Читать книгу Закоханий Бурундук та інші розбишацькі історії - Иван Андрусяк - Страница 3

Доки я поїв, доки те-се, доки з уроками посидів – дзвінок у двері.

Ага, ось і Іванюк.

– Натренувався? – питаю з порога.

– Еге, – крякнув він задоволено. – Хоч, прийомчик покажу?

– Ні! Тренуйся краще на… Васі.

Вася – це скелет у кабінеті біології, вічний об’єкт наших жартів.

– Душно в тебе, – каже Іванюк і підморгує. – Пішли, погуляєм. Весна надворі.

– Не пішли, а ходімо, – відповідаю йому, одягаючись.

Справді, краще на вулиці поговорити. І заодно продовжити операцію. Адже справжня розвідка – це не лише візуальне спостереження, а передовсім збір даних. Різноманітних. З усіх можливих джерел. Ось хоч би й від Іванюка. Не те щоб він був дуже компетентною особою, але щось трохи знає. Оце «щось трохи» ми в нього й вивудимо. І буде він у нас «інформатор І», або ІІ, якщо коротко.

Тільки треба дуже обережно, щоб він не пронюхав про справжню мету моїх розпитувань. Бо Іванюк – та-а-акий базікало… Ще й потім знущатися з мене буде, якщо забагато дізнається.

Отже:

У Центрштаб

Шифрограма № 2

29 березня, 18.49 за київським часом

Доповідає агент Гридень

Завдання: провести переговори з інформатором І.

Не виказуючи своїх справжніх намірів, вивідати в нього все, що йому відомо про Об’єкт.

Звіт про виконання:

Щойно ми вийшли з під’їзду, як Іванюк за своє:

– Ну, колися! На кого ти запав?

– Та ні на кого, – пробую відбріхуватись я.

Головне: відбити перший натиск і розговорити інформатора, а далі буде легше.

– Чо ти морозишся? Ми ж друзі.

Про те, що «ми ж друзі», він зазвичай згадує перед кожною контрольною, коли треба списати. Для справжнього розвідника надто елементарний прийом, щоб на нього купитися.

– Правда, ні на кого, – переконую я. – Просто хочеться дізнатися, що на тих дискотеках такого відбувається. А то я все, знаєш, удома сиджу. А життя, як то кажуть, проходить мимо…

– Знущаєшся? – підозріло зиркає Іванюк, уловивши мій звичний насмішкуватий тон.

– Та ні, – намагаюся щиро дивитися йому у вічі. – Справді цікаво. Треба ж колись починати. А від кого я дізнаюся правду про те, що мене там чекає? Лише від тебе. Ми ж друзі, – кажу до Іванюка його ж тоном.

І хоч він і футболіст, а розуміє, що піймався… Зрештою, футболіст – це майже те саме, що й боксер, лише мізки трішки ціліші. Іноді це дається взнаки.

– Ладно, – махає він рукою. – Так що тобі розказать?

– Ну, хто туди ходить?

– Та всі. Коля Музичук, Вітя Боронило… Весь наш клас. Тебе тільки всі чекають, ги-ги…

– А з інших класів? – не ведусь я на його кпини.

– Та ж кажу: всі! І паралельний, і старші, і навіть менші декотрі. Наталка Плугатарка з сьомого – думає, що вона дівка, хе-хе… Ти конкретно кажи, а то ходиш вокруг та около!

– Ну, скажімо, Люда Костенко, Анжеліка Петренко, Віолетта Кравчук…

(NB: Люда Костенко– особа супроводу Л. К., подруга Об’єкта.)

– Анжелка?! – аж скинувся на радощах Іванюк. – То ти на Анжелку запав?! – і зареготав так промовисто…

– А що?

– Та нічого, хе-хе… Усе правильно. Анжелка – женщина опитна. А з опитними краще, хе-хе, половую жизнь починати.

– Та ну? – не йму віри я.

– А ти не знав? – тішиться Іванюк. – Ото тюхля! Та з Анжелкою вже весь наш клас і весь паралельний перецілувався. Крім тебе, хіба. А коє-хто, кажуть, і єщьо шо-то… Хе-хе… Я теж її на минулій дискотеці трохи прижав в углу й позажимав. Там у пазусі, я тобі скажу, таке можна намацати…

– Ну, Анжелка мене мало цікавить, – якомога недбаліше махнув рукою я, хоча про те, що можна намацати в пазусі, не відмовився б і далі послухати.

– А хто? Людка? Теж не святая! Хоча тормозну жидкость у башку залити встигла – цілуваться ще сяк-так, а далі не пускає. Хоча, може, не всіх – там Вітя Боронило коло неї топчеться, клинці підбиває, – то з ним вона постоянно й лижеться…

– А інші дівчата з тієї компанії?

– Та які там дівчата! – щиро здивувався Іванюк. – Наша Лєнка і Зірка ота дурнувата? Я з Лєнкою в садочку на одному горшку сидів – як я після цього можу її сприймати за дівчину?!

– А Зірка?

– Ота кікімора?! Ну, то вопше! З нею ніхто цілуватися не хоче, бо в неї язик як бритва.

Я остовпів!

– Колеться при поцілунку, чи що?

– Ги-ги! Ну ти й дурак, Бурундук! Бритва ріже, а не коле – пoйняв? Больно умна вона і триндить багато. Ну, як ото ти іноді, коли на тебе найде… Скаже два слова – як обпече! До такої недотроги й не підступишся, де вже там тіпа цілуваться… Хоча танцювати вона вміє, це факт. Але ж так мір устроєн, що і в кікімори должна буть якась позитивна риса…

– Чекай! А чого ви взагалі на ті дискотеки ходите? Цілуватися, чи що?

– А чого ж іще?! Бурундук, наконєц-то ти прозрєл! Діскач для того ж і є, щоб мальчікі-дєвочкі, шури-мури…

– А потанцювати?

– Танцювать туди хіба такі, як твоя Зірка, ходять. Прибацані! Ну, або ті, яким нєчєво тєрять, але, може, вони ще на шось надєються. А нормальні люди ходять туди з совєршенно другою метою, ги-ги… Це хорошо, шо ти нормальним чєловєком стаєш. А то я вже, знаєш, думав шо-то підозрювать. Придивлявся, чи в тебе часом голубізна в очах не світиться…

– Що світиться? – здивувався я.

– Ну, що, може, ти ето… сінєнькій.

– Баклажан, чи що?

– Ги-ги! Баклажан! Ето ти класно сказав, Бурундук! Надо запомнить, – аж підскочив на радощах Іванюк.

Я стенув плечима – подумаєш…

– Кстаті, – додав Іванюк, – зря ти з «Контакту» видалився.

Там дуже зручно домовлятися, хто куда ідьот, а главноє – з ким…