Читать книгу Українська діаспора - Иван Драч - Страница 5

Відтоді, як 5 місяців тому Всесвітній форум українців утворив свою Координаційну Раду, до якої ми з вами маємо честь належати, тривав інтенсивний обмін думками між українськими громадами різних країн. І ми переконалися, що взаємне тяжіння українства до своєї матері-Вітчизни переважає, домінує, попри всі численні складнощі, різні умови існування його в різних країнах, єднає українців різних поколінь і поглядів. Можна зробити висновок, що нормальні в кожній великій справі скепсис, сумніви, розбіжності підходів не стосуються головного, а саме: розуміння владної необхідності солідарності і консолідації українців усіх країн. Після того, як нас упродовж довгих десятиліть роз’єднували, розпорошували, дробили нам національний моноліт з таким осатанінням, як ніяку іншу націю в світі, ми маємо право сказати, що найглибше коріння українства – живе, що воно регенерує свої травми й ушкодження і живить свою розлогу крону.

Не знаю, наскільки точною і слушною є думка, що українська нація ще не сформована, що її розсіяння по світу є свідченням тенденції до розчинності в інших, стійкіших етносах і народах, особливо на терені колишнього СРСР, але, мені здається, маємо усі підстави рішуче відкинути панічні чи зловтішні пророкування, нібито українство не має майбутнього. А така зневіра зараз густо засівається і в самій Україні. Сівачі цього куколю колють нам очі реальними суперечностями і суперечками між українцями різних політичних поглядів як в Україні, так і за її межами, вишукують і роздмухують відмінності між трьома масивами українства – в Україні, в західній і в східній діаспорі, досвідчені майстри психологічної війни на світовій арені і в колишній імперії вміло стимулюють усіма засобами в нашому середовищі національний мазохізм і самоїдство, нацьковують нас одне на одного, штовхають на внутрішню боротьбу, хочуть бачити нас довічними кайдашами, вирощують серед нас підпар, аби українська держава так і залишалася фата-морганою.

Я не вірю, що це все нашим ворогам вдається. Не вірю і в фатальну нашу схильність до розбрату. Не ми, то інші являть світові цілком консолідовану українську націю, як одну з планетарних. Але сьогодні ця робота випадає нам. У тому числі й нашій Координаційній Раді. Говорю це все в переконанні, що сьогодні апологія українства потрібна нам усім, щоб вистояти перед хвилями месіанських претензій інших народів. Тих претензій, що розраховані на ослаблення саме українського національного імунітету. Не біймося декларацій, маніфестування своєї нації. Як на мене, слід боятися лише тих декларацій, які не підкріплені щоденною роботою. Різноспрямованості слова і діла.

Подальшу тезу свого виступу я сформулював би так: Нове життя нового прагне Діла.

Ми надто добре знаємо, особливо в Україні, що таке завдання, таку мету легше проголосити, аніж здійснювати. Кільком поколінням, мільйонам радянських українців втовкмачували, б’ючи їх по голові, по руках, в душу, що Діло – це «діляцтво» – найляклявіше, навіть непристойне слово, а єдиний сенс життя виражає слово «боротьба». Але при цьому нас примушували боротися за чужі інтереси, супроти власних. Можливо, воно й на добре, що ми зробилися борцями. Бо коли нарешті згадали про свої власні, національні інтереси, то таки зуміли вибороти головну умову для них – власну державу Україну. Я зовсім не хочу цим сказати що наша боротьба вже скінчилася, боронь Боже. Хочу лише повторити те, що не раз обстоював. А саме: шануючи всіх, для кого борня стала другою натурою, підтримуючи їх, давайте пошануємо і віддамо належне й іншим, у кого першою натурою залишилося оте саме діляцтво, тільки в цивілізованому, тобто в спасенному і життєдайному розумінні. Не тільки не піддаваймо їх остракізму, не тільки не уявляймо і не робімо їх, наших же, своїми супротивниками, а гуртуймося з ними і гуртуймо їх. Можливо, в цьому й полягає глибинний сенс і виправдання також і нашої перманентної боротьби як в Україні, так і в діаспорі – за Україну.

Даруйте за такий загальний вступ, але він має, на мою думку, безпосередній стосунок до нашого зібрання. Після Всесвітнього форуму українців і я, й інші члени обраної на Форумі нашої Координаційної Ради мали обов’язок і потребу зустрічатися й обмірковувати, який характер діяльності мусить опановувати ця нова інституція, над чим і в який спосіб працювати. Кілька варіантів такого спільного бачення, зокрема й проект Статуту, ми надіслали в українські громади діаспори. Мені здається невипадковим, що у своїх зауваженнях і пропозиціях, надісланих у відповідь, виразно виокремлюється провідна теза, суголосна тій, з якої я почав свій виступ.

Вельмишановний пан Юрій Шимко, Президент Світового Конгресу Вільних Українців, організації, чию історичну діяльність ми високо цінуємо, сформулював це так: співпрацю в нашій Координаційній Раді здійснювати «в межах потреб… для специфічних завдань… для координації спільних проектів» – себто, як я розумію, для цілком і винятково конкретних справ. Це якраз і є та ніша в житті світового українства, якої ми шукали для Координаційної Ради Форуму.

Високоповажна пані Уляна Дячук, голова Українсько-Американської Координаційної Ради, також підтримала спрямованість проекту Статуту на (цитую): «розпрацьовування конкретних програм для реалізації їх…».

Достойний голова Координаційного Комітету допомоги Україні з США, вельмишановний пан Богдан Бурачинський бажає: «Щоб УВКР скоро стала дійсно всеукраїнським координаційним органом і об’єднанням громадської дії, а не форумом політично-партійних маневрів чи навіть особистих амбіцій». У дуже змістовних зауваженнях до Статуту і пан Бурачинський, і пані Дячук, і пан Шимко пропонують низку слушних артикулів для практичного здійснення саме ділової, прагматичної моделі Координаційної Ради та її Управи. Пані Уляна навіть підкреслює, що Управа має називатися Діловою.

Я зобов’язаний окремо зупинитися на документі, що називається «Принципові основи співвідношення СКВУ з Українською Всесвітньою Координаційною Радою», підписаному паном Президентом Юрієм Шимком, бо тут заторкнуті чи не найважливіші засади стосунків не лише однієї з авторитетних організацій Західної діаспори з нашою новопосталою Радою, а й подальших взаємин усього українства. Це потрібно для того, аби ми всі розуміли одне одного і не блукали в хаосі поговорів, чуток, підозрінь, сумнівів, яких завжди є доволі в будь-якому людському спілкуванні. І які я, щиро кажучи, дуже не полюбляю, певно, як і ми всі. Бо маємо в тому тумані багато привидів і химер, які часом коли не зводять з розуму, то збивають спантелику. Президент пан Шимко обстоює автономію і суверенітет своєї, повторюю, широко знаної і високо шанованої організації. Цей документ і є маніфестом цілковитої незалежності СКВУ, повної свободи його дій і суверенної правосильності в усіх відношеннях.

Коли б я навіть дуже хотів, я не знаходжу жодного приводу, ані титли для полеміки супроти такого кредо. Кажуть, СКВУ і наша Координаційна Рада якимось чином можуть змагатися за першість, за вплив, ще за щось. Я не уявляю, що ми могли б не поділити, та й узагалі – що ділити? Кажуть, СКВУ заохочує українську діаспору в державах СНД нав’язувати з ним тісні контакти і навіть записуватися до нього. Та дай Боже здоров’я і сил панові Шимкові і його побратимам в СКВУ ширше розпросторювати свій вплив ще й на східну діаспору. Кому це може зашкодити? Тільки не українству. Вважаю, що слід лише подякувати СКВУ за те, що в його діяльності з’явиться і такий напрямок. Якщо внаслідок цього глибока мерзлота денаціоналізації і русифікації українців від Москви до Далекого Сходу почне швидше танути, це стане ще однією славною позначкою у клейнодах СКВУ.

Але не варто забувати всім і вся, що центром українства був і є Київ.

Наша Координаційна Рада за своєю природою не може ставитися нетолерантно, без належної поваги і уваги до жодної, наголошую – до будь-якої організації діаспори. Навіть не лише з моральних, а й суто прагматичних міркувань. Особливо Західна діаспора, на мій погляд, демонструє всім нам у науку таку структуралізацію громадської спільноти, яка виникає не з чиїхось примх і забаганок, а з питомих потреб людей, і тому робить цю спільноту життєздатною. Мережа організацій діаспори не касує суперечностей і протиріч – політичних, людських, яких завгодно. І, можливо, саме тому і скріплює пружно, міцно і гнучко, різні осередки різних людей різної долі і умовин життя у їхній вищій єдності – кровній, національній на землях інших націй.

Я зовсім не хочу сказати, що Координаційна Рада має стати геть дальтонічною і не помічати всіх політичних кольорів українства, ігнорувати їх чи не вирізняти. Це було б утопією, ілюзією. Скажу інше: коли щось і здатне пригашувати взаємні пристрасті людей однієї крові, то, на мій погляд, лише одне: спільна праця, спільний клопіт, імператив виживання в конкуренції з іншими спільнотами.

Ось що мається на увазі, коли ми кажемо, що засадничим напрямком і засобом діяльності УВКР та її Управи хочемо визначити роботу на досягнення прикінцевого, дуже конкретного і всім видимого результату. Мається на увазі уміння точно вибрати, визначити окремі цільові програми, виявити, хто має інтерес до того, аби за них узятися і довести до пуття. Немає жодної сфери життя, у якій, коли ми всі погодимося, що можемо і хочемо до чогось докласти сил, організувати «толоку», то Координаційна Рада відмовилася б шукати оптимальне рішення і спосіб дії. Не може бути жодної організації і окремої особи, з якими, коли б вони побачили свій приватний інтерес у спільній справі, Координаційна Рада не шукала би співпраці.

Я не претендую на вичерпний, усебічний виклад і обґрунтування завдань і способів дії нашої інституції. На те ми Рада, щоб радитися. Одне, проти чого повстає все моє єство, це те, щоб слово «координація», закладене в назву нашого органу, розумілося чи трактувалося як нехтування прав організацій і осіб, як нескінченні копирсання в тому, хто, де, коли і з ким, і кому, і що сказав, був чи робив, і що думає, і як живе, і чого прагне. Або як говорили в наших селах, у кого галіхве ширше. Координація в моєму розумінні – це копітке, уважне вивчення і ефективне виявлення гуртом того, яку спільну справу і хто хоче і може робити; це – з’ясувати, чи досить сил і коштів для того маємо; це – чітка організація дій усіх потрібних виконавців.

Звичайно, цілковитої певності в тому, що ми вже навчилися і вміємо працювати саме так, раціонально і ефективно, чітко і цілеспрямовано, у мене особисто ще немає. Та коли оце недавно прочитав, що, наприклад, серед 700 тисяч громадян США, які, за переписом 1980 року, назвалися українцями, майже 20 % – фахівці вищого класу в різних галузях економіки, культури, власники фірм і підприємств, а, скажімо, в Канаді кожний восьмий українець має університетську освіту, а кожен десятий працює у сфері управління бізнесом і в торгівлі, то вже не так дослухаюся до скептиків (а треба сказати, що їх аж занадто), які провіщають нашій Координаційній Раді, що вона «ні до шевства, ні бондарства», і взагалі «не тратьте, куме, сили…»

Поза сумнівом, наш постійний орган Всесвітнього Форуму українців має всі підстави розраховувати коли не на режим найбільшого сприяння, то принаймні на ту належну увагу Президента, уряду, керівників Верховної Ради, яку наші вищі достойники виявили самому Форумові. А якщо владні інстанції, державні органи України забачать у Координаційній Раді конкурентів і поспішатимуть випередити нас у всіх галузях національного життя, ми готові бути у них підмайстрами. Славолюбність наша стосується лише слави України і всього українства.

Йдеться зовсім не про те, аби надати ґрунт урядовцям переносити свої політикування на терен усього українства. Повторюю, ми всіляко будемо оберігати УВКР і майбутні Форуми від цього, стояти на сторожі примату всенаціональної єдності. Але виключати зовсім з цієї єдності державні інституції, сахатися співпраці з ними тільки для того, аби зберегти нашу недержавну цнотливість, і в той же час декларувати наше бажання сприяти розбудові Української держави – це ставити перед собою якісь ірреальні завдання на кшталт квадратури кола. Ми не боронимо нікому, хто має для цього дозвілля і хист, займатися схоластичними студіями на цю тему. Але до себе кличемо тих, хто має спраглість до живих справ, до буденної роботи на благо всього українства. Що нас розділяло цілі століття і в останні роки – ми всі добряче знаємо. Треба ж колись уже цілком зосередитися і на тому, що нас об’єднує.

Хай не здасться вам дещо несподіваним, що я спрямовую неозору проблематику на тему «Держава Україна – українська діаспора» здебільшого в прагматичне річище.

Пошукова робота української думки, творчі зусилля українського інтелекту мають бути безперервними. Координаційна Рада Форуму мусить якнайактивніше підключатися, аби інтенсифікувати мозкову атаку кращих умів світового українства стосовно актуальних пекучих проблем, що постали перед українським народом – від його провідників до трударів і захисників. Маємо намір здійснити низку науково-практичних і теоретичних досліджень, висновки й прогнози яких знадобляться і політикам, і практикам. Будемо запрошувати найкваліфікованіших фахівців і експертів з різних наукових установ України й закордоння – нам конче потрібна ясність і ще раз ясність про себе і про світ, у якому живемо. Слід, наприклад, визначити, що відчутною перевагою у контрпозиції щодо України Росія завдячує не останнім чином своїм аналітикам, стратегам і тактикам її державності (великодержавності) як у Москві, так і за рубежем. Численні російські державні й недержавні наукові інститути й фонди досконально, пильно стежать за плином історичних подій. А здійснення їхніх сценаріїв і варіантів у економіці, політиці, культурі, військових заходах, на міжнародній арені Україна відчуває надто драматично й загрозливо.

Сподіваємося, що Координаційна Рада здолає бар’єр, біля якого ми засиділися, а саме: перейде від «координації взагалі», від безпредметних «погоджень позицій», словесної повені й безкінечних з’ясувань стосунків до реалізації цілком певних, точно окреслених, зорієнтованих на конкретні справи ефективних програм і проектів. Це можуть бути програми «етнобізнесу», «українсько-українських» ділових проектів щодо відродження питомого українського підприємництва в місті й на селі. Ми можемо й мусимо братися за те, щоб від розтягнутого в добрих намірах і в невизначеній перспективі задоволення культурно-національних потреб української діаспори перейти до практичного розв’язання одвічної проблеми шкільних підручників, аудіовізуальних матеріалів тощо. Коли б українцям усього світу вдалося побудувати в Україні паперову фабрику за технологіями, які вже розроблені нашими вченими, це було б варте виграної великої битви, або й більше. Ми шукатимемо чіпких до справи патріотів-українців в усіх країнах їхнього поселення.

Вже очевидно, що від спорадичності, певною мірою неконтрольованості контактів українства на часі опановувати чіткіші за структурою, формами й змістом підходи. Маємо здолати перебільшення можливостей світового українства (типу «діаспора нам допоможе»), отой первісний і цілком зрозумілий погляд на діаспору як на донора. Співпраця наша має стати взаємовигідною, отже, ефективнішою обопільно. А для цього потрібна модерна система взаємної інформації. Адже, скажімо, Україна ще не має достовірної картини економічного та іншого потенціалу діаспори, і наші культурно-освітні й ділові кола мало знають, з чим і по що звертатися до земляків за кордоном. Так само зарубіжним українцям бракує вичерпних даних про стан економіки, торгівлі й культури в Україні, про можливості їхньої діяльності тут. Йдеться справді про всеукраїнський єдиний світовий інформаційний простір, багато в чому протилежний лиховісному такому «простору» під егідою Москви. У наших зв’язках з діаспорою народна ініціатива й самодіяльність поки що, за необхідністю, були вирішальні, але ми мало ще використовуємо можливості тих українців, які обіймають поважні посади в ділових, фінансових, урядових структурах своїх країн проживання. Я не думаю, що Верховна Рада, уряд України не підуть назустріч нашим пропозиціям у галузі громадянства, встановлення режиму найбільшого сприяння, певного протекціонізму й пільг для закордонних українців, аби наша співпраця з ними мала не символічний, атрибутивний характер, до чого ми, на жаль, виявляємо велику схильність у державотворенні. Так само сподіваємося, що українська влада зважить на численні пропозиції більше «замкнути» на співпраці з діаспорою посольства України. Маємо надію на те, що, врешті-решт, ініціюємо чи пролобіюємо державну програму всебічного, сказати б, зрощення діаспори з рідною землею в галузі точних наук, технологій, ноу-хау, інженерії, фінансів, бізнесу, медицини, фармацевтики, туризму, видавничої справи. Не можна в цьому відставати від практичніших, досвідченіших (а, може, й патріотичніших) росіян. Відомствам і фірмам України годі нехтувати зв’язками з діловими структурами зарубіжних українців, залишаючи тутешнім і тамтешнім патріотам лише розчулені бесіди чи взаємні бідкання.

Активна, справді самовіддана допомога української діаспори Україні – факт на сьогодні абсолютно незаперечний. Наші брати й сестри, занесені жорстокими вітрами історії в різні кінці світу, живуть нашими болями й проблемами, намагаються перебрати на себе чимало тяжких тутешніх клопотів. Досить бодай згадати численні громадські фундації, покликані до боротьби зі страхітливим привидом Чорнобиля на українській землі. Всім відома широка допомога діаспори Україні – від коштів на амбасади й аж до оргтехніки та літератури з питань нашої репресованої історії й безжально нищеної культури… Ми безмежно вдячні за все те славним синам і донькам України – громадянам інших держав. Але я уриваю цей реєстр одразу ж після перших його позицій, бо хочу зосередити нашу увагу на тому, що ми маємо робити далі.

Всесвітній Форум українців окреслив головні стратегічні напрями, на яких і повинні зосереджуватися зусилля всіх тих, хто прагне бачити Україну справді розвинутою й авторитетною в світі державою. У резолюції Форуму підкреслювався такий істотний момент: «Йдеться не про складання якоїсь нової альтернативної програми виведення молодої держави з економічної кризи, а про об’єднання зусиль, конкретні угоди, підприємництво, бізнес із регіонами, де живуть наші земляки, про їхнє активне сприяння в ньому, а головне – повну віддачу кожним свідомим українцем своїх знань, умінь, ініціативи нашій спільній справі тут, в Україні».

Спробую бодай пунктирно сказати про деякі речі конкретні.

Перше. Я вже говорив про єдиний світовий Український інформаційний простір. Невипадково сказано: хто володіє інформацією, той володіє всім. Всі подальші пункти тісно з цим пов’язані.

Друге. Етнобізнес. Маємо шукати кадри для читання курсів з проблем ринкової економіки для наших аудиторій, партнерів для створення спільних «українсько-українських» підприємств, об’єднань бізнесменів і спеціальних фондів.

Третє. Візьмімо до уваги той факт, що чимало українців посідають ключові пости в адміністративних та економічних структурах колишніх держав Радянського Союзу. І тут теж, як мовиться, непочатий край роботи, що має початися з ґрунтовного вивчення потенціалу східної діаспори й плідної співпраці з нею.

Четверте. У світі існують професійні структури, які вже навіть своїми назвами й «профілями» буквально напрошуються до співпраці з Україною. Скажімо, чи можемо ми обійтися без участі Товариства українських інженерів Америки чи без українських банків систем «Тризуб», «Карпатія», «Самопоміч», «Будучність», «Певність», «Нова громада»? А це ж – тільки окремі, довільно взяті приклади! Маємо розробити цілу програму конкретних професійних контактів України й діаспори, взаємодії різних важливих інституцій чи навчальних закладів.

П’яте. Нещодавно в нашій пресі з’явилася така пропозиція: «Слід негайно розробити проект спеціальної державної позики України, щоб продавати її за ВКВ представникам української діаспори, використавши створений у такий спосіб фонд для стабілізації курсу гривні після її введення. Як свідчать підрахунки зарубіжних прихильників цієї ідеї – а їх чимало, – таким чином можна було б зібрати від 6 до 7,5 мільярда доларів за умови, що кожна з 700–750 тисяч українських родин у західних країнах в середньому внесе до цього близько 10 тисяч доларів.

Є й інші – про створення фонду для допомоги в переселенні в Україну офіцерів-українців тощо. Про деякі з них сподіваємося почути з доповідей п. М. Жулинського, п. П. Мовчана, п. М. Слабошпицького, з виступів членів Ради.

Я висловився проти утриманства у стосунках з діаспорою, а ось, бачте, знову неначе говорю лише про потреби України. Дуже привабливий девіз Джона Кеннеді: «Не думай, що вітчизна може дати тобі, думай, що ти можеш дати вітчизні», але він аж ніяк не може вичерпати принципи взаємодопомоги в українстві. І західна, і східна діаспора надто багато втрачали від того, що невільна вітчизна не могла як слід піклуватися про українців світу. Дорогі наші закордонні брати і сестри, не нарікайте, що більше говорю про Україну. На жаль, ми значно менше й досі знаємо про ваші пекучі потреби. Вони різні в різних краях, але ми мусимо знати про них достеменно все, щоб зробити максимум для їх задоволення.

Все залежить від нашого розуму, нашої енергії, волі і працьовитості.

Дякую за увагу.

Вісник УВКР. – 1993. – № 1