Читать книгу Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі - Василь Базів - Страница 4

У дипломатичних прийомів є свої неписані протоколи. Власне, для самих дипломатів це не так врочисте частування, як робота. Бо офіційний спіч – то лише початок міжнародної комунікації, яка оволодіває велелюдним зібранням. Тут заведено підходити один до одного і зав’язувати розмову із незнайомцем, як із другом дитинства, без формальних прелюдій ставити прямі запитання, які не прийнято озвучувати з трибун або у міждержавному листуванні. На дипломатичних сходинах світова комунікація прозора, як жодна інша, обплутана умовностями і ритуалами, а часто попросту хитрощами публічної риторики.

Але цього разу сенсаційна промова українського генконсула підняла спілкування гостей на найвищий щабель одкровення, тому вже не за протоколом, як із щирих людських покликань іноземці прагнули особисто познайомитись із колегою, котрий вразив їх щойно своїм тріумфом.

Знову вишикувалася черга із бажаючих запізнатися із колегою, осипати його неформальними компліментами, домовитися про зустріч, запросити в гості на свою суверенну територію, якою є кожне диппредставництво за визначенням. Однак Братів мусив, як актор на сцені, тримати посмішку, що у цю мить була радше лише ширмою, під якою корчилася, приголомшена інформаційною блискавкою, його свідомість.

По-своєму не вгавали, однак, рідні братове і сестри – канадські українці впали у якийсь очікуваний десятиліттями патріотичний екстаз, що оволодів ними цієї благодатної миті:

– Браво!

– Ми пишаємося вами!

– Але ж то був спіч! Ні, ще не вмерла Україна і не вмре ніколи! – промовляв, щоб усі чули, поважний джентльмен.

– Вас, напевно, пане Юрку, як члена канадського парламенту, спічами не здивуєш? – перепитував його інший пан із онтарійським акцентом.

– Та ні, здивував, просто вразив, вельмишановний пане генеральний консул, – канадський конгресмен супроводжував українського дипломата крізь коридор тріумфу, який влаштували йому імпровізовано учасники прийому.

Знову все той же нескінченний шейк-генд. Але було видно, що Григорій уже не тут. Уже в іншому місці, з якого його щойно поцілили прямо у серце в момент істини, яких не так багато трапляється у житті людини, що прагне йти по ньому за азимутом смислів.

Його виучка мимоволі сприймати події, навіть приголомшливі і прикрі, більше, аніж як події, а як живі оболонки смислів, несли непомірний психологічний тягар, бо кожен раз, окрім того, що ти сприймаєш те, що відбувається усіма засобами світовідображення, ти ще й запитуєш себе – що би це означало? В моменти зламу подієвої траєкторії життя він дуже часто не знаходив відповіді, не міг розшифрувати смисл того, що трапилося, особливо коли черговий сюрприз долі був мало не смертельним ударом у спину. Люди, наділені загостреним почуттям справедливості до інших, не позбавлені такої слабкості, як очікування такого ж почуття і до самих себе. На кожному такому падінні під хрестом він автоматично, як кожен смертний, сподівався би радше на подяку за сходження услід за Спасителем на Голгофу для відкуплення ближніх, а вони, ті з них, котрі отут найближче, залюбки лупцювали його батогом по спині.

Вирвавшись усе ж із тісних потоків збудженого люду, він попрямував в офісну кімнату, що слугувала у ході підготовки своєрідним організаційним штабом. Рішуче зачинив за собою двері, відгороджуючись від вавилонського гомону.

У добре ізольованому офісі враз стало тихо, як на нічній переправі. Він знову сам із собою. Неначе не було й нема вистави за дверима із його головною роллю. Отут, за крок, йому належить зануритися в іншу реальність, що траплялося з ним доволі часто. Його карколомне життя було нашпиговане мінами, здавалося, мало не на кожному кроці. Деякі із пасток він навчився оминати. А в інші втрапляв. А потім відчайдушно видирався, гоячи рани на ходу. Таким є життя кожного, хто не ходить манівцями, а йде тільки туди, куди веде совість. То важка дорога, але тільки вона веде до самого себе.

Не без того, що він волів би часом уникнути цього слалому над незліченними прірвами. Таким наче було і це дипломатичне відрядження, яке можна було бодай пробувати леліяти в уяві як перепочинок. Ну хоча б трохи спокою перед черговим боєм там, удома, де для того, кому не байдуже, хто не має сили засунути собі кляп у рот, – вічна війна. От і маєш перепочинок. Що було би, якби опісля патетичної промови він узяв і зачитав привселюдно і на весь світ папірець, який поклала йому на стіл секретарка Олена. Ювілей держави, патріотизм аж тріщить, Ярослав Мудрий із його сватами, а тут – бабах, братове дипломати усіх країн, єднайтесь, бо витримати таку новину ваші слухові рецептори не здатні.

Братів набрав телефон, перевівши апарат у тоновий режим.

– Приймальня міністра слухає, – озвався голос у селекторній слухавці.

– Вітаю, Оксанко, із берегів Онтаріо, – зберігаючи спокій, провадив розмову.

– О, це ви, Григорію Андрійовичу! Вітаю вас зі святом, як ваш прийом? Хочете доповісти міністру?

– Просив би вас з’єднати із міністром.

– Звісно. Звісно. Ви ж знаєте, Арсеній Максимович завжди радий чути вас. Одну хвилинку.

Консул чекав з’єднання, не випускаючи слухавки із рук. Пауза, що затягнулася понад всілякі допустимі бюрократичні норми, була більш ніж промовистою. Він телефонував у Центр рідше, ніж це вважалося за необхідне, щоб підтримувати зв’язки із начальством, аби про тебе не забули, аби про тебе пам’ятали, аби не викреслили з перспективних списків. Можна було знайти привід для виходу на зв’язок – висловити своє щире захоплення з приводу виступу міністра у парламенті чи його неперевершено блискучого візиту у ключову країну. Прийом банальний, але спрацьовував: ті, що вміли давати високу оцінку, дивлячись знизу вгору, потім самі опинялися там, нагорі. Не скрізь так буває у бюрократичних конторах, але цього разу йшлося про підлабузництво як найкоротший шлях до вершин дипломатичної кар’єри. Тому й ставалося так, що гору брали нездари і нікчеми, які перетворювали вкрай важливу державотворчу сферу, якою є дипломатія, на пустопорожній пшик.

Таким архітектором національної дипломатії і був черговий міністр, з яким Григорію доводилося мати справу. Відомчий начальник не брав участі у призначенні канадського консула, який був висуванцем патріотично-громадянського середовища, тому волів триматися від нього подалі, на кожному кроці демонструючи свою адміністративну недосяжність. Консула цілком влаштовувала така начальницька індиферентність, бо похвал він не чекав і не любив, а міністерська пихатість – річ все-таки аж надто тимчасова, як і самі міністри закордонних справ.

Тим часом у кімнату зайшли розпашілі дружина Мирослава і син Дмитро.

– Вітаю, татку, це був вишак! – кинувся обіймати батька Братів-молодший.

– Молодець, коханий! – іскрилася щастям дружина. – Але ти інакше не можеш. Я така рада за тебе! Така рада!

Селектор відтворив холодне клацання на тому кінці дроту. Відтак з’явилося вимушене зітхання секретарки Оксани, що не мала куди подітися із цієї, незбагненної для неї ситуації, і далі промовляла мало не з плачем:

– Вибачте, Григорію Андрійовичу, – схлипування неначе скапувало із слухавки. – Ви знаєте, як я до вас ставлюся. Як і весь апарат МЗС, який вас любить. Я не знаю, чому? Що сталося? Але я мушу передати це вам. Міністр сказав, щоб ви виконували наказ. І щоб ви більше не дзвонили.

Була у цих коротких гудках, перерваних раптово розмовах і безжально обрізаних стосунках якась спопеляюча логіка автоматних черг, що враз розстрілюють тебе посеред чистого плеса щойно зниклого безтурботного штилю.

Консульському сімейству було не звикати до пострілів у спину, але щоб у таку мить… Україна, 10 років. Ювілей. Гості зі всього світу. І одним снарядом із телефонної слухавки все пустити прахом.

Він був той, хто носив у собі Україну, тому по ньому часто били. І щораз рідні мусили переживати тягар неймовірної наруги, бо для смертних людей такою важкою є божественна правда, адже нагородою за твою правоту є тільки терновий вінець. Бо неможливо звикнути беззахисній людській душі до процедури – кидатися із вершини тріумфу в безодню тривоги.

– Що сталося, коханий? – Мирослава ковтала слова, і дежавю минулих ран знову починали ятритися на дні свідомості. Вона, наче декабристка, стоїчно розділяла тягарі, які він наче шукав на свою невпокорену долю, однак, як ніхто, Мирослава, прагнула цього разу хоча б тут, у тихій та безтурботній Канаді, отримати те, на що може розраховувати кожна людина, – на душевний спокій чи хоча б на такий скупий і нетривкий час для себе і для родини. Слухаючи цей діалог із міністерською приймальною, вона розуміла, що мрії про родинне блаженство, напевно, знову понесли хвилі Атлантики у протилежний бік.

Консул дивився у вікно, наче намагаючись піднятися над цією скаженою дійсністю, у якій ти мусиш щораз платити данину за право бути інакшим. Стань таким, як вони. Пливи за течією. Поцілуй вельможну руку. І усе це разом називається – змирися. Навіть не треба нічого робити! Жодних зусиль і жодних дій – змовчати. Набери повні груди повітря і занурся, заляж на дно лише на мить. Коли ти випірнеш на поверхню, перед тобою постане зовсім інша дійсність, у якій ти отримаєш нагороду за своє мовчання.

Але якщо ти взамін за ці отримані дивіденди морального компромісу втратиш найдорожче, що є у тебе? Якщо ти випливеш уже без совісті, яка залишиться там, на дні? Як жити із цією втратою? А ніяк. Жити без совісті, яку ти сам втопив, – так не буває. Із розпуки сам кинешся туди, за нею.

Хмари пропливали поміж шпилями торонтських архітектурних бескидів, котрі невпокорено розрізали небесні потоки згущеного вологого повітря. Ще мить тому він був тут, на висоті. Разом зі своєю рідною Україною.

А тепер от грянула буря. Посипалася донизу наростаючими і спадаючими ріками небесні тумани. А ти, залишаючись на висоті свого земного призначення, мусиш знову відповідати, як це було не раз у минулому і буде завше до кінця днів твоїх: «Іду на грозу!». Не випросиш такого права у самого себе – зійти із маршруту, накресленого тобі Всевишнім.

Григорій вмить уже на іншій октаві вольового виверження цілком природно посміхався:

– Нічого аж такого не трапилося. Вони мене звільнили.