Читать книгу Українська діаспора - Иван Драч - Страница 2

Виступ на І Конгресі українців незалежних держав колишнього СРСР 22–23 січня 1992 р.

Кажуть, що нас за часів Богдана Хмельницького було стільки ж, скільки і наших північних сусідів. Правда, історик Тарас Гунчак нас попереджає: коли ми приєднувалися за Переяславською угодою, то Москва територіально і загарбницьки вже сягала Тихого океану. Руські, або ж українці, дорівнювали москалям, або московитам. Згодом черкаси, або ж руські, стали українцями, а московити – руськими. Вже сто років тому (перепис 1897 року) українців було до тридцяти мільйонів, а росіян – до п’ятдесяти. Зараз українців у межах України майже стільки ж, як і сто років тому, а росіяни побільшилися втричі, і стало їх сто п’ятдесят мільйонів. Коли б українці розвивалися таким темпом, як росіяни, за цих останніх сто років, їх було б до ста мільйонів. Отож – де ж ми загубили половину свого народу, де ми загубили мінімум п’ятдесят мільйонів, де ми загубили свою половину? І чи зможемо ми коли не знайти їх на запилюжених манівцях історії, то бодай якось або чимось компенсувати болісну і трагічну цю недостачу? Коли живемо кількісно напівнародом, напівісторією, напівминулим, то, може, і напівмайбутнім? Мов паралітики з блискучими очима, – згадайте Лесю Українку.

Я дивлюся на наше велелюдне зібрання, і на душі світло та радісно, як то не часто буває, коли здійснюється, нарешті, давня і велика мрія всього життя. Та водночас не полишає і присмак ще й якоїсь сумоти: і чому ж бо саме нам, українцям, національне єднання віддаровується долею так нечасто, навіть не кожному з наших поколінь? Кому завдячуємо цим – безликій, невблаганній силі під назвою Історія чи таки ж і самим собі? У пошуках відповіді на це запитання запитань для великого нашого народу вдивляємося у приклади інших, різного віку націй, чиє насіння розсівалося по всіх континентах, та й іноді дивуємося: чи такою вже пекучою є потреба їм збиратися докупи на рідній землі, аби радитися, як усім жити далі? Тим самим, скажімо, німцям, французам, іспанцям чи навіть полякам. Звичайно, про це їм краще відомо, але одне цілком очевидне: за ними довший чи коротший час стояли і стоять міцні фортеці національних держав, і кожен мав і має вільний вибір – повернутися до рідної домівки, на землю батьків, чи жити серед інших народів, залишаючись самими собою.

Для нас, українців, такого вільного вибору майже не було. Ми навіть не могли поремствувати, опинившись за межами України, що наша держава дбає не про нас. Не було нашої держави. Під різними назвами на нашій не своїй землі вкорінювалися сатрапії інших держав-метрополій з-поміж сусідів зі сходу й заходу, півночі й півдня, які наче заповзялися якщо не викорінювати Україну на Україні, то безкінечно випробовувати нашу добрість і життєздатність своєю агресивністю.

Існує чимало націй, яких століттями підбивали під себе та гнобили інші нації. Трагічна унікальність історичної долі українства полягає ще й у тому, що нас шматували та роз’єднували водночас різні держави – Литва і Польща, Туреччина, Австро-Угорщина, Московія. Це не претензії до нинішніх спадкоємців цих держав. Це слід пам’ятати нам самим, коли комусь із нас іноді кортить аж надто картати наших предків за розбрат і незгоди. У різні боки ставали вони обличчям до напасників і гнобителів, отож бувало, що спинами стояли одне до одного. А коли оберталися віч-на-віч, то не завжди і не одразу впізнавали своїх. І так цілих тисячу літ. Відлуння тієї, сказати б, багатофронтовості чи різнофронтовості відчуваємо навіть сьогодні, коли не лише зі слів суфлерів-чужинців, а самі ще межуємося на західняків і східняків, поліщуків чи степовиків. І дай нам Боже розуму і волі, аби сьогодні українець Слобожанщини не почувався чужинцем у Галичині і навпаки. Відчуттям єдиної кревності здолаймо поняття діаспори в самій Великій Україні, і тоді побачимо, як притлумляться найболючіші проблеми існування українців на діаспорах у далеких і ближчих державах. Ось чому від самого початку боротьби Руху за незалежну самостійну Україну навіть не закликом, а закляттям нашим лунає: «Єдність! Єдність! Єдність!». І хай залишається це нашою палкою молитвою і непорушною присягою й надалі.

Любі побратими і посестри! Багато є цілей, завдань, які ми ставимо і ставитимемо на цьому українському форумі, але кожне питання бачиться мені як складник того великого рівняння, з якого слід вивести один-єдиний результат: реальна, цілковита державність нашої України. Ми вітаємо одне одного з уже потрійним проголошенням незалежності України, одначе 16 липня 1990 року, 24 серпня і 1 грудня 1991 року можна порівняти ще тільки з зачаттям, родинами і хрестинами (чи радше – з Різдвом і Водохрещею) нашої нової Української держави. Коли вона заговорить на повен свій голос, зробить перші упевнені кроки по землі та почне зростати і міцніти – це, власне, залежить від того, наскільки буде мужніти, розумнішати, ставати працьовитішим і непохитнішим наш патріотизм – усіх купно і кожного зосібна.

Мені здається, що саме на цьому вселенсько-українському вічі, окрім багатьох практичних завдань наших спільних дій надалі, годилося б нам спекатися і деяких шкідливих, отруйних міфів, які століттями творили про нас і наші недруги, та й ми самі.

Перший, і найпричіпливіший, той, що й досі висотує нашу національну енергію, є міф про те, ніби українська нація якщо не геть позбавлена державотворчих властивостей, то буцім має їх не досить. Сумніви подібного кшталту роз’ятрювали душу і волю навіть не одному з великих українців у минулому, сіяли розчарування, послаблювали потугу до порятунку народу. Цю хворобу не цілком безуспішно трансплантували в національну свідомість, особливо на терені так званої Радянської України в складі СРСР, не лише російська розумова еліта, а й українські більшовики, серед яких одні за самовбивчим покликанням, інші через засліплення виступали воістину могильщиками, гробокопателями власної нації. На кожного новонародженого українця чекала змалечку ідеологічна лоботомія, щоб він довіку не знав про нескінченну боротьбу своїх предків за гідне місце нашого народу серед інших держав. Героїчна козаччина Богдана Хмельницького та Івана Сірка, державницька політика Івана Мазепи, збройна боротьба за своє існування УНР 1917–1918 років, звитяжні подвиги вояків ОУН-УПА, вся безперервність жертовних національно-визвольних змагань кращих синів і дочок України аж до останніх років обпльовувалися і мерзилися, аби у казані брехні під шаленим тиском кривавого терору і репресій вивести новий тип українця – пахолка інших держав, а не будівника власної. Іноді скрушно нарікаємо, що чужим і власним нашим селекціонерам таки вдалося обернути частину українців на зденаціоналізований гібрид, вивести якусь кількість покручів, прищепити гілку вовчої ягоди до української калини. Побіймося Бога! Кому останні два роки не довели увіч, що українська нація – нерозчинна, що за всіма законами живої природи навіть штучно виведена свідомість, врешті-решт, повертається раніше чи пізніше до своїх предковічних національних генів, той справді знесилюється і капітулює як патріот. Студентська жовтнева революція в Києві 1990 року, масове поширення ідей Руху, які посіялися навіть у головах його супротивників, і, нарешті, референдум 1 грудня 1991 року, а також повсюдне зростання національної свідомості українства в несприятливих умовах на найдальших просторах колишнього СРСР – це симптоми необоротного й остаточного одужання нації. Хіба не достатні підстави для віри в безсмертя українства?

Щоправда, якби не це, не сьогоднішнє воскресіння Української держави, вірус самоїдства ще точив би душі багатьох із нас. І за давньою традицією багато високих українських умів і роботящих рук піддавалися б на таку зрозумілу людську спокусу – шукати талану в розбудові чужих держав. Чужої науки і культури, чужої армії і господарки. Чужої моці і чужої слави. Від часів Мелетія Смотрицького з його «Плачем» за десятками славних українських князівських родів, які пригорнулися до Речі Посполитої і небачено зміцнили чуже королівство проти власного народу, від участі цвіту українства у побудові Петровсько-Катерининської Російської антиукраїнської імперії – і аж до шалених сучасних атак на незалежність України з боку «обрусевших інородців» українського походження з Москви і Петербурга; до прикрої, самовбивчої участі «русскоязичних інтерів» – українців у московській стратегії придушення місцевої національно-визвольної боротьби в колишніх республіках СРСР – і досі подибуємо наших співвітчизників як найактивніших державотворців для інших націй і народів. Сподіваймося, що тисячолітній відплив національно-творчих сил, перетворення їх для українського народу в «пропащу силу» нині зміниться на зворотний вектор-приплив до рідної землі, «на тихі води, на ясні зорі». Не може бути, щоб ми, такі незамінні мастаки будувати чужі держави, не зуміли чи не захотіли збудувати власну, коли всіх кличе зараз рідний народ. Не є і не може того бути, щоб Україна значилася на етнографічно-політичному глобусі як місце світової національної аномалії. Могутня сила національного духу одного з древніх історичних народів через тисячоліття відновила свою державу біля гори Сіон. Магніт Руси-України, Київські, Канівські і Карпатські гори, степи Півдня і простори Лівобережжя – ось що творить українську землю обітовану, скільки б і хто б не розсіював нас по світах і силкувався асимілювати у нашій праісторичній власній ойкумені.

Інший міф, що є неабиякою духовною чужинецькою зброєю масового ураження – це алогічний, параноїчний міф про український націоналізм як щось украй неприйнятне для інших націй і мало не сороміцьке для самих українців. Здавалося б, ця сюрреалістична, абсурдистська маячня мала бути давно висміяна світовою громадською думкою, якщо така існує і розраховує на респектабельність. Та саме зараз, коли Україна, один з фундаторів ООН, – через майже 50 років хоче здобути нарешті свій нормальний, законний і повноправний статус члена світового співтовариства, українським націоналізмом лякають і інших, і самих українців. І що є найсмішнішим, продовжують фабрикувати цей міф інтелектуали сусіднього народу, в якого національна російська ідея є альфою й омегою суспільної свідомості, наріжним каменем духовності. Проти українського націоналізму сьогодні в Росії консолідувалися всі, хто ще вчора чубився і гризся за владу: комуністи і демократи, націонал-фашисти і гекачепісти, ліберали і монархісти, для яких Російська імперія під будь-яким штандартом була, є і буде «юбер аллес».

Ми, українці, маємо право і обов’язок сказати перед лицем людства французам, німцям, англійцям, американцям, японцям, китайцям, арабам і всім іншим спільнотам, яких Бог благословив бути різними, позначив він і нас чіткими національними властивостями: хіба не ваш органічний, благословенний націоналізм дав вам силу вкоренитися на нинішніх своїх територіях, став архітектором ваших держав і окреслив кожній нації її спосіб життя? І скільки б ви не інтегрувалися, хоч би як вдосконалювалося світове співтовариство народів, жодна з ваших держав навіть гадки не має денаціоналізуватися у своїй основі. То, може, й Україні дозволите нарешті стати схожою на вас? Запитання наївне. Але більш наївно і недалекоглядно віддавати перевагу в міждержавних світових відносинах тяжко хворій на імперіалізм Росії перед мирною і толерантною щодо інших націй країною. Якби століттями відпрацьована до віртуозності міжнародна великодержавна пропаганда Росії і тепер важила більше, ніж міжнародна справедливість і здоровий глузд, довелося б визнати, що провина українців перед людством полягає лише в тому, що ми вогнем, мечем і підступністю не завойовували колоній в Азії, Африці і обох Америках, не винищували і не грабували інших націй і народів. Але погодитися з цим було б не по-божому з точки зору всіх релігій. Ну а коли світ і досі тримається винятково на печерному праві сильнішого й агресивнішого, то це означало б, що і Статут ООН, і міжнародне право є чистісіньким лицемірством.

Про це на часі нагадати саме зараз, коли нові російські володарі заходилися будувати ще одне диво світу – демократичну імперію. Коли в Кремлі вже не потай, а відверто готують свою найбільшу в світі армію, якій, хвалити Бога, так і не вдалося завоювати планету, для нового, другого в XX столітті, походу на Україну. Погрози застосувати щодо України «югославський варіант», здається, стали щоденною повинністю єльцинської команди. Сподівання, що цього разу умиротворення нового світового агресора і палія війни вже за рахунок України буде удатнішим і щасливішим для західної цивілізації, ніж колись у Мюнхені, не виглядає зрілим і розумним.

За кілька місяців незалежності ми, здається, зуміли сказати всі високі слова про нову епоху в історії нашої улюбленої Батьківщини, Матері-України. Висловити всі найкращі побажання самим собі, найсвітліші надії на майбутнє. Може, це не всім сподобається, але хотілося б закликати, аби ми швидше пройшли фазу розчуленості, взяли себе в руки. Попереду ще роки і роки праці, але й тривоги нашої. Україна ще робить ракети і танки для Росії. Ще й близько не підійшли ми до еквівалентного обміну товарів з учорашньою метрополією. Росія не лише конфіскувала нашу частку колись спільного золотого запасу, а й досі забирає собі валютний виторг од українського експорту, та й не став той експорт українським. В Україні ще й досі немає справжнього українського уряду, і наша державна політика досить часто слухняно йде на буксирі політики російської. Кількість країн, що визнають державність України, ось-ось сягатиме за сотню, але українців ще не визнають за українців у Воронежчині, на Берестейщині, Стародубщині чи на Кубані. Та навіть у Донбасі ще вагаються, як ставитися до українців – як росіян українського походження чи українців російськомовного походження.

Так, ще не вмерла Україна. Не вмерла вона в Америці і Канаді, Австралії і Аргентині, у Празі, Лондоні, Мюнхені і навіть у Москві. То зробімо ж спільно все, що можемо, і набагато більше, аби вона в черговий раз не впала в самій Україні.

Кілька слів про третій найсвіжіший міф, який втовкмачує казуїстичну тезу про те, що права людини – вищі за права нації. Кажуть – це європейський рівень правосвідомості. Ну ж бо поїдьте до будь-якої європейської країни і зажадайте від її громадян, аби розмовляли з вами «по-человечески», тобто лише вашою мовою; забажайте там оселитися за вашим власним вибором і влаштуватися на роботу, та ще й житло вимагайте. І щоб у дитсадку та в школі тубільці-французи чи німці навчали ваших дітей також тільки «на человеческом языке». Вас охоче ознайомлять з квотами для іммігрантів, з обмеженням на прийом на роботу іноземних зайд, з правилами нелегкого надання громадянства. Навіть погостювати пустять лише тоді, коли ви підтвердите свою кредитоздатність або надасте гарантію, що вас тут хтось зобов’язався утримувати. Отак хутко переконаєтеся, що цитаделі прав людини і демократії є наскрізь національними. І зовсім не тому, що ті нації не досить підковані теоретично і віддали перевагу не пролетарському інтернаціоналізмові, а буржуазному націоналізмові. Просто за століття і тисячоліття не винайдено сприятливішого суспільного середовища для реалізації всіх прав людини, ніж національна спільнота, та ще й у формі національної держави.

І не іронія долі, а завидющий і загребущий рефлекс бачиться за тим, що цей міф нашвидкуруч змайстровано саме в Росії і саме тепер. Вимагаючи екстериторіальності для росіян у державах СНД, імперські інтернаціоналісти якраз і обстоюють право на власну національну винятковість, не зважати на звичаї і права «інородців», корінних націй, створювати скрізь анклави своєї етнічної переваги, щоб у слушний час зажадати цілковитої автономії і «воссоєдинитися» з Росією, як це сталося в Придністров’ї, як це робиться в Криму, як і досі не відмовилися зробити в країнах Балтії. Ви знаєте краще, чи піклуються так само про права людей різних національностей у Росії. Але й загальновідомі акції по нещодавному вигнанню інородців зі Смоленська і Ярославля, шалений масовий опір відновленню репресованої німецької автономії у Поволжі, фактичне винищення малих народів Півночі, ліквідація української культури на Кубані, опір створенню українських шкіл навіть у самій Україні розкривають усю підступну, фарисейську сутність удаваної демократичності шовіністичного інтернаціоналізму.

Зібравшись з усіх-усюд недавньої імперії, ми не мусимо відчувати один щодо одного ані провин, ані підозрінь, ані недовіри. Я не знаю жодного свідомого патріота нашої землі, який міг би обґрунтувати і сформулювати хоч один докір України своїм дітям, які опинилися поза нею, на чужині. У їхніх родоводах – уся енциклопедія неймовірного і по-диявольському винахідливого тиску на нашу націю з боку її недоброзичливців упродовж століть. Російська імперія, колонізуючи і грабуючи Україну, виштовхувала наших співвітчизників, спонукуючи їх наново освоювати довгу смугу східних російських володінь аж до Тихого океану, – створила справжній український екватор через Кубань, казахську цілину, Алтай і Зелений Клин, позначений пунктиром білостінних українських хат та зелених садів там, де до них непривітно і неприступно буяла неокультурена природа. Та найбільше було насильства і ґвалтовного переселення українців з України. Знаємо і про петровські заслання українців до Сибіру, і про селянські ешелони на Схід сталінської доби, і про масову депортацію в «неісходиму» цілих західноукраїнських сіл у повоєнні часи. На жаль, значно менше знаємо й досі про ретельно розроблені плани вивезення з України молодої робочої сили і кваліфікованих спеціалістів, що реалізувалися аж до останнього часу через так звану систему оргнабору та розподілу випускників вузів і технікумів. Було б корисно і повчально, якби наші вчені нарешті заглянули в нині націоналізовані архіви ЦК КПУ, того ж Управління по оргнабору робочої сили, щоб ми до решти осягнули ці таємні «мирні» плани денаціоналізації українства, розчинення його в інших етносах як по всій імперії, так і в самій Україні, цілеспрямоване їх перемішування державною кописткою у спільному казані. Без такого перемішування і переміщення однієї з найсильніших націй годі було й мріяти про перетворення інших етносів у безлику, роботизовану «нову історичну спільноту» – «радянський народ». Та ні царям, ні столипіним, ні беріям, ні щербицьким, ні іншим ліквідаторам української нації і в страшному сні не міг приснитися наш Конгрес, як символ того, що не вивітрилися душі українців, не пересохли ріки, річки, струмки українства на далеких землях і не втратили свого зв’язку зі своїм українським океаном.

Особлива тема – українці і Радянська армія. Кажу «Радянська», бо її й досі хочуть залишити такою відверті й потаємні імперські реваншисти. Ще язовські маршали та генерали, волаючи проти національних збройних сил, доводили, що без українців найбільша в світі армія СРСР не може існувати. Українці ж бо становлять основне ядро найкваліфікованіших спеціалістів і найтямущіших командирів у всіх родах військ. Може, це й потішило б наше національне самолюбство, коли б не йшлося про армію, Україні чужу за своєю природою і цілями – завойовника планети. На щастя – недолугого, хоч народи різних континентів таки обпалив мілітарний шал більшовицької «непобедимой и легендарной». Та у свій доленосний час Україна сьогодні не забуває і про особисті долі українців в армійських погонах. Прикро, звичайно, що мілітаристський дух чи ліпше – чад «русского воинства», як показали недавні офіцерські збори в Москві, повільно вивітрюється з-під військових папах і картузів. У цій ситуації оптимізму і надії додає людська і громадянська позиція офіцерів-українців і офіцерів України, які вважали б ганьбою для своєї честі допустити «югославський варіант», що ним Україні методично, а останнім часом – підозріло часто погрожують слідом за Горбачовим нові московські політики та їхні газетні і телевізійні солов’ї. Попри всі тяжкі для нашої історії національні відступництва, незважаючи на всю ефективність армійського «промивання мізків», яке називається «политической подготовкой», неможливо навіть уявити, щоб сьогодні офіцери України дозволили комусь здійняти руку на свій народ або не побажали його захистити. Афганістан, горбачовські міжнаціональні криваві авантюри, гекачепістський путч, божевільні наміри кандидата у фюрери Жириновського, трагічна історія грузинського національного розбрату – ось яка реальна, життєва політграмота навчає нині гідної громадянської поведінки кожну людину як цивільну, так і ту, що приставлена до зброї. Обнадіює те, що в специфічно жорсткому, а часом і жорстокому ієрархічному військовому середовищі офіцери України, всупереч усім протидіям, мужньо і гідно приступили до створення національних Збройних Сил України.

Компартійні й радянські кадри українців-русифікаторів по всіх республіках як утвердителів більшовицької імперії – теж окрема розмова, дуже болюча і дуже необхідна для духовного здоров’я нації.

Широко відомо, що Борис Єльцин однією з козирних карт своєї політики зробив «захист» не тільки росіян, а й усього російськомовного населення в усіх державах СНД. Ми не хочемо нічим і ніким козиряти, перетворювати українців за межами наших кордонів на предмет політичних спекуляцій і торгів. Одначе Україні було б важко називатися цивілізованою державою, коли б вона не почала нарешті всебічно піклуватися про те, щоб українці за її межами, скажімо, в Росії чи серед сябрів-білорусів жили і почувалися так само вільно і не утиснено, як росіяни і білоруси в Україні. Годі й казати, що без такого паритету не лише яка-не-яка співдружність держав, а й саме на віки вічні майбутнє народів ставитиметься під постійний сумнів.

Слід визнати, що ми заборгували перед співвітчизниками поза Україною. Ще доведеться розмотувати й розмотувати клубок причин такого становища, але вже сьогодні ми робимо докорінний поворот у діяльності Товариства зв’язків з українцями за кордоном. Не йдеться про зміну пріоритетів, спрямування їх, скажімо, із західного на східний чи північний напрямки, а про паритет кожної діаспори в нашій роботі. А ще точніше – ми повинні бути передовсім там і з тими, де і хто із співвітчизників в даний час найбільше потребує підтримки і реальної допомоги. Нам немає потреби вигадувати якусь нову, здебільшого штучну чиновницьку спорідненість міст чи регіонів України з місцями компактного проживання українців у державах СНД. Прагнутимемо, аби потреба приязні і спілкування українців через кордони стимулювалася не адміністоативним підстьобуванням, не планом до двору, а стала своєрідним свідоцтвом на національну, патріотичну зрілість і політичних партій та громадських рухів, і владних структур згори й донизу в незалежній Україні.

Окремою республікою українською, окремим регіоном, навіть окремою діаспорою в погонах є українці в збройних силах колишнього Союзу – за неперевіреними даними (спробуй їх перевір!) лише українського офіцерства 342 тисячі. Тисячі, коли не десятки тисяч українців-генералів. Отож озброєного українства на території Східної діаспори – понад мільйон безперечно.

Та чи озброєні вони українським духом, українським патріотизмом, простіше кажучи, чи є вони свідомими українцями? Якби то було так, жодних проблем із створенням Української армії ми б не мали. Та і більше того – український патріотизм від Мурманська до Кушки, від Курил до Балтики, від Москви «до самых до окраин» зробив би неможливим всілякі зазіхання на молоду українську демократію, молоду Українську державу. У тому й суть, що серед того мільйона армійського українства поміж багатьма патріотами не менше чистокровних хохлів і вірнопідданих малоросів, які під маскою заяложеного інтернаціоналізму душили танками Прагу і винищували вогнем Афганістан.

Українське холуйство – це тема окремої розмови, але воно характерне і для материка України, і для його розсіяння.

Поділ на Західну Українську Діаспору і Східну Українську Діаспору досить умовний, але для зручності і для аналізу давайте так і будемо вживати – Західна і Східна. До Східної можна б залучити українців Молдови і Берестейщини (хоча насправді вони до діаспори не належать), Прибалтики і Санкт-Петербурга, Москви і всієї безкордонної Росії, Закавказзя, Казахстану і Середньої Азії. При такому поділі українців Таджикистану (41.375) треба брати до Східної, а куди ж брати українців заходу? Українців Зеленого Клину – звісно куди, а куди ж українців у Японії, Китаї чи в двох Кореях подіти? До Західної, чи як?

Отож Діаспору Східну приймаємо в межах поселення українців колишнього Союзу РСР, а Західну – поза його межами, бо все ж переважна частина наших земляків – на Заході.

Хіба не зможемо ми до 2000 року організувати бодай 2000 студентів зі Східної діаспори у вузи України – організувати волею серця і владністю розуму?!

Хіба не можемо ми створити перспективні і престижні українсько-англійські ліцеї у Владивостоку і Алма-Аті, у Мурманську і Норильську, в Москві і на Берестейщині, куди за патріотами-батьками йшли українські й не лише українські діти?! Хіба не зможемо допомогти литовцям створити музей Шевченка у Вільнюсі, відкрити музей запорожців на Кубані чи музей українського рушника на Далекому Сході!

Українці україномовні й російськомовні, англомовні й офранцужені, колонізовані й румунізовані – єднаймося навколо матері України, української мови – її душі й правічної суті.

Достовірна статистика свідчить, що двоє українців живуть в Україні, а третій – поза Україною (Західна Діаспора – до п’яти мільйонів, Східна – до десяти мільйонів). Де ж він, той третій? Чи можуть бути двоє без третього, коли постає Українська держава, – і всі ми втрьох або пропадом пропадемо, або збудимось і утвердимось, і постанемо перед світом в святій єдності усіх трьох?! Україною постанемо. Святою трійцею постанемо в злютованій єдності тризуба. Згадаймо історичну «Думу про втечу трьох братів з Азова»:

Саме оцю історичну думу колись нагадав нам канадський публіцист Роман Рахманний: «…не йдеться тут про літературно-мистецький аспект трагічно-прекрасної думи, хоч і яке цікаве тут відтворення одної з межових ситуацій філософського порядку. Трагічна доля наймолодшого брата, покинутого старшими братами на безлюдній і безводній окраїні землі української, пригадується у зв’язку з сучасною життєвою обстановкою значної кількості українців… Саме в “Думі про втечу трьох братів з Азова” відтворено, майже на пророчий лад, межову ситуацію українців…»

Українці з Берестейщини і Молдови, з Північної Слобожанщини і Донщини, із Саратовщини і Башкирії, з Кубані і Ставрополля, з космічного Байконура і нафтоносної Тюмені, з Казахстанських степів і Киргизії, з Зеленого Клину і Камчатки, з Соловків і Магадана, з Узбекистану і Закавказзя, з Туркменії і Алтаю, з Прибалтики і Заполярного кола – з усіх-усюд, куди долетіла українська пісня. Ні, ви не будете тим третім братом з Азовської думи на чорному шляху чужоземної неволі: безводдя, безхліб’я і безправ’я.

Ви будете рівними серед рівних – святою трійцею будемо за чисто застеленим столом української державності, української долі.

Слава нашій незалежній державі! Слава Україні!

«Літературна Україна». – 1992. – 30 січня.