Читать книгу Ukrainian dream. «Последний заговор» - Василь Зима - Страница 3

Марк сидів у «Репризі» й натискав кнопки на мобільному. Дівчина підійшла і стала біля столика.

– Візьміть меню.

– Я знаю це меню напам'ять, я обідаю тут уже третій рік. Мені десерт «Тирамісу», шварцвальдський торт і чай, зелений із жасмином. Дякую.

– Ви любите солодке? – узяла зі столу меню.

– Дуже, – подивився на неї багатозначно і, всміхнувшись, опустив очі та продовжував набирати номер на телефоні, дівчина пішла. Він слухав гудки. – Алло, з цього номера ви телефонували на радіо і шукали Марка Лютого, це я. В чому справа?

Голос мужчини, який відповідав йому, був глухим і трохи сиплуватим.

– Слышь, чудак. Ты, короче, девчонку мою клеил вчера.

– Ти про що?

– Бля, чувак, не бухти, давай я тебя найду и все объясню, бо ты нихера не въезжаешь.

– Давай.

– Ну, ты где сейчас?

– На Львівській.

– Слышь, а ты со мной тоже будешь по-хохляцки базарить? А?

– Це не по суті. Ти приїдеш?

– Я тебя на машине подберу.

– Це ти дівку на окружній підбереш, а зі мною ти розмовлятимеш на вулиці. Є питання?

– Бля, ну ты охуевший!

– До речі, мене звуть Марк. Я чекаю тебе через двадцять хвилин.

Дівчина принесла нарешті замовлення, Марк подивився на годинник і розрізав торт. Потім знову відволікся, набрав номер на мобільному.

– Алло, Дашо, чуєш, зателефонуй мені за дві години, якщо я не відповідатиму, значить, мене вже нема, чуєш?

– Ти про що, Марку?

– Дашо, я тебе люблю, – вимкнув телефон і надпив чаю, до зустрічі з незнайомцем йому залишалося п'ятнадцять хвилин. І що найбільше його хвилювало, так це те, що він учора, хоча й був у нічному клубі, ніякої дівчини не клеїв. Марк не боявся, просто йому було дуже неприємно і терпли ноги, але серце билося рівно, і руки зовсім не тремтіли, не тремтів і голос, а це було характерною ознакою того, що він усе тримає під контролем.

Те, що до нього хтось підійшов ззаду, він відчув десь аж у глибині живота, потім це відчуття перейшло в легені, і потім тільки пульсувати почало у скронях, Марк обернувся й подивився в очі тому, хто стояв перед ним. Той був нижчий за Марка, але значно ширший у плечах, на вигляд йому було років тридцять, і ще в нього були глибокі чорні очі, але загалом обличчя видавалося якимось буденним і надто пошлим. Вони розмовляли двадцять хвилин, рівно двадцять, ні більше ні менше, бо саме за двадцять хвилин незнайомець раптом засміявся і, поклавши руку Маркові на плече, вигукнув: «Ну ты и подорва, пацан, без башни совсем», після цих слів він пішов до машини, припаркованої біля Спілки художників, а Марк залишився стояти там, де він його покинув, на останні слова незнайомця Марк не прореагував ніяк. Незнайомець свого імені не назвав, але Марк зрозумів, що воно йому й не потрібне: вони з ним більше ніколи не зустрінуться.

– Алло, Дашо, я живий, не телефонуй мені, я вже йду.

– Іди.

Коли Марк казав так, Даша ніколи не запитувала, куди він іде, бо він міг іти лише в одне місце – до мами. Мама вже кілька місяців лежала в лікарні, і Марк нікому не казав, у якій саме, він просто дуже любив свою маму, а мама любила його. Марк вимкнув мобільний і пішов на зупинку, там стояло кілька таксі, і, відчинивши двері сірого «опеля», Марк сів на переднє сидіння, машина рушила по Артема. Він не запізнювався, мама чекала на нього рівно о третій – намагався ніколи не спізнюватися: у неї було хворе серце, і він не хотів, щоб вона хвилювалася.

– Мамо, як ти? Мені дуже добре поряд із тобою, бо я можу тобі сказати все.

– А Даші? Як у вас із нею?

– Добре. Але Даша – це не ти. Я кажу їй те, чого тобі не скажу, але не все.

– Дурненький, – мама схопила його за ніс, потім підвелася, сіла на ліжку й гукнула медсестру.

– Тобі погано?

– Ні, просто час приймати пігулки, ти ж знаєш, я лікуюся.

– А серце болить?

– Ні, не так, як раніше, тоді взагалі було важко дихати і здавалося, ніби щось таке важке лежало на грудях. Тепер значно легше.

– А що лікар каже? – в цей час забігла молоденька медсестричка і, кинувши погляд на Марка, усміхнулася й тихо так промовила:

– Все буде гаразд із твоєю мамою, як же інакше, вона ще молода в тебе, житиме.

– Ти впевнена? – Марк подивився медсестрі в очі.

– Впевнена, – відповіла на його глибокий погляд.

– Я вірю тобі, – потім повернувся до мами: – Чуєш, мамо, ти житимеш, і в тебе все буде гаразд, ось ця дівчина так сказала, і я їй вірю, і ти маєш вірити, ми маємо бодай комусь у цьому житті вірити. Чуєш, рідна?

– Так, – матері на очі навернулися сльози, вона взяла Марка за руку й міцно її стисла, потім нахилилася до нього, поцілувала в щоку. – Ти ще побудеш у мене?

– Ні, маю йти, ефір, мамо. Я зайду – завтра чи пізніше, але я зайду. Тобі купити щось?

– Купи мені книжок, я не маю вже що читати.

– Що тобі купити?

– Беґбедера і Павича, а ще можеш купити казки.

– Добре, мамо, я куплю тобі казки. – Він поклав руку медсестрі на плече і порухом голови показав: іди за мною. – Мамо, я тебе люблю, – кинув, виходячи з палати, медсестра пішла слідом.

– Що ти хочеш? – вони стояли тільки вдвох у довгому напівтемному коридорі.

– Чуєш, рідна, яким би не був стан моєї матері, ти мусиш завжди казати, що вона житиме – чуєш! Завжди, навіть якщо всі аналізи та показники свідчитимуть про інше, навіть якщо лікар скаже, що жити їй залишилось не більше години, ти повинна сказати мені: «Марку, вона житиме». І буде так. Ти мене зрозуміла?

– Хіба це допоможе, маю на увазі, хіба ці мої слова бодай щось змінять?

– Все, рідна, все. Ти обіцяєш?

– Я спробую, – невпевнено.

– Ні. Не те. Ти обіцяєш?

– Так. – їй здалося, що її обіцянка додасть хлопцеві необхідної віри в те, що його мати житиме, хоча всі добре знали, що шансів у неї небагато. – Так, я обіцяю, Марку, я казатиму саме так: «Вона житиме».

– Саме так. Як тебе звуть?

– Наталя. – Він потримав її за руку, поглянув в очі, дістав з кишені візитівку й дав медсестрі.

– Телефонуй, коли що, добре? Я завжди на зв'язку, все, бувай, – обернувся й пішов лікарняними коридорами, вона довго дивилася йому вслід, аж поки він не зник за поворотом.

– Марку, мені треба поговорити з тобою. Ти можеш приїхати? Я вдома, – Даша нервувалася.

– Зараз приїхати? – Марк саме вийшов із лікарні.

– Так, зараз, – йому здалося, що вона от-от заплаче.

– Ти маєш сказати мені щось настільки важливе, що я маю спізнитися на ефір, забути про всі свої справи і приїхати до тебе?

– Так, – сказала це зовсім тихо.

– Дашо, я приїду, тільки ти знаєш, я приїду ненадовго.

– Мгм, – поклала слухавку.

Вона жила на чотирнадцятому поверсі, і в під'їзді, коли він заходив у двері, консьєржка завжди запитувала: «Ви до кого?». Так, ніби він мав щоразу йти в іншу квартиру. Марк відповідав: «Я – у сто вісімнадцяту», натискав кнопку ліфта і спостерігав за тим, як запалювалися, а потім поступово згасали цифри: 10, 9, 7, 4, 3, 1. Двері відчинялися, і він нахилявся до побитого дзеркала на бічній стінці ліфта й поправляв зачіску. Цього разу він не подивився на себе у дзеркало: йому було абсолютно байдуже, який він має вигляд, він любив Дашу й вірив, що вона любила його. І хіба, якщо любиш, має значення, яка в коханого зачіска і чи пахне він дорогими парфумами?

– Привіт, – чмокнув у щічку. Поглянувши в очі, він зрозумів, що їй треба сказати йому щось дуже важливе.

– Заходь, я поставила чай.

– Я не хочу чаю, – роззувся, пішов до ванної.

– Ти будеш мене слухати зараз чи після того, як я вип'ю трохи лікеру? – обняла його за шию.

– Ти п'єш лікер? – витер руки, звільнився з її обіймів.

– Тепер п'ю.

– І що, смачно? – зайшов до кухні, сперся на плиту, подивився їй в очі.

– Часом смачно, часом – ні. Вся справа в настрої, а він увесь час різний. – Припала вустами до вуст, чекала, що він відповість на її одвертість, а він відвернувся й сухо так сказав:

– Пам'ятаєш, коли ти вперше запитала в мене, чого я хочу від наших стосунків, і, коли я промовчав у відповідь, ти сказала, що хочеш просто дружити зі мною, а коли ж я наполіг на тому, щоби ми таки називалися більше ніж друзями, ти не відповіла нічого? Пам'ятаєш?

– Ну, – дивлячись йому на шию.

– Так от. Ми сиділи тоді в китайському ресторанчику, і там лунала музика.

– Там була музика? Я не пригадую.

– Так, «Друг» Вакарчука. Невже ти забула? Я ще тоді промовив: «Ця пісня – замість моєї тобі відповіді». Там ще такі слова: «Буду завжди, ти так і знай, другом твоїм, ну і нехай».

– Так, я пригадую. І до чого це ти?

– Я допомагаю тобі розпочати розмову і сказати те, що ти хотіла мені сказати. Я навіть можу сказати перші слова: «Марку, ти дуже хороша людина…»

– Ти про що, Марку? Я зовсім не те мала на увазі, – відштовхнула його, надула губи. – Тепер я тобі нічого не скажу.

– Просто ти колись попереджала мене, що в тому разі якщо ти зустрінеш іншу людину й полюбиш її, то мені скажеш приблизно такі слова: «Марку, ти дуже хороша людина, але я тебе не люблю».

– Ні, ти не вгадав. Я про інше тобі хотіла розповісти, ходімо в кімнату, мені тут незатишно, надто багато світла у вікні, воно сліпить очі і робить твоє обличчя надто дорослим, я бачу всі зморшки біля твоїх вуст і очей.

– Я не знав, що в мене є зморшки. – Пішов слідом за нею. У кімнаті було тьмяно, щільні темно-коричневі гардини затуляли сонце, і, поглянувши на неї, він глибоко вдихнув і захвилювався: в цій напівтемряві її східне обличчя здалося настільки гарним і незвичайним, що він підійшов і поцілував її в губи, поцілунок був таким ніжним, що вона вхопила його за голову й повалила на диван, потім застогнала і завмерла, він також не ворушився.

– Я не хочу тобі цього казати, це було вчора, і я тепер шкодую, що так сталося.

– Ні, не виправдуйся, просто скажи.

– Марку, – подивилася йому в очі, – я переспала з мужчиною, старшим за мене на десять років.

– Це все, – Марк підвівся, пішов до виходу, взув туфлі і, накинувши куртку, відчинив двері.

– Ні, не все! – підбігла до нього.

– Я не запитував, я просто сказав: «Це все».

– Що ти маєш на увазі?

– Я маю на увазі те, що сказав, я маю на увазі, що наші стосунки на цьому закінчуються, і ти можеш жити так, як ти хочеш. Я не ставатиму тобі на заваді, Дашо, я йду.

– Ідеш?

– Іду.

Відчинив двері, поглянув їй в очі і, важко зітхнувши, вийшов у коридор. Вона стояла й дивилася йому вслід, сподівалася, що він озирнеться, він не озирнувся, він ніколи не озирався, коли йшов назавжди. Даша зачинила двері тоді, коли за ним закрилися двері ліфта. Потім вона дістала мобільний і почала писати йому повідомлення. Потім сіла на підлогу і вп'яла погляд у стіну, їй не хотілося ні про що думати, їй не хотілося нікого бачити, їй не хотілося ні з ким розмовляти і їй зовсім не хотілося нікуди йти. Марк зрозумів, що саме сталося, тоді, коли від'їхав від її дому досить далеко. Враз йому здалося, що втратив щось дуже важливе. Це вперше за багато років він пережив щось подібне після розлучення з дівчиною. Раніше це минало так безболісно, що було навіть нецікаво, і тепер, коли почув від Даші про те, що вона переспала з чужим мужиком, він одразу вирішив покинути її й навіть не сумнівався в тому, що забуде її за десять хвилин. Десять хвилин уже минуло, а вона ніяк не зникала з пам'яті.

– Таксист, – вперше подивився у вікно.

– Ну? – не повертаючи голови.

– Вези мене на Московську.

– Ти ж казав, на Оболонь.

– Ні, я передумав, вези мене на Московську і роби це якомога швидше, я спізнююсь.

Марк спізнився на півгодини. Степан поставив музику і, знервований та червоний, сидів, повернувшись до стіни. Поряд із ним стояло кілька людей, намагаючись заспокоїти мужчину, який сидів у великому чорному кріслі й не зводив очей із настінного годинника.

– Я знаю, що спізнився, – кинув куртку на стілець, – у мене на те були причини. Є дзвінки?

– Марк, ти нормальний? – Степан скочив на ноги й підійшов до нього впритул.

– Я нормальний, Степане, і ти про це знаєш. Також ти знаєш про те, що це моя програма і я можу іноді спізнюватися.

– Знаю.

– То навіщо скачеш? Сядь і сиди, – обійшов чоловіка в кріслі й відчинив двері студії.

– Марку, я до тебе, – мужчина говорив тихо, але його було дуже добре чути.

– Ну, – Марк озирнувся.

– Сядь, поговоримо, – його тон зовсім не змінився, він справляв враження дуже впевненої в собі людини.

– А це нічого, що в мене ефір і нема ніякого бажання з вами розмовляти? – Марк зачинив за собою двері, і Степан побачив крізь скло, як він надів навушники й махнув рукою. Мужчина підвівся з крісла і, діставши з нагрудної кишені папірець, написав на нім кілька слів, і, кинувши на стіл, нахилився і шепнув щось Степанові на вухо, той подивився на нього так, ніби той не сказав нічого важливого. Мужчина вийшов.

– Марку, є дзвінок, – виставив рівень звуку.

– Так, це Марк Лютий, і я радо вітаю вас у нашому ефірі.