Читать книгу Маруся - Василь Шкляр - Страница 12

Лютий бій відбувся наступного дня біля Глевахи, де червоні зайняли вигідні становища на пагорбах і вздовж залізничного насипу. Тут курсували три їхні панцерні потяги.

Перед боєм упала важка тиша. Потім у небі, над головами стрільців, з’явилися одна по одній білі хмарини, луснули шрапнелі й тільки після того долинули удари гармат. Ворожа артилерія вкопалася перед селом за вітряками й лупила у заздалегідь пристріляне місце. Тут і там до неба здіймалися чорні стовпи землі. Коли вгорі зі свистом пролітав гарматний набій, усі пригиналися, втягнувши голови в плечі, ніби від стрільна можна було ухилитися. Вони знали, що пощадити міг лише щасливий трапунок, як це сталося з Михасем Процівим. Мирон сам бачив, як чорний гейзер землі накрив з головою Михася, стрільно впало поруч із ним, та, коли порох і дим розвіялися, Михась підвівся з землі цілий-цілісінький. Він помацав себе за голову, чи є на в’язах, потім, звівши до неба очі, перехрестився. Аж дивно, яким зосередженим і послідовним був Михась Проців після такої оказії. Він старанно обтрусився і, дрібно кліпаючи очима та роззираючись навсібіч, став шукати кріса й кашкета, яких нечиста сила позакидала невідь-куди.

Хлопці щось до нього кричали, але Михась нічого не чув. Його чорне, як земля, обличчя було чуже й незворушне. Лише коли Петро Гультайчук подав йому кріса, Михасеве лице заворушилося такою усмішкою, що з його щік посипалися грудочки землі. А стрілецького кашкета не знайшли. Михась любив свого темно-синього кашкета з твердим околом і називав його шапкою. Мабуть, позаздрила на нього нечиста сила й забрала собі, дивно тільки, що не забрала разом з головою. Таке буває один раз на тисячу, пояснив сотник Станімір, – це коли ти, чоловіче, потрапляєш у «мертвий простір» вибуху. Лише «мертвий простір» дає шанс на життя.

Під Глевахою багато хто такого шансу не мав, галичани перли на Київ безоглядно, хоча й зазнавали дошкульних утрат. У кожному зблиску на обрії їм увижалися золоті бані київських церков. Ще трохи – і вони, зім’явши большевиків, помоляться в тих церквах, а потім разом із наддніпрянськими братами підуть на Львів.

Із панцерних потягів теж били гармати й сікли кулемети, низькі вибухи шрапнелі обсипали стрільців свинцем. Червоні кидалися до протинаступу розгорнутим фронтом, але знов і знов змушені були вертати до своїх окопів, залишаючи позад себе вбитих і тяжкопоранених.

Загін Марусі до фронтальних сутичок не встрявав – не партизанське то діло іти грудьми на регулярну армію. Повстанці воюють, коли самі того хочуть, а не тоді, коли приспічить ворогові. Маруся зі своїми козаками гуляла на правому крилі 8-ї Самбірської бригади й пантрувала менші частини червоних, які відривалися від основних сил.

Надвечір, коли ліве крило галичан наблизилося до залізничної колії між Будаївкою21 і Глевахою, панцерники червоних швидко посунули з поля бою, аби їх не відрізали від своїх. Побачивши, що бронепотяги один по одному втікають, большевицька піхота запанікувала й теж побігла «на повній парі» у цілковитому безладі. Галичани ледве встигали наступати червоним на п’яти.

До заходу сонця курінь Осипа Станіміра зайняв Глеваху.

Курені Данила Бізанца й Миколи Підгірного взяли Васильків. Так 24 серпня галичани розірвали останню лінію оборони й розчистили прямий шлях на Київ.

Наступного дня до Глевахи підійшов панцерник, у вагоні якого був сам Головний Отаман об’єднаного українського війська Симон Петлюра. Розглянувши в далековид поле недавнього побоїща та з’ясувавши становище зі своїм штабом, він наказав подати йому список старшин і стрільців 2-го куреня 8-ї Самбірської бригади, які відзначилися у бою за Глеваху.

Коли цей наказ надійшов до сотника Станіміра, той посмикав себе за правого вуса.

– Тих, що відзначилися, вже немає. Навіщо їм нагороди?

– Після перемоги передамо рідним, – сказав поручник Гірняк. – Вони мусять це знати. І не тільки вони.

– Тоді пишіть. Романчук, Банах, Онишкевич, Кіс, Проців…

– Проців живий, – сказав Мирон.

– Пишіть! – наполіг Станімір. – Проців, Гультайчук, Семенюк…

Потім Мирон спитав:

– А Марусині козаки? Ми ж наче разом…

– Про це треба спитати в Марусі, – Станімір якось чудно подивився на Мирона. – Підете й з’ясуєте. Слава Богу, об’явилися. Стоять під лісом.

– Чому я? – спитав Мирон.

– Тому що ви, пане поручнику, віднині призначаєтеся дипльоматом між нашим куренем і загоном Марусі. Для узгодження бойових дій.

Їхні погляди стрілися, але Мирон, ніяковіючи, відвів очі.

– Може, ви, пане сотнику, думаєте, що я… що мені…

– Це наказ, – сказав Станімір. – Виконуйте. Візьміть у вістового коня, бо те гонорове військо пішого вас ще й не прийме.

Марусиних козаків Мирон знайшов попід лісом біля озера. Тут була ідилія партизанського відпочинку. Одні напували коней, другі сипали їм із мішків овес, треті варили в казанах такий смаковитий куліш, що його дух стелився по всій Глевасі. До нього домішувався запах реміння, диму, кінського поту й онуч, які сушилися на кущах і гілляках. Більшість козаків пороззувалися, щоб ноги подихали, поклали шапки сподом до сонця, аби провітрилися від солоного поту.

На Мирона ніхто не зважав, поки він сам не під’їхав до одного парубка, котрий, примостившись на пеньку, зашивав циганською голкою чобота. Привітавшись, Мирон запитав, де можна знайти отаманшу, на що парубок глузливо пхикнув і сказав, що цього не вільно знати нікому. Е, сказав він, якби Марусю було так просто знайти, то яка б із неї була отаманша? Давно б знайшли, кому треба.

– Але ж мусить бути із нею зв’язок? – стояв на своєму Мирон. – Я маю до неї важливу справу. Мене послав курінний.

– Це треба спитати в наших офіцерів.

– Де вони?

– А онде! – парубок показав циганською голкою в бік козаків, які на бережку грали в карти. – Козирні! Якраз один одному погони чіпляють. Гей, Кулібабо, тут до тебе!

Санько Кулібаба знехотя відірвався від гри. Підійшов до Мирона, вислухав його, злегенька поляскуючи себе по халяві замашною нагайкою, яку виміняв за срібного портсигара з ведмедиками в ранковому лісі, потім порадив Миронові попасти коня і скупатися в озері, поки він дізнається, чи отаманша його прийме. Скупатися обов’язково, наголосив Санько, бо Маруся не любить, коли від козака тхне собачатиною.

– Наші хлопці як захопили у комісара ящик дікалону, то навіть коней надухали. Моїй Гальці наравиця, а Оверків жеребець тиждень чхав.

Санько підтягнув на кобилі попруги й поскакав попід лісом у бік села, аж хвіст задерся у Гальки.

Парубок, який зашивав циганською голкою чобота, тихенько, сам собі (а може, Миронові) затяг пісню:

Парубок умовк і примружив очі на Мирона. Чи той щось уторопав?

Мирон його зрозумів.

– Про отамана вже й пісню скомпонували? – спитав він.

– А то ж як!

– А цвіт ружовський – це який?

– Не знаєш, що таке ружа? – здивувався парубок.

– Чого ж не знаю? Але ружа має різні кольори.

– У Горбулеві вона має один колір.

– Який?

– Ружовський, – сказав він.

Повернувся Санько Кулібаба – поїхали! – і тепер вони вже удвох з Мироном легким тропом погуцали до села, де біля одного двору їх зустрів міцний хлопець, зодягнутий гейби який пастух. Миронові здалося, що це обличчя йому знайоме, хлопчина, видно, теж був із «Марусиного війська», лишень перебрався так, щоб менше впадати в око. Санько Кулібаба передав Мирона цьому стійчикові, а сам знову подався до лісу, не оглядаючись, – Маруся не довіряла навіть своїм. Лише двоє-троє людей знали місце її постою.

Хлопець мовчки провів Мирона на подвір’я великої хати на дві половини, показав, де припнути коня, і кивнув на ґанок. Там вартував ще один стійчик, якого Мирон упізнав – це був Марусин ад’ютант Василь Матіяш, теж без військової амуніції, без острогів, без ад’ютантського форсу. Десь там під легенькою свитою він мав револьвер, але зовні це був сумирний молодий господар, котрий чемно відчинив перед Мироном сінешні двері й так само делікатно їх зачинив, а сам лишився на ґанку.

На якусь хвилю Мирон опинився в темряві, відчуваючи зрадливі поштовхи в грудях, трішки пристояв у сінях і наосліп постукав у двері. Йому здалося, що він півгодини намацує клямку й уже не знайде її ніколи, аж раптом двері відчинилися, і до хати його пропустила дівчина в білій кофтині, вишитій на грудях і рукавах червоним та чорним хрестиком. Це вперше він побачив її без шапки, побачив гладенько зачесане на проділ волосся, заплетене в тугу золотисту косу, що спадала на груди через плече. На тонкій шиї червоніли коралі зі срібними дукачами.

– Не дивуйтеся, пане поручнику, – сказала вона. – Маю таку слабкість. Іноді зодягаюся… як колись. Я все-таки дівчина.

Усмішка в її синьо-сірих очах промінилася тривожним блиском.

У просторій кімнаті на двоє вікон було зелено, як у гаю, – на підвіконнях, на лаві, по кутках і навіть на чорній скрині стояли вазони. Дерев’яна підлога була застелена зеленими домотканими доріжками.

– Прошу сідати, – м’яко вимовляючи «р», Маруся запросила його до столу й показала на чорний віденський стілець із жовтим плетеним сидінням. – У вас до мене справа?

– Дякую. Я… властиво… прийшов запитати…

Дідько б його вхопив! Миронові потягло мову.

– К-курінний просить подати список ваших козаків, які відзначилися у бою за Глеваху.

– Список? Для чого?

– Для нагородження.

Маруся не відразу зрозуміла, про яке нагородження йдеться.

Уважно дивлячись на Мирона, вона враз голосно засміялася і так само раптово урвала свій сміх.

– Вибачте, – сказала вона. – Мої люди не потребують нагород.

– Бойові відзнаки є невід’ємним атрибутом воєнного часу.

Мирон чув, що говорить чужим голосом, і від того злився на себе.

– Давайте без пафосу, пане поручнику. Ми воюємо не за нагороди. Думаю, ви теж.

– Звісно. Та якщо ви… якщо ми з вами воюємо за Українську Народну Республіку, то мусимо шанувати її відзнаки та символи. Хіба ні?

– Так, але я шаную і своїх козаків, – сказала Маруся. – Мені немає кого з них вирізняти.

«Бестія!» – подумав поручник Гірняк. Розмова була закінчена, але йому не хотілося йти.

– Ви любите яблука? – просто спитала вона.

На столі, застеленому зеленою рипсовою скатеркою, стояла таця з горою вощано-жовтих яблук.

– Не знаю, – сказав він. – Ніколи про це не думав.

– Тоді частуйтеся!

Мирон набрався сміливості й подивився їй глибоко в очі.

– Хіба з ваших рук.

Маруся подала йому велике туге яблуко, що аж світилося налитою стиглістю. Він подивився крізь нього на світло. Здавалося, зсередини повинні прозирати зернятка.

– Сподіваюся, це не яблуко розбрату?

– Ні, це плід згоди.

– Як гарно!

Вона й собі взяла яблуко, і воно так соковито тріснуло на її зубах, що Мирон відчув його смак.

– Я на паперівках можу прожити цілий день, – сказала Маруся.

– А я тільки ніч. Тому з вашого дозволу візьму це яблуко з собою.

Їхня розмова мимоволі переходила в гру, і Маруся спитала:

– Яка ваша улюблена страва?

– Яка є, – сказав Мирон. – Колись на італійському фронті ми з Осипом Станіміром з’їли цілого віслюка.

– За раз?

– Ні, не за раз, звичайно. Але ми обшкребли його до білого скелета.

– Де це було?

– В Альпах.

– Розкажіть, – попросила вона.

– Про віслюка? – він усміхнувся самими очима.

– Ні, про Альпи.

– Нічого цікавого.

– Не вірю, – сказала вона.

– Ми стояли на Монте-Банато. На такій висоті, де орли мостять гнізда. Там, коли вибухає стрільно, його грім цілий день перекочується від гори до гори, від скелі до скелі. І тоді здається, що ці гори ось-ось обваляться і ти провалишся разом з ними в самісіньке пекло.

– Страшно? – спитала Маруся.

– Страшно, – сказав він. – Але я був жовніром, мене послали. А як… ви?

– Що я?

– Вам не страшно?

– Буває, – сказала вона. – Одного разу, коли я ночувала в скирті, мені в пазуху залізла миша. Я наробила такого вереску, що підняла на сполох усіх козаків.

Мирон виразно побачив ту мишу. Як вона залазить їй у пазуху.

– Жартуєте, – сказав він. – Я не про те. Чому ви, юна дівчина, пішли на війну?

Вона помовчала, потім сказала:

– У мене не було вибору.