Читать книгу Закоханий Бурундук та інші розбишацькі історії - Иван Андрусяк - Страница 2

У шкільній куртці, з наплічником, повним підручників, і одночасно з великим пакунком, майже мішком, прального порошку я був схожий на придурка. І кисла міна, з якою я плентався, час від часу перекладаючи той мішок з руки в руку, ніби він був бозна-який важкий, виказувала мене сповна.

Ні, мішок таки важкенький, ясна річ, але ж не настільки, щоб аж так коло нього згинатися. Насправді значно важчим було розуміння того, що я вляпався. Може, не по вуха – але по шию точно. Тому що мама вже мала би бути вдома, у неї сьогодні лише дві перші лекції, за часом це як мої чотири уроки, а їх у мене було шість, плюс іще й операція, яка так невдало закінчилася. Так що була лише примарна надія на те, що мамі вляпають якесь незаплановане засідання кафедри чи іншу дурню, яка затримає її на роботі; або що вона вирішить Любу зі школи-садочка трохи швидше, ніж зазвичай, забрати (Люба – це моя менша сестричка, першокласниця, але її перший клас і далі в садочок ходить: до обіду уроки, а по обіді ігри); ну, або мама саме тепер здогадається в магазин вийти, чи, може, до перукарки – учора вона казала татові, що на носі весна, а отже, саме час покращити собі настрій новою зачіскою. Ось якби й у мене від такої дурнички міг настрій покращуватися…

Але, швидше за все, мама вдома – і скажіть, будь ласка, як я поясню їй появу мішка цієї гидкої «Ранкової свіжості з ароматом лимону», формула якої ідеально збалансована для вашої пральної машини»? Ну як поясню?! Що такого придумаю, щоб мама в це повірила й не ставила дурних питань?! А якщо раптом удома ще й тато – о, я знаю, що він зробить. Він принесе термометр і з цілком серйозною міною змусить мене, як маленького, міряти температуру. Тато в таких випадках уміє всмак познущатися…

І тут раптом забелькотів мій мобільний. Невже мама справді на роботі затримується? Пожбуривши під ноги остогидлий мішок, я похапцем дістав слухавку. Ні, це не мама – це, чорт забирай, Іванюк. Як завжди, невчасно – карма в нього така. Ой! А може, тим часом у нього мішок переховати, доки якусь переконливу версію придумаю? Його ж батьків зазвичай цілими днями вдома не буває.

– Агов! Ти вдома? – одразу ж кричу йому в слухавку.

– Та яке вдома! Ти чо, з дуба довбнувся? На треніровкі я, – чую добре знайомий суржик. – А ти вже прийшов?

– Суну ще… – зітхаю я.

– Чо-то ти затормозив.

Я знову зітхаю. Це ж треба було так забембатися, щоб забути, що я й операцію сьогодні планував саме тому, що в Іванюка тренування, і він після уроків іде на стадіон, футболіст хрінів. А якби не це, то довелося б разом додому сунути, як зазвичай, і операції настав би кирдик. Капут, себто. Хоча, він їй і так настав…

Іванюк – це мій однокласник і типу друг. Колись ми з ним увесь час билися – точніше він мене щоперерви діставав, за винятком хіба тих днів, коли в нас бувала якась контрольна і її треба було в мене списати – тоді мусив піддобрюватися. Та контрольні бувають не так і часто, а бажання вивищитися в Іванюка виникало постійно, бо в мене ніяк не виходило дати йому здачі. Як не старався, що не вигадував – а не виходило, і край. І так тривало доти, доки я не спробував вигріти собі з яйця маленького чортика.[1] Тоді був великий скандал, мене навіть до директора тягали й батьків у школу викликали – одне слово, я на кілька днів став шкільною знаменитістю. Ото після цього якось так вийшло, що ми з Іванюком подружилися. Точніше, він перестав мене діставати й почав спілкуватися. Виходить це в нього трохи кумедно – ну, та хто як уміє…

– Альо! Ти чо, заснув? – чую в слухавці.

– Ще ні, – знову зітхаю. – Але можу заснути. Так що швидко кажи, чого тобі треба, доки хропіння не почув.

– Та я тут вспомнив… Ти моїх предків по дорозі не встрічав?

– Неандертальців, – питаю, – чи кроманьйонців?

– Ну шо ти за чєловєк, Бурундук! Я до тебе дєло імєю, а ти понти ганяєш! Кажи: встрічав чи ні?

– Та ніби ні.

– От і добре. Як встрітиш, і вони спросять про контрольну з алгебри – то ми ще не знаємо оцінок. Ну, тіпа, вчителька ще не провірила.

– Та гаразд, – знизую плечима. – А тобі це нащо?

– Та надо.

– І це все?! – роблю вигляд, що обурююся. – Хіба так чесно?

Я заради тебе брехати мушу, а ти навіть не поясниш, навіщо.

– Та надо, кажу! У п’ятницю діскач у школі, а тут мені три бали вліпили. А мене з трьома балами той… предки не пустять. Грозилися! А я там на одну дєвочку запав… Ну, вопшем, тіпа плани в мене, ніззя мені на діскач не йти, вона неправильно поймьот.

– Ну-ну…

– Та мені хотя би до четверга продержаться. Там папа у відрядження їде, а мама добра, вона й так відпустить. Я їй здєлаю шось хороше по дому, то вона відпустить. А папа казав, що ще раз оцінку нижче «шістки» принесу – капєц!

– Кажеш, дискотека… – задумався я.

– Ага. Ну ти поняв…

– Гаразд. Домовилися.

– І своїй мамі скажи! Чуєш, Бурундук? Шоб вона моїм не проболталась при случайній встрєчі.

– Добре. А ти коли з тренування повертаєшся?

– Як завжди, в шесть.

– Зазирни до мене увечері. Поговорити треба. Може, і я з тобою на дискотеку піду.

– Та ти шо! Ето інтіресно… – аж крізь слухавку чути, як він там від вуха до вуха либиться. – Зазирну. Замьотано! – І короткі гудки.

Та-а-ак, ну й заінтригував я його!

Я ж на дискотеки не ходжу – ні на шкільні, ані в місті. Нічого там цікавого немає… А якщо по правді сказати, то я танцювати не вмію. А ще гірше – не знаю, як себе в таких місцях поводити.

Ні, якби вмів бодай танцювати – то це б іще було, як то кажуть, півбіди. Але ж там, розповідають хлопці, треба вміти чіпляти дівчатам на вуха локшину. Що довшу вдається вчепити – то більший маєш успіх.

Насправді я, звісно, знаю багато цікавого, що можна на вуха навішати. От хоч би й про пташок – зяблик саме мені перед носом пурхнув. Красивий такий, у шлюбному вбранні. У нас дівчатка люблять причепурюватись, а в пташок – чомусь хлопчики. Атож – звичайнісінькі пташки, яких довкола багато й уваги на них ніхто не звертає – а якщо придивитися, то там стільки відкриттів можна зробити, що ого-го!

Але хто на дискотеці буде розводитися про пташок? Тим паче, у тій какофонії, яку там називають музикою. Адже музика – це не лише ритм, це мелодика – а там про мелодику й мови бути не може… Ні, на дискотеці десь у місті я, може, і знайшов би, кому начіпляти локшину. Але туди йти лячно, тим паче самому. Туди й Іванюк, певно, сам піти побоїться – хтозна, на кого там можна нарватися. А мені про таке не варто й думати, тим паче, немає жодної гарантії, що там буде вона. А без неї – роботи мені немає, тільки по дискотеках шастати…

Та й у школі – які в мене шанси? Там же будуть наші дівчата, вони мене як облупленого знають. Кого я хочу обманути – сам себе? Але ж і вона там буде майже неодмінно…

Ну, та побачимо.

Ще раз зітхнувши, я підняв свого дурнуватого мішка з пральним порошком і поплентався додому – здаватися…

Звісно, мама була вдома. Звісно, вона здивувалася. Але найгірше не це – найгірше те, що вона образилася:

– Якщо ти так натякаєш, що я не встигла випрати твої улюблені джинси, то май совість! У мене зі статтею на конференцію завал, із курсовими купа мороки, студенти нічого вчити не хочуть… І взагалі: ти вже не маленький, міг би й сам закинути джинси в пралку, засипати порошок й натиснути аж три кнопочки. Не бозна-яка морока, щоб чекати, доки це зробить хатня робітниця!

– Ні, мамо! Що ти! Я про таке й подумати не міг…

Що правда, то правда: нізащо не здогадався б, що мама так мою дурну покупку може сприйняти.

– Тоді до чого оце? – мама люто зиркнула на мішок «Ранкової свіжості з ароматом лимону».

– Ну, ти розумієш… Я йшов… І побачив… І подумав, що воно ж удома згодиться. Ти ж мене часто посилаєш по пральний порошок. То я, щоб зайвий раз не бігати… Тим паче, зі знижкою. Ось, аж п’ять відсотків, – і я простягнув мамі завбачливо збережений чек.

– Ану-ну, – мама взяла чек і заходилася його читати.

Іноді вона мене дивує: ну, що можна вичитати в чеку?!

– Так-так… п’ять відсотків… Мартиненко… Який Мартиненко? Це ваша класна керівничка?

Чорт забирай! Оце так спалився! Хто ж знав, що магазин прописує на чеку прізвище власника дисконтної картки… Виявляється, на чекові інколи теж можна щось вичитати…

– Відповідай!

– Ну, так…

– Вона що, пральним порошком у своєму класі приторговує?! Ну, я завтра піду в оту твою школу – і таке-е-е влаштую…

І тут я злякався по-справжньому. Досить того, що мама на мене через цю дурну ситуацію сердиться, так бракувало ще й із Керею горшки побити на рівному місці.

– Ні-ні, мамо! Керя тут ні до чого! То все я.

– Як ні до чого? Це ж за її дисконтною карткою куплено?

– Так, але я сам…

І тут на мене зійшло осяяння!

І я швидко-швидко забалаболив:

– У мене ж борода росте! Ось, – показую на ледь помітний пушок на підборідді. – То я хотів собі лезо надивитися.

Не таке, як у тата, а інше – я його в рекламі бачив. Ну, і пішов після уроків у той супермаркет, де вся ця чортова побутова фізика і хімія… Там можна самому роздивитися. Не треба продавцеві весь час казати: покажи се, покажи те… А туди саме Керю чорт приніс! І «Чого ти тут?» То що я їй мав казати про леза? Я бовкнув перше, що на гадку спало: ніби ти мене по пральний порошок послала. Ну, а ти знаєш Керю з її вічними добрими намірами… Ще й дисконтну картку мені нагилила й чекала на касі, поки я розплачуся. Інакше від неї б не відв’язався…

Маму це чомусь розчулило.

– Ох, який ти в мене… сором’язливий… І як виріс уже… Але де ще тут борода? Тут ще й… Ну, та якщо ти так уважаєш… – чомусь знітилася вона.

І заходилася мене пестити. Так, ніби я маленький…