Читать книгу Жовтий князь - Василь Барка - Страница 9

Надвечір’я розгодинюється, і видно скибочку сонця. Жіночі постаті промайнули проз вікно, серед них – тітка Ганна. В сінях зашамотіло; ось чути обережний стукіт.

Як прочинила двері Дарія Олександрівна, поманено її руками в сіни, де з легкого сутінку вирізнилися обличчя: сусідки і двох дівчат; їх пригадує.

Зашепотіла тітка:

– Мої родички прийшли радитись, а я думала довго і кажу, ходім до Дарки за поміччю…

– Федоро, треба порадниці знати…

Одна з дівчат, світлокоса, відгорнула на грудях платок, блакитно і зелено ділений по темносиньості, що вкутував, мов кирея, – і піднесла річ, обгорнуту білою хусткою.

– Поможи, Катрусю! – звернулась до подруги; та простягла зложені долоні: підтримати річ. Федора відгорнула хустину.

Тоді в сінешній темряві, куди приходили через відчинену ляду над драбиною рештки надвечірнього світла, – замерехтіла чаша. Вузький промінчик, пробігши крізь надвірні двері, впав на обвід, що його коштовні оздоби стали жаріти, як живий огонь; означилася чаша всім обрисом, над руками, посилаючи сяйво.

Жінки, серед свого вбозтва, дивились на неї і слова не вимовляли; знали святиню, що перед ними. А найменшому з дітей, Андрієві, нетерпеливилося бачити маму, – виглянувши, застиг при дверях:

– Зірка вранці! – показав на чашу.

– Правда, але йди в хату, я зараз вернусь!

Тітка просить:

– Дарко, кажіть, де сховати! Вчора, проти комісії, Федора і Катря вихопили чашу і закопали за хатою. Тепер до двору черга – на обшук. Знайдуть анахтеми і заберуть.

Господиня гляділа на відсвіти, і ввижалося їй, що невідомо, де і як треба йти: довго і тяжко, з терпцем страшним, хоч падати, а знов підводитися і йти до останнього знаку, – так треба.

Зір звик до півсутінку і знаходить старолітній напис на чаші, про кров, що «за многих ізліваємая»; і зображено: Ісус Христос, розп’ятий на хресті, коло якого Богородиця і апостол. Окраса далі вкруг чаші – з тонкими галузочками; і самоцвіти, обрамовуючи хрещатий взір, розділяють картини з Святого Письма. Коштовні камінці скрізь: квадратові, в рамчатих обковах, золотих, як вся чаша. Осередніх каменів два – фіялковий і зелений. Спід посуду – теж в окрасі, ширшій хвилями, і також стебло і підстанова: триступінчата, в топазах і – узор серед них.

Дивиться на чашу Дарія Олександрівна і відчуває, як відійшла безвидна туча з просторів; так гарно на душі: спокій невисловимий. Здається, могла стояти тут без кінця часу. Але ось, думає і не може знайти відповіді: де чашу сховати? – зрештою, зривається з уст:

– Маму спитаймо!

Бабуся ж, коли покликано її, тихо стояла перед чашею, слухаючи Ганниної мови і знаючи, чого треба; перебирала в думці, хто б міг сховати безпечно? Само надумалося – пічникова жінка, мовчазниця богобоязна; на огні паліть, не скаже нікому, де закопано. Чоловік її слуха, як вона згодиться, все добре буде: не хлібороби обоє і зроду землі не мали, – раз він для колгоспу робить, не ритимуться в його садибі.

– А покличте Мар’яну, пічникову! – сказала стара; всі зраділи: і правда, не буде в селі надійнішої.

– Її чоловік не в нашу церкву ходить, а на домашній спів, бо євангелик, тільки ж нехай кожен чесним буде, як він.

Мати велить найменшому:

– Біжи до пічників і проси тітку Мар’яну, хай зараз прийде – дуже треба!

Він пішов, але мати, виглянувши за поріг, вернула.

– Нікому про чашу не кажи! Бо нас арештують всіх і розвалять хату, – шепотом найстрогішим заборонила.

– Мовчатиму! – він поспішив до воріт.

Федора вгорнула чашу в хустку знов і, тримаючи на грудях, закрила під великий платок, що згортками спадав до землі.

Господиня ж їй сказала:

– От славно! Вихопили з кігтів.

– Умовилися, стоячи між людьми, – розповідає Федора, – вбігти і забрати, що можна, аби не попало в нечисті руки. Мені самій не пробитися; це – Катря, працювала передо мною ліктями: комсомольці, як грушки, сипались.

– Нащо казати, хіба так було? – дивується Катря: русява, виструнчена, мов придорожна тополинка; брунастий жакет поверх вилинялого, колись зеленкавого, плаття.

– Чого ж ми тут? Заходьмо в хату!

– Ні, пора додому, – відказує тітка. – Хіба трохи посидим на призьбі: крайчик неба вгледіти. Скоро й того збудемось.

Вийшли – при останньому огні з сонця; сусідка скаржиться:

– Забігли вчора, все перевернули; як собаки, видряпали і забрали, що було. Я зразу до сестер. Хоч недалеко до їх хуторця, так забарилась я і заночувала там. Кажу до своїх: рятуйтеся! Що є, сховайте, і не в дворі, а в полі чи в лісі – виїдьте вночі, закопайте, та глибше, щоб гостряками не достати. Бо все заберуть. Ми з старим переб’ємся, він на заробітках, я тут, – хоч пропадем, то тільки двоє; а в них же діти малі.

Сидять жінки на призьбі, що рудіє глиною в вечірньому світлі; стіна за розмовцями яснить, мов срібна. Здається, тільки сонце в світі чує їхні жалі.

Андрій прийшов до пічників, коли вечеряли: варена картопля в череп’яній мисці, а в блюдці трішки олії; і сіль – хліба на столі нема. Почувши, чого прибув хлопець, пічничиха заклопоталася – йти.

– Може б, доїли з гостем, тоді підеш? – питає пічник.

– Вже годі!

Надягла старий чоловіків піджак поверх зношеної суконки. І припрошує:

– Сідай, синку! Ще є картопля.

Літня жінка, дрібна на зріст. Відзнак дивовижної вроди в обрисі обличчя, що помарніло від років і клопотів, оживлюється карими очима, тонко окресленими, як осереддя квіткові, світучими – в прозорості.

Всі в селі знають: мовчазниця і добра. Вдвох, справляючи печі і груби, за чверть віку ніде голки чужої не взяли, буваючи самі – цілими днями – серед чужого добра. Їх рідко звали: Максим Бережан чи Мар’яна Бережан, а просто – пічники, бо при цій роботі в селі – тільки вони, обоє нарівні: коло глини і цеголля, піску і золи, попелу і сажі.

Хлопець спершу острашений від брів пічника, навислих, як стріхи, і здоровенних очей: синіх, що ніби аж переливаються повнотою. Сидячи смирно, тицяв картоплиною в олію, після чого обережно вів до губ, – а то розсиплеться. Смачна! – можна розсмоктувати до крихотки.

– Чи не Андрійком звуть? – раптом прогриміло низько з-під колоскуватого кольору вусів, рівно підрізаних і зовсім дрібних, так що хлопцеві дивно: чому крізь них грізний виголос.

– Так звуть, – потверджує гість і здогадується, що пічник пам’ятає його з минулої зими, коли піч лагодив.

– Соли картоплю!

Хлопець послухався і відчув, як смак гострішає і сильно входить в почуття.

Доїв і, обтерши губи, подякував; хотів піти додому.

– Підожди трохи! – наказує пічник.

Відчинив шаховку; обторкав порожні коробки, склянки, капшуки, поки натрапив на грудку цукру: для хлопця.

Той, дякувавши, взяв і відкусив білий гострячок, а решту – в кишеню.

Страх проминав.

– Дядьку, як роблять цукор? – питає Андрій; дивиться ж на піч, криву і низьку: в ворожбита, що всім ставить її, мов картину.

– Везуть білі буряки, що звуться цукровими, – почав пічник. – На завод везуть, патрають і женуть під ножі, вкріплені на колесах: стружка звідти збіга, як шаткована капуста. В казани її вкинули, завбільшки з будинок, і варять. Починається складна пісня – я забув, хоч і знав трохи. Варять так, що з січки, крізь її середні перегородки, як то бува в рослинах, цукровий сік сам висмоктується в гарячу воду, – і вже варять кристалик; додають щось – того я не знаю. Як зварять, наливають рідину в скажені посудини, що крутяться і ревуть гірш від звіра. При сітках кристалик задержується, а рідина відбігає геть. Вибирають рудий пісок і везуть сушити в нахилених бочках, що відкриті з обох країв і крутяться – довго переворушують пісок під протягами. Якось його відбілюють, то мені невідомо. Звідти брав маляс, як мали корову. І робив на заводі трохи: в ливарному цехові гуртом ставили піч.

– А вам хто піч робив?

– Піч – мені?

Хлопець мовчки показав на піч у хаті.

– Я сам! – запевняє пічник.

– Ні, ви дурите…

– Таки правда: я сам! А чого питаєш?

– Погана піч; якби ви ставили, була б гарна, як наша.

Регочеться пічник. Аж сльози витирає.

– Е, хлопче, – каже він, зрештою вдержавшись, – про це і приказку складено. Ходім, щось покажу!

Скоро старий і малий сиділи в сарайчику, розбираючи взірець печі з її секретами. Хлопець оглянув знаряддя, гострі і плесковаті, – серед цегли, кахлів, юшок, заслонок, колосників, всякого залізного і дощаного майна, потрібного майстрові.

Спитав про люту загадку кожної печі: «Чому вночі сажа горить?» – і, почувши причину, переминув цікавістю до садиби. Там – обтрушена шовковиця з гілками, простягнутими через двір; всі кажуть, під нею пічник читає в неділю.

Обсипаються огняними листками в присмерку вишні: їх чотири; і одна груша, мов свічка рівна; дві сливи сухуваті, з загрозливими колючками. Рядок тополь вистанув при паркані. Скрізь позаростало; ніколи господарям після праці, в зморі і турботі нужденній поратися з ростиною. На стежці просіяно жорству і пісок.

Поляна біля вишень; нічого нема, а колись був квітник: рівні насипи, вкриті зелом, виказують, що красувався в зірчастому обрисі. Принесено купу поколотої цегли – мабуть, господар збирався рисунок відновити.

Затишок. Найдалі від вулиці, закритий кущами бузків і ясминами.

Пригадує хлопець: недалеко пустош, біля якої вчора сидів з Миколою, дожидаючи тата. Ні передчуття жодного, ні здогаду в хлопця; нічого на думці, пов’язаного з майбутньою прикметою місця. Тільки чуття і погляд з більшою певністю спиняються тут, мов трохи звикшись – до іншої справжньості, якої ще зовсім не знати.

Прийшли жінки в двір: пічничиха, а з нею Федора і Катря.

– Мати звеліла бігти додому! – сказала Федора.

Коли хлопець відходив, йому в уяві проблискували видива: як десь тут сховають коштовність. Але відразу треба відсторонитися від того, бо мати заборонила страшно.

Притьма, мов при допиті, стрічається чоловік, дзьобаний і їдкий з лиця, як сірка, серед якої очі горять темною охрою! – палить ними хлопця і находить на нього, чогось прив’язнувши до його двору. Хлопець відскочив набік і, вбігши через хвіртку, оглянувся: причепа поволі рушає далі.

Батько почув про покльованого і здогадався:

– Приспосібник, як хорт; крикнуть: «Кусі»! – він кинеться до горла.

Став пильно глядіти Мирон Данилович на сторони; знав, що двір – під горючими очима жовтовида, який, здається, вночі бачить, як удень.

Микола і Оленка зголодніли вкрай; на городі мати накопала капустяних корінців – тим і втишила. Андрій розділив цукор: пити кип’яч.

Біля садиби, почавши тоді, сірчанить Шікрятов при сході і заході сонця; прислухається і розглядає, що Катранники роблять. Замучив їх. Сидять безвихідно, як вивірки в дуплі, коли пес обліг дерево, а перебігти вгорі – нема гілок.

Одного вечора звіяло його лихо; тоді Мирон Данилович набрав пшона з запасу. Пожурився, бачачи, як вичерпується запас; будуть одні бурячки, зариті на попелищі – харч несмачний, хоч можна перебути місяць, коло самої смерті.

Всі так виснажилися і ослабіли, що почали тремтіти; гіркота під грудьми в кожного.

Відро тягнуло руки, а Мар’яна, звикнувши до ваготи його при колодязях і криницях, муравлиним терпцем перемагала кволість і втому, як і острах серед темряви.

Напомацки працювала біля двох купок: висипаної землі, куди відхиляла відро, підтягнувши з ями, і – нарізаного на пустоші верхоґрунту з травою, до якого чоловік приставив цебро з цементом і прислонив драбинку.

Спершу тільки від краю відгортала землю, що, копаючи, викидав чоловік; потім з глибини тягла в відрі; робота – без брязкоту.

Пічник і його жінка часом пережидали, поки минуть кроки на вулиці або відстукотить підвода, і знов трудилися коло схованки, мов дрібної шахти.

То посиплеться сівкий, як мачок, осінній дощ, то вщухне.

Бережан, копаючи на дні при сліпчакові, поставленому в коробку з проріззю збоку, завбільшки – ніби на карнавках, намагався забути про новину: що в колгоспі йому коло печей роботи нема; коли нема, треба з села виходити.

Шахта ставала глибша, ніж дістають залізні щупи бригадників. Пора сховок мурувати: в квадратній ямці, на середині дна.

– Подай драбину! – пошепки в темряві озвався пічник.

Мар’яна спустила драбину, і він, вибираючися по ній, приймав цеглу і зносив на дно; потім – цемент і причандалля, зрештою – скриньки і дошки.

Вимурував чотирикутник і всередину поставив скриньку, що видавалась темна, хоч була синя. В ній – чаша, обгорнута, як попереду, білою шовковою хусткою, а також аркушами воскового паперу. І скріпи між дошками завосковано скрізь. Зверху густо вкрито олійною фарбою.

Бережан замурував сховок цеглою, кладеною в два шари; дошками ж накрив яму на виступцях і нагорнув землі. Вибравсь нагору і витяг драбину; посидів трохи, спочиваючи.

Безшумно вдвох орудували лопатками, коли загортали, – ворушились, мов нічні птиці.

Знов сіє дощик: дрібніший, ніж пил.

– Якраз і треба було полити, – сказав Максим, – зелень візьметься.

– Візьметься: хоч пізно! – промовила жінка.

Починало заходити сірістю передсвітанковою і поволі дніти, коли скінчили роботу; рівно вклали скибки з травою – на скопаній місцині. Незвичним очам трудно примітити, що поверхня зрушена.

Віднесли пристрої в сіни. Хата дихнула теплою тишею; шибки – сіни, як фарба на захованій скриньці. Здається: от, крізь сутінок проступить, жаріючи, ніби чаша, обвід сонця. Але ні, – хмари зап’яли небосхил і сіють найдрібнішим плачем, відсторонивши вікна від світла, як нагорнута земля – очі людські від чаші. І серце теж криється: в свій смуток.

Останню працю дома відбуто. Тепер зав’язуй клунки, пускайся рідного порога, бо нема праці… як нема? – печі ж пообвалювалися і димлять. А так рішено: хай дим очі людям їсть, бо в головарів ощадність, на кращий похапок собі.

– Знайдем роботу в місті! – сказав Максим. Жінка оглянулась. – Роботу знайдем, – пояснив він. – Сказали: тут нема.

Мовчки впроваджувала Мар’яна чавунок в огонь, розтопивши соломкою.

– Чудно якось: голова колгоспу Вартимець зустрівся, навпроти так і валить – аж ми носами близько стали, тоді він стріпнув брови, неначе розбудився: «Максиме, ти?» – питає він і дивиться несвоїм поглядом.

«Мабуть, вам прикрість або голова болить», – кажу йому. А він:

«Не болить, уже завертається».

«Чого ж?»

Він оглянувся на розорені сараї, де худоба подохла.

«Чого? Дзижчать газетки, що ми заморочені від успіхів».

Як приглушений, стоїть; протягає гірко:

«Та-а-ак…»

Жаль стало його, я і раджу:

«Відхиліться думками від клопоту!»

«Куди? – питає він. – Скрізь однаково, і акти складені, що я винен; з посади відхилять, от що. Спішіть і ви звідси, бо роботи ремісникам не буде. Звільнять, аби зоставити без копійки».

Вартимець пішов; заточувався, як сонний. Думаю: бідний чоловік з посадою і партквитком! Бісові приписаний, а той першого ж його калічить. Нам би тут берегти, що люди довірили, – ні, тягнися під городські паркани. Заб’ю вікна дошками: комісія вгледить пустку і без мацання одшиється. Хіба влізуть злодії. Та чого, по щербаті горшки? Я їх сховаю в підпіччя і цеглою закладу: там низько, ніби глухий підмурок ліг. А робота в місті знайдеться. Ти – як?

– Про мене! – сказала жінка; себто, їй однаково.

Максим знає: хоч мовчить вона, а прийняла до серця. Чи сказати, як Вартимець про смерть розпитував? Вагається пічник.

Дощик перестав; розлилася біляста світлота крізь хмари.

– Виходжу я з колгоспного – знов Вартимець навпроти: випитливо дивиться, радить перейти на цегельний завод – тепер печі перекладатимуть і треба мулярів. Дають сімейні кутки в бараках. І сам би пішов, так прив’язь.

Дякую йому і дивлюся – подобрішав чоловік; він мою думку вгадує:

«Посмієшся, бо говорю по-другому, ніж колись».

«Ні! Порадію…»

Він скинувся і глянув пильно, ніби перший раз бачить:

«Вартимця нема того, що був. Знаєш, за годину деколи життя перевернеться. Служив їм, як віл, собі рвав жили і всім – підганяв, бо вірив: ось правда. Вони ж, по центрах, дров наламали чортам на розпал. З нами обходяться, як дурні хазяї з собаками. От і я: піду під суд, можуть і в концлагер загнати, і на розстріл, значить, я їм ніщо. Віриш, що є чорти?»

«Злі духи; без личин, як їх малюють».

«Що ж вони, в казанах печуть? На кухні чи де?»

«Без казанів і кухні».

«Гляди, що так! – сказав він. – А то б треба індустрію вести для казанів, на цілу многість; і рудників треба – з безперервною, на чотири зміни, і десятників, кріпильщиків і всяких, бо звідки ж чавун? – і мулярів для печей, і цегельних заводів теж, – силу всього. Дивися, в нас руди повно, а піди казанок купи! – рідко буває, і ціна чортова».

«Там і без казанів, огонь завжди, – кажу йому. – Чи вже будуть грішники і демони, чи ще ні, огонь не гаситься».

«Від чого ж огонь? Ти – пічник і сам знаєш: на чомусь огонь існує».

«Не знаю, – признався я, – там огонь горить не так, як наш. Тут, коли вдарив мороз, який без нічого і ні на чому не держиться, то аж пече. А там не мороз, тільки горяч проти нього: сама собою. Становище таке, де немає милості від Бога – ніякої! Через те все горить огнем. Це однаково, якби хто від сонця сховався в землю: в саму середину. Вже ні хмарка не притінить, ні вітерці не повійнуть, ні деревце ніде не прийме в холодок, – нічого, що від сонця з’явлене, а тільки один огонь. Кажу для прикладу».

«Похоже, що ти влучив! – згоджується Вартимець. – І добре, коли не второпаєм досередини, бо, замісто Сибірюги, туди б гнали етапом. Ось, тепер і мене. З півночі по сніжку втекти можна. Не забудь про цегельний завод: з десяток мулярів приймуть, – мені казали. Скоріше, бо тут зав’яжуть під зашморг!»

Вартимець пішов; а я не знаю, що думати, – чудний він…

– Чого ж чудний? – обізвалася Мар’яна, – в нього серце прокинулось: при біді.

– Правду сказала; так і виглядав, як вирвався з сну до живого дня. Прийшов на край і чує, де став.

– І я чую, – зовсім тихо сказала Мар’яна.

Вражено чоловік на неї дивиться, бо знає: казала завжди, що – на серці. Видно, велика тривога в неї.

– Зостанемося тут? – питає він, згадавши про вирішений від’їзд, можливо – причину страхів.

– Будемо їхати! – заперечила Мар’яна.

Він і сам бачив: треба. Заробітку по хатах жодного. Скорбота обгорнула йому думки від жінчиного передчуття. Один просвіток відкриється: як виїхати.