Читать книгу Жовтий князь - Василь Барка - Страница 10

Прибрали на столі Катранники після голодного снідання і, почувши тупіт, виглянули в вікна: комісія! – біжить по садибі, вганяє щупи в ґрунт.

Мирон Данилович виступив за поріг; дивиться, як нишпорять піднаказки скеповида – важного, ніби індик, і подібно обдутого сизістю, коли мимо проходить, натужуючись і палячи охряними очима, аж в рукавах стіпується, мов шкварком крильним. Виклохтує спересердя:

– Гляжу, ще живий! Де ти їжу береш, що не здихаєш?

Діткнутий в середину серця, подумав Мирон Данилович: «Це мені смерті хочеш, присурганивши з своєї Москви, – за віщо? Тобі ж не зичу гибелі!» Намірявся сказати, а змовчав: «Хай відбіга кудись, бо ще в хату вскочить і дітей покусає».

Вернувся господар до своїх, що ждали, чи скоро комісію лихо вивіє; а враз – крик, на стороні, де попелище.

Бригадник гукнув під вікно:

– Виходь, опис буряків буде!..

Старші сполотніли: знайдено буряки і тепер скоро кінець.

Вийшов до розритого попелища Мирон Данилович, затерпнувши від тривоги. Небагато буряків, а гамору навкруги – мов знайшли скарбницю царя. Перебирають знахідку в мішечок і складають опис. Шікрятов радий! – і лається; руками підкидає від розбурення, сам стаючи з жовтого і сизого аж червонастий, трішки менш, ніж вириті буряки. В руці щуп, як блискавичний гостряк демона.

Мирон Данилович немовний стоїть при всьому гомоні, знає: ось близько до хати – смерть.

Пробули в смутку, мов живими похоронені, півдня. Оленка притулилася до матері:

– Їсти!..

– Цить, люба дитино, – терпи!

Мирон Данилович вирішив: «Навідаюся в магазин»; виходячи, глянув на доню – прозора з лиця, так схудла.

«…Бідне моє, – тужить він, – ми старі мучимось, бо грішні, а воно безвинне терпить за нас».

Згорнувши мішечок під лікоть, подався до площі, хоч знав, що те місце не дуже поживніше, ніж пустеля; тільки рідким випадком – харчі на прилавках.

Черга! – привезено чогось, годящого в миску.

Мирон Данилович спитав дідка, шкільного сторожа, що обома руками спирався на ціпок:

– Що?…

– Аж дивно, – відказує дідок, – дають борошно, не знаю, яке, може, з кісток собачих. Животи скручує, хто куштував: от як! І дороге.

– Чого ж беруть?

– А що в рот класти, глину? Беруть, бо зветься: борошно. Жінка тут одна несла; од такого борошна до тесаного хрестика, як од тебе до мене – раз ступити.

Мирон Данилович добувся до терезів; глянув на їдку мішанину і як нюхнув – зразило його звідти трупною затхлістю… нерви збурилися дико і щось під грудьми, мов сіпнувши прив’язь, намагалось перекинутися і рвонути наверх з різким болем. Не витерпів чоловік: вийшов геть. Подихав на чистому повітрі, обпершись об стіну; перестояв недугу.

Багато відверталося від їдучої гнилі, намішаної на продаж.

Мирон Данилович пристав до кількох, що брали напрямок до хати робітника з олійного заводу: там макуху продають, з високою націнкою, а добру.

Заходять. Батько хазяїна, похилий віком та білий сивиною і сорочкою, беріг макуху в дірявому лантусі, під лавою.

От, чотири кружки виторгувано, масні на дотик, з різким і густим пахощем; колір трішки незвичайний…

«Темнувата, як на рижієву»! – подумав Мирон Данилович; прикупив також колотої на куски, ця – з тютюнового зерна, олію ж від нього на фарбування вжито.

Приніс додому добуток і поклав на стіл. Всі обступили: розглядають, обторкують, відкришують трішечки і їдять, хто – без води, як Андрій, тільки на зубах хрумкіт, а хто розмочує; всі хвалять.

– Неначе пряник, – каже бабуся.

Пробує тютюнову:

– Ні, ця не така!

– Ця гірша, – згоджується, покуштувавши, Дарія Олександрівна, – поїмо, коли буряки забрано.

Радяться, як розварювати і чого додавати.

Тітка Ганна приходить – хоровита; пробує макуху; питає, в кого куплено.

– Зразу ж піду сама. Погано мені: була в Йосипенків, страшного борошна купили, з зерна якогось, ніби льон; і зразу – пекти корж… я попробувала, тепер душу роздира, ледве ходжу. Глядіть, не купуйте тієї гнилі! По два пуди в одні руки відпускано, – понакуповували люди і скрізь покотом лягають, мертві. Ой, погано! – а я ж дрібний шматочок з’їла.

Взявши, ніби празниковий гостинець, кусник рижієвої, тітка пішла: помалу стопи переставляючи.

Катранники декілька тижнів живилися макухою; але і вона стала виходити. Глянули одного ранку – рештки рудіють.

Холодний день починався в небі чистому, як вимите дзеркало, та швидко спохмурнів: зап’явсь олив’яними хмарами, що втопили село в тінь.

Знов купує рижієвої Мирон Данилович; знов дріб’язок визбирує на городах.

Діти виголодніли і не могли висидіти в школі. Мучить їх.

– Якби бурячки, – жаліється стара, – можна б зварити і дати по одному: нехай підкріплюються діти в перерві, а так – чого мордувати?

– І наука чудна; сьогодні підуть, і годі! – сказала мати. – Бо вертаються ледве живі.

Навчання в селі почалося пізно, бо, при лихому ремонті, школа до осені зоставалася руїною в риштованнях.

Побудуть діти в школі і похворіють; голови їм паморочаться, а в шлунках – пекота, і слабенькі стають, рухаються, як тіні. Дома полежать і трохи одійдуть.

– Чого вас учено сьогодні? – спитала одного разу мати.

– Вчитель казав, наші батьки – саботажники…

Мати змовчала. Але подумала, що навчання можна перервати на деякий час.

«Бо з якої речі? Змордовані діти від їхнього голоду будуть душами калічитися, завчаючи злу неправду про батьків».

Сьогодні ж, як вернулися з школи, мати знов спитала:

– Про що учать?

– Про партію, – відповів Андрій, – як гарно при ній…

– Щоб їх так гарно розірвало з нею разом, анахтемів! – сказала бабуся.

Цього чорного дня «наука» для дітей скінчилась.

Микола став аж землистий; запав очима і щоками, і всією душею. Сорочка висіла на раменах, як на жердинці.

Мовчить він – болісно думає. Ніби загадка, за знаття якої демони і їх прислужники вбивають зразу, намагаючись і коріння вирвати з життя.

Раз обізвався до батька:

– Половину вчителів забрано, нема нашої історії…

– Недарма ж забрано! – сказав Мирон Данилович. – Помовчуй на людях про ці речі.

Непокоїло, що став хлопець прилягати, мов недужий, з розкритими очима.

Менший зберіг живі поблиски в погляді, хоч зробився схожий на старичка: голова велика, а шия тоненька, як стеблинка жита, і на ній голова хитається: страшно постарів хлопчик і сміх стратив.

Тільки в Оленки трохи радості в очах, але вже, здається, нетутешньої, – стала доня схожа на воскову свічку: догоряти чистим вогником. А зшиток все тулить собі до грудей і на маму дивиться, як зачарована. Ніби хоче сказати щось безмежно важливе, але не може.

Харитина Григорівна враз ветха зробилася за осінь – тінь себе самої; рука тремтить і зір погас: неспроможна нитку в голку всилити, а недавно була видюща.

І видається, час летить, як буря непрозорима, – всіх разом з хатою відносить, наче пором, відірваний від струни, до невідомого урвища і водяного спаду, чорнішого, ніж ніч.

Дарія Олександрівна, хоч найменше їсть, – усе дітям віддає! – але тримається, мов чудом. А висохла; коли вкутається в платок, зав’язуючи біля шиї, тоді в його обводі над чолом, схожому на звід іконної ризки, раптом видно, як висохла хворісно.

Губи окреслилися в страдному і строгому виразі, а разом – з почуттєвою тихістю… «Праведниця моя!» – відгукнувся враз всім серцем до неї Мирон Данилович, але не проказав цих слів: боявся стратити їх щирість, коли вимовить.

Діти побули в хаті, жуючи рештки від макухи, потім з батьком вибралися на роздобичу; дома – сама бабуся.

Довго рилися на городі, чи нема корінцюватих решток їстівного.

Околицею, через глухі садиби, яких чимало після висилок, діти майнули до польових видолинків з грядками і звідти вернулися в двір.

Зібрали з десяток картоплин, декілька бурячків, соняшничат з висохлим насінням і капустяних качанів…

«Бідолашні, бавляться і не знають, яке нещастя буде!» – сумував, дивлячись на дитячі розкопини, Мирон Данилович.

Для нього вже світ змінився; то був спервовіку чіткий і несхитний підвалинами, безконечними в світлоті, на яких розгорталося все неосяжне, все красне багатство видимого – з явищами, відбуваними в твердому законі. А тепер зрушився весь, ніби підстави його вже розсипано і тому став виручий, темний, сторожкий – враз відрухнеться глибиною і далекістю на кожний помах твоєї руки чи навіть на короткий позирк. Світлота розвалена; взявся чорністю обшир і збір подій в ньому; наситився ворожістю проти душі. Звів незнані досі вихори – страшенно великі і сліпі – і обертати їх почав: швидкістю, дужчою і злішою щодня, такою, що для душі немає місця. Мусить сама переконатися, як приречена вийти з нього в неіснування, жахливо терплячи в голодних муках, невідомо від чого.

Гіркуща осінь! – а ось надходить моторошна зима; як перебути?

Поникавши по городу марно, Мирон Данилович надумався піти за село – до млина: часом люди дістають кілограм борошна; якби попоїсти хліба, справжнього! – можна віджити.

Незвичну слабість відчував, аж недужий, від якої тремтів нервами грудей, мов лихоманка вселилась. Голова темніє. Ноги неслухняні; хоч і худющі, а обважнілі.

Змінився зір! – все навколо зготувалося текти перед його поглядом, утративши і рівновагу попередньої видності, і сталість. Вигляди речей зробилися для сприйняття ніби стривоженими і позбавленими доброї значущості. Все почало нервувати Мирона Даниловича: його, завжди спокійного серцем, як вода в ставку… Ось, зачепився рукавом за колючки шипшини і так стривожився, що хотів рвонути вмить – подер би одежу. З якоюсь, ніби дитячою, образливістю болючою вражалася душа від дрібниці, хоч одночасно, при пекучій діткливості і згостреності, наставало зглушення в істоті, через що речі, незвичайно важливі колись, погасли значенням для думки, мов зовсім порожні. Над всім – пережиття кривди, без уявимих мір: вона ранить жалом у кров серця, впорскуючи отруту, від якої біль, понад можливість терпіти, збирає при собі горючий неспокій. Здається, ранить кожний доторк; а поряд болісної досади обпала серце скутість: її незримими ланцюгами прип’ято почуття. Тому перешкоджено думці вихід з круга біди, як з незбагненного полону, що забрав собі в жертву – повний гіркоти і подібний до пошесті. Щохвилини ж тиха сила з істоти противиться бранству, помагаючи вертати, поступовими зусиллями, попередню примиренність…

«Що буде, те й буде!» – поклав собі Мирон Данилович, прямуючи до млина: помалу, бо знеможений; нетерпеливився уявою, і тому дорога стала дальшою, ніж колись.

Спершу не впізнав будівлі – якась кріпость височіла над віткою залізниці та бур’янами. Навкруги никали люди, мов мухи – дрібні і сірі проти неї, обшитої свіжою сосниною.

Мирон Данилович мусив присісти на горбику, бо підбився, – треба дух перевести, біля потеряних, як він сам.

Сів і дивиться на височезний паркан, що ним оббудовано млин довкруги: нащо загорожа страшна?

Прихідці збиралися, і один з них, підліток – боса голова і, як паперик, білява, – спитав рідкобородого селянина поблизу, що з нього звисав столітній сіряк:

– Дядьку, чого млин затулено?

– Од таких, як ти! Скільки аршинів буде, як ти скажеш?

– П’ять буде, або шість…

– Бачиш, не вгадав! – дев’ять аршин заввишки. Бо дехто так робить, от, якби твій батько був: бачить, що діти голодні, то взяв рукавець од материної сорочки, наточив борошенця повен і викида через паркан – у бур’яни. А ти б, скажім, з братиками та сестричками підібрав. По отаких перекидах всю дітвору попухлу, де в бур’янах кругом бродила, виловлено, а млин обстукано – дивись, якими государственними дошками!

Мовчить хлопець, глядячи на кріпосний паркан і на вагони, що все йдуть і йдуть, легкі – в браму млина, а важкі – звідти.

– Он, залізним колесом наш хліб тягнуть: од твого рота і од мого: прямісінько в Москву і там далі, далі, чортовому синові! – сказав дядько.

Слухав хлопець, коли стороною, обминаючи міліцію попід парканом, купка його однолітків почала підбиратися до воріт. Дехто з старших і собі рухався туди простішим напрямком; люди, ніби осліпши від болю, втратили твердий крок.

Голодні, старші і молодші, хотіли при в’їзних вагонах і собі вкинутися в двір млина. Близько були до входу всередину, але звідти вискочили міліціонери: бистрі, ніби з цепів спущені. Лозинами і ломаками розганяють – б’ють по чім попало. Декотрі з селян попадали, скалічені або неживі: тих за руки і ноги відтягнено від воріт і кинуто на бур’ян.

Мирон Данилович стоїть, мов черевики прив’язані жовтою травою, коли страх аж звіває. Гурти селян в розпачливій застиглості: худих, як обгорілі стовпці, в лахмітинах, замість одежі, приковані поглядом до брами. Там їхній хліб, що здобули в кривавиці чола, там борошно! – можна спекти буханчик і віджити, і врятуватись… бо хилить біда до землі, в чорноту, і нема надії на підмогу і рятунок.

Зовсім безсилі і недужі лягають на землю – не рухаються; дехто помер: так близько до брами!

Стугоніли потяги звідти, один за одним, як великанські гусениці, що обпилися крові з-поміж ребер мертвяків; від Москви лізли сухі, а відповзають – земля гнеться.

Міліціонери сизіють: незрушно, мов степові боввани древні, січені з каміння; вицвіли мундирами і дивляться вивітреними зорами поверх лежачих.

Торохтить підвода; возії збирають мертвих і відвозять у степ, спиняються недалеко від млина: там, в ямі, неглибоко прикидають землею. Скоро вертаються назад, по мертвих.

Гайворони метушаться, то осторонь присядуть, то зірвуться кружити, як вихрова мряковина, пронизливо крячучи, то обкинуться широчезною дугою над степом, млином і людьми. Але вагони, коли викочуються, то заглушують їх каркіт своїм червоним стугоном, і брязкотом, і стукотом, все йдучи від млина, ніби харчівні – кудись на північ.

Мирон Данилович стежить червону низку, що почина йому очі тьмити і кружити голову.