їдуть не лише ченці, а й ювеліри, ремісники, кунці. Кажи що знаєш – все повинен знати я…

– В ім’я Перкуна, великий княже, більше не питай мене… Втім, чекає тебе перемог чимало, а одна з них запам’ятається й нащадкам.[35]

Гедимін з усією силою вдарив себе по обтягнутому шкіряними панчохами стегну.

– Годі, старий. Виконати волю Перкуна – не злочин! Ти не переді мною сидиш – на лезо долю королівства ставиш.

– Милостивий княже, на лезо меча усі твої воло діння поставить Хрест…

– Лиздейко, – підсумував великий князь, – вперше бачу, що твої пророцтва навіяні стражданнями. Ти віддав життя служінню нашим Богам і хочеш захистити передусім їх. Сперечайся відтак з собою, а не зі мною. Перкун не потребує ні твого, ні тим паче мого захисту. Іди з миром, Лиздейко. Звели войдилам принести сьогодні біля священного вогню щедрі жертви Перкуну. Шістьох баранів й одного бика візьмете з моїх табунів.

Коли Криве-Кривейто у супроводі двох вілкатсів[36] дрібним підтюпцем подався виконувати волю Великого князя, Гедимін викликав писаря; його черговий лист Папі Римському Іоану XXІІ був взірцем християнської смиренності як і личило справжньому королеві.

* * *

Священний вогонь на вівтарі храму Перкуна, висікаючи зливу сліпучих відблисків з крупних смарагдових очей ідола, надавав їм саме тієї грізної сили, якою і мав володіти бог-громоверожець, покровитель литовських лицарів. Височенна бронзова статуя із золотою головою була встановлена у храмі Гедиміном одразу після його сходження на великокняжий трон; її оточували накриті золотим дашком чотири могутні стовпи з мореного дуба, прикрашені густою тонкою різьбою, – ось таким чином гадав володар Литви вмилостивити Перкуна за важезну образу, вчинену Міндовгом. Тисячі літ у древньому капищі, спорудженому у священному гаю біля злиття рік Вільні й Вілії, не вгасав священний вогонь, над яким виріс дерев’яний храм; одного ж чорного дня ще на пам’яті батьків Лиздейки вчинено злочин, вага якого розчавить будь-яку людську істоту. Вогонь загашено, чотирикутна споруда з товстими кам’яними стінами поповзла над священним місцем високо вгору; князь Міндовг називав її «собором», але так тривало недовго – Перкун невзабарі жорстоко покарав його.[37]

Вогонь цей могутніший усього, що є на їхній землі, земля ж могутніша за людину, і не вистояти литовцю супроти долі, якщо він не вдихатиме запахів рідної землі, якщо не повернеться до своїх основ завдяки землі до вогню, що пахне горілими бурштином, живицею й дубовими полінами зі Священного гаю. І ніколи й ніде не буває вогонь ближче до людини, а земля-закоханою у людину, як тільки тут, перед грізним уособленням Перкуна, милостиво приймаючого безкровні жертви.[38]

На великих срібних тацях весталки[39] вносять нарізані великими шматками зварені баранину й яловичину, обкладені корінням трав зі Священного гаю й ставлять перед ідолом, аби Перкун теж взяв участь у священній трапезі.

Білих баранів й бика зарізано жертовним ножем одним з найвправніших войдил[40] біля глухої західної стіни храму, там же м'ясо зварено у великих мідних казанах вуршайтами[41] й розкладено по тацях. А ось подати жертовні страви Перкуну – то жіноча справа; служниці священного вогню на відміну від лаум,[42] котрі теж перебували на службі у Криве-Кривейто, були переважно молодими і вродливими, бо ж слугували навіки молодому володарю, князю духів-охоронців й духів-провідників у потойбічний світ, живішому від усього живого у лісах, на землі, в небесах, і воді.

…Зводити собор Міндовг запросив будівничих з Вормсу,[43] які і скопіювали тамтешній по-німецькі масивний собор з важкими конічними вежами (наразі на них вже не було позолочених фігурних хрестів) й трьома нефами[44] всередині, центральний з яких вивищувався над двома бічними, відділений товсти- ми колонами з пісчанику, пофарбованими у пурпуровий колір.

На вугластих старечих плечах Лиздейки – теж пурпурова мантія з витканим золотими нитками на спині зображенням Перкуна, підперезана кілька десятків разів шовковим білим поясом;[45] за ним врочисто завмерли Еверто-Криве, Криве, Вуршайти, Потаніки та інші жерці, кожен з яких опікується окремою важливою справою у розгалуженому духовному господарстві Верховного жерця, і є охоронцями й тримачами таємних тисячолітніх знань, що дозволяють їм спілкуватися з богами і демонами. З лівого нефу в божественне дійство покірними очима взираються княжі люди, зодягнуті у підперезані широкими, оздобленими золотом, сріблом й коштовним камінням, кабати й вузькі штани з підшитими шкіряними підошвами. Посеред них – Гедимін; туніку він змінив на жовтий жакет з накинутим на голову стоячим коміром-капюшоном, поверх нього – коротка багряна мантія з княжим гербом[46] – покровителя воїнів Перкун має бачити перед собою передусім лицаря, а вже потім державця. У правому нефі різноголосо, наче птаство у священному гаї, виводять древні мелодії бурти;[47] коли принесено останню тацю з жертвенною стравою, вони замовкають…

Криве-Квейто підносить угору руки й починає виголошувати заклинання, просячи у Перкуна допомоги Великому князеві і його підданим.

– Ши-и-у! Ши-иу! Ши-иу! – гортанно допомагають йому інші жерці.

Священний вогонь сягає вже близько двох саженів; тихо й повільно він піднімається угору, і усі починають розуміти: сьогоднішні жертви – недаремні. Наразі перед Лиздейкою постає незвичайної краси весталка; Криве-Кривейто здогадується, що це дух у її образі вийшов із живого вогню, але вілкатс, обов’язком якого є охороняти Лиздейку, думає інакше. Він стрімким вовчим кидком долає відстань між убивцею й пустою капелою,[48] де хоронився від цікавих очей, й по-вовчому точно відрубує коротким мечем ніжну рученьку вродливиці із затиснутим у ній тоненьким стилетом. Так само спритно він відтягує волаючу від болю і невдачі убивцю у потайні дверцята за вівтарем, і попервах не усі у храмі, -навіть Криве-Кривейто, усвідомлюють: що ж таке сталося?

…Вже після безнадійного допиту невдахи-весталки, (вона окрім проклять нічого не зронила із запечених вуст).

Великий князь Литовський провідає вранці Верховного жерця Лиздейку і той, змушуючи ворушити власний язик, з великими труднощами не вимовить; а простогне:

– Ві-і…! Ві…! Вілкатсів, княже, збережи. Нашу віру вони не врятують, а державу зможуть…