Читать книгу Закоханий Бурундук та інші розбишацькі історії - Иван Андрусяк - Страница 4

…Дивно, як життя в книжках відрізняється від справжнього. Відколи в мене все це почалося, я перечитав стільки книжок про кохання, що вже й лік їм загубив. Усі, які були в нашій домашній бібліотеці – у шкільній чи міській брати їх усе ж не наважувався. Та й домашніх вистачало – чого-чого, а книжок у домі, де тато – комп’ютерник, а мама – викладач вишу, ніколи не бракувало – і паперових, і електронних. Але всі вони якісь дивні: кохання в них або велике і смертельно нещасне, або велике і страшенно сопливе, або велике і… взагалі не кохання. Чого тільки не вигадають ці письменники замість того, щоб написати правду…

Хоч правда – вона теж якась дурнувата виходить. Не дивно, що для книжки така правда не дуже годиться. У книжці ж люблять, щоб інтрига була, щоб купу вузлів позав’язувати, проблем нагромадити, перешкод понаставляти, і лише на останніх сторінках раз – і весілля. «Любов до гроба – смертельна хвороба» – таке я колись, іще в класі третьому, вичитав у «Зошиті друзів» Оленки Зайко (кодова назва – особа супроводу О. З.), і мене ледь не знудило, так що я раз і назавжди відмовився собі такого зошита заводити. Бо це ж справжній клондайк банальностей: що тупіше висловишся, то більшою популярністю це користується. Набере, себто, більше лайків «ВКонтактє». Я через це свій акаунт звідти й видалив. Бо напишеш щось цікаве й важливе – і ніхто не звертає уваги. Зате баналюки нарозхват – лайки, перепости:

«Поиграем?! Пришли мнe имя пaрня, aэтo смс oтпрaвь 8дeвушкaм.

Тeпeрь слушaй)!

Кoгдa тeбe oтпрaвят имeнa, знaй, чтo:

1 имя– любит, нo вaм нe суждeнo быть вмeстe;

2 имя– скoро пoявится втвoeй жизни;

3 имя– будущий пaрeнь;

4 имя– муж;

5 имя– врaг;

6 имя– тaйный пoклoнник;

7 имя– бeзумнo любит;

8 имя– никoгдa нe зaбудeт».

Отаке на Оленчиній сторінці знаєте скільки лайків зібрало? Більше сотні! Тьху!..

Ось минулого літа мені вдалося сфотографувати жовну зелену – рідкісну в наших краях птаху. Виставив фото на своїй сторінці «ВКонтактє». День, другий – жодного лайку. На третій день – перший коментар: «а чо вона зелена? ще не созрєла?». Тоді ще один: «хІ-хІ» – і все…

Коментар «хІ-хІ» був, до речі, від Оленки Зайко – саме тієї, яку Іванюк обізвав Лєнкою і сказав, що не сприймає її як дівчину. І він тут правий на всі сто! Я й сам так би сказав, якби про це подумав. Тому що до Оленки можу навіть не підійти, а підбігти. І смикнути, буцнути, обняти за плечі, поборюкатися, а то й шпіца дати. Не всерйоз, ясна річ. А так – по-дружньому. Що в ній від дівчини, крім довшого, ніж у мене, волосся? Ну, так, груди є – і, здається, уже чималенькі, – але хіба я на них колись звертав увагу? То ж Оленчині груди, а не дівчини… До них, борюкаючись, можна ненароком торкнутися – і нічого. Як до плеча торкнувся чи до ліктя.