Читать книгу Маруся - Василь Шкляр - Страница 9

Дмитро узяв собі за вину, що так необачно загинув Олекса.

Не знав усієї правди. Довго ходив мовчазний, нічого не чув, нікого не бачив.

Жив із дружиною та малим сином Євгенком у двох кімнатах гімназії і часто виходив до вітряка, що стояв край села навпроти їхніх вікон – палицею можна докинути, сажнів за шістдесят. Сідав там, курив, думав. Подовгу видивлявся на Дівич-гору, що височіла за версту від села у бік Радомишля. Щось креслив дубчиком на снігу.

Одного дня він пішов на Лапаївку до батька, зайшов у стайню, де в потемках білів Олексин кінь. Засідлав його, примірявся, незчувся, як виїхав за село. Застояний жеребець легко переходив в алюр, був м’який у поводах, сиділося на ньому зручно, немов у кріслі.

Дмитро вже був готовий, коли до нього прийшли Тиміш Олексієнко-Корч, Ничипір Круподеря та Матей Мазур із Пилиповичів. Робіть щось, Дмитре Тимофійовичу, ви ж офіцер. Невже подаруєте їм братову смерть?

Хтозна, що відповів би на те прапорщик Соколовський, якби знав, що чекає його попереду. Мова не про смерть, а про зраду й запроданство, яких доти Дмитро ще не встиг звідати. Не міг же він знати, на скільки мільйонів оцінять його голову та хто спокуситься на ті гроші. Тому відповів їм так, як колись сказав братові:

– Будемо держати Україну.

Спершу він зібрав невеличкий загін, до півсотні перевірених козаків, а коли навесні червона повінь залила Україну й московський лапоть наступив на горлянку селянам, отаман Соколовський мав уже ціле військо. Кілька тисяч повстанців важко було тримати прикупі, тому Дмитро поділив їх по селах на сотні і згукував під слушний момент товкти москаля. Після того, як гаряче діло було зроблено, отаман відпускав козаків додому хазяйнувати.

Штаб узяв під свою руку Тимофій Соколовський. Дмитро хотів було відмовити батька, але старий тупнув на нього ногою, мовляв, не командуй, бо зніму паска, тоді побачимо, хто з нас старший.

Вони й не помітили, як у цій катавасії знайшла собі роботу Сашуня. Якось після служби Божої дяк Соколовський завважив, що біля церкви зібрався чималий гурт парубків і старшого чоловіцтва. Підійшовши ближче, він побачив у центрі кола свою найменшеньку пестунку, яка переконувала всіх, хто носить штани, йти в повстанці. «Знову кров проливать?» – загув хтось у натовпі, на що Саша сказала, що так, не всі голови уціліють, але втрати у боротьбі завжди будуть меншими за ті, яких ми зазнаємо в покорі. «Проклянімо смиренність тих, хто, сидячи на печі, вигріває рабську сподіванку, що біда обійде його стороною», – сказало це жовтороте пташеня, яке невідь у кого вдалося. Та в кого ж? Бабуня у неї була відунею, мати ворожить, а воно, хоча й гімназію вже закінчує, і собі туди само. Ну-ну! Он і ще котрийсь огризнувся, одначе слухають, пороззявлявши роти, наче дівчина їх на весілля запрошує і зараз кожному дасть по шишці. Глянувши на присадкуватого Санька Кулібабу, котрий невдоволено чмихав носом, вона сказала, що страхопуд може висиджувати яйця в теплі, як та квочка (тут уже всі загигикали), але хай пеняє на себе, коли червоний півень клюне його в «подушку».

Мине якийсь час, і Тимофій Соколовський на власні очі побачить, як цей «страхопуд» Санько Кулібаба зітнеться в рукопашному бою з червоними. Троє підуть на нього з багнетами, а Санько вхопить рушницю за дуло й гатитиме нею, наче люшнею, по головах, поки не розтрощить три черепки й кольбу своєї ж таки рушниці. Тільки дуло залишиться в Санькових руках, коли недобиток попросить його: «Дабєй, браток», а він скаже: «Чорт тобі брат» – і витре спітніле чоло закривавленим рукавом. «Чим же я тебе доб’ю, – виправдовувався потім Санько, – як ти своєю макітрою мені ружжо понівечив. Було б не лізти під гарячу руку».

Згодом Сашуня уже була зв’язковою і якось принесла вістку, що від Житомира на Коростень ітиме ешелон з кавалеристами й верховими кіньми. Вирішили перестріти гостей уночі біля Андріївки. Розгвинтили рейки, почекали, поки проскочить перевірочний порожняк. Матей, приклавши вухо до рейок, сказав, що за п’ять хвилин ешелон буде тут, пора розбирати колію. Розібрали, залягли в захисній лісосмузі. Із темряви вихопилося більмасте око світла, почулося бадьоре чахкання паротяга. Хтось відчув солодкий лоскіт під «ложечкою», хтось холодок, Матей підбив шапку вище на лоба – навіть у темряві було видно його блаженну посмішку.

Машиніст помітив халепу, різко загальмував, та пізно – гримнули буфери, заскреготали колеса, вагони полізли один на одного. Здійнявся крик, ґвалт, злякано заіржали коні, б’ючи копитами об підлогу вагонів. Козаки сипнули по ешелону з кулеметів, на пострах жбурнули під потяг кілька гранат. Хлопці саме розігрілися і рвалися до бою, але з вагонів ніхто не відстрілювався.

Дмитро дав команду припинити вогонь. Коли втихло, раптом почали відчинятися двері вагонів, і звідти полетіли на землю рушниці, револьвери, шаблі. Після того з піднятими руками виходили червоноармійці, ставали рядком уздовж колії, сліпо вглядаючись у ніч. Двоє кинулося тікати до лісосмуги, але їх наздогнав короткий разок із «люйса»10, що його випустив Тиміш Корч.

Дмитро розгубився. Стільки полонених – куди ж їх подіти?

Хлопці тим часом підбирали на землі трофейну зброю, виводили з вагонів коней, виносили сідла, скриньки з набоями, знайшли навіть п’ять легких кулеметів. Дев’яносто коней із сідлами й новенькі «люйси» так розчулили отамана Соколовського, що він вирішив відпустити полонених.

– За те, що ви не чинили спротиву, я вам дарую життя, – сказав Дмитро. – Їдьте у свою Расєю і більше сюди не вертайтеся. Ще раз мені попадетеся – розстріляю на місці.

Матей не повірив своїм вухам.

– Наче бачу, – сказав він. – Оце розвернуть вони свого поїзда й поїдуть навпрошки через поле в Москву. Дурне діло робиш, отамане. Я б їх викосив до ноги.

– Пізно, – остудив його Корч. – Не годиться отаманові слово ламати.

Після того, як Дмитро поколошматив червоних від Радомишля аж до Звягеля11, підмосковський большевицький Раднарком, що сидів у Харкові, оголосив бандитського отамана Соколовського поза законом. Двадцятого квітня, якраз на Великдень, червоні вирушили на Горбулів – сподівалися в таке свято заскочити соколовців зненацька. Три сотні піхоти, кінний полк та дві гарматні батареї підходили до села з боку Чайківки.

Довідавшись про ворожі гармати, Дмитро спохмурнів: дійде до бою – село ляже в руїнах. І він вирішив залишити Горбулів. Повстанську збірку призначив у сусідньому лісі.

Москалі спокійно зайшли до села, здивовані тим, що тут немає ніяких гайдамаків, якими їх так лякали. Зібрали людей на майдані, і їхній командир Аралов, міцний горбоносий молодик із цапиною борідкою, наказав видати отамана Соколовського, інакше доведеться спалити село, а декого й розстріляти. Аралов говорив з людьми, не злізаючи з дончака, який норовисто перебирав ногами у «білих шкарпетках».

– Нє хотєлось би в такой дєнь портіть всєм настроєніє, – сказав він, дістаючи з портсигара цигарку й постукуючи нею об срібну кришку. – Но єслі видадітє нам бандіта, всьо абайдьоцца.

– Конєшно, знайдемо, – вийшов наперед дід Горошко, котрий теж колись служив в армії і був там, хвалився, правою рукою царя. – Отаман зараз, видно, десь засів при пасці й ковбасці й той… – дід Горошко дав щигля собі в підгорля. – А ми його теплого вам і знайдемо. Тільки ж і ви, товаришу, не погордуйте нашою паскою і ковбаскою. Та й солдатики нехай причастяться крашанками.

– Харашо, – сказав Аралов. – Только бєз шуток. Са мной шуткі плохі.

Він розмістив свій штаб тут-таки біля майдану в хедері12, а до вечора вся солдатня, що розквартирувалася по хатах, була п’яна хоч викрути й дивувала горбулівців чудернацькими пісеньками, від яких або в’янули вуха, або нічого не можна було второпати.

Дехто з них заснув у хліві на сіні, хтось захропів під припічком, лише командир кавполку Аралов, виставивши охорону, спав у теплій постелі. Йому пообіцяли до ранку знайти Соколовського, а як не знайдуть, то отаман і сам прийде, щоб не постраждали його односельці. Він такий.

Опівночі Саша, крадькома переходячи село, не побачила ніде живої душі, скрізь було тихо, і та глибока тиша навівала тривогу. Біля костелу вона набралася такого страху, що ледве встояла на ногах. Від польського цвинтаря на неї посунуло щось темне й велике, воно голосно дихало, сопіло, наче якась почвара, Саша з переляку застигла й не мала сил утікати. Раптом воно зупинилося і заревло несамовитим голосом на всеньке село. Минув ще якийсь час, поки вона, знетямлена, зрозуміла, що то був величезний бугай, який десь одірвався з прив’язі й тепер блукав неприкаяний у темноті. Він тяг за собою довгого ланцюга, прикріпленого до кільця в ніздрях, крутив головою, подзенькуючи тим ланцюгом, рвав ратицями землю, і в його ревінні чувся такий відчай, від якого дрижав увесь світ.

Саша побігла до лісу, не озираючись, хоч їй здавалося, що почвара сопе їй у спину, брязкаючи ланцюгом. Вона розповіла Дмитрові про все, що вивідала в селі, і той наказав козакам обсадити Горбулів з усіх боків – так, щоб відступ до втечі лишався тільки в одному напрямку, до Чортового лісу. Ліс цей був мочаруватий і заболочений, в його багнах справді могли водитися чорти, й оскільки перейти ці нетрища було важко навіть своїм, то чужинцям і поготів. Головне – спрямувати їх правильно; для цього Дмитро звелів поставити з трьох боків Горбулева гармати, але бити так, щоб стрільна минали село, гатити на пострах, підсилюючи вогонь із кулеметів.

Одну сотню він заховав на острові у Чортовому лісі, куди можна було дістатися лише вузенькою річечкою. Якщо комусь вдасться намацати брід, то щасливчик потрапить прямо чортам у зуби.

Відкривши вогонь серед ночі, Дмитро в Горбулів не заходив, даючи москалям втікати до Чортового лісу, аби не битися з ними в селі. Коли стежа доповіла, що кіннота й піхота поперли на болота, тоді й козаки тихо зайшли в село подивитися, чи ніхто тут не забарився. Дехто з гостей, не маючи честі, таки загаявся, тож мусив розплатитися за великодню вечерю життям. Кумедну штуку побачив Дмитро на подвір’ї діда Горошка: «права рука царя» зв’язав налигачем двох п’яних кацапчуків і провадив з ними виховну годину: «Ви хотіли побачити отамана Соколовського? То куди ж ви тікаєте, ось він прийшов, як я йому й наказував».

А в Чортовому лісі червона кавалерія наосліп місила трясовину. Коні брели по черево у болоті, кіннотники загрібали ногами багно, задирали їх угору поперед себе, й здавалося, що вони їдуть на коровах. Так казав Санько Кулібаба, котрий, чатуючи на острівцеві, багато чого побачив.

Чорний дончак комполку Аралова ґрасував попереду, не видно було не те що його «білих шкарпеток», а й ніг, наче кінь плазував по болоті на животі. Аралов, заляпаний багнюкою, скидався на сатану, котрий осідлав безногу тварину. У тій колотнечі він загубив картуза, Санько й гадки не мав, що це їде командир, та доведений до відчаю Аралов сповз із дончака й потяг його за повід до річечки, яка щасливцям давала змогу вибратися на сухе. Саме тоді, коли Аралов ступив у воду, Санько прицілився, затримав дихання й натиснув на спусковий сучок. Чортовим лісом покотилася кручена луна, на кінці дула спалахнув вогник, засліпивши Санька, але він почув, як хтось гепнувся у воду.

Горбулівці пояснять Санькові, що він прикінчив самого Аралова, бо знайдуть у вбитого срібний портсигар, на якому вигравіювані ведмедики в ранковому лісі, і віддадуть той портсигар Санькові як його законну трофейну здобич.

– Подумаєш, – пхикне Санько з удаваною байдужістю, – якийсь там Аралов. Я, коли вгледів те болотяне страховисько з цапиною бородою, то подумав, що то сам главковерх Троцький.

Санько Кулібаба наче накаркав. У травні проти Дмитра Соколовського червоні кинули 5-й кінний полк імені Троцького, потім ще два піші полки. Але Дмитро був удатним. Він уміло оборонявся, доводячи давнє правило, що партизани найкраще б’ють ворога тоді, коли втікають од нього. Хоча й сам нападав, не раз вимітав червоних із Радомишля, Звягеля, ходив аж на Макарів і Бишів. Большевики звинувачували його в погромах, але то брехня.

Зайшовши на початку липня до Звягеля, Дмитро зібрав містечкове населення й звернувся до нього від щирого серця:

– Моє слово насамперед до синів Ізраїлевих! – сказав Дмитро. – Ніхто так не любить вас, як я. Повірте, у моєму селі я ріс разом з такими, як ви, і між нами ніколи не було бійок. Я готовий боронити кожного з вас, але маю тільки одне прохання. Не стріляйте нам у спину. Якщо комусь осоружна Україна, за яку ми кладемо свої голови, то нехай шукає собі іншого краю. Світ великий! Але, ще раз кажу, не стріляйте у нас з-за вугла, не плюйте у душі християнам, не оскверняйте наші церкви.

У Звягелі дійшло до того, що члени ревкому Чорненький, Ціолтан та Ананьєв відібрали у духовенства книги актів громадянського стану, а коли парафіяни запротестували, караульний батальйон відкрив вогонь по церкві. Прихожани в паніці розбіглися, та вже наступного дня проти комуни піднялося дві тисячі хліборобів із довколишніх сіл – вони зайшли в містечко з ціпами, вилами, палицями. Половина бійців із п’ятиста червоноармійців караульного батальйону, вважай, усі християни, відмовилися стріляти у своїх одновірців. А ті, що лишилися на боці ревкому, косили беззбройних людей з кулеметів. Найдужче лютували самі ревкомівці – під їхні кулі потрапили навіть жінки та підлітки.

До Звягеля влетів зі своєю кіннотою Дмитро Соколовський, і цього разу замість отамана заговорила його товаришка шабля. Половину червоних соколовці винищили з розгону, решта розбіглися хто куди; більшість поховалися в самому містечку, розгнівані селяни вишукували їх по хатах і крамничках, по стайнях, льохах і коморах. Кари не минули й ревкомівці, котрі збиткувалися над священиками, – Ананьєва та Ціолтана знайшли у підвалі скоб’яної лавки, де й порішили на місці, Чорненького ж витягли з печі такого чорнющого від сажі, що впізнали тільки тоді, коли він заблагав пощади. Щоб не оскверняти піч, безбожника вивели надвір і втопили в нужнику.

Серед нехристиян було чимало китайців, котрі затято обороняли большевицький парком, відстрілюючись до останнього патрона; дядьки з ціпами дивувалися, що ці вузькоокі відбиваються завзятіше за москалів, тому влаштували їм справді погром – убивали штилями, заступами, дрючками.

– Так їх, так косооких! – підохочував розлючених дядьків Матей Мазур, гарцюючи на гнідому коні, що почорнів од поту, і споглядаючи, як селяни трощать кілки на головах китайців. – Ану дужче-дужче! По макітрі його!

Не знав Матей, що його жде точнісінько така смерть. Десь вона, безноса, походжала вже близько.

– Диви, як треба воювати! – показував пальцем Матей на закривавлену голову, що лежала окремо від тулуба, – хтось із селян воював косою.

Година гніву добігала кінця. Козаки Соколовського ховали шаблі у піхви, даючи повоювати селянам. Бойове хрещення не зашкодить нікому.

Матей пошукав очима Соколовського. Той, сидячи у сідлі, скручував цигарку, тютюн розсипався з-під пальців – ще не вляглося тремтіння в руках, яке з’являється в запалі бою.

Матей, відпустивши поводи, і собі дістав кисет, та раптом його гнідий так схарапудився, що вершник ледве не вилетів із сідла – під копита коневі покотилася ще одна голова.

– Чого, дурний? – Матей натягнув поводи, але якби він стояв на своїх ногах, то й сам би позадкував. Попереду стояла сама смерть із косою, тільки закривавлене лезо було закріплене не впоперек кісся, а стриміло вгору, як спис. Чоловік, який стискав обіруч косу, з голови до п’ят був забризканий кров’ю і, п’яно хитаючись, водив каламутними очима на всі боки – хто там іще, підходь.

Матей розвернув коня і під’їхав до Соколовського.

– Бачив? – спитав він, мацаючи себе по кишенях. Не помітив, коли загубив кисет із тютюном.

– Бачив, – сказав Дмитро.

– І як?

– Їх сюди ніхто не кликав.

– Я, кажись, кисет загубив, – сказав Матей.

– Аби не голову, – гостро подивився на нього Дмитро: на підмізинному пальці Матея блищала золота каблучка, якої раніше в нього не було.

– Кисета жалько, – сказав Матей.

– Там що – теж було золото?

– Звідки?

– Сам знаєш. Побачу – розстріляю.

– Ну, ти, їй-бо, наче маленький.

Дмитро подав йому свій кисет.

– Кури.

– Нє, – образився Матей. – Я згадав, де він у мене випав.

– Не вертайся.

– До дідька! – кинув Матей і пустив коня на те місце, де погубили голови китайці.

Чоловіка з косою там уже не було. Селяни гуртами розходилися по домівках, ніби вертали з польових робіт.

Кисета Матей не знайшов. Він стягнув з пальця каблучку і сховав у кишеню. «От, їй-бо, наче маленький», – сказав сам до себе.

Після походу Соколовського на Звягель большевики поставили його в один ряд з отаманами Зеленим, Ангелом і Струком. За Дмитрову голову вони пообіцяли сім мільйонів рублів.

***

Початок серпня приніс нові надії. Об’єднана з галичанами Армія УНР гнала червоних до Дніпра. Повстанські загони де могли розчищали шлях українському війську.

Того вечора Дмитро Соколовський повернувся зі своїми козаками аж із Макарова – територія його отаманської влади розрослася на півтори сотні верст. Дмитро був у гуморі, покликав брата Василя і декого з учителів на вечерю до своєї гімназійної оселі. Сиділося, як ніколи, весело, допізна.

Ніч була тепла, але по-серпневому свіжа. Надя відчинила вікно, лишивши фіранки завішеними. Вони заворушилися під подихом нічної прохолоди.

Ближче до півночі гості розійшлися. Василь же затримався, мовби його щось не пускало. Випили ще по чарці – удвох, по-братському. Дивились один одному в очі й мовчали.

– Додому… надовго? – спитав Василь.

– Не знаю, – сказав Дмитро. – Чекаю розпорядження від самого…

– Петлюри?

– Від нього. Починається інша війна.

Вогник у гасовій лампі, що стояла на столі, почав осідати.

– Гас кінчається, – сказала Надя і заходилася прибирати зі столу.

Дмитро вирізав кружальце сирої картоплини й поклав зверху на отвір у ламповому склі – вогник піднявся.

У сусідній кімнаті крізь сон схлипнув Євгенко. Надя вийшла до дитини.

– Ти поставив хлопців коло вітряка? – спитав Василь.

– Ні, всі перетомлені, – сказав Дмитро. – Сторожа біля Дівич-гори, коло кар’єру, на підступах до села. А тут кого нам боятися?

Він підвівся і ступив крок до вікна.

Зайшла Надя, рипнула дверима – вітерець ворухнув фіранкою.

Бахнув сухий револьверний постріл. Куля влучила Дмитрові в чоло, він упав, навіть не зойкнувши.

Крізь вікно влетіла граната й підстрибнула на підлозі.

Василь щосили штовхнув Надю до сусідньої кімнати і впав долілиць. Граната рвонула, згасло світло, Надя, вхопивши з ліжечка дитину, наосліп кинулася до дверей.

Василь перекотився до сусідньої кімнати, коли крізь прочинене вікно влетіла ще одна граната, об стіну залопотіли кулі.

Надя вискочила з дитям на ґанок і ледве не налетіла на чорну постать. Це був їхній кум Тиміш Олексієнко-Корч, хрещений батько дитини, яку вона тримала на руках. Надя спершу подумала, що Тиміш підоспів на поміч, та він прошипів:

– Якщо комусь писнеш, я твоє щеня розірву на шматки.

Корч розтанув у темряві.

Більше ніхто не стріляв. У Наді дзвеніло в голові. Зайшовся плачем Євгенко, та вона його не чула. Земля хиталася під ногами.

Притискаючи до грудей дитину, Надя повернулася до кімнати.

Було темно і страшно. Біля мертвого Дмитра на колінах стояв Василь.

– Митю… Митю…

Усвідомлення смерті вдарило її в серце. Вона не могла ні закричати, ні обізватися до Василя.

Він повернув до неї обличчя, схоже на чорну маску.

– Що там… надворі? – спитав.

– Нікого, – сказала вона.

***

Тієї ж ночі Василь зібрав на сполох найпевніших козаків.

Приголомшені, вони не хотіли вірити, що отаман загинув. Щойно ж він разом із ними повернувся додому. Саме прізвище Соколовський для них важило так багато, що вони тут-таки обрали на отамана Василя. Був у Соколовських ще один брат, найстарший, Степан, але він носив рясу й шаблю до рук не брав. Мав парафію в Янівці.

Збираючи вночі козаків, Василь думав, що, може, почує від них щось важливе чи й сам запримітить яку-небудь хитрість, бо все скидалося на зраду. Тільки свої знали, що Дмитро повернувся з Макарова, розпустив загін на спочинок, а сам поїхав додому.

Такої думки був і Тиміш Корч, котрий першим явився на склик.

– Хтось із своїх продався за сім мільйонів, – сказав він. – Подивимося, кого сьогодні не буде.

Не з’явився Матей Мазур. Жив він у Пилиповичах, проте Василь послав по нього верхівця і той не застав Матея вдома. Де він – ніхто не знав.

Усе зрозуміло було тільки большевикам. Вони написали в «Красном листке», що Дмитра Соколовського з його поплічниками оточили в школі червоноармійці караульного батальйону і вкинули у вікно п’ятнадцять бомб. Однак бандит виявився таким живучим, що довелося дострілювати. У кишені вбитого знайшли листа від поміщика Вержбицького (виходило, що «дурний пан» був приятелем Соколовських), у якому той просив отамана не падати духом, бо в Україну прийшов генерал Денікін на з’єднання з Петлюрою.

Матей не з’явився й на похорон, хоч провести отамана в останню путь прийшли не тільки всі горбулівці, але й сотні людей з довколишніх сіл – Чайківки, Модулева, Заньків, Корчівки… Такого похорону ще не бачили ні Горбулів, ні Радомишль, ні Житомир. Окрім місцевого батюшки Дмитра Гов’ядовського, було багато приїжджих священиків, серед них і Степан Соколовський – високий, худий і такий само білобрисий, як усі брати Соколовські.

Відспівали отамана на подвір’ї гімназії, потім на лафеті повезли на цвинтар, хоч це було зовсім недалечко. Процесія не вміщалася на вузькій вуличці від гімназії до цвинтаря.

«Ех, батьку-батьку», – тяжко журилися козаки, які йшли за труною з рушницями за плечима, жінки всі плакали, бо який же він батько, як йому двадцять чотири годочки – лежить он геть молодюсінький, тільки вітер ворушить білявого чуба.

Разом з козаками йшла його сестричка Саша й вела за труною білого коня з уплетеною в срібну гриву чорною стрічкою.

Аж тут від Дівич-гори вдарила гармата, заторохкотіли кулемети, десь на Бедилівці13 впали гарматні стрільна. Лава червоних із двох батальйонів посунула на село. Довідавшись про похорон Соколовського, большевики не могли пропустити такого зручного моменту, щоб помститися горбулівцям за ганебну поразку, а заодно й захопити тіло отамана. Поглумитися над мертвим було ознакою їхньої доблесті. Вісімсот карателів відкрили вогонь по жалобній процесії.

Люди в паніці кинулися тікати, залементували жінки, заплакали діти, білий кінь рвав повід із Сашиних рук. Кулі свистіли над головами, хурчали в листі дерев, зривали тріски з вітряка. Підібравши ряси, священики шукали очима, куди заховатися. Дехто з людей побіг до костелу, що стояв недалеко від цвинтаря через дорогу, дехто поліз у вітряк, горбулівці розбігалися по хатах, ламаючи тини й перелази.

Отаман Василь Соколовський подав свою першу команду «До бою!»

Озброєні козаки розгорнулися в лаву. Частина їх залягла в рову відразу за цвинтарем, частина побігла ліворуч до польського кладовища, що лежало за костелом і теж від поля було обнесене ровом. Праве крило розтяглося за вітряком. Сили були нерівні, бракувало кулеметів, проте густим рушничним вогнем вдалося стримати натиск, поки труну з тілом отамана переклали на підводу, і Василь Матіяш удвох із Саньком Кулібабою вдарили по конях. Ніхто не бачив, де вони того дня переховувалися, ходили чутки, що їх прихистив у своєму кар’єрі італієць Ліва.

Глибокої ночі отамана Дмитра Соколовського поховали на цвинтарі в сусідньому селі Корчівка. Цей цвинтар також лежить за селом, тому ніхто нічого не чув і не бачив. Не було ні священиків, ні велелюддя, ні лафета, покритого килимом. Із родичів попрощався з Дмитром лише його старший брат Василь. Коли притрусили свіжу могилку бур’яном і гілками, Василь опустився в її узголів’ї на одне коліно й сказав:

– Прости, брате… – Помовчав, потім додав: – Будемо держати Україну.

А біля горбулівського цвинтаря бій тривав недовго. Дізнавшись, що труну з отаманом вивезено, козаки ще трохи постріляли й десь поділися. Були – й нема.

Червоні вдерлися в село. Щоправда, кількох занесли на руках, серед них і комісара Чаріна-Броварського, котрий ухитрився впіймати кулю якраз у те місце, де начіплюють ордени. Не щастило червоним командирам у Горбулеві, але Чаріну-Броварському поталанило в тому, що для нього була вже готова могила. Коли червоноармійці пішли на цвинтар копати яму для комісара, то з радістю закмітили купу сирої землі, біля якої вже зяяла яма. Туди вони й укинули Чаріна-Броварського з великими почестями, після чого розповзлися по селу. Ходили по хатах зі своєю старою піснею: «Жарь, сука, яішніцу! Ставь на стол водку і лєпі варєнікі, тваю мать! Карміла, падла, бандітов, тєпєріча нас пакорміш».

Удаючи, що шукають «бандитів», червоні вешталися по коморах, степках14, заглядали в скрині, по запічках, й оскільки цього разу ночувати в селі не збиралися, то гребли все, що підверталося під руку. Хліб, сало, полотно, заполоч, курей, – пір’я літало по всьому селі, – квашенину запихали в кишені й за пазуху, розсіл дзюрками витікав з-під холош. Від них ішов щурячий сморід, такий їдкий, що навіть коти розбігалися з диким нявчанням.

– Ну, вже всяких набачилися, – казали горбулівці, – німців, австріяків, кадюків, а такої ненажерливої голосрачі ще не було.

У когось завалили кабана й уже смалили його серед села над ставком, до якого впадала річечка Свинолужка, а туди далі в бік кутка Лапаївки над Свинолужкою у берегових заростях був замаскований «рушничний верстат» Соколовського, себто зброярня. Ніхто ніколи не ходив через ту місцину, заклята вона була, водила там людей нечиста сила, не один горбулівець блудив ночами над Свинолужкою, і ніколи це добром не закінчувалося.

Не знав цього один миловидний солдатик, щось понесло його понад річечкою в ті густі верболози. Кращий за інших був цей кучерявий хлопчина, може, ще не встиг стати звіром, бо всі москалі справляли нужду прямо на вигоні біля ставка, а він вирішив пройтися берегом річки-струмочка. Ішов, ішов, поки не набрів на вхід у якусь немовби печеру, але з дверима й замком. Він нюхом відчув, що тут якась хитра бандитська схованка, і вже хотів гукнути своїх, як раптом покликали його:

– Ей, салдатік!

Кучерявенький озирнувся і ледь не присвиснув – за три сажні від нього стояла молодесенька дівчина в тоненькій літній сукні й так заклично до нього всміхалася, що можна було здуріти.

– Как тєбя зовут? – грайливо спитала вона.

– Мєня? – кучерявий ковтнув повітря. – Міхєй. А тібя?

– Догоніш – узнаєш! – дивлячись йому в очі, дівчина позадкувала від нього на кілька кроків.

Не вірячи такому щастю, кучерявий теж нерішуче ступив уперед і зупинився.

– Ну? Нє бойся, Міхєюшка! – підохотила вона і знов відступила на крок-другий, а він так само боязко наблизився до дівчини. Це вже було схоже на гру, яка от-от розгориться.

– Давай, радімий…

Він перший рвонув з місця, і дівчина теж помчала вздовж берега понад річкою. Бігла вона легко та пружно, то підпускаючи його ближче, то знов відриваючись, іноді він уже майже діставав її рукою, та в останню мить дівчина додавала швидкості, і він хапав у жменю повітря. Вона бігла босоніж, а на ньому були важкі черевики з обмотками до колін, через те кучерявий не міг її швидко догнати. Перед ним миготіли її стрункі ноги, сукня від бігу злітала вгору, відкриваючи вище дівочу звабу, солдат від того дурів, ще дужче налягав на ноги, змахуючи з обличчя гарячий піт, та знов ловив у жменю лиш вітер. Коли здавалося, що ні, йому її не догнати, дівчина враз спіткнулася і впала на моріжок.

Кучерявий майже налетів на неї. Не вірячи такому щастю, він навалився на дівчину, почав тикатися засапаним ротом у її шию, волосся, щоки, вуста. Відчуваючи гостру нестримну насолоду, він здивувався, що дівчина не дуже й пручається, не кричить, не кличе нікого на допомогу, хіба що злегка опинається, ховаючи стиснуті губи. Від солодкої втіхи йому аж кольнуло в серце, він навіть не встиг відчути болю, коли сталева в’язальна шпиця, яку дівчина вихопила з тугої золотої коси, увійшла йому в груди.

Він затих миттєво, здувся, як проколений міхур, дівчина скинула його з себе на зелену траву. Якийсь час вона дивилася в його трохи здивоване, але загалом спокійне лице, їй зовсім не було страшно від того, що вона вперше вбила людину, дівчина ще не повірила до кінця, що це таки сталося. На його грудях не було крові, і їй здавалося, що він ще може ожити, ось-ось підведе голову, схопиться на ноги і знов кинеться її наздоганяти. Від цього їй було тривожно й трохи моторошно. Однак зайда не ворушився, не дихав, хоча й змінювався з лиця, але то вже були порухи не життя, а смерті.

Вона подивилася на шпицю, яку тримала в руці, і на ній теж не побачила крові, довгий сталевий дротик був чистий, ніби ним проткнули не серце, а клубок вовни. Однак дівчина не сховала шпицю в косу. Вона хотіла її викинути в річку, та передумала й застромила під кору старої верби.