Читать книгу Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі - Василь Базів - Страница 8

Похоронна хода розтягнулася, як тятива лука верховинських стрільців, аж від крайнього видолинку до верхньої полонини, яку предки із невідомих прадавніх часів облюбували як місцину для вічного спочинку. Домовину несли дгорі, неначе на саме небо, аби передати у руки самого Господа Бога новоприставленого до воріт небесних.

Село все ще перебувало у стані приголомшливого заціпеніння. Мало хто у селі знав, а як знав, то мовчав, що брат Йосифа Сабуна живе у капіталістичній Канаді. Ще менше пам’ятали його, бо, як тепер кажуть, у середньому шкільному віці однієї сльотавої ночі пішов у хащі і не вернувся. Іноді під покровом ночі навідувався до батьків, але про то не смів ніхто знати, бо що за німецьких нацистів, що за московських комуністів село, як і кожне інше, перебувало під пильним оком сексотів. Час від часу їх вичисляла служба безпеки ОУН-УПА, і то вже була справа таких, як Петро, вичищати від цієї нечисті кожне верховинське поселення. І роботи таким лісовим «санітарам» вистачало, бо більшовики, як завше, робили головну ставку на зрадників, вбиваючи клин між народом і повстанцями.

Коли Україна стала незалежною, він дався чути, на превелике здивування односельців, бо не усі у селі зраділи такій звістці. Бо у селі жили діти та внуки сексотів, більшість яких перебрали за спадковістю нашийник відступника. У картотеках НКВС зберігався поіменний реєстр зламаних моральних хребтів, а відтак, коли підростало потомство у лавах піонерії і комсомолу, за тим самим іменем реєстр поповнювали нові генерації отруйного зілля.

Коли Йосиф Сабун, невиліковний від дитячої наївності, розносив по селу заокеанську новину, що той самий Петро Сабун, гроза упівської протимосковської розвідки, його рідний братчик приїде із Канади на повстанський ювілей і заверне до рідної домівки, у селі воліли не підтримувати із ним розмов.

Мало що той брат тут наговорить про кожного. На верховині за радянського владарювання устоялося вже інше життя. Діти сексотів, завдяки заслугам батьків, отримали від режиму зелену карту. Ті, що були більш тямущі, за спеціальними списками йшли до інститутів. А ті, що тупіші, ставали до престижних професій комбайнерів чи водіїв і замість дипломів про вищу школу отримували компенсацію у вигляді орденів і медалей для передовиків будівництва комунізму.

Цим розмаїтим передовикам, перед тим як відчиняти привілейовані двері, у райвідділах КДБ показували заяви їхніх батьків про співпрацю із органами НКВС, а також численні доноси, у результаті яких жертвами ставали тисячі невинних людей у криваві повоєнні десятиліття. Така форма вербування нових стукачів спрацьовувала безвідмовно.

Так із цього юдиного потомства Москва формувала у Західній Україні нову еліту, сервільно услужливу режимові й агресивно войовничу до різного роду проявів українського «буржуазного націоналізму».

Тому звістка про вбивство Петра Сабуна змусила село здригнутися. Як це так – у незалежній Україні? Та ще й у момент не те що реабілітації, а якнайгучнішої героїзації вбили бандерівця, та ще й заокеанського?!

Але як би там не ширилися хвилі нечуваного збурення у народній свідомості, невблаганне дійство прощання із людиною, у якої відібрали життя, мусило відбуватися у стислому скорботному часі. І то було вперше, коли на високій полонині хоронили вояка УПА. Тоді, коли вони піввіку тому гинули у боях із зайдами, з ними прощалися таємно, тому й могили їхні донині залишалися хіба що у пам’яті поодиноких очевидців, що або самі за віком пішли услід за убієнними, або уже не могли отверзнути зціплені багаторічним страхом вуста.

А тут вперше на людях, відкрито хоронять полеглого бандерівця. Не знала ця предвічна полонина такого велелюддя, яке зібрав на свою прощальну із цим світом ходу Петро Сабун. Не йшли за його домовиною діти та внуки, бо заборгував він перед Всевишнім у цьому первородному обов’язку людини не зупиняти на собі рід людський, але за ним йшла уся Україна – його дітище, якому він офірував життя, обірване так несподівано.

Якби він, вічно допитливий і одухотворений горець, йшов сам за своєю труною, він би терзав себе отою вічною своєю безмірністю справедливості – хіба ж заслуговував на таку смерть у тебе, Спасителю небесний? Чим я завинив, що вмився кров’ю на улюбленій моїй Україні, з якою розлучила мене безжальна рука невидимого ката?

У полоні державних і бандерівських прапорів виколисувалася на осонні жалобна процесія, згущуючись, як передгрозове хмаровиння, довкруж виритої у земній кулі ями.

Траурний мітинг, як і належиться, відкрив губернатор Микола Гарматій:

– Від рук московського вбивці загинув безстрашний воїн Української повстанської армії, наш старший побратим, пан Петро Сабун. Доля розлучила його із рідною землею, але на рідній землі він злучився із смертю. Ми, нащадки славних вояків визвольних змагань, будемо гідними продовжувачами справи наших батьків. Нам випало будувати незалежну Україну, за яку віддавали життя тисячі героїв, серед яких є славної пам’яті Петро Сабун. Ми клянемося, що вбивця буде знайдений. Ми помстимося за нашого героя, що поліг у мирний час. Вічна пам’ять герою! Слава Україні!

«Героям слава!» – вивергала жалобна процесія. А відтак жалі плачу поглинули канонаду салютів почесної варти.

Священики, яких тут зійшлося зі всіх околиць нечуваною чотою, намагалися якнайвище підняти у траурних промовах і панахидних октавах значущість для Бога і людей цього чоловіка, що прожив, як святий, і вмер, як великомученик.

Народ не квапився розходитись. Не могли зрушити із почесної варти старі бандерівці, які так і не збагнули, чому отак має завершуватися ювілей їхньої боротьби. А може, боротьба ця не завершена, якщо Петро Сабун впав на полі невидимого бою?

Гарматій стояв при вході на цвинтар біля службового «мерседеса» і методично витирав піт, що обтікав рівчаками його дебелу статуру. Хвилювання і спека робили своє навіть із всесильним губернатором, що виглядав як хлюпик. Він до останнього моменту боявся, щоб не вискочив із гурту цих старих партизанів якийсь їхній особіст і не згадав тут його батька, ястрібка, що під орудою чекістів гасали по лісах за повстанцями. Інформація про губернаторського пращура ретельно зберігалася у таємних шафах райвідділу КДБ, але раптом його вирішили здати, розцінивши його гру у націоналізм надто схожою на реальний патріотизм керівника області. Здається, він вміло балансував між старорежимним підпіллям, бо ніхто із червоних визволителів 44-го року назад на береги Волги не виїхав, і уже колишнім бандерівським підпіллям, яке не тільки легалізувалося, а стало загрозою усім комуністичним вихрестам, до яких належав син війта-сексота і колишній член обкому партії, а тепер – ультра-націоналістичний губернатор.

– Іди-но сюди, генерал, – поманив господар області начальника міліції.

– Ти сам розумієш, справа політична. Міжнародний резонанс. Що там у тебе? – відійшли від дороги, переводячи розмову посеред натовпу у тоновий режим шепотіння.

– Поки важко сказати щось конкретне, Миколо Семеновичу. – Генерал був наляканий не менше, ніж його політичний шеф, бо уся ця катавасія могла коштувати йому погонів. – Є деякі зачіпки, але поки що…

– Ти не жартуй. Сам розумієш, яка то публіка. Он вони мені жити, ті старі пердуни, не дають. Робив в обкомі, комуняка. І при ньому в області бандерівця, та ще й канадського, вбили. Відчуваєш, яку можуть нам політику пришити. Ти ж також не зі схрону виліз, а кував свою кар’єру у ментовських рядах під мудрим проводом партії. Але ми можемо з тобою вискочити в дамки. Нема такого поганого, щоб на добре не вийшло. Ми маємо знайти вбивцю і дати на розтерзання цим дідам.

– Легко сказати – знайти. Вітра – у полі, – скривився у сумній посмішці головний міліціонер, бо за цих кілька днів він справді стояв на місці зі всім своїм слідчим апаратом. Жодна версія не знаходила жодного не те що підтвердження, а навіть натяку.

– У якому полі, генерал ти вошивий. Ти не знаєш, у якому полі шукати? Ти чув мій спіч коло ями? – Гарматій скипів, бо сповільнена реакція цього міліцейського тугодума виводила його із себе.

– Ну чув.

– І що ти чув?

– Ну що поліг герой. Слава герою.

– Ні хера ти не чув, герою із тертої бульби. Від рук московського вбивці – от що ти мав почути. От тобі єдине поле, на якому треба, як ви там кажете, рити і рити.

– Ну є така одна із версій, – скривився генерал, бо шукати «руку Москви» – то був найдовший шлях, бо шукати тут нині московських агентів – ніхто у Києві йому таких наводок не давав.

– Що значить – одна із версій? Не одна, а єдина. Справа виключно політична. Он йди спитай тисячі цих плакальників – хто його вбив? І почуєш: а хто ще мав убити діда, як не москалі, – позиція колишнього члена обкому просто вражала таким враз пробудженим патріотизмом.

– Може, й москалі, але за що? – слідча виучка все ж тримала генерала у рамках реалізму.

– Але ви, менти, тупі. Як за що? За політику! – витягав одну за одною серветки із кишені обмоклий губернатор, не даючи собі ради із потом.

– Так усіх не переб’ють. Їх не перебили тоді, за Союзу, а тепер щоб повистрілювати цих дідів – Москві пороху не вистачить.

– А нащо усіх, матолку. От одного бандерівця підрізали. Для устрашенія. У політиці багато не треба. Пойняв? У політиці – то тобі не бандити на стрілках. Тут вбивають делікатно, як би тобі пояснити, не просто так, щоб замочить. А з глибоким смислом. Із резонансом.