Читать книгу Українська діаспора - Иван Драч - Страница 6

Вельмишановні керівники української держави! Українська Всесвітня Координаційна Рада звертається до вас із настійним закликом скоригувати зовнішню політику України таким чином, щоб у ній нарешті знайшов належне місце захист прав українців, що проживають на територіях сусідніх країн, в СНД, особливо в Росії. Необхідність такої постановки питания зумовлена не лише нормами й практикою тих держав, які, шануючи власний авторитет і гідність, твердо обстоюють інтереси своїх етнічних меншин в інших країнах (Польща, Угорщина, Німеччина, Росія), а надто в Україні, де саме повага до вільного розвитку неукраїнців може правити за взірець гуманізму й національної толерантності. Бачимо, наприклад, що захист росіян, ба й представників інших націй, що розмовляють російською мовою (тобто й частини українців), став чи не головним напрямом, наріжним каменем зовнішньополітичних акцій Президента, Верховної Ради й уряду Російської Федерації щодо країн Балтії, Молдови, Закавказзя, інших регіонів колишнього СРСР. Саме це питання, незрідка навіть штучно й необґрунтовано, висувається на перший план у стосунках Росії і держав СНД, визначає політичні, економічні, військові взаємини РФ з сусідніми урядами і парламентами. Нагадаємо лише недавню поїздку групи народних депутатів та громадських діячів Росії з метою інспекції становища росіян в Україні і люб’язний прийом цієї делегації у наших вищих державних інстанціях. Не будемо вже говорити про безперервні (і небезуспішні) та, на жаль, безперешкодні силкування офіційних і громадських діячів Росії підбурювати росіян України до боротьби проти української незалежності, спроби перетворити їх на своєрідних «фольксдойчів», аби вони діяли в інтересах реставрації імперії – СРСР (Крим, Донбас, Закарпаття).

Нашій державі вже час підтримати українців у ближчому закордонні насамперед з тієї причини, що вони зазнають там постійної, часто жорстокої дискримінації, яка дедалі зростає, не в останню чергу через пасивність і навіть байдужість державної влади їхньої історичної батьківщини до долі своїх синів і дочок за межами України.

Чи не найупослідженіше становище українців у Російській Федерації. Це стосується передовсім тих частин українського етносу, які споконвічно проживали або були першими поселенцями на території нинішніх російських Вороніжчини, Стародубщини, Білгородської та Липецької областей, на Кубані (Краснодарський край), Ставрополлі, Приураллі, Поволжі, в Сибіру, на Далекому Сході. Позбавлення їх прав на рідну мову, національну освіту й культуру, періодику, навіть на національність (примусова заміна етнічної приналежності в паспортах і фальсифікація під час переписів населення), розпочате й розгорнуте терористичним більшовицьким режимом, триває й сьогодні. Послідовна дискримінація застосовується і до тих українців, яких у тоталітарному СРСР навмисне, «централізовано» посилали працювати в різні регіони Росії – їх свідомо відтинають, відгороджують від рідної мови й культури, прагнучи остаточно і безповоротно зденаціоналізувати.

Українці в Росії – явище особливе. Протягом більш як 300 років Росія підносила до рангу своєї державної політики винищення українства – етнічне, культурне, політичне, економічне, духовне й фізичне. Україна ж ніколи не забороняла в себе російську мову, газети, театри, школи. Нині Російська Федерація створює собі на міжнародній арені імідж постімперської демократичної держави. Україна зобов’язана ставити питання, щоб Росія не лише декларувала, а й демонструвала свою демократичність і в СНД, в тому числі й щодо дотримання прав людини, зокрема українців.

Справді материнське піклування про росіян в Україні не зустрічає паритетного цивілізованого розуміння з боку офіційної Росії, не спонукає її подібно ж або хоч терпимо ставитися навзаєм до українців на своїй території. Не можна і близько порівнювати можливості росіян розвивати свою культуру в Україні з можливостями українців бодай найменшою мірою зберігати свою національну автентичність у Росії.

Ось, що засвідчує статистика:

– кількість російськомовних державних шкіл в Україні – 5283;

– кількість україномовних державних шкіл у Росії – 0;

– кількість дітей, які навчаються в російськомовних школах в Україні (тис. чол.) – 3416,1;

– кількість дітей, які навчаються в україномовних школах Росії – 0;

– кількість російських (лише з Москви) телепрограм в Україні – 2;

– кількість україномовних телепрограм у Росії – 0;

– вузи, в яких навчаються російською мовою в Україні, – всі;

– вузи, в яких існує навчання українською мовою в Росії, – 0;

– кінотеатри з демонстрацією фільмів російською мовою в Україні – всі;

– кінотеатри з демонстрацією україномовних фільмів у Росії – 0:

– книгарні для продажу російської літератури в Україні – всі;

– книгарні, де продавалися б українські книжки в Росії, – 1 (в Москві);

– кількість російських театрів в Україні – 18;

– кількість українських театрів у Росії – 0.

В українських каталогах періодичної преси, за якими здійснюється передплата, внесені практично всі видання Росії. У російські каталоги українські часописи не включаються (за деяким тенденційним винятком). Російське радіо і телебачення охоплює всю територію України. Українці ж у Росії позбавлені можливості слухати українське радіо і дивитися українське телебачення.

Застосовуючи подвійний стандарт у ставленні до захисту росіян в інших країнах СНД, у тому числі й в Україні, російські власті одбуваються відмовкою, ніби українці в Росії не виявляють бажання задовольняти свої національно-культурні потреби. Так, російські українці поводяться скромно, висувають помірковані, коректні вимоги, не мають у Росії українських політичних, а тим більше сепаратистських партій і рухів, номенклатурних кланів – на відміну від росіян в Україні. Але твердження про їхню національну пасивність не відповідають дійсності, вони прикривають також факт насильницького позбавлення українців їхніх етнічних прав. У часи відносного державного сприяння в Російській Федерації (чи принаймні за відсутності опору властей) в 1930–1931 pp. в Нижньо-Волзькому краї діяли 429 українських шкіл, у яких навчалося 46 тис. учнів і працювало 1,5 тисячі вчителів, було відкрито кілька агро- і педтехнікумів, український відділ в індустріальному інституті. У Далекосхідному краї наприкінці 1929 року було 1076 початкових українських шкіл (52,5 тисячі дітей), а також 219 середніх шкіл (8,8 тисячі дітей). Понад 1000 українських шкіл працювало в 1931 році у Північно-Кавказькому краї, розпочав роботу український Педагогічний інститут ім. М. Скрипника в Краснодарі. Обласні українські газети виходили у Воронежі, Хабаровську, Саратові, Ростові-на-Дону, Самарі, а також багато районних. Українські журнали випускалися у Саратові, Краснодарі, Ростові-на-Дону, Москві. У середині 20-х років у Москві існувало українське видавництво «СІМ». Лише у видавництвах Північно-Кавказького краю в 1931 році було випущено 149 назв українських книжок тиражем майже 1 млн примірників, а на 1932 рік планувався їх тираж майже в 5 млн примірників. Навіть до 1917 р. працювали українські театри в різних містах від Петербурга до Владивостока, українські бібліотеки. Ці та інші духовні здобутки українства, що й далі буйно розвивалися в західній діаспорі, у Росії були жорстоко і невблаганно витоптані, а українська інтелігенція фізично винищена у подальші роки.

Загальновідомо, що офіційні дані занижують кількість українців, які проживають у Росії (понад 4,3 мільйона чоловік, або 3 % від усього населення, хоч у самій російській пресі називають цифри від 10 до 20 мільйонів, вважаючи, що кожний десятий житель Росії – українець або людина українського походження) і завищують кількість росіян, які мешкають в Україні.

Проте є ряд регіонів Росії, де частка українців сягає 17,2 % (Ямало-Ненецький округ), 16 % (Чукотка), 15,4 % (Магаданська область), 11,6 % (Ханти-Мансійський округ), 9,1 % (Камчатка), 9 % (Мурманська область), 8,6 % (Таймирський округ), 8,3 % (Приморський край), 7,4 % (Єврейська автономна область), 7,2 % (Якутія), 6,9 % (Ненецький округ), 6,5 % (Сахалін), 5,3 % (Евенкійський округ), 5,4 % (Білгородщина), 5 % (Вороніжчина), майже по 5 % в Омській і Оренбурзькій областях. Таким чином, українці зосереджені там, де видобувають нафту, газ, золото, срібло, алмази, вугілля, добувають деревину, отже, їхній внесок у розвиток економіки Росії дуже значний, і що знаменно, саме в тих галузях, у яких залежність господарства України від Росії найбільша і найуразливіша. І коли йдеться про пріоритет захисту українців в українській державній політиці як ознаку цивілізованої і гідної поваги та самоповаги держави, то в цьому разі цілком очевидною є й життєва економічна необхідність такої політики.

Та всупереч своїм корінним національним інтересам, офіційна Україна досі не звертала найменшої уваги на становище українців у Росії, належно не ставила й не вирішувала на міждержавному рівні питання про історичне й загальновизнане цивілізацією людське право українців у Росії на однакових засадах із становищем росіян в Україні. У той час, коли українська держава всіляко сприяє, в тому числі матеріально й фінансово, становленню і розвитку неукраїнських, в т. ч. російських, національно-культурних громад в Україні, вона залишає своїх співвітчизників напризволяще в сусідніх країнах. Зокрема, святим нашим обов’язком є виявити і встановити місця масових поховань українців на території Росії, де полягли від куль, голоду й холоду мільйони наших братів і сестер – учасники українського Руху Опору, мирні і працьовиті селяни-хлібороби, цвіт національної інтелігенції, та зажадати від російської сторони належного догляду за цими похованнями так само, як ставить це питання Росія щодо своїх поховань в інших країнах. Не кажемо вже про те, що було б новим злочином не потурбуватися про тих репресованих українців та їхніх нащадків, які й досі проживають на Півночі Росії, в Сибіру, неначе відбувають довічне покарання й наругу.

Після того, як патріотична громадськість України провела минулого року в Києві Конгрес українців з країн СНД і Всесвітній форум українців, на території колишнього СРСР почали активно з’являтися українські національно-культурні товариства, що спростовує зловмисні вигадки про якусь особливу схильність українців розчинюватися і денаціоналізуватися в іноетнічних середовищах і засвідчує, що лише жорстоким насильством і репресіями вдавалося притлумити на якийсь час їхню національну гідність і самосвідомість. Нині в Росії діє близько 60 українських товариств, і тенденція до їх збільшення зростає. Об’єднуючись і організовуючись, українці в Росії виявляють тверду волю до національного виживання у несприятливому, а найчастіше – агресивному щодо них етнічному середовищі. Як життєво невідкладні постають перед ними складні, незрідка тупикові проблеми реанімації національної мови, культури, освіти, інформації, українського громадянства, а також повернення на рідну землю, чого бажають сотні тисяч українців, зокрема офіцери, які становлять значний відсоток у російській армії. Російські центральні та місцеві власті у кращому випадку залишаються абсолютно байдужими до невід’ємних людських прав і потреб українців, що показово виявляється у ставленні до них в самій столиці РФ Москві, де українців налічується кілька сот тисяч. Немає й натяку на те, щоб Росія мала намір віддати українцям свій політико-моральний борг, або щоб її увага до національно-культурних, життєвих потреб української меншини стала схожою на державне опікування РФ росіянами в Україні. Мусимо констатувати, що демократична Росія продовжує ленінсько-сталінську національну політику КПРС, що призвела до згубних наслідків планетарного масштабу, підриває основи існування самої Росії.

Українська Всесвітня Координаційна Рада закликає Президента, Верховну Раду, уряд України повернутися обличчям до українців у Росії, в СНД, сформулювати стратегію й тактику всебічної політичної, економічної, культурно-освітньої, інформаційної, моральної підтримки і допомоги їм, захисту інтересів українців на міждержавному та міжнародно-світовому рівні включно з ООН та НБСЄ, як це робить Росія. Не злічити всіх конкретних питань юридичного, матеріального, організаційного характеру в цій доленосній для України справі, які вже давно вимагають свого розв’язання. Першими вимогами у міждержавних стосунках України і Росії мають бути: офіційне визнання українців найчисленнішою з національних меншин РФ; у місцях масового компактного проживання українців у РФ відкрити мережу державних і громадсько-державних освітніх і культурних центрів; ознайомлення державно-громадських офіційних делегацій з України із становищем українців у різних регіонах Росії. Пропонуємо, не гаючи часу, розробити державну програму України, спрямовану на захист невід’ємних людських прав і свобод українців у Росії та інших країнах СНД згідно з усталеними міжнародними нормами. Українська Всесвітня Координаційна Рада готова взяти щонайактивнішу участь у цій діяльності державних структур.

Уже цілком очевидно, що й саме нинішнє тяжке становище українського суспільства не в останню чергу зумовлене тим, що владним чинникам повною мірою ще не вдається збагнути: найживотворнішим джерелом процвітання й могутності держави є турбота про співвітчизників, хоч би де вони мешкали. Усвідомлення цього, безперечно, сприятиме політичній та економічній стабілізації в Україні та в СНД.

Дискриміновані й утискувані українці ближчого зарубіжжя заслуговують і чекають на увагу від держави свого народу.

«Вісник УВКР». – 1993. – № 2 (серпень)