Читать книгу Маруся - Василь Шкляр - Страница 8

Маруся сказала, що до походу на Київ вона може виставити тисячу козаків – триста кінних і сімсот піших.

– То у вас ціла бригада? – здивувався Осип Станімір.

– Бригада імені Дмитра Соколовського, – сказала Маруся. – Маємо кулемети й батарею гармат.

Вони сиділи у штабі, який розміщався в хаті того священика, що помахав Марусі рукою. Ще надійшли команданти 1-го й 3-го куренів – поручники Антон Тарнавський і Данило Бізанц. Старшини слухали Марусю, час від часу перезиркуючись між собою і зводячи вгору брови. Їх тішили триста кінних – у галичан з кіннотою було сутужно, – і менше радували сімсот піших. Вони вже трохи побачили повстанців, котрі воювали незгірше за вишколених вояків, але важко надавалися до «кооперації» з регулярними частинами. Особливо, коли бої розгорталися вздовж залізниць і треба було швидко вагонуватися до потягів. Повстанці неохоче відривалися від своїх гнізд.

– Ви ще не знаєте нашу піхоту, – сказала Маруся. – Мої козаки, як роззуються, то біжать собачою риссю так само швидко, як коні. А хто не встигає, той хапається за стремено верхівця і мчить поряд із ним.

Старшини знов перезирнулися і ще вище скинули бровами.

– Не вірите? – Маруся звузила свої східні, ніби трішки підпухлі, очі й подивилася на поручника Гірняка. – У нас є козак, який воює тільки босий.

– Характерник? – спитав Данило Бізанц.

– Чаклун, – сказала Маруся, і в її погляді промайнув такий дивний полиск, наче вона й сама була чаклункою.

Може, тому Маруся й стала отаманом, подумав Мирон Гірняк. Інакше як пояснити, що під руку цього дівчати стало тисяча козаків? Хоча що тут пояснювати? Він, поручник Гірняк, теж підкорився б їй залюбки.

– А ваші гармаші так само прудкі? – поцікавився Данило Бізанц.

Маруся вловила його іронію, але не взяла до серця.

– Маємо дві польові тридюймові гармати. І дві гаубиці, тільки вони заховані в Тетереві.

– У річці? – здивувався Данило Бізанц.

– А що? Змащені гармати добре зберігаються у воді. А чи прудкі наші гармаші? Побачите. Коли летять через поле, то гарматки стрибають, як жаби.

– І влучно б’ють? – допитувався Бізанц.

– Ще й як! Але головне не в тому, куди поціляють гармати.

– А в чому?

– У тому, що вони піднімають дух козаків.

– І залякують ворога, – додав поручник Тарнавський. – Влучив не влучив, а страху наженеш.

– Золотоверхий Київ не годиться обстрілювати з гармат, – сказав Данило Бізанц. – Не можна руйнувати храм, навіть якщо там ховається ворог.

У поході на Київ галичани вбачали щось надприродне. Узяти столицю для них важило більше за всякий тріумф. Посідання Києва для них означало повернення віри, а може, й самого Бога.

– Ні, – сказала Маруся. – Ви помиляєтесь.

– У чому? – спитав Данило Бізанц.

– Ворога треба нищити скрізь. Руїни храму іноді святіші за його первісну досконалість.

– Перепрошую, – Станімір торкнувся правого вуса. – А скільки вам, ясна пані, років?

– Двадцять, – не змигнувши оком, сказала Маруся.

Старшини знов перезирнулися, повівши усміхненими бровами.

– А показуєте на молодшу! – сказав Станімір.

– Я вродилася на молодий місяць.

Радше на сонце, подумав Мирон Гірняк. Тільки молоде весняне сонце могло подарувати таку золоту косу. І веснянки, і родимку над кутиком вуст, і магічний блиск очей. Не чаклунський, а синьо-гарячий тривожний блиск.

– Давайте до справи, панове! – сказала Маруся. – Ми ж не на прощу йдемо до Києва, правда ж?

Та саме тоді, коли Осип Станімір розгорнув на столі мапу, прискакав вістовий і передав новий наказ корпусного начштабу отамана9 Льобковіца. Галичани мусили вдосвіта завагонуватися в Житомирі й залізницею вирушати на Київ через Козятин, а Марусі дозволялося приєднатися до них біля Фастова – і то лише з кінним загоном.

Марусі… дозволялося… – скептично всміхнувся поручник Гірняк. У них що – сім п’ятниць на тиждень?

Марусю наказ не засмутив.

– Ми там будемо швидше за вас, – сказала вона і, дзенькнувши острогами, підвелася з-за столу.

Сотникові Станіміру, видно, ще не хотілось прощатися, бо він запитав:

– А чому ваша бригада назвалася ім’ям Дмитра Соколовського?