Читать книгу Мертвому півню фагот не потрібен - Василь Врублевський - Страница 4

Sekcio 3: altibajos

Оглавление

Багаті теж плачуть. Диявольська гра Янґ-Ола. Юті Моканеш жертвує своєю честю заради процвітання фірми.

Rien n'est plus difficile que de reconnaitre

un bon melon et une femme bien.[12]


Потер Копонешро прокинувся ополудні з важкою головою і мульким неспокоєм.

Та коли перше після учорашньої гульби, що затягнулася до глибокої ночі, було річчю закономірною (надто якщо взяти до уваги гримучу суміш спожитого спиртного – шампанське, бренді, віскі, знову шампанське, а настанок ще й пиво), то для другого важко було знайти хоч яке-небудь пояснення. Потер увіч не бачив причин для занепокоєння і був певен, що тривожитися немає з чого. Бізнес його йшов угору, гаманець з кожним днем все тугіше набивався грошвою, вдоволена давно омріяним статусом заможної дами дурепа Мейра, здається, нарешті заспокоїлась і перестала діймати ревнощами та усілякими несусвітніми претензіями, а молоденька Юті Моканеш виявилася доволі тямливою не лише в конторських справах. Чого ж, питається, ще бажати, коли й так усе складається якнайкраще? Зрештою, він і не бажав. І не складав ніяких грандіозних далекосяжних планів. Звичайно, було б зовсім не кепсько розвернутися ще крутіше, але навіщо надриватися без нагальної потреби? І так заздрісників розплодилося довкруг, все не можуть заспокоїтися, як це йому вдалося за такий короткий час збити непоганий капіталець.

«Ух, ненавиджу!..» – люто скреготнув зубами Потер, й одразу ж був за це покараний: необережний різкий рух відізвався страшенним болем у скронях та потилиці, і крізь стражденно викривлені уста продерся скімливий, як рип старої половиці, мимовільний стогін: «Оh shi-i-it…»[13]

Потер знеможено склепив повіки й завмер, боячись навіть пальцем поворушити. Неабиякий досвід підказував йому, що будь-яка необачність може обернутися нестерпною пекельною мукою, тож найліпший вихід у цій безрадісній ситуації – відлежатись пластом, поки не попустить.

Але дочекатися вистражданого полегшення Копонешро не судилося: тільки-но лещата, що стискали його нещасну голову, ледь-ледь ослабли, до кімнати, грюкнувши дверима, влетіла осатаніла Мейра.

– Негідник!

Очі її палали неврастенічним збуренням.

– Скотина!

Мейрине обличчя перекосила гримаса несамовитого гніву.

– Merde, quelle merde!..[14]

То вже було більш ніж серйозно: коли Мейра починала лаятися французькою, це означало, що в ній прокидається лихий норов її навіженої матусі, яка уславилась тим, що добряче попила крові не тільки зі свого нещасного благовірного і з усіх близьких та далеких родичів, але й залляла сала за шкіру не одній сотні каїруанців.

– Кнуряка некастрований! – Мейра погрозливо замахала кулачками і рушила на Потера.

– Ти що, рехнулася? – цілком реальна небезпека змусила Потера умить забути про болячки і зготуватися до відсічі. – Якого чорта?! У мене й так голова розколюється на шматки!

– Zut alors![15] – заверещала Мейра, бризкаючи на всі боки слиною. – Виставив мене на посміховисько та ще й дурника клеїть! Через тебе мені хоч на вулицю не потикайся! Падлюко! Дійшло до того, що навіть та курва Дане з мене глузує! А все через твою сучку секретарку! І це я, поважна дама, повинна терпіти знущання через якусь кривоногу шмаркачку?!

– До своїх спершу придивись! – огризнувся Потер.

– Що-о-о? – сторопіла Мейра.

Чого-чого, а такої зухвалої підлості вона аж ніяк не чекала.

– Ти на що натякаєш? – обличчя її вкрилося лататтям кривавих цятринок, губи ображено задрижали, а у раптово змарнілому погляді застигло тривожне вичікування.

– Та провались ти крізь землю! – намацавши слабинку у бойових редутах ворога, Копонешро заволодів стратегічною ініціативою і, не даючи Мейрі отямитися, перейшов у наступ. – Що ти собі дозволяєш? Думаєш, я терпітиму твої вибрики? Подивись, подивись на себе! Забула, у чому ходила ще рік тому? Теж мені леді вискіпалась! На чиї гроші одягаєшся? На чиїх харчах від’їла задницю? Я кручусь, як білка в колесі, щоб у домі був достаток, а ти цілими днями вештаєшся по знайомих, тринькаєш гроші на що попало, ще й набираєшся нахабства влаштовувати мені скандали!

Потер на хвильку замовк, аби перевести подих перед тим, як завдати вирішального удару, що повинен був, за його задумом, остаточно деморалізувати і знешкодити противника.

– Тобі щось не подобається? Нема проблем! Пакуй свої манатки і забирайся геть, хоч до чорта в зуби, хоч до своєї біснуватої матінки! І то негайно!

Одначе його упевненість в перемозі виявилася поспішною. Ворог ще мав достатньо сил для опору і так просто здаватися не збирався. Навпаки, Мейра не тільки вистояла, але й перейшла в контратаку.

– Volontiers![16] – розітнув повітря войовничий клич і блуза на масивних Мейриних грудях напнулася й затріпотіла, немовби бойове знамено. – Mais oui![17] Я так і зроблю! Але не думай, що тобі це легко минеться! Так тебе знеславлю, що довіку не одмиєшся! Варто тільки натякнути кому-небудь, що не ти мене прогнав, а я сама тебе покинула, бо ти немічний у ліжку і від тебе тхне, як із бочки з сечею! О, будь певен, після цього жодна каїруанська шльондра не спокуситься на твої крадені грошики! Та це ще не все! О, далеко не все! Досить мені шепнути кому слід, звідки до тебе ті грошики прип…

Удар пудового кулачища обірвав Мейрині погрози на півслові, а сама вона, відірвавшись од підлоги, пролетіла кілька метрів і брикнулась навзнак на модерний, a la Ludowik XIV, розкішний фотель з масивною високою спинкою, оздобленою інкрустаціями і химерними візерунками, що був доставлений на днях аж із столиці за спеціальним замовленням і який, власне, й був приводом учорашньої гульби: Копонешро давно вже знемагали жадобою похизуватися чимось рідкісним і незвичайним для тутешніх країв, отож щойно випала нагода, не поскупилися на щедрі витрати і влаштували звану вечірку для найвпливовіших і найдостойніших каїруанців, до яких належали, ясна річ, перші чини мерії, поліцейський комісар Пад Люка, податковий інспектор Янґ-Ол, директор департаменту бізнесу і торгівлі Хабаряну-батько, старший чиновник представництва федерального комітету дозволів і заборон Хабаряну-син, а також ще дехто з менш солідних місцевих клерків та діячів, підтримувати приязні стосунки з якими Потер вважав далеко не зайвим…

– Досмерділась, гівнючко?

Нокаутована хуком справа Мейра розпласталась на осерді сімейної гордості, карачкувато розкинувши ноги і знетямлено вирячивши очі, й скигливо постогнувала.

– Бач що скотина надумала! – прошипів, хижо либлячись перекошеним ротом, Потер. – Зажди, я тобі не таке ще справлю!..

Мутний позирк його банькуватих очей вихопив під задертим краєм Мейриного плаття рожеву смужку мереживних трусиків, і Потер раптом відчув просто таки дикий позив. Гаряча хвиля спохоті плюхнулась в скроні, обпекла мозок і двигочучи, ніби вулканна лава, стрімко поповзла донизу.

– Зараз узнаєш, який я слабак! – залящав у Мейриних вухах мстивий регіт.

Нещадно розправившись з тендітною матерією одним посмиком руки, Потер накинувся на Мейру з таким знавіснілим оскаженінням, на яке навіть не кожен звір здатен. Вона спробувала боронитися, але Потер брутально ухопив її за патли, і нестерпний біль – ніби з тебе заживо здирають скальп! – умить згасив Мейрин опір…

– Задоволена?

Мейра принижено схлипувала, її губи вивергали лайку і прокльони, а очі палали ненавистю.

– Ще б пак! – Потер не збирався обмежуватися лише фізичним збиткуванням, для повного задоволення йому потрібно було добити жертву морально. – Запам’ятай, сучко, що зі мною жарти кепські! Добре запам’ятай!

Він неквапом перетнув кімнату з виглядом людини, що не почуває за собою жодної провини та цілковито впевнена у власній правоті, і зупинився перед вікном.

– Остерігайся мене дратувати, бо іншого разу я з тобою церемонитись не буду. Якщо коли-небудь почую ще бодай одне криве слово, зроблю з тебе криву. Зрозуміла, ma chere?[18] Не чую? Ну-мо ж! Як це там на твоїй клятій французькій: je comprend?[19] Так, здається? Oui?[20]

Мейрине схлипування посилилось, поволі переходячи у ридання.

– Перестань ревіти! – гаркнув Потер. – Я сказав, перестань! Бо інакше…

Можна лише здогадуватися, у що могло вилитись те «інакше» і скільки ще відер сліз коштувало б воно мимрі Копонешро, якби не раптова поява у проймі дверей рудої чуприни водія, котрий приніс звістку про те, що у конторі на Копонешро чекає інспектор Янґ-Ол.

– А чого йому треба?

– Не знаю.

Водій розвів руками і вкрадливо зиркнув на зарюмсану мимру Мейру. Потер спаленів: не вистачало ще, щоби усяка дрібнота тицяла носа у його сімейні справи!

– Забирайся геть!

Нещасного ніби вітром здуло, а Мейрі дісталася чергова порція злостувавання.

– Догралася? Тепер цей бовдуряка казна-що може подумати! Я ж попереджав тебе, щоб припинила!

Мейра відвернулася, підтягла під себе ноги й скупилася калачиком, ховаючи обличчя в долонях. Тіло її здригалося від беззвучних схлипів, та даремно було сподіватися, що вони спроможні викликати в Потеровій душі хоч би краплину жалю. Навпаки, пригнічений і нещасний Мейрин вигляд наюджував його до нових капостей, і Потер, безперечно, з величезним задоволенням продовжив би екзекуцію, але просто не мав на те часу, бо мусів поспішати: як би там не було, а примушувати Янґ-Ола нудитись очікуванням не варто.

«Хоч би Юті вкумекала чогось йому налити!» – занепокоївся, не маючи ані йоти сумніву, що приперон[21] Янґ-Ола викликаний нічим іншим, як бажанням поправити здоров’я.

Бідолашний Потере!

Наївний злодієро Копонешро!

Як же ти, сердего, жорстоко помилявся! Коли б ти лишень знав, як!..Учора (власне, сьогоднішньої ночі), коли ви з Янґ-Олом ніяк не могли розпрощатися й разів зо три вхлюпували на брудершафт у свої ненаситні пащі келихи шампанського, тобі здавалося, що віднині Янґ-Ол у тебе на гачку й ніякі каверзи з податками тобі вже більше не загрожують. Правда ж, ти думав саме так і саме про це? І хоч тебе нудило від слинявих Янґ-Олових губ[22], ти ладен був терпіти ту жертовну процедуру ще і ще, скільки б того вимагав урочистий момент братання бізнесу з фіскальними органами. А натомість? «Який мерзотник, який мерзотник! – за якусь годину скреготатимеш безсило зубами, гасаючи, мов кіт, якому наступили на яйця, вздовж стіни своєї конторки, час від часу спиняючись, насторчуючи вуха, під щільно запнутим вікном свого ж кабінету. – Який підлотник! Яка скотина! Нелюдь!» Але то буде запізніле прозріння, у якому рідко хто і коли віднаходить утіху. Бо ж сказано: запізніле…

І поки ти оце зараз щодуху збігаєш сходами, застрибуєш в авто і гаркаєш водієві: «Газуй!», – податковий інспектор Янґ-Ол, зручненько примостившись у кріслі навпроти юної мимзі Моканеш, неквапливо посьорбує чайок з лимончиком (запропонувати чогось міцнішого Юті таки не здогадалася) і в паузі між ковтками кидає більш аніж відверті позирки на гостренькі колінця твоєї секретарки. Колінця, правду кажучи, так собі (розмірковує Янґ-Ол), та й груди (підводить погляд вище) теж не дуже… однак, чорт візьми (прицямкує й облизується), молоденька ж яка! Можна сказати, дівча ще зовсім! (В голові Янґ-Ола трохи макітриться, очі встилає легенький туманець). Цікаво, це правда, що вона шуримурить з цим пузатим пацюком? (Янґ-Ол чмише носом і трясе головою. Це дивно, але згадка про зв’язок Юті Моканеш та Копонешро, що вже устиг стати в Каїруані притчею во язицех[23], сколихнула в душі податківця несподіване й не зовсім вловиме відчуття, чимось схоже на неприємний осад). Препаршиво улаштовано світ! (Янґ-Ол дратівливо смикається, виловлює пальцями із чашки кружальце лимона і, заздалегідь скривившись, закидає його до рота). Геть паршиво!.. (Лице Янґ-Ола перекошується, вії дрібко лопотять, наче крильця метелика, вибиваючи з очей сльозу). І що такі молоденькі кізки знаходять в тих товстих смердючих козлах?! Фу-у-у!.. (Янґ-Ол збриджено хитає підборіддям). Гроші! Тільки вони їх і манять! Яке безглуздя… Сьогодні вони є, а завтра їх може і не бути. Та варто мені тільки захотіти – умить цього вискочку Копонешро перетворю у жебрака! (В прояснілих очах Янґ-Ола з’являється войовничий зблиск). І цю розсунь-ніжку варто було б провчити! Он як бундючиться. Сидить, уваги на мене ніякої не звертає, ніби я для неї пусте місце. Нічого, нічого! Не довго пташечці літати! (Янґ-Ол вдоволено потирає руки, відкидається на спинку крісла і благовійно усміхається, тішачись передчуттям скорої розради).


Копонешро раптом забракло повітря. Ухопившись рукою за серце та пробелькотівши щось невиразне, він позадкував до вікна, з неабияким зусиллям переставляючи здерев’янілі ноги.

Янґ-Ол, ніби нічого й не сталося, спокійно доцмулив бренді і, по-єзуїтськи либлячись, провадив далі:

– Ви ж розумієте, дорогий мій Потере, що цього вимагає від мене службовий обов’язок. Я нітрохи не сумніваюсь, що ви поставитесь до цього як годиться. Коли б ви тільки знали, як мені іноді важко доводиться. Гадаєте, ці перевірки така вже й приємна річ? Де там! Ніде правди діти, багато хто ладен мене живцем зарити в землю. Ці людці вбачають у моїй сумлінності казна-що! І ненажерливим псом обзивають,і шулікою, цідять крізь зуби, що я любитель копирсатися у чужій білизні і таке інше. А за що, спитаю я вас? За що? Чим я заслужив такого нешанобливого ставлення? Хіба людина, яка прагне чесно відпрацьовувати свою платню, варта зневаги? От уявіть хоч би й себе на моєму місці. Як би ви поводились? О, знаючи вас, я впевнений, що чинили б ви так само, як і я. Бо людина ви добропорядна і призвичаєна до закону. Кому ж, як не вам, знати, що у будь-якій справі, тим паче у пов’язаній із фінансами, без ретельності і самовіддачі нізащо не обійтися. Як жаль, як жаль, любий Потере, що більшість наших співгромадян цього не усвідомлюють. Справді, жаль! Але ж ви, слава богу, не такий. І я, слава богу, не такий. От хоч би й сьогодні: я міг би, звісно, не квапитись, відкласти цей візит на якийсь час, тим більше після такого прекрасного учорашнього прийому, яким ви з мимрою Мейрою потішили еліту нашого містечка… До речі, передавайте вашій дружині найпалкіші вітання!.. Так-так, міг би, але ж ви чудесно розумієте, що наші приятельські стосунки не можуть стояти на заваді справам. Справжня і щира чоловіча дружба не визнає поблажливості. Друзі повинні дбати про реноме одне одного, друзі не мають права давати підстави для звинувачень у потуранні протизаконним діям. Ви згодні зі мною, мій дорогий Потере?

Пика Янґ-Ола світилася цинічним блюзнірством, гострі вилиці блищали, ніби ретельно вилизаний дубовий паркет у приймальні каїруанського мера.

– Чого ж ви мовчите, любий Потере?

Руки Копонешро тремтіли, і голос його, коли він нарешті наважився заговорити, здригнувся:

– Т-т-так, злодієро… е-е-е…

Потер затнувся й розгублено закліпав повіками.

Йому перемикнуло пам’ять і він, хоч як не старався, ніяк не міг пригадати імені цього самовдоволеного віслюка, що розсівся на канапі у глибині кабінету, недбало закинувши ногу на ногу, підкреслено демонструючи усім своїм виглядом зухвалу зверхність та безперечну перевагу свого становища. Серце Копонешро калатало у грудях, ніби камінець у прив’язаній до котячого хвоста бляшаній банці[24], в занедбаних нетрях свідомості безпорадно скавуліли кволі, наче старий облізлий пес, думки, а голова налилася такою тупою важкістю, що навіть сповна усвідомити весь трагізм та нікчемність власної безпорадності Потер був безсилий.

У цій ситуації Янґ-Ол повівся як тонкий психолог і досвідчений інквізитор. Спершу він засміявся. Засміявся коротко і сухо. Затим вишкірив зуби, зображаючи презирлливу гримасу. І, нарешті, знову обернувся в люб’язного, щирого й задушевного співрозмовника.

– Заспокойтесь, мій друже! Вам нічого боятися. Я, повірте, не прагну вашої крові. Звісно, прикро, що ви забули записати до декларації двадцять тисяч кучмеро. Але то не така вже й велика біда, все можна поправити. Який мені резон тягнути вас до суду?! Що я з того матиму? Подяку від начальства? Подяками не наїсишся, ви й самі це добре знаєте.

– Умгу! Умгу! – спробував вичавити з себе посмішку Копонешро, але зробив це обережно, можна навіть сказати делікатно. Після останніх слів Янґ-Ола від серця йому дещо відлягло і поволі поверталася здатність більш-менш адекватно реагувати на виткувате плетиво фраз, що злітали з вуст податкового інспектора.

Разом з тим Потер розумів, що беззастережно довіряти Янґ-Олу після уього, що сталося, не можна, з такими покидьками треба добре пильнуватися, аби знов не ускочити в халепу.

– Знаєте, мій дорогенький, – поміж тим вів далі Янґ-Ол, стишивши голос і надаючи йому інтимних відтінків, – бувають дні, коли я майже нічого не їм… Ні-ні, борони вас боже, нічого такого! – замахав руками, встеживши Потерів погляд, що було метнувся до сейфу. – Не тому, що немає за що. Просто за цією клятою роботою інколи немає коли навіть угору подивитися, не те щоб думати про сніданок чи обід. А втім, чого критися! Чесно кажучи, коли й випадає вільна хвилина, і апетит, здавалося б, розіграється такий, що й слона з’їв би, то не дуже й розженешся. Самі знаєте, які нині ціни… А ви, мушу вам сказати, молодчина! Такий диванчик файний відхапали, що аж-аж! Усіх в Каїруані переплюнули, навіть самого мера. Та що там в Каїруані, всій окрузі показали, де раки зимують! Це ж подумати тільки, які гроші ви вгепали! Вісім тисяч! Я такої суми ніколи і в руках не тримав. А хотілося б, їй-бо, хотілося б! Якби хто дав мені такі гроші хоч би день-два поносити у гаманці, похизуватися перед знайомими, я для такої людини пішов би на що завгодно! До біса декларації, несплачені податки, все до біса. На все заплющив би очі. Все-таки вісім тисяч! Така сума будь-кому заплющить очі. Що б ви не сумнівалися!

Янґ-Ол умовк, але у вухах Копонешро усе ще настирливо лящало: «Вісім тисяч!.. Вісім тисяч!.. Вісім тисяч!..» Лящало, доки до нього не дійшло: цей знахабнілий ірод, цей безсовісний козел[25] вимагає хабаря!

Потер відчув, що ноги остаточно зраджують йому. Гаряча кров шугонула в скроні, перед очима застрибали темні м’ячики. Непідвладне його волі тіло почало осідати, і, аби втриматися, Копонешро широко розкинув руки й відчайдушно ухопився за металеве пруття віконної решітки.

Янґ-Ол пирхнув, мало не захлинувшись нежданим смішком.

– Ну, йопеме[26], ви як Христос на розп’ятті, хай мене господь простить! – насмішкувато прорік, відкашлявшись. – Що це з вами? Ви ніби сам не свій. Невже після учорашнього ніяк до тями дійти не можете, га?

Копонешро несамовито захитав головою, аж щоки залопотіли, наче фана на вітрі. Що то мало значити, сказати важко: може, висловлював у такий спосіб заперечення, а може, намагався прогнати спередочей мару і переконатися, що все це – лише поганий, дурний сон.

– Перестаньте, врешті-решт, трясти головою! – роздратовано гримнув Янґ-Ол. – Теж знайшли забаву! Я, до речі, прийшов у справах, а не так собі. Але якщо ви не налаштовані на конструктивну розмову, то можемо перенести її на інший час і в інше місце. Здогадуєтесь, куди?

Копонешро тріпнувся і застиг, відморожено втупившись у податкового інспектора. Його обезбарвлений погляд ні про що не говорив і, загалом, видавався порожнім та скляним.

Ця чудасія Янґ-Олу вже починала обридати, а випробовувати власне терпіння охоти він не мав. Гучно плеснувши долонями по колінах, інспектор досадливо зітхнув:

– Бачить бог, я цього не хотів! – і рвучко підвівся з канапи. – Що ж, прийдеться передавати діло по інстанції…

Це був відвертий, нічим не приховуваний шантаж. Примітивний, невигадливий, банальний, але разюче ефективний шантаж, що вмент вивів Копонешро зі стану глибокого шоку.

– Заждіть! – залементував з остраху, що Янґ-Ол візьме й направду піде. Або ж просто щезне, розчинившись у повітрі на кшталт нечистої сили (і якби так сталося, Копонешро анітрохи не здивувався б: уся дотеперішня поведенція податкового інспектора кого завгодно підштовхнула б до думки, що Янґ-Ол знається із дияволом). – Не поспішайте! Я згоден!

– Згодні? – Янґ-Ол спробував приклеїти на вуста вираз святої наївності. – Про що це ви?

– Ну… – зам’явся Копонешро.

Сполошено обернувшись, окинув доскіпливим поглядом двір. Там не було жодної душі. Ця обставина його трохи заспокоїла, але для більшої певності він ще й кілька разів смикнув защібку вікна.

– Якого біса ви там вовтузитесь? – невдоволено поцікавився Янґ-Ол.

– Та так, пусте, – озвався Копонешро, витираючи об штани спітнілі долоні. – Перевіряю, чи зачинене…

– Для чого? – зобразив глузливу посмішку податковий інспектор.

– Ну як же? – здивувався його нездогадливості Копонешро. – Обережність, самі розумієте, у такому ділі річ не зайва.

– В якому ділі?

– Ну… ну… Я про вісім тисяч… – пробелькотів Потер.

– А, ви про це! – забігали у Янґ-Ола очі.

– Тільки…

– Що таке? – насторожився Янґ-Ол.

– Може… – несміливо почав Копонешро. – Може б… того…

– Що ви там м’ямлите?

– Може б ми домовились про половину?

Копонешро склав руки на грудях і звів на Янґ-Ола сповнений вселенської туги погляд.

– По-приятельськи, так би мовити. Га?

– Стоп! Стоп! – замахав руками Янґ-Ол. – Я так розумію, що ви хочете відбутися лише чотирма тисячами?

– Авжеж!

Вселенська туга в очах Копонешро змінилася вселенською надією.

Однак збутися їй не судилося!

– Та що ви собі думаєте?! – не на жарт розізлився податковий інспектор. – Ми що, на базарі, щоб торгуватися?! – забігав вздовж стіни, кидаючи на Копонешро нищівні позирки. – Давайте порахуємо! Ви приховали від оподаткування двадцять тисяч, так? З цих двадцяти тисяч ви повинні сплатити тридцять процентів. Скільки це буде? Правильно, шість тисяч. Плюс тридцять процентів штрафу, а це ще шість тисяч. Разом вже дванадцять, так? Тепер додайте пеню. П’ять відсотків за кожен місяць множимо на дев’ять. Маємо ще дев’ять тисяч. Приплюсуємо до дванадцяти. Скільки вийде?

– Двад… двад… двадцять одна? – вражено пробурмотів Потер й знесилено плюхнувся на стілець. – Ви не помиляєтесь?

– Ха-ха-ха! – одізвався рипливим сміхом Янґ-Ол. – Ви мене розсмішили! На штрафах, санкціях і пені я, мій дорогенький, зуби з’їв! Ось, погляньте, – піддер пальцем верхню губу, демонструючи поріділу шеренгу щербатих та гнилих зубів.

– Але як же це? – розпачливо простогнав Копонешро. – Ви ж нарахували більше, аніж я приховав!

– Все чин-чин, не сумнівайтесь, – «заспокоїв» його Янґ-Ол. – На що ж ви сподівалися? Жартувати з податками треба уміючи, бо інакше рано чи пізно ці жарти вилізуть боком. Ще й так вилізуть, що не зоглядишся, як опинишся у задниці африканського слона!

Копонешро відкинувся на спинку стільця, задер голову до стелі і знеможено склепив повіки.

Синя прожилка сонної артерії на його шиї неспокійно пульсувала, з кутиків рота продиралося глухе спазматичне хрипіння.

«Даремні потуги! – хмикнув Янґ-Ол. – Хочеш розжалобити? А дудки. Раніш треба було думати. Вкрав – поділись, щоб і тобі було добре, і мені не кепсько. А ти що? Тільки про свої інтереси дбав! Жлоб, одним словом. Натуральний жлоб’яра. Що ж, доведеться зайнятися твоїм перевихованням, ідіоте!»

– І ото не набридло вам ще стогнати? – гидливо поморщився. – Корчите, звиняйте на слові, дурника. Чи ви, може, розраховуєте, що все владнається само собою? Ну що ж, помрійте. Я бачу, що каші з вами не звариш, тож робіть собі як знаєте, а я вмиваю руки. Вже й так занадто багато часу на вас убив, пора й честь знати. Тільки майте на увазі, що тепер я й пальцем не поворухну. Викручуйтесь самі, як можете, а мене ваші проблеми більше не займають!

– Навіщо ж ви так? – подав благальний голос Копонешро. – Хіба ми не могли б домовитися, так сказать, полюбовно?

– Чого ж ні? Звичайно, можемо, – ствердно кивнув Янґ-Ол. – Було б тільки бажання. Але ваша поведінка, чесно кажучи, породжує сумнів, чи є воно у вас.

– Та є! Є! – поквапився запевнити Копонешро. – Як же інакше?!

– У такому разі, – лице Янґ-Ола осяялось вдоволеною посмішкою, – я не бачу жодних перепон. Скільки вам треба часу, щоб зібрати необхідну суму?

– Ну… – заметушився Копонешро.

Його все ще не полишала надія виторгувати бодай яку-небудь поблажку.

– А можна частинами?

Янґ-Ол заперечливо мотнув головою.

– Це виключено! Уявіть собі, що ви загнетеся, не розрахувавшись зі мною повністю. Хто мені відшкодовуватиме збитки?

– Але ж я не збираюся загинатися! – розпачливо вигукнув Копонешро.

– Хіба я казав, що ви збираєтесь? Але все може статися. Від смерті ніхто у цьому світі не застрахований і ніхто не може знати, коли і де вона його спостигне. Ви ж не можете ґарантувати, скажімо, що не розіб’єтеся на своєму «Форді» де-небудь по дорозі в Авкиніврак! Тим паче, що до мене доходили чутки, що ви надто ризиковано водите авто. Зрештою, то ваша справа. Хочете ризикувати – ризикуйте. Але я особисто ризикувати своїми доходами не бажаю.

Копонешро схвильовано засовався на стільці. Від Янґ-Олових пророцтв йому зробилося моторошно. В грудях похололо, серце обволік крижаний панцир.

Янґ-Ол же, ні на що не зважаючи, продовжував:

– Я повинен дбати про своє майбутнє. Хто його знає, як все обернеться! А раптом народ сказиться і усі поголовно почнуть справно платити податки? Хіба я зможу тоді прожити на свою мізерну платню? Дзуськи! І що? Прослужити стільки років, трудитися, як віл, і не забезпечити собі пристойну старість? Ні, я не можу цього допустити. Тож звиняйте, мій друже, але задовольнити ваше прохання просто не маю права.

Він зробив паузу, аби перевести подих.

– Сподіваюсь, резонність моїх слів не може викликати у вас заперечень. На моє глибоке переконання, у вас немає підстав на мене ображатися. А втім, чого тільки не зробиш заради приятеля! Чесно кажучи, я міг би погодитися на те, щоб дещо підкоригувати суму. Шість тисяч замість восьми вас влаштує, мій дорогий Потере?

«Дорогий Потер» мало не очманів від милостивого дарунка долі[27].

– О, так! Так! – залепетав, не тямлячись од щастя. – Звісно! Звісно, що влаштує!

– От і славненько! – натхненно вів далі Янґ-Ол. – Я радий, мій любий друже, що ми нарешті можемо дійти згоди. Повірте, це для мене дуже важливо. Дуже! Не приховуватиму, ви мені завжди були симпатичні, і коли б між нами пробігла чорна кішка, мені по-спражньому було б прикро. Надзвичайно прикро! Я собі, мабуть, ніколи цього не простив би. Таким людям, як ми з вами, треба триматися купи. Сьогодні я вам чимось допоможу, а завтра, дасть бог, і ви мені у чомусь підсобите. Це життя, любий Потере, і від цього нікуди не подітися, не втекти, не сховатися.

– Та ясне діло, – підхопив Копонешро, – життя штука складна і заплутана.

– Нічого заплутаного якраз і немає! – повчально заперечив Янґ-Ол. – Все надзвичайно просто: ти мені – я тобі. Ось і вся премудрість. От податкові документи справді можуть бути дуже навіть заплутаними. Це я вам ручаюсь! Хто-хто, а я цю науку засвоїв досконало. Так при бажанні можу заплутати, що ніяка ревізія нізащо не докопається.

– Дивовижно! – захоплено вигукнув Копонешро, улесливо викочуючи очі. – Ґеніально!

– Перестаньте! – відмахнувся Янґ-Ол. – Я не потребую ваших компліментів. І взагалі! Облиште це підлабузництво, воно мені противне. Не пудріть мені мізки, я на таку дешевизну не купуюсь.

Яка муха укусила податкового інспектора, збагнути важко[28], але він раптом так розходився, що бідолаха Потер просто не знав, куди подітися.

– Отак ви всі! Сподіваєтесь лестощами відкупитися! Не раджу тримати мене за ідіота! Не раджу! Запам’ятайте, дорогуша: нічого у цьому світі не робиться за гарні словечка і лагідні погляди. А це значить, що за свою поступливість я маю повне право вимагати компенсацію!

– Та хіба я проти? – розгублено забелькотів Копонешро. – Як скажете… Чого ж ви хочете?

Здавалося, він згоден на все, аби лиш Янґ-Ол утихомирився.

– Вашу секретарку!

– Що-о-о-о?

Янґ-Ол тицьнув тонким, як у підлітка, пальцем у бік дверей.

– Вашу секретарку!

Копонешро остовпів і, безуспішно силкуючись збагнути зміст Янґ-Олових слів, бездумно глипав по-жаб’ячи виряченими очицями.

– А-а-! – плеснув себе по лобі. – Ви хочете узяти її до себе?

– Ви що, зовсім рехнулися? – Янґ-Ол покрутив вказівним пальцем біля скроні. – На який фрукт вона мені у конторі здалася?! Я тільки хочу побавитися з нею!

– Тобто як?

Щелепа Копонешро відвисла аж так, що здалося: ще трохи – і вона відвалиться.

– Елементарно, Ватсон! – підленько ошкірив зуби Янґ-Ол. – Як у пісенці:


Туди-сюди, туди-сюди

По рейках ходять поїзди.

Туди-сюди, туди-сюди,

Немає ліпшої їзди!



– Але ж… – почав було Копонешро.

– Я не наполягаю, – зловісно обірвав Янґ-Ол, – я тільки пропоную!

Лице його при цьому врапт окостеніло, очі застигли і вимогливо приклеїлися до Копонешро.

Копонешро зрозумів, що Янґ-Ол загнав його у безвихідь й нізащо від свого не відступиться.

Опиратися не було сенсу…

Він мусив змиритися з цим. І змирився. Єдине, що непокоїло його – як умовити Юті. Він чомусь був упевнений, що це неможливо, і заздалегідь налаштувався на важку й безрезультатну розмову, і навіть готовий був змиритися з тим, що доведеться через секретарчину непоступливість розкошелитися на повну котушку…

І тому був немислимо вражений тим, що Юті майже не опиралася. Важко сказати, чого більше було у тих його почуваннях – подиву чи розчарованості. Все-таки він сподівався, що юна мимзя Моканеш протестуватиме проти такого ґанебства. Навіть уявив, як вона уся тремтітиме, і тремтітиме не так од сорому, як від обурення. Йому ввижалася гримаса огиди на її гостроносому личику. Можливо, у пориві праведного гніву вона надає йому ляпасів, пригрозить поскаржитися окружному судді або хоча б розплачеться і, кинувшись у ноги, благально квилитиме: «Потере, одумайся! Я люблю тебе і ніхто, крім тебе, не володітиме моїм тілом!»

Але нічого такого не трапилося.

Вислухавши Копонешро, Юті лише поцікавилась:

– Де і коли[29]?

– Ти не повіриш, але він хоче зараз, – пролепетав Потер. – У моєму кабінеті…

– Зараз так зараз, – байдуже повела плечем Юті і діловито розпорядилася: – Іди покарауль на вулиці, щоб ніхто не приперся.

Й зацокотіла каблучками до дверей кабінету.


…Коли Янґ-Ол з’явився на ґанку, його обличчя світилося щасливою посмішкою п’янички, котрому поталанило похмелитися.

12

Немає нічого важчого за намагання розпізнати стиглість кавуна і порядність жінки. (фр.)

13

Лайно (англ.), але в грубішій формі.

14

Лайно, яке лайно! (фр.)

15

Начхати! (фр.)

16

Охоче! (фр.)

17

Атож! (фр.)

18

Моя люба (фр.)

19

Я розумію (фр.)

20

Так? (фр.)

21

Несподіваний, без попередження візит, здебільшого небажаний (жарг.)

22

Якщо чесно, автора обломує витрачати час, зусилля і папір на опис зовнішності Янґ-Ола. Хоч нібито закони жанру того й вимагають, однак маю у своєму розпорядженні аргумент, що дає повне право зі спокійною совістю зневажити у цьому випадку усталені літературні канони. Передовсім візьмемо до уваги, що Янґ-Ол належав до племені податкових чинуш, а що це за братія – читачі, безперечно, і самі добре відають. З добропорядністю, як водиться, вони не дружать, натомість мають достоту пихи, нахабства і цинізму, аби вбачати сенс свого існування у повсякчасному псуванні настрою і шарпанні нервів безневинним пересічним громадянам. Декому з них вдається відточити це жорстоке ремесло до філігранної досконалості, справжнісінького диявольського мистецтва. Ці риси в основному й формують їхнє oblico amorale, заодно з тим зумовлюючи деякі антропологічні ознаки виду, як-то: непоказність, миршавість, добре розвинені жувальні м’язи, гострий рухливий ніс із неспокійними, постійно щось винюхуючими ніздрями, неприємний слизький погляд, що зазвичай шугає, мов шуліка, врізнобіч у пошуках поживи etc. Янґ-Ол, безперечно, був яскравим репрезентантом свого виду, тож усі наведені вище риси, з дуже незначними доповненнями та вкрапленнями, були особливо йому притаманні.

23

Доречно буде сказати, що для каїруанців немає нічого більш захоплюючого і поживнішого, аніж обсмоктування добряче приправленого домислами і коментарями якого-небудь скандальчика з амурним душком. У скупому на емоції щоденному раціоні будь-яка подібна оказія цим загалом милим і добродушним людям замінює найвишуканіші столичні делікатеси.

24

До речі, улюблена розвага каїруанських дітлахів.

25

Цікаво, чи хтось здибав коли-небудь «совісного козла»?!

26

Інтелігентна форма надзвичайно непристойної лайки.

27

Тут Копонешро явно перегнув палицю: Янґ-Ол навряд чи заслуговув на те, аби його ототожнювали з Долею. Та не будемо надто суворими! У пориві щасливої ейфорії Потер ладен був приписати податковому інспектору які завгодно чесноти.

28

Така собі заувага з претензією на вершинність філософської мислі: найцікавіше в людях те, що вони ніколи не бувають послідовними – ні у словах, ні у вчинках, ані навіть у думках.

29

Насправді ж погодилася вона не так вже й швидко. Цій фразі передував досить-таки примітний діалог, що його Копонешро (певно, через надмірну схвильованість) просто забув. Що ж, пробачимо злодієро Потеру цей дрібний грішок, але це аж ніяк не означає, що ми відмовимо собі у задоволенні скрадливо припнути (за прикладом Янґ-Ола) вухо до щілинки у дверях і, затамувавши подих, сповна насолодитися невидимим проникненням у чужі таємниці. Безперечно, розмова Копонешро із Юті варта того, щоб зневажити докори сумління (якби воно з якогось дива раптом прокинулося) і підслухати її:Ти, Юті… ось що… одне слово, треба… – Що треба, Потере? – Ну це… як це… – Та кажи! – Зараз, зараз… Зажди… Ти от що… Така, значить, ситуація… – Та що сталося, Потере? – Розумієш, нашій фірмі загрожують неприємності. – Які ще неприємності? – Ну, це неважливо, які… Але великі! І тепер все залежить від тебе. – Від мене? – Від тебе. – І що ж я маю робити? – Та нічого особливого… – А все-таки? – Ну… те саме, що й зі мною… ну це… тільки не зі мною… – А з ким? – З податковим інспектором. – Янґ-Олом? – З ним… А що ж такого? – Ти вважаєш? – Розумієш… Я б нізащо, ти ж знаєш, як я тебе люблю… Але, повір, що ситуація й справді безвихідна. Цей козел уперся, мов віслюк! Думаєш, мені легко? Я ж навіть пропонував йому замість тебе дурепу Мейру,* але він і слухати не хоче! Погоджується тільки на тебе… – Що ж, якщо ти наполягаєш… – Не я, не я наполягаю! А цей примахолений! – Зрештою, яка різниця!.. Кажи, де і коли? (* І це таки правда!)

Мертвому півню фагот не потрібен

Подняться наверх