Читать книгу Жовтий князь - Василь Барка - Страница 2

Наряджає доню: здається, то власне серце, вибране з грудей, окремо радіє.

А знов лихо: повели чоловіка в сільраду. Скільки їм треба? Чіпляються і гризуть: давай! – як не гроші, так хліб.

– Мамо, скоро? Я на майдані підожду.

– Скоро, – чого ж на майдані? Потерпи: тата відпустять, і зразу підем.

– Миколи і Андрійка нема.

Тата ждуть: як станеться що… їй страшно навіть вимовити. Причісує Оленку, пильнуючи кожного пасмочка; заквітчує, ніби коронує зірками, зверх блідого лобика. Нічого не каже їй, але невимовлені слова тремтять, подібні до сполохів, на середині грудей: «Квітко моя!» – і неозначиме почуття обкинулося, ніби передвістя з болями; не знати, що, крім них, прийде. Не хоче піддатися їм душа. Втіха коло доні не гасне, як місяць – любим серпиком.

– Скоро скінчу, стій! – стримує доню, чомусь нетерпеливу, з сірим зошитом на долонях: там її наука.

– Може, я не піду? – несміливо питає Оленка. – З мене сміятимуться.

– Хто ж?

– Учні і вчителі: всі.

– Нерозумний сміх і грішний.

– Вони глузуватимуть!

– Терпи! Це годиною краще, ніж цілий вік хвалять.

Дарія Олександрівна досадує, що «вони» сміються з її дитини. От-от схопиться гнів: справедливий був би, але чимсь небезпечний. Нехай зникає в обширі серця, де нема йому чим горіти. Зосталась гіркота, звична за довгі роки.

І стерпіла! – як завжди.

Хмуриться мати.

Первісток її, чотирма роками старший за Оленку, підкорився страхові. «Навіщо пережиток?» – сказав, напевно, з чужого голосу. Андрійко, найменший, часом послухає.

Малі думають, що мама темніша, ніж шкільні, бо ті ходять з новими книжками, а вона старі читала… Так там була правда і серце, а що в теперішніх? Зла настирливість. Відчуває мати, як день у день «вони» настроюють дітей проти її думки і волі. Діти очужіли.

Різку, аж розпачливу кривду відчуває з того, ніби рану від іржавого ножа, коли впікається і мучить. А що робити? – хоч кричи, не поможеться; «вони» сильніші.

Обличчя в неї – з видовженістю і запалими щоками; з надто звуженими, супроти звичайного, обрисами нижніх повік, як і надто вглибленими очима, кольору темно-сірого, без гострого блиску. Але їх ясність відтінена бровами і косами – в такому відсвіті, що нагадує попіл від згорілого шовку; і видаються темнішими, ніж насправді, через неприродну блідість обличчя.

Дарія Олександрівна ніби спокутується в празник, відболіваючи провину: з непотрібної гостроти до Оленки, що недавно мала в школі декілька низьких оцінок; не з-за своєї нездібності, а з-за пустощів і недбальства.

Чомусь тоді, можливо, з побоювання сорому від чужих посміхів: мовляв, «дурна дитина в вас», – Дарія Олександрівна грізно нагримала на Оленку і мало не вдарила. Хоч не збиралась бити. Однак не сподівалася, що з того гримання вийде. Дитя сполотніло, затрусилося плечиками і, ледве не впавши непритомне, відступило в куток. Заридало, та так гірко, в болючому плачі, тремтівши дрібною судомою, – що всі в хаті обмерли. А воно раптом стихло, і хоч тоді кинулися всі втішати, проте було як потеряне і, здається, занедужало. Потім старалося і принесло найкращі оцінки. Раділо за маму, якій неодмінно треба бачити гарні знаки в зошиті. Видно, так і не тямило до кінця, чому – треба.

Глянувши на зошит, Дарія Олександрівна відчула, як болісно серце стиснулось: такий жаль на себе! – роки життя віддала б, тільки вернути те, що сталося.

Оленка під маминим гребінцем стала покірна; вся в білому і сама бліда, з світлими очима і високо піднятими брівцями – як в тата. Кілька квіток біля її чола, здавалося, посилали бризкучий промінчик на всі сторони. Як зоря, – жила в хаті, дивна тихістю.

Сьогодні так пильно мати зачісує Оленку, збираючися піти з нею в церкву; стояти поруч і випроситися з провини.

І якраз лихо! – причіпливі повели чоловіка і невідомо, що буде.

І також: Оленка збивається. Як важко вмовляти, при чужому настроюванні з насмішкою.

Згодиться; чого ж на майдані стояти?

– Оленко, дражнитимуть, що в церкву пішла, то промовч! Їхнє зло щезне, а правда – ніколи.

– Де буде?

– З людьми, що живуть скрізь. А повмирають, буде з ними на небі.

– А ми – де?

– Коли достойні, з ними.

– Як там живуть?

Дарія Олександрівна подумала: ось як твоя душа – безвинна і всім прощає, люблячи. Так живуть.

– Того не знаю, але – щасливі.

– Де?

– Оленко, все питаєш, а я не знаю.

– Мабуть, високо! – як птахи. Де дінуться від дощу?

– Це над дощем і зірками.

– А що їсти?

– Нічого не треба.

– І хліба?

– І хліба теж – ні.

Оленка дивиться в вікно, думаючи.

– Я вже знаю! – так, як сонце: ні об що не тримається і ходить.

Знов роздумує, поглядаючи на світило за шибкою.

– Не розлучаться?

– Хто?

– Всі – родичі.

– Як любитимуться, то – ні: разом будуть; і коли не розділяться самі, перед брамою.

– Де?

– Невидима і коло всіх. Як церква.

Оленка тримає зошит, ніби звіт. Сіра обкладинка з поземними рисами і власний підпис – в округлих і нерівних літерах.

Думка прив’язана до одного: як будуть разом – «тоді»? Чи так, мов через небозвід переходить гурток зоряний, нерозлучимо, склавши рисунок? Губиться думка.

Гарно – з мамою піти; в церкві бабуся стоїть; а від посмішників одвернутись, і годі.

Чого зошит – в Оленчиних руках, відомо, але мати ні словом не виказує здогаду: така хитрість любляча. Зошит з милими кривулями дорожчий, ніж речі хатні. Бо замкнено між сторінки спогад і світло: подібно до квітів, кладених з весни – радіти ними і смуткувати, відкриваючи перед очі.

Мов не бачить! – удає Дарія Олександрівна. В неї сумнів: чи не розлінується доня ще раз і дужче, ніж попереду, коли похвалити? Хай старається без нагороди. Але – чи гаразд, отак проминути доньчин знак? То ж від пошани до мами.

– Дай зошит!

Оленка зраділа: мама знов подивиться на працю.

Літери трудні і непевні обрисами, ніби будовані з крихітних кілочків і дугастих сковок. А для Дарії Олександрівни красні – ліпші, ніж празниковий візерунок.

– Гарно! – сказала і кладе зошит на поличку, де тісним рядком стоять книги.

Поправляє вбрання на Оленці, пригладжує, обсмикує або просто торкає; і все не може відірватися ні почуттям, ні поглядом.

Пора. Треба, ідучи до церкви, спитати хлопців, чи тата бачили.

– Ну, вже! – сказала Оленці, подаючи дзеркальце, мовляв, дивись, як мама нарядила, і не забудь: ніхто не прибере краще.

Шаснули кроки мимо вікон; тітка Ганна, перейшовши через город, навідується: мабуть, спитати про збори.

Сусідка старша від господині; грушуваті зморшки навколо губ.

Зразу всміхнулась до Оленки:

– Гожа! – хоч на заручини, а нехай не наврочу…

Легко дмухнула, ніби відкаснувши злий наплив.

Оленка миттю поклала дзеркальце на стіл і, торгнувши дверима, відпурхнула через сіни.

– Чого в сільраду ведуть?

– Чого ж? Хліб правити – останній.

Враз, після цих слів, ніби тінь підступила: тінь крізь весь світ; здалося – вікна стемніли.

– Біда на всіх! – журиться тітка.

Глибоко в платок закуталася, хоч день погожий, з теплої смуги перед дощами. Платок картатий і тяжкий: закривав, як сутінок від хмари – присохлу вишню.

Обличчя, в’янувши, знебарвилось і в брижі пішло, розвійчаті при очах, повних думкою.

– Снилось мені, – оповідає тітка тихо, з докладністю кожного звуку, мов доспівуючи, – що отак близько, як он піч, бачу: кожушанка передо мною; і не видно, на чому висить, на одвірку, чи що? – кожушанка з ящірки зроблена, хоч і шерсть є, руденька-руденька, а цього не бува на ящірці… Таки знати: з ящірки, і все. Простягла я руку, погладити шерсть, узнати, з чого вона, і аж обпеклась об кригу. Недобрий сон – до чого воно?

– Недобрий! – згоджується Дарія Олександрівна. – В ящурину кожушанку або ж нещастя одягнуть.

– Одягнуть. Недобрий сон! – звіку такого не бачила. Де ж хлопці?

– На майдані. Вести хотіла в церкву, так опинаються, бо в школі їх соромлять, сміхом мучать.

– От ворожа твар!

– Наторочено дітям, що нові книжки церкву переросли. А ті книжки мертві!

– Отак з моїми племінниками. Їм очі прив’язано до нових книжок, хоч бачу: нудно. Стару книжку попадуть, то цілу ніч коло прикрученого світла сичиками сидять.

– Біда; і вчити треба, бо знидіють.

– Треба! – згоджується тітка. – Аби ж учено, як годиться. Напам’ять нічого не знають. Колись було… от, я сама: недовго вчилась, а скільки пісень і казок знала! – вночі збудять, і прокажу.