Читать книгу Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі - Василь Базів - Страница 3

Прикарпатський санаторій для ветеранів визвольних змагань був сповнений гомоном та багатолюддям. Доволі розлогий майдан, який звідусіль оточували готельні корпуси, що неначе переростали в узвишшя навколишніх карпатських бескидів, міг помістити, як на авансцені, кілька тисяч дійових осіб історичного дійства. Саме у такій іпостасі й перебували ті, що зійшлися тут однієї нерядової днини.

Ціною неймовірних зусиль, долаючи несамовите пручання столиці, місцева влада спорудила цю здравницю кілька років тому для тих, хто у всі роки московської окупації, та й тепер, на десятому році існування незалежної України, для більшості зрусифікованих та інфікованих більшовизмом громадян залишалися ворогами.

Санаторій – і для бандерівців? У кожній країні ця даність справді звучала б як дань держави тим, хто за неї життя віддавав. Але бацила московської пропаганди була настільки глибоко впаяною у масову свідомість, що вершила неймовірне – ворогами у своїй країні залишалися ті, хто все життя боровся за неї.

Бандерівці. Невпокорені ні партизанською війною упродовж десятиліття опісля перемоги Сталіна над Гітлером, ні півстолітнім мордуванням на нарах ГУЛАГу. Але сила історичної справедливості брала своє. Свобода невблаганно повертала на п’єдестал своїх героїв. Коли в історичній механіці закладено механізм об’єктивної незворотності, вона, ця пружина, неодмінно розпрямиться, розкидаючи вусібіч нікчемних веслярів супроти вітру. Бо як би не мордувалися у безнадійному занятті впихання неотесаних палиць у змащене кров’ю колесо історії, віз поїде далі.

З нагоди ювілею України, за яку воювали її уже посивілі сини, з’їхалася сюди, до підніжжя Карпат, на Всесвітній збір Булава ОУН-УПА зі всіх континентів. Чи не вперше їх не таврували, а вшановували, їх не переслідували, а їм вклонялися. Іменем України, якій вони присвятили життя. Вони практично вперше були у такій ролі героїв, бо усе життя, від юних літ до теперішніх, поважних, вони тільки й чули у свій бік прокляття і погрози. А тут – пошанівок і уклін.

Як це заведено спокон віків, після офіційних урочистостей із промовами і нагородами у дворі санаторію накрили для ветеранів-вояків щедрі святкові столи. Зворушені подією та збуджені частуванням вояки поважного віку не по літах жваво виспівували повстанські пісні своєї ратної молодості:

А з іншого столу лунає:

Раптово гомінку панораму сп’яніння від сердечного патріотизму і аж надто сентиментального у поважному віці розчулення розірвав жіночий вереск, що неочікувано виявився гучнішим за багатоголосе святкування. З одного із балконів прямо звисала, неначе вражена блискавкою, прибиральниця санаторію Гануська.

Її голосіння, схоже на похоронні плачі, запровадило вояцьке свято у якусь незбагненну впадину тривоги. Невже так і не прийшло свято бодай раз, бодай запізно на їхню повстанську вулицю? Невже до кінця днів ворог йтиме по кривавих слідах? Невже здобута чи радше подарована враз свобода – лише омана, як ця тканина наруги чи жалю, що колишеться над похиленими враз головами розчулених вояків?!

Із відчиненого вікна та з рук збожеволілої жінки звисала білосніжна тюль, скроплена яскраво-червоною кров’ю, що скапувала додолу:

– Люди, рятуйте! Його зарізали! Вбили! Ще глипить! Боже, що то робиться! Ніж у самому серці! – несамовита жінка виголошувала якісь прокляття. Її неохайне волосся рвійно здіймав злий вітер, кидаючи віщунку у відьомський екстаз.

Рої застілля мусили замовкнути. Вояки, втихомирені переможним благом запізнілого пошанівку, підносили голови до волаючого балкона, на якому у несамовитій істериці ридала шокована жінка. То була якась потойбічна з’ява злої віщунки, яка з’явилася нізвідки, яка не вписувалася ані у тканину реального дійства, ані у фантазію живого люду, якому належало враз повірити у зрячу чуму посеред банкету.

Найперше зірвалися з місця офіційні особи, що сиділи при головному столі. Що там у них під сухожиллями защеміло, але вони помчали, розганяючись і трясучи статусними животами. У супроводі міліцейського ескорту обласний державний провід кинувся у приміщення, яке поглинала втаємниченість, що тривожним маревом насувалася звідусіль і розходилась усім периметром пошматованої благодаті.

Вихор був настільки всюдисущим, що, здавалося, портрети вождів національної непокори Коновальця, Бандери, Шухевича неначе зривалися зі стін, якби оживали і рвалися у бій, зачувши наругу, що нагрянула несподівано опісля кривавих десятиліть боротьби посеред мирного білого дня.

Аж ніяк така штабна одиниця, як санаторій із його атмосферою зцілення та умиротворення, не годився на роль місця події. Із номерів висувалися перелякані обличчя відпочивальників, що уже задрімали, заколисані чи то миротворчим співом, чи то санаторною аурою оздоровлення.

Двері номера, на порозі якого заламувала руки все та ж Гануська, були відчинені навстіж. Перші прибульці побачили посеред кімнати картину, яка виринула десь із тих, повстанських, часів розвою смерті. На санаторному ліжку перебував статечний вояк Української повстанської армії, обвішаний численними орденами і медалями, поміж яких вбивчо стирчав велетенський ніж.

Солдат скляними очима дивився запитально вгору. Неначе прагнучи спитати там, наверху, що ж то діється з ним, із його життям, яке він проніс донині, а от тут…

Калюжа крові розповзалася на очах, але життя старого повстанця робило неймовірні потуги, щоб не покинути вражене тіло.

– Так то наш голова Булави із Канади Петро Сабун! – вигукнув з-поміж онімілого товариства вусатий, зі стрічкою предсідника впоперек пояса, голова всесвітньої Булави УПА Омелян Буревій. Він розштовхав наростаючий натовп і обійняв пораненого побратима, як то було не раз літ так п’ятдесят тому. – Тримайся, брате. На фронтах і в лісах вижив. І тут не дамо тобі…

На обличчі смертельно пораненого агонія витворювала жахітливу гримасу, у якій перемішалися докупи невимовний жаль, пекуче нерозуміння і скорбота останньої на цій грішній землі посмішки людини, що покидає навічно земну домівку. Мозок ще не знав, що діється із тілом, тому свідомість тримається до останнього:

– Видиш, як, друже Буревію, война повернулася. У схронах не знайшла мене смерть, а тут надибала, – Сабун заговорив кволо, але твердо, неначе мирячись із тим, що трапилось поза межами його духа, але із його беззахисним, в одну мить вразливим, як у кожного з нас, тілом.

– Як то було? Хто то був? Хто то прийшов до вас? Ви його знали? – міліцейський полковник, який зі смертю за родом занять звик бути зблизька, квапився робити свою роботу. Він справді хотів почути те, що дало б якщо не ключ, то хоча б нитку, яка, може, й приведе до смертоносного гнізда цієї незбагненної феєрії, що не вписувалася у жодні вбивчі канони криміналістики.

Видко було, як Сабун, провадячи свій останній бій до кінця, збирав останні краплі життєдайної енергії. Він поманив пальцем міліціонера ближче, неначе хотів йому на вухо сказати те, що знав тут тільки він.

– Він мене випитував. А потім вийняв ніж…

Поранений заплющив очі, але простромлене серце солдата продовжувало битися, поволі затухаючи.

– Та хто? Що випитував? – не вгавав старий Буревій, поклавши голову побратима на коліна.

– Випитував, чи я був уже, чи… – серце востаннє вдарило у дзвони душі, і голова вбитого на ювілейній святочній академії похилилася.

Кімнатою закружляла блискавка, що злетіла прожогом зі шпилю бескиду і, б’ючись об стіни, прагнула вирватись назовні із цього тісного склепу. Засліплено захитався світ перед очевидцями, які все ще перебували у стані шоку від зіткнення із потойбіччям, коли очам своїм неможливо повірити. Всевладний вітер рішуче зірвав криваву штору і поніс її понад сивими головами святочного застілля, що враз перетворилося на траурну тризну.