Читать книгу Ukrainian dream. «Последний заговор» - Василь Зима - Страница 1
Розділ 1 (Chapter 1)
Оглавление«Ви думаете, що живете в країні, яка іде шляхом ринкових реформ і втілює принципи демократії? Даремно ви так думаєте. Ви живете в країні, яка за тринадцять років незалежності скоротила втричі державний бюджет, ви живете в країні, народонаселення якої за тринадцять років незалежності зменшилося на чотири мільйони чоловік, ви живете в країні, найкращі та найприбутковіші об'єкти приватизації в якій віддано у власність злочинного капіталу, ви живете в країні, в якій до цього часу вирішується питання, чи надавати чужій мові статусу офіційної, ви живете в країні, в якій залишаються жити або слабаки, або герої».
– Вимкни, чуєш? – він повернувся до вікна і зручніше вмостився у великому шкіряному кріслі.
– Програма ще не закінчилась.
– Вимкни, чуєш? – невдоволено глянув з-під брів.
– Нема питань, – підійшов, натиснув кнопку, звук зник.
– Як цього хлопця звуть?
– Марк Лютий, він веде програму «Я і моя країна».
– Ти його бачив?
– Ні.
– Я хочу, щоби ти на нього подивився, – устав, пройшовся кімнатою, став біля столу, мовчав, – цікаво, він у це дійсно вірить? Ні, ну мені цікаво, він просто так говорить чи він вірить.
– У що? – витягнув руки з кишень.
– У те, що, слухаючи його правду, люди таки прозріють і захочуть щось змінити.
– Не знаю.
– У людей уже є правда, і їм не треба іншої, їм добре живеться з тією, яка в них є.
– Напевно, хм. Ви про що?
– Я чув нещодавно, чи то читав в опозиційній газеті, – підійшов до бару, – не важливо. Так от, – узяв пляшку лікеру, налив у чарку. – Історія така дурна. В місті українському, в Красному Лучі чи що, люди такі бідні, хм, – випив лікеру, поставив рюмку на стійку бару, – їдять собачатину запивають слізьми голодних дітей. Ти уявляєш? – подивився на нього, – Юро, ти уявляєш, я тебе питаю?
– Слабо.
– А я тобі кажу, це їхня біда, і не треба їм соплі витирати. Мені важко собі уявити німців, чи британців, чи навіть поляків, які б їли собачатину і пили сльози дітей. Наш народ не вбив жодного зі своїх тиранів, румуни вбили, італійці, чилійці досі готові все віддати, щоби повісити Піночета, а наші люди жеруть собачатину. І жертимуть, чуєш, жертимуть, бо вони не розуміють, що ніхто їм не винен, чуєш, ніхто.
– Ясна річ.
– Набери мені директора цього радіо, де Лютий свою херню шурує, давай бігом.
– Зараз, – пішов, повернувся зі слухавкою, натиснув кнопки. – Алло, з вами говоритиме…
– Дай сюди, – вирвав у нього слухавку, – чуєш, жук, ти зовсім здурів, що ти пускаєш в ефір? Тобі наша країна чимось не подобається? Їдь на хуй в іншу. Що ти вибачаєшся, що ти пояснюєш? Де ти цього Лютого взяв? Хто за нього гроші платить, ти сам платиш? Я, блядь, прикрию його спонсора. Як нема спонсора? А де ж він гроші бере? Сам платить за програму? Так закрий її, твою мать. Не можеш? Я тобі поможу, чудо. Все, через місяць цього Лютого нікуди на роботу не візьмуть, буде вулиці мести. Блядь, – кинув слухавку на диван, підійшов до бару, налив лікеру, випив, голосно хекнув, потім подивився на охоронця, – Юро, найди цього Марка, я не хочу, щоби мене за нього вз'їбали потім, чуєш?
– Чую. Я найду його. І що зробити?
– Придумай, – накинув піджак на плечі і вийшов з кімнати.