Читать книгу Закоханий Бурундук та інші розбишацькі історії - Иван Андрусяк - Страница 1

У Центрштаб

Шифрограма № 1

29 березня, 14.32 за київським часом

Доповідає агент Гридень

Завдання: відстежити маршрут Об’єкта, його контакти й, по можливості, місце дислокації.

Звіт про виконання:

Прийняв Об’єкт на виході з пункту Ш.

Об’єкт не сам – з ним особи Л. К. і О. З., присутність яких ускладнює виконання завдання. Особливо О. З. – якщо вона мене помітить, будуть непереливки, адже О. З. – моя однокласниця й знає, де я живу. Скаже, що нам по дорозі, і доведеться щось вигадувати – пояснювати, чому йду не додому, а сам не знаю куди…

Треба бути обережним!

Ага, ледь не забув. Прикмети: Об’єкт у пальтечку світло-зеленого кольору, на ногах темно-червоні чобітки, на голові червона шапочка з кількома чорними смужечками. З-під шапочки визирають дві каштанового кольору косички завдовжки сантиметрів… гм… хтозна, скільки там сантиметрів! Одне слово, не довгі й не короткі – саме впору…

(Ото було б дивно, якби я на перерві кинувся вимірювати їх лінійкою – одразу всі щось би запідозрили, а сам Об’єкт мав би мене за ідіота…)

Стоп! Не відволікатися! Продовжую опис прикмет: косички закріплені не бантиками, а гумочками з пластмасовими прикрасами у формі квіточок червоного кольору.

При собі Об’єкт має темно-зелений наплічник із фабричною наліпкою на клапані – здається, там зображений Ґарфілд. До замкa наплічника припасований брелок у формі м’якої іграшки – здається, кошеняти, але точно встановити складно, бо я тримаюся віддалік, щоб не потрапити на очі Об’єкту, а тим паче О. З.

Осіб супроводу, Л. К. і О. З., описувати не буду – їхні прикмети не мають стосунку до операції. Скажу коротко: обидві – істоти капосні, і справ із ними краще не мати.

Так, що далі?

Ага: Об’єкт рухається правим боком вулиці Карпенка-Карого до перехрестя з вулицею Петлюри.

Авжеж, мені краще перейти дорогу заздалегідь – оперативне чуття підказує, що далі Об’єкт зверне ліворуч на Петлюри, а О. З. піде прямо по Карпенка-Карого. Я теж мав би йти прямо, вслід за О. З., лише на наступному повороті звернув би праворуч на Липову. Але тепер мені туди не треба, тепер у мене інше завдання…

(Яке, в біса, оперативне чуття?! Просто мені додому на Липову, а вона завжди звертає на Петлюри. Але цього у звіті про операцію вказувати не будемо.)

Добре, що на Карпенка-Карого не так багато машин і можна перейти дорогу, не привертаючи надмірної уваги. На Петлюри це б не вдалося – там рух набагато інтенсивніший.

Та-а-ак, підійшли до перехрестя. Я вчасно сховався за великим деревом. Що це? Тополя, мабуть. Без листя відразу й не скажеш, але за корою – ніби тополя. От цікаво: досі ніколи не придивлявся, які тут дерева ростуть…

Еге ж, розійшлися: О. З. перейшла на світлофорі вулицю Петлюри й пішла прямо по Карпенка-Карого. От нахаба – ще й озирається! Чи не мене виглядає? Дякую тобі, тополе, за те, що ти така розлога!

Об’єкт і супровідна особа Л. К. звернули ліворуч на Петлюри.

Ні, виходити з-за тополі ще не час – можуть мене помітити. Хай вони спершу зайдуть за ріг будинку. Звісно, я їх тоді на якийсь час загублю з очей – але нічого, так надійніше. Той будинок довгий, нікуди вони від мене там не дінуться. А Петлюри – вулиця людна, легко затесатися поміж натовпу…

Ага, зайшли. Ну, уперед!

Так і є – вони й до половини будинку ще не дійшли. І людей на вулиці не так вже й багато виявилося. Треба було ще трохи під тополею постояти. Бо оглянуться – а я тут, мов на долоні…

Чого ж вони такі повільні?! Про щось собі базікають, вирегочуються, аж підстрибують… Хоч-не-хоч, доводиться стовбичити посеред тротуару, привертаючи увагу.

Що в таких випадках має робити справжній розвідник? Розглядати афішу? Так і афіш тут немає. Навіть галімої реклами – скрізь вона, тільки не там, де потрібна! І газети немає, щоб удати, ніби читаю, а насправді нишком проробити в ній дірку.

Ага! Це ж елементарно, Ватсоне! Шнурівки! Як же я відразу не здогадався…

Присідаю, старанно перев’язую шнурівки на обох черевиках. У бік Об’єкта й супровідної особи принципово не дивлюся – хай пройдуть якомога далі, це не страшно, я їх наздожену. Якщо йтиму швидко, і навіть якщо доведеться підбігти – це все ж менше привертатиме увагу, ніж коли б я плівся й витріщався на все довкола, ніби вперше бачу…

Ну, досить – тепер можна й підводитися…

От блін!

Авжеж, я знаю, що у звітах про оперативне стеження не пишуть «от блін», та й казати так негарно – але вибачте, вихопилося. Бо що ти тут гарного скажеш, коли ні Об’єкта, ні особи супроводу я попереду не бачу, зате раптом звідкись узялося ціле стадо людей, хоч перед тим на вулиці майже нікого не було… Це ж справжнє западло, що не кажіть!

Якомога прудкіше петляючи поміж перехожими, я проминаю один будинок, другий… Куди ж вони могли подітися? Не може бути, щоб Об’єкт мешкав так близько… Ага! Онде, у дверях господарчого супермаркету, мигнуло щось схоже на каштанового кольору косички завдовжки хтозна скільки сантиметрів. Усе ще роззираючись – а раптом я помилився – повільно суну до тих дверей. Де б тут заникатися? Звісно, за кіоском. Роблю вигляд, що старанно вивчаю виставлений у його вітрині ширнепотріб: жувальні гумки, шоколадні батончики, чіпси, сухарики, газовані напої, пиво, шкарпетки… Гм, щось тут виразно зайве, – мимохідь завважую боковим зором, а сам «пасу» двері супермаркету. Хвилини повзуть, продавчиня з-поза кіоскового товару зиркає на мене підозріло – звісно, їй дивно, що можна так довго вибирати серед отих жувидел і плямидел. Може, купити якого «Снікерса», щоб не витріщалася? Та ні, ще зуби поламаю…

Одне слово, трохи ще покрутився, а тоді – будь що буде – вирішив зайти всередину й перевірити. Та ж навіть якщо «спалюся», ніхто мене там не з’їсть! Кому відомо, що в мене тут операція, а не просто мама послала купити якого-небудь прального порошку…

Спершу роззирнувся, чи немає Об’єкта в черзі до кас. Ні, немає… Певно, вона десь там, у нутрощах магазину – за стелажами не видно. Тут же купа стелажів з усілякою косметикою та іншими дівчачими прибамбасами. Вони ж, дівчиська, на ті цяцьки можуть годинами витріщатися. Можна десять «Снікерсів» згризти, доки дочекаєшся. А так хоч напевне знатиму, щоб даремно не стовбичити…

– Бондарук! А ти що тут шукаєш?

Отакої! Це ж Коза, себто Керя! Ото вляпався!

Хоча, чому вляпався? Це ж магазин – мало що мені тут може бути потрібно…

– Доброго дня, Маріє Іванівно.

Керя – це ми так скорочено нашу класну керівничку позаочі називаємо. Або ж Коза – бо в неї дівоче прізвище Козинюк.

– Та ж бачилися ми сьогодні, Іване, – якось так дивно усміхається вона.

Справді, лоханувся я…

– Ну-ну, не шарійся. Що ж ти тут шукаєш?

– Та ось, мама пральний порошок попросила купити, – кажу перше, що спало на гадку.

– А-а-а, то ти теж блукаєш поміж стелажами. У цих супермаркетах є така погана звичка час від часу переставляти товар на прилавках. Це в них називається мерчандайзинг чи якось так… Щоб люди купували не лише те, до чого звикли, а й на новий товар звертали увагу. По-своєму вони, певно, праві, але ж це страшенно незручно! – довірливо заторохтіла мені Керя. – Та нічого, я тобі допоможу. Я вже знаю, куди вони відділ побутової хімії перенесли.

– Дякую, Маріє Іванівно. Я сам, – пробую відбитись, але це марна справа.

– Ні-ні, Івасю, не переймайся. Мені зовсім не важко. Навіть приємно. Ось тут він, цей відділ… А твоя мама яким порошком користується?

– Та я не пам’ятаю його назву. Я тільки з вигляду впізнаю упаковку…

– Ет, хлопчики-хлопчики, – добродушно всміхається на це Керя.

– Ось цей, – показую на перший-ліпший.

– Чудовий вибір! – несподівано тішиться Керя. – Я теж цим користуюся.

«Ранкова свіжість з ароматом лимону»! Але знаєш, краще відразу брати велику упаковку, так набагато дешевше виходить. Чи, може, у тебе грошей не вистачить?

– Вистачить, – кажу я, і слухняно беру чималий пакетисько, майже мішок, бо все ще сподіваюся відклеїтись від Кері й залишити його десь перед касою, не купивши. Звісно, у кишені в мене новісінька п’ятдесятка, але ж я на айфон збираю, а не на пральний порошок.

Однак відклеїтися не вдається.

– А у твоєї мами яка знижка на дисконтній картці? – робить «хід конем» Керя.

Але це ще шах, мат чекає мене попереду.

– Три відсотки, – бовкаю я.

– О! А в мене п’ять! Ну, ти за моєю дисконтною карткою купиш. Усе ж економія. Життя тепер непросте, Івасю, так що мама лише зрадіє…

А оце вже мат!