Читать книгу Нардепка - Василь Врублевський - Страница 4

Кажуть же старі люди: як з першого дня не заладилось, то вже й не поправиш.

Старі – вони мудрі: всього на віку надивляться, всяких кумедій, та й не тільки надивляться, а й на власній шкурі різних оказій спізнають. Тож і ясно, що старих людей варто слухатись. Але ж як не хочеться, ой як не хочеться чинити так, як вони тобі нараять!..

От і Стьопка – не послухався баби Терендихи, що якось забрела ненароком до обійстя Милосьчиних батьків. Врешті, ненароком – то так Сьопка думав, бо коли б знав хоч трохи бабу Терендиху («І шо за фамілія така?» – дивувався, і навіть у голову йому не стукнуло, що то вуличне прізвисько бабине), то мав би відати, що випадково вона ніде й ніколи не з’являється. Вже якщо прийшла, то неспроста. По селу поголос ходив, що знається баба із потойбічними силами, але не злими, а добрими, а відтак хоч і побоювалися її, та все ж шанували й до слів її прислухалися. Поганого баба за весь вік свій ще не нарадила нікому. Але ж Стьопка про те – ні сном, ні духом не знав…

Отож, пришвендяла Терендиха на обійстя, та ще й на таку годину, коли зятьок сам-їден «на хазяйстві» був – Милоська з батьками подалися в ліс за грибами, його ж лишили, аби корову, як з паші прийде, у хліві причинив.

– Сину, – позвала Терендиха, спершись рукою об наріжний кант хати, – а йди-но сюди!

Стьопка підійшов, не привітавшись – забув, що так годиться.

Та бабі, здається, до того й діла ніякого не було. Вона, чесно кажучи, й сама вже частенько забувала здоровкатись – як-не-як, літа вже ген-ген які сиві, а за довгий вік стільки напхалося в мізки, що й не гріх забудькою стати.

– Ти, сину, Дизів зятьок?

– Еге! – буркнув Стьопка. – Зять.

Баба глянула на нього пильно, зітхнула.

– Жаль…

Стьопка вибаньчився не Терендиху: не міг допетрати, що воно має значити, оте «Жаль…», кого воно стосується.

– А шо? – пробубонів насторожено.

– Та нічого, сину, нічого, – спокійно, лагідно навіть, промовила баба.

Помовчала якусь хвилю, а по тому – несподівано:

– Ти б, сину, вивтікав, поки не пізно. Не буде тобі щастя з нею, бо їй не буде з тобою щасливо. Будете точити душі одне одному, як шашіль дерево чи ж червак плід. Не любить вона тебе…

– А ти як знаєш? – насупився Стьопка.

Баба ізнов зітхнула, ще скрушніше й глибше.

– Я, сину, мушу знати, бо вже стара…

– Не мели, бабо, фігні! – скипів Стьопка. – Прийшла тут, понімаїш, і галдиш!

Терендиха захитала докірливо головою.

– Що ж це ти, сину, таке старій людині говориш? Чи ж можна?! Стару людину, навіть як вона верзе казна-що, вислухай та й усе. Що із старого візьмеш? Кажуть же – що з літ, то й з розуму. Але отаке казати хіба ж можна?!

– Ти диви! – ще більше збісився Стьопка. – Триндить тут всяку фігню, та ше й мораль читає! А йди-но вон звідси, бо як візьму товкача та як огрію!..

– Оце то так! – схрестила руки на грудях Терендиха. – Славного зятька прийняв Дизьо, нічого не скажеш. А я, дурна, таке пожаліла! Тестя твого й тещу жаліти треба. І Милоську. З таким, як ти, життя їй не буде!

Сказала те все і позадкувала, бо бачила: і справді може огріти…

Вилаявся Стьопка услід бабі добрячим матюком, хотів ще, як на те, запустити чимсь їй навздогін, але полінувався – це ж треба було б нагинатися, а поперек же свій, не казенний.