Читать книгу Мертвому півню фагот не потрібен - Василь Врублевський - Страница 2

Чужак. Посоромлена мимра Копонешро. Розпач Старого Ірландця. Рятувальна місія Сильви і Дане. Побіжна згадка про Аґне Кобуза. Місяцеві не шкодить виття собаки.

До нашого невеличкого одноповерхового Каїруана – надто сірого й нічим непримітного містечка, що притулилося до підніжжя пологого кам’янистого узгір’я у глибині Ломасорійських лісів за десятки миль од автомагістралей і залізниць, – трапляється, роками не загляне жодна стороння душа, того й не дивно, що з’ява будь-якої нової особи вмить сколихує розмірений, сонливий ритм тутешнього існування, збурюючи просто таки дикий ажіотаж, отож коли однієї травневої днини, пообіді, навпроти салуну злодієро[1] О’Негрі пригальмувало старе пошарпане авто, закиптюжене і вкрите пилюкою так, що годі було розгледіти його первісний колір, і з нього вийшов кремезняк у фетровому капелюсі, рудому демісезонному пальті і з триденною щетиною на обличчі, звістка про прибульця облетіла Каїруан швидше, аніж він устиг здолати кільканадцять метрів від авто до дверей ресторації.

– Той чужак приїхав здалеку! – категорично заявила мимра[2] Копонешро. Загалом, відколи її чоловік примудрився несподівано розбагатіти на якихось непевних оборудках (а сталось це не так давно), вона взяла за звичку навіть про очевидні і безсумнівні речі висловлюватися зі зверхністю пророка, що милостиво вказує заблукалим вівцям дорогу.

– Ще б пак! – іронічно відізвалася мимра Лін Дане. – Навіть якби він прибув з Авкинівраку, це однаково неблизько.

– Не скажіть, – уперто зауважила мимра Копонешро, конозисто складаючи бубликом щедро наквецяні помадою губи. – Сорок вісім миль у наш час не можна вважати великою відстанню. Мій Потер на нашому «Форді» добирається до Авкинівраку за три години.

– І одну ніч! – уштрикнула мимра Дане, недвозначно натякаючи на ту обставину, що Потер Копонешро, тільки-но у нього завелися грошенята, найняв собі секретарку, юну мимзю[3] Юті Моканеш, котра тепер супроводжувала його в усіх поїздках за межі Каїруана.

Мейра Копонешро густо почервоніла, та все ж спробувала, як кажуть у нас, не дати мишам себе з’їсти.

– Ну, у Потера багато роботи…

– А хто сумнівається? – пирхнула їдкуватим смішком мимра Дане. – Сачкувати йому зась! Усім відомо, що відколи у його конторі з’явилася та фифочка, клопотів злодієро Потеру прибавилося.

Посоромлена мимра Копонешро пробелькотіла щось на кшталт того, що їй конче треба перевідати матінку, і чкурнула у бік поштамту, намагаючись чимподалі відбігти од знущальної репліки мимри Дане:

– Кажуть, ви придбали нове ліжко? Таке широченне, що й утрьох запросто поміститесь!

Тим часом звістка про несподіваного візитера вже прибилася і до пивниці Юджіна Кіллі на протилежному кінці містечка.

Старий Ірландець – а саме так його здебільшого і називали в Каїруані (хоч був він, далебі, не таким вже й старим, бо мав лише якихось п’ятдесят з хвостиком; але у містечку був ще один ірландець, Джеффі Мейр, на кілька літ молодший од Юджіна, отож звиклі до простоти і зручності каїруанці відповідно й охрестили їх Старим і Молодим Ірландцями) – зачувши новину, вмент спохмурнів, знесилено опустився на стільця і схопився рукою за серце.

– Це крах! – прошерхотіли його губи.

Перед очима Юджіна зримо постали події дванадцятирічної давності: тоді також якийсь зайда не придумав нічого гіршого, як навідати салун тієї рудої свині О’Негрі, і хоч пробув він там всього-навсього якихось півгодини, після чого назавжди щез із Каїруана, одначе цього виявилося цілком достатньо, аби хитрун О’Негрі переманив клієнтів Старого Ірландця здешевленим питвом та побрехеньками, що незнайомець збирався за тиждень-другий завітати знову. Ясна річ, він не об’явився ні через тиждень, ні через місяць, згодом про нього вже й згадувати забули, але справа була зроблена: збиратися на посиденьки в салуні О’Негрі для каїруанських чоловіків увійшло в звичку, а звичок своїх вони дотримувалися з більшою шанобою й ретельністю, аніж законів і заповідей Христових. Бізнес Юджіна Кіллі почав занепадати, він став подумувати усерйоз, чи не спродати пивницю та дім і перебратися в якесь інше місце, хоч би в Шнеярак чи Таурхаб, але тут несподівано віддала всевишньому душу його дружина; похорони, як водиться в Каїруані, зібрали усеньке містечко, сім днів поспіль Старий Ірландець поїв у своїй пивниці кожного, хто навідувався розділити з ним печаль, відтак мало-помалу тут перебувало у кільканадцять заходів все чоловіче населення Каїруана – і історія повторилася з точністю до навпаки: завсідники салуну О’Негрі перекочували до Юджіна Кіллі…

І ось тепер навчений гірким досвідом Старий Ірландець в одну мить втратив душевний спокій; сили, здавалося, безнадійно полишили його. Він навіть не міг підняти погляд і хоч би побіжно окинути спорожнілий за якихось кілька хвилин зальчик, бо знав і боявся, що серце його не витримає цієї наруги, – із дна затуманеної свідомості зринуло раптом безжалісне усвідомлення того, що сенс усього його життя саме у цій пивниці і що ніщо йому її не зможе замінити: ця втрата, певно ж, буде набагато відчутнішою і ятрішою, аніж смерть дружини – хоч він її по-своєму й любив, але звістку про її кінчину сприйняв, сказати б, із покірністю перед фатумом, а от нове банкрутство – і саме тепер, коли ще якихось півгодинки тому ніщо не віщувало трагедії! – Юджін не міг сприйняти інакше, як злий ошкір диявола та найбільшу з усіх можливих і неможливих несправедливостей.

«Боже! – затрясся в судомі Старий Ірландець. – За що? Чим завинив я перед тобою?»

Та, видно, господь полишив пивницю та, приєднавшись до ватаги зрадників, подався із ними до салуну О’Негрі.

Старому Ірландцю лишалося хіба що покластися на диво. Але дива трапляються в Каїруані ще рідше, аніж навідини зайд – навіть у найвіддаленіших закапелках Юджінової пам’яті нічого такого, що можна було хоч би з великою мірою умовності назвати дивом, не віднайшлося… Юджіна опосів такий безпросвітний відчай, що коли б під цю пору він наклав на себе руки, це виглядало би цілком логічним і не позбавленим певної вишуканості драматичним фіналом, яким, ймовірно, задовольнився б навіть сам старина Вільям[4].

На щастя, господь, здається, бодай краєм вуха, а таки вчув Юджінові молитви і, не маючи ніякої охоти вертатися до салуну особисто, спровадив на спасіння ледь живої душі Старого Ірландця нерозлучних приятелів Ноля Дане (чоловіка вже згадуваної мимри Лін) та Марсела Сильву – співзасновників, співредакторів і співавторів єдиної місцевої газетки «Каїруанські хроніки»[5]. Щоправда, хоча б натякнути їм про винятковість перекладеної на них місії він чи то не мав часу, чи не вважав за доцільне посвячувати простих смертних у божі справи, отож, піднімаючись рипливими дощатими сходами пивниці, обоє були твердо переконані, що жене їх сюди не промисел господній, а багаторічна звичка збавляти передвечірні години у Юджіновій пивничці.

Зазвичай Сильва і Дане обирали столик у закутку, замовляли віскі з льодом, лимон та холодний чай і заводили неквапливі теревені на літературні теми, щедро присмачену іменами, цитатами, специфічними термінами і категоричними присудами, з-поміж яких графоман, примітив, банальщина і убозтво виглядали порівняно з іншими мало не як похвала, – обоє ж бо приписували себе до письменницької братії й плекали просто таки наполеонівські плани, а те, що ні одному, ані другому ніяк не вдавалося пробитися на сторінки якого-небудь із двох дюжин передплачуваних напару товстих журналів, списувалося на зверхність столичного літературного бомонду до авторів з провінції. «Треба вириватися з цієї багнюки!» – вже не один рік твердили вони один одному, однак полишати насиджені гніздечка не поспішали, тримаючи собі на умі, що краще грітися біля свого вогнища, аніж обпектися біля чужого. Як на те, невдачі додавали їм азарту, чим дошкульнішою була критика рецензентів їхніх опусів, тим затятіше вони вірили, що базгранина їхня чогось варта – бо ж, як відомо, камінцями жбурляють тільки у ті дерева, на яких щось вродило. Все ж двічі на місяць Сильва і Дане хоч і ненадовго, але виривалися з «цієї багнюки» до Авкинівраку на збіговиська літературного клубу «Дубове листя», яким керував підстаркуватий поет Болє Славич (він же Зак Лунний) – правду кажучи, поетик так собі, але з непомірно роздутими претензіями і таким же непомірно роздутим черевом, хронічно загостреною виразкою самозвеличення і жовчного несприйняття будь-чого хоча б трішечки талановитого: будучи, загалом, далеко не дурнем, він просто не міг не скласти справжньої ціни своїм здібностям і сумнівним заслугам, тож панічно жахався однієї лише думки, що хтось наміриться спихнути його із п’єдесталу. Оті збіговиська «Дубового листя» значили для нього те ж саме, що й пивниця для Старого Ірландця, та тільки на відміну од Юджіна, котрий радше згодився б бути повішеним, аніж пропонувати клієнтам не вельми якісне питво, Болє Славич тільки тим і займався, що вихваляв низькопробне віршомаззя. Ту його політику Дане із Сильвою розкусили давно, та все ж намагалися не пропускати жодного зборища, на що була цілком поважна причина: на «Дубове листя» сповзалося, мов гусінь, чимало молоденьких (і навіть геть юних) поетичних натурок, серед яких траплялися й достоту перспективні та багатообіцяючі; і хоч подейкують, що обіцяного три роки треба чекати, а все ж деякі із них сповнювали обіцяне того ж вечора…

Власне, переступаючи поріг Юджінової пивниці, Дане із Сильвою саме жваво обговорювали вчорашню вилазку до Авкинівраку, від якої в обох лишилися щонайприємніші емоції; і хоча упродовж дня приятелі вже з десяток, якщо не більше, разів переповідали один одному подробиці романтичної оказійки з двома приблудними таурхабськими дівицями, та однак хвилі солодких споминів накочувалися знову й знову і вони нізащо не могли відмовити собі в задоволенні заново полоскотати збуджену уяву ще достоту свіжими і незбляклими враженнями з поминулої ночі[6]. Здавалося, ніщо не здатне було похитнути піднесеного настрою друзяк, але незвична тиша й безлюддя у пивниці умить вивітрили з голів ловеласів думки про вчорашні подвиги і змусили прикипіти очима до згорбленої постаті Старого Ірландця.

– Що сталося?

Юджін підняв до них скаламучений погляд і його обличчям, від гостро випнутих вилиць до тонких землистих смужок губ, проповзла тінь жалюгідної гримаси. Виглядав таким пригніченим і прибитим, що вистачило його тільки на невдалу спробу кволо відмахнутися рукою та майже нечутно прошамати:

– А-а…

Приятелі перезирнулися і в німих запитаннях їхніх поглядів, супроводжуваних розгубленим знизуванням плечима, відбились цілком щирі збентеженість та занепокоєння.

– Ради бога, Юджіне! – не витримав Дане. – Поясни, зрештою, що все це значить?

Одначе Старий Ірландець ніяк не відреагував на слова Дане, немовби й зовсім їх не почув. Зрештою, так воно, мабуть, і було направду.

– Чи він, бува, не вхлебтаний? – смикнув Дане приятеля за рукав сорочки.

– Та ні, бути цього не може, – озвався Сильва. – Ти ж добре знаєш, що Юджін зайвого собі нізащо не дозволить.

– Всяке буває.

– Але не з Юджіном! – уперто заперечив Сильва. – У нього залізна витримка.

– Дивлячись на нього зараз, можна у цьому й засумніватися.

– Ні, це щось інше.

– Що ж?

– Звідки мені знати! – знизав плечима Сильва.

– То не ручайся! – роздратовано хмикнув Дане. – Теж мені адвокат вискіпався!

Сильва зміряв його здивованим поглядом, усміхнувся поблажливо: мовляв, що з тобою, дружище? – і врапт немовби стрепенувся від ледь вловимого і ще недокінечно зрозумілого поруху, що його зазвичай називають інтуїцією, й наступної миті повітря розітнув владний і гнівний окрик:

– Що за чортівня, Юджіне? Якого біса? Чого ти розсівся, як бовдур? Два віскі, Юджіне! Два віскі!

Цей немислимий вибух невдоволення – несподіваний тим більше, що нічого подібного за Сильвою не водилося з незапам’ятних часів, а про його дивовижну здатність за будь-якої ситуації зберігати самовладання ходили легенди – справив на Старого Ірландця просто таки чудодійне враження: Юджін скочив зі стільця, ніби викинутий катапультою, крутнувся дзигою, метнувся до стійки, вхопив на бігу рушника, шмигнув кулею до столика у закуті і, змахнувши з його глянцевої поверхні невидимий пил (невидимий і, швидше всього, неіснуючий, бо більш ідеальної чистоти, аніж у Юджіновій пивниці, годі було й бажати), виструнчився й засвітив на вустах променисту посмішку:

– Прошу!

– Зовсім інший коленкор! – задоволено сплеснув долонями Сильва, небезпідставно тішачись зі своєї витівки, хоч для нього самого вона, чесно кажучи, була не менш несподіваною, аніж для Юджіна, і коли б Сильві довелося комусь пояснювати, як вона прийшла йому в голову, зробити він це навряд чи спромігся б. Але, зрештою, то не так вже й важливо.

– З тебе вийшов би першокласний психолог, – не без захоплення констатував Дане і, підбадьорливо поплескавши Сильву по плечу, поцікавився в Старого Ірландця: – Скажи-но, Юджіне, де це всі поділися? Помер хтось чи що?

Старий Ірландець одразу ж скис, і хоч до глибокого трансу цього разу справа вже не дійшла, все ж відповідь його прозвучала сумливо і підупало:

– Гірше! Набагато гірше!..

– Та що ж, врешті-решт, трапилося?

– Чужак об’явився, ось що! – люто блимнув Юджін.

– Отакої! Що ж у цьому поганого?!

Юджін відвернувся, похнюпив голову і украдьки змахнув тильним боком долоні непрохану сльозу.

– А куди, ви думаєте, його занесло?! – голос його здригнувся. – До ганделика того сучого сина!

– О’Негрі?

– А що, в Каїруані є інший сучий син?

Звісно, вони знали іншого сучого сина, ймення якому було Аґне Кобуз, але зараз їм було не до нього, тож і ми не станемо випереджати події й наразі обмежимося тільки побіжною згадкою про його існування й відкладемо ближче знайомство на потім, для більш слушної придебенції.

Втім, жоден з приятелів нічого не встиг відказати, бо їхню секундну загаяність Старий Ірландець розцінив як мовчазливу згоду, і це додало йому сил накинутися з потроєною завзятістю на ненависного конкурента.

– Отож-бо що нема! Такі покидьки народжуються раз у століття! Авжеж, свиня є свиня! Хіба її відучиш рити? Дзуськи! Її тільки шпичка зупинить!

– Але ж, Юджіне! – спробував вгамувати його Дане. – Хіба О’Негрі винен? Це ж чиста випадковість, що той чужак утрапив до його забігайлівки!

– Випадковість? – аж захлинувся з люті Старий Ірландець. – Та я певен, що сам О’Негрі це все підлаштував!

Дане тріпнув головою, відкидаючи з-над очей чорного, аж смолянистого, чуба, і у погляді його шмигнула метка допитливість:

– Ти так думаєш?

– Я не думаю! – загамселив себе кулаком у груди Юджін. – Я переконаний! Я не маю у цьому жодних сумнівів! Ця свиня здатна ще й не на такі підлості, аби тільки звести мене зі світу!

– Легко когось ганьбити, якщо не бачиш перед очима дрючка, – глумливо прорік Сильва, беручи зі стійки пляшку віскі. – Звісно, ти маєш право так думати, – розважливо й спокійно провадив далі, відгвинчуючи закрутку, – але я більше схиляюся до того, – пошукав очима посудину, – що ти дещо перебільшуєш! – хлюпнув віскі на денце склянки. – Більше того, я певен, що усі твої звинувачення ніщо інше, як гіпертрофований витвір неадекватної реакції уяви, ураженої синдромом перманентної банкрутофобії.

– Гіп… ур… ур… що? – затнувся Юджін, відчуваючи, як непосильні для його розуміння слова застрягають у мозкові, ніби уламки черепиці в дощовій ринві.

– Та так, нічого, – відмахнувся Сильва, ховаючи посмішку й підносячи склянку до губ. – Твоє здоров’я, Юджіне! Побережи нерви, бо весь цей гармидер ні до чого. Це те ж саме, що собаці вити на місяця. Який від того валування місяцеві збиток? Отож! Так само й О’Негрі від твоїх прокльонів. Аніж без толку витрачати сили, ліпше поворуши звивинами, яким чином прихилити фортуну на свій бік. Якщо бажаєш, дам тобі пораду: якщо ти так вже впевнений у підступності О’Негрі, віддяч йому тим же. Я навіть можу взятися тобі у цьому допомогти.

– Допомогти? – виглипнувся Юджін. – Але чим? Як?

Сильвині слова надто сповільнено і мляво добиралися до схарапудженої бурхливими емоціями свідомості Старого Ірландця. Якоїсь миті здалося навіть, що їм взагалі судилося щезнути безслідно, наче мильним бульбашкам, і Марсел вже було зібрався махнути рукою на цю безнадійну справу, – аж тут на Юджіна таки зійшло просвітлення.