Читать книгу Мертвому півню фагот не потрібен - Василь Врублевський - Страница 3

Минуло бозна-скільки часу (не вічність, зрозуміло, та все ж і кілька тижнів щось значать!), а Леон Коузак ніяк не міг дати собі раду й розібратися з тим розгардіяшем, що осоружно млоїв його душу. Постійна ворожнеча із самим собою підточувала Леонові сили, він марнів буквально на очах, від безсонних ночей та надмір спожитих спиртного і кави у голові шуміло, і вже зранку він занурювався у понурий транс, під час якого нічого і нікого не помічав – притулиться в куточку, втелещить погляд куди-небудь і сидить, не ворухнеться, немов воскова фігура з музею madame Tusseau, тільки губи іноді ледь помітно здригнуться примарою усміху або сіпнеться, мовби од нервового тіпу, брова… Колеги (а то були суціль одні жінки) перешіптувалися: може, Леон навчився спати з розплющеними очима? А що подібна сцена повторювалась тепер щодень, то почали йому заздрити: це ж треба таке! Гульвісить собі ночі напротик, а на роботі відсипається, та ще й так хитро, що начальство ніякої рахуби скласти не може: ну, сидить собі чоловік, замислився, то в нього ж робота така – думати, а не мішки тягати!.. Оживав Леон (дами все-таки вважали, що просинався) перед обідом; на якийсь час до нього навіть поверталася здатність відпускати коники – він знову ставав тим Леоном, до якого всі звикли і яким його любили.

– Леоне, ти якийсь сьогодні не такий, – улесливо підкочувалась котрась. – Леоне, а Леоне, що з тобою? Перетрудився, бідненький?

– З вами хіба не перетрудишся! – плескав Леон її по сідничках.

Відстрибувала, але на таку відстань, аби він без проблем міг знову дотягнутися долонею до її задка: за тих кілька літ, відколи Леон тут працює, ті його поплескування стали чимось на зразок ритуалу, й ніхто на них не ображався; ба, більше того! – дами так до них звикли, що вважали те дійство мало не головним Леоновим обов’язком і навіть починали приндитись, якщо він протягом дня хоча б по одному разочку кожну з них не підшльопне. І Леон, треба визнати, не відлинював. Навіть товстозаду, аби не сказати непристойніше, Ґілларі, котра вже збиралася на пенсію, не обходив, бо й загалом не вмів і не любив ображати жінок. Через ту його сердешність, власне, й трапилась та катавасія, що так нагло вибила Леона з колії й мало не довела до чортзна-чого!..

І хто б міг подумати, що взагалі таке могло статися! Щоб у Леона, котрий узагалі ніколи ні за що не переживав, мало дах не зсунувся через сущу єрунду?!. Ще й не таке ж траплялося з ним, були такі зальоти, про які ниньки й згадувати бридко, були пригоди, після яких на душі пошкрібувало й остерігався наближатися до дзеркала, бо сором пік перехрестити погляди із самим собою (ну воістину: хіба не повіриш, що очі – дзеркало душі?!); в такі напади самоколупання Леон по кілька днів не голився, ощетинювався, і то було запорукою й передумовою одужання, бо тоді на нього неодмінно наїжджала шефова секретарка, дівиця тупувата, але закохана в Леона до опупіння, до того ж – зі стрункими ногами, осиною талією й буферами з епохи Ренесансу.

– Леончику! – муркала вона, підловивши його де-небудь у коридорчику. – Ох, як мені подобається твоя небритість!

І, витягнувшись навшпиньки, підсовувала до його підборідка декольте та, хихочучи, терлася вилогом білястих грудей об шорстинки.

– Ох, як вони звабно поштиркують!

По тому витягувала губки великою літерою «О», хапала Леона за зап’ястя, нетерпеливо смикала руку вгору і, азартно підкотивши повіки, легенько покушувала кінчик великого пальця.

– Леончику, придумай що-небудь!

Придумувала, правда, здебільшого сама: в опочивальні шефа; на своєму столі, упершись головою в селектор, аби не ковзатись; навзгинці і навколішки у вбиральні; у себе вдома, коли чоловіка відсилали у відрядження; за лаштунками в театрі, коли там проходили збори акціонерів, саме під час довгого, нудного і безбожно брехливого шефового виступу; ще десь – усього й не згадаєш!..

Не скажеш, що Леон був в особливому захваті од тих здибок; від них відгонило вульгарністю, все відбувалося надто швидко і запрограмовано – з того, як вона посміхалася, до чого торкалася, якою частиною тіла терлася, він вже безпомильно знав, чого вона запрагне. І хоч давно вже не спалахував до неї тим азартом, що в перші рази, та йому подобалося, неймовірно подобалося, наставляти роги шефові, тож все-таки гріх було твердити, нібито не мав Леон з тих l'amour-ів насолоди. Щоразу, отримавши в такий спосіб сатисфакцію за шефові наїзди, він утішався вчиненою помстою (бо шеф таки його недолюблював і частенько розпікав з приводу і без), душа його звеселялася і в ній на якийсь час вже не знаходилося місця для сумнівів та гризот. Може, так воно було б і тепер, але секретарка повіялася на курорт (ясна річ, із шефом!!!), і Леонові раптом відкрилося, що іншого ефективного способу побороти меланхолію, окрім як насолити шефові, він не відає… З цим було важко змиритися, і він нібито й не збирався миритися, – але що з того? Гра не варта свічок, якщо свічки погасли!.. А Леон хоч і був натурою сильною, та все ж не настільки, аби протистояти власним слабкостям, тим паче, що не мав до того аніякої спонуки, щиро вважаючи, що насильство над собою ні до чого доброго не приведе: у кожного своя доля і свій шлях широкий…

Леонів широкий шлях починався підобідньої пори з вузенького проходика між облупленими одноповерховими будиночками позад контори – через захаращений усяким мислимим і немислимим непотребом дворик, повз скопище безхатченків і п’яничок[7], котрі облюбували цей п’ятачок під самісісіньким носом мерії і полісменів, невдалік від найдешевшого винного погрібка з претензійним найменням «Titanik», де за кілька мідяків можна було розговітися на порцію смердючої текіли; з дворика цього навіть за найвітрянішої погоди не видимались характерні для відхожих місць запахи і будь-який випадковий зальотник чимдуж тікав звідси геть, затиснувши пальцями ніздрі; Леон же вважав цей п’ятачок такою ж візиткою міста, що й помпезний Музей астронавтики чи пішохідний міст через Віретет, перетинав його без поспіху, ніздрі пальцями не затуляв і до «дворян» ставився без презирства. Чому так, і сам не знав; чесно кажучи, і не замислювався над тим. Може, просто йому було все одно, бо й жалощів ніяких до тих нещасних також не відчував ніколи – були вони йому байдужі так само, як і музеї, і мости, і сотні інших речей, з якими давно вже зжився, звикся і змирився. Та й був Леон трошки лінькуватим, і саме лінь, вочевидь, прокладала йому маршрут через цей дворик, бо інакше, щоб дістатися «Акваріуму», у якому зазвичай підобідував, довелося б тіпати в обхід зайвих півкілометра.

Публіка в «Акваріум» вчащала різна. Із самого рання, тільки-но годинник на мерії бемкав сьому, сповзалися з усіх щілин, немов таргани, синьошноблики, бо о цій порі ще ніде в доокружжі не наливали, та й ціни були тут майже божеські: пляшка пива – один кучмеро[8], а склянка віскі – й того менше, якихось шістдесят п’ять пуствиків[9]. Трохи згодом, десь під дев’яту, підтягувалась богема, здебільшого – у футболках навипуск та халамидних штанях; у масі своїй була богема безгрішною – не у розумінні праведного способу існування (в тому гріх її було запідозрити), а з огляду на протяги в кишенях. Стрельнути цигарку чи зачепитися хвостом[10] за чашечку дармової кави товариство це вважало ледве не справою честі. В обід набігала татарвою дрібна чиновницька орда – перехилити наскоро по п’ятдесят грамів бренді та обмінятися з колегами новинами й плітками; клерки, як правило, розкладали пас’янси вірогідних звільнень і призначень, а клеркині утаємничували одна одну в більш приземлене: хто-коли-кого і де-що-почім, – причому з таким азартом, ніби на службі убивали час не на те саме!.. По обіді на якусь годинку наставало відносне затишшя, а ближче під вечір заходила на друге коло богема, розріджена студентством, невдовзі (і вже надовго!) завертало розслабитися після виснажливих восьми годин байдикування чиновництво, услід за ними окуповували кілька столиків дрібні вуличні і базарні торговці. Забредав на вогник ще всякий інший люд – одні заходили, інші виходили, ні на мить не даючи спокою нещасним дверям; рейвах і вовтузня в усьому нагадували який-небудь привокзальний буфет, не вистачало лишень оголошень про прибуття-відправлення поїздів. Та, попри все, у всьому тому були свій шик і безперечні переваги; надто для натур, подібних Леонові. Він не брався судити, що саме заваблює сюди весь цей забрід – найфайніша у місті кава, дешеве спиртне, бажання розвіяти нудьгу чи ще там щось; йому до того не було ніякого діла, чужі спонуки і резони не цікавили Леона. Його ж самого зманювали в «Акваріум» рибки – не ті, з викладеної на стіні мозаїки, а ті, що легко ловились на гачок притишено-манірного:

– Рибонько!..

Їх тут завжди водилось достобіса. Далебі, їх можна було називати і зайчиками, і зіроньками, навіть кізками чи антилопками – все одно, аби лиш їхнім вушкам вчувалися ті ж таки заманливі, обіцяючі й бентежні інтонації…

Діставшись кав’ярні, Леон уповільнював ходу; нібито задля того, щоб докурити цигарку (яку чомусь неодмінно припалював за десяток кроків від «Акваріуму»), насправді ж – аби, неквапом дефілюючи вздовж вікон (всього їх було п’ять), профільтрувати очима натовп усередині приміщення, із цілком практичним наміром заздалегідь застрахуватися од небажаних зустрічей, це раз, а заодно висмикнути чіпким натренованим поглядом претенденток на жваве й недаремне – на предмет відомих перспектив – спілкування.

Під кав’ярнею Леон неминуче наштовхувався на Іґна Атьєва – приземкуватого товстуна, котрий мав звичку о цій порі «торгувати» тут побрехеньками. Були вони знайомі літ із двадцять, все й про все у них уже було перебалакано, тож спілкування їхнє тепер обмежувалося тим, що Іґн Атьєв розповідав двійко (чомусь саме стільки, не більше й не менше!) анекдотів, які Леон одразу ж забував. Забував не тому, що були вони не надто удатливими (у цій царині Іґн Атьєв був визнаним спецом), а тому, що над помислами Леоновими владарювали інтереси значно кардинальніші: пекло пірнути в пекло згубних випадковостей і випадкових згуб…

Переступав поріг кав’ярні повільно і поважно; на правах завсідника із багаторічним стажем обслуговували його тут без черги, тож, забачивши Леона, кельнерки мило усміхалися, а він, відповівши їм тим самим, відходив углиб зали зайняти місце за столиком під вікном і розгорнути прихоплену в кіоску по дорозі газету. Утім, читати йому, як правило, не доводилося. Ледве встигав пробігти очима заголовки на першій шпальті, як перед ним поставала стара в’єтнамка Же Ня.

– І коли ти начитаєшся! – шипіла прокуреним голосом, виставляючи на столик філіжанку з кавою, склянку віскі і хот-дог на фаянсовому блюдечку. – Лучче би на мадмульок п’ялився!

– Ти ж знаєш, Же, я не по цьому.

– Як же, не по цьому! – переходила на змовницький шепоток Ня. – Хіба, думаєш, не виділа учора, як ти, безстиднику, в обнімочку з тею чорною перед закриттям виходив! А ще говоре, що не по цьому…

– Помиляєшся, Же! Просто дама попросила показати їй дорогу до бібліотеки.

– За дурнувату мене держиш? – хитала головою, невміло намагаючись зобразити осуд, в’єтнамка. – Яка бібліотека в одинадцять ночі!

– То й що? Як кажуть росіяни, учення – світло.

– До мунґи мені твої росіяни! – лаялася Же, і у цьому випадку Леон не сумнівався у щирості її слів, бо знав, що стара в’єтнамка люто ненавиділа росіян, вважаючи їх головними винуватцями усіх своїх бід і поневірянь, й була певна того, що тільки через них мусила покинути Сайгон…

– Це я вже чув, – під’юджував Леон. – Ось тільки, Же, ніяк не можу уявити, як вони всі помістяться у твоїй… ну, не буду уточнювати… Ти ж така мініатюрна!

– Хай тебе це не хвилює! Якось постараюсь, тільки б їм напакостить…

– Гаразд, гаразд, – зупиняв її Леон, не даючи спалахнути русофобській пристрасті, що загрожувала Же нервовим стресом. – Облишмо цю тему й поговорімо про щось приємніше.

В’єтнамка на хвильку вмовкала, а тоді знову навертала розмову до його походеньок:

– Але ж і фруктик ти, Леоне! От мені інтересно, коли ти вже… ех-хе-хе!.. начитаєшся?! Скільки ти вже всяких книжок різних перечитав, хоч можеш полічить? І нащо їх тобі стільки?

– Розумієш, Ня, je veux un trésor qui les contient tous![11]

– Обзиваєшся вумними словами, да? – насторожувалась Же.

– Боже збав! – відхрещувався Леон. – Просто я хотів сказати, що погана та миша, яка знає лише одну дірку.

– А при чому тут миша? – ошелешено підсмикувала брови в’єтнамка. – Ясне діло, я, як і всяка женщина, боюсь мишей, но нащо мені цим пекти очі?

– Миша тут і справді ні до чого, – терпляче пояснював Леон. – Це варто розуміти так, що поганий той читач, котрий читає тільки одну книжку.

– Ти таки дочитаєшся коли-небудь! – добродушно сварилася пальчиком Же Ня й нарешті відчалювала у свої пенати, бережливо несучи під пахвою порожню тацю, як який-небудь дрібненький чинуша – безцінну для нього теку з крокодилячої шкіри; і подібність ця була настільки разючою, що від одного лише позирку на цей спектакль Леона починав розбирати сміх…

Але останнім часом, відколи спостигла його та незбагненна напасть, до причини якої не міг докопатися, Леон раптово й рішуче зрадив своїй багаторічній звичці вчащати до «Акваріуму», лише зазирав обідньої пори наскоро вихилити порцію віскі, запихнути в пельку хот-дога й запити його кавою. Не приваблювали його сюди вже ані теревені з благодушною в’єтнамкою, ані перспективи знайомства з рибками-кізками, ані будь-що інше, – нудьга, відстороненість, байдужість поволі заполонювали й вихолощували його душу, відчував, що твориться з ним щось страшне й непідвладне його волі та бажанням; його переполовинювало й ламало, світ відчужувався від нього, а він ставав чужим світові, і те уподвоєне відчуження перетворювало його на цілком протилежні мікроскопічні істотки (а може, і неістотки вже?), котрі з уподвоєною ж космічною швидкістю мчать напролам крізь усе до розчахнутих навстіж воріт непередбачуваного – до тієї Чорної Діри, у якій все никне й щезає назавжди.

Йому снилися дивні, схарапуджені й геть неймовірні сни, можливо, у тих маячливих видіннях і приховувалась відгадка чи бодай натяк на неї, але вони неодмінно закінчувалися різким пробудженням й одразу ж забувалися, стиралися з плівки пам’яті, полишаючи по собі лише невиразні емоційні сплески і тягучий розпач від усвідомлення власного безсилля зачепитися хоча б за якусь дрібничку, який-небудь крихкий відламок, що міг би стати поживою для роздумів чи, принаймні, утішливою ілюзією її.

Він нуртувався, хапався то за те, то за інше, але ніщо не приносило йому спокою, ні в чому не міг віднайти опертя, мучився і страждав, – треба було рятуватися, але чим? Випробував, здавалося б, усе – горілку, коньяк, пиво, заспокійливі пілюлі, висіння на турнику донизу головою, холодний душ, читання «дефективів» упереміш із серйозними науковими статтями, – але ніщо, ну геть ніщо, не діяло: попустить на якусь мить, а потім знову те саме, та ще й з більшою силою!.. «Який же біс тебе точить? – не раз, і не два, а десятки, сотні разів злостував на самого себе. – До чого ці копирсання в собі? Що, зрештою, сталося?..» Але відповіді не знаходилося…