Читать книгу Ukrainian dream. «Последний заговор» - Василь Зима - Страница 6

Розділ 6 (Chapter 6)

Оглавление

У залі повно народу. Основна маса стояла, утворюючи велике півколо. Під стелею висить сиза хмара цигаркового диму. У центрі зали постелено великий зелений килим, а побіля нього стоять кілька стільців і невеличкий столик. На стільцях сидять троє чоловіків у дорогих костюмах, огрядний дядько в спортивних штанах та жінка в комбінезоні і бейсболці, насунутій на очі. Ті, що в костюмах, мовчать, а дядько вивчає якісь папери і час від часу повертається до жінки, кладе їй руку на плече і щось запитує, та відбирає в нього папери, щось пояснює і продовжує дивитися на натовп. Нарешті один із трьох підійшов до того, що в штанях, і, сівши навпочіпки, подивився йому в очі.


– Сегодня будут серьезные деньги. Ты знаешь?

– Откуда? – відвівши погляд від паперів.

– Тебе должны были сказать.

– Мне никто ничего не говорил.

– Придется кое-что поменять.

– Что именно? – уп'явся в нього очима.

– У вас каждый боец под номером?

– Нет, у каждого своя буква.

– Дай посмотреть, – потягнувся рукою до паперів.

– Зачем? – віддав папери жінці, та скрутила їх, поклала біля ніг.

– Он под буквой N, его зовут Рафик, кавказец. На него сегодня черные денег кучу поставят. Против него выйдет Саня из Броваров, так себе боец, средненький, больше понтов, чем силы, Рафик его с двух ударов сделает, я знаю. Надо менять бойца. Такие деньги пропадут, ты понимаешь, Толя?

– Ты же знаешь, сейчас нельзя менять пары. Если он выйдет в финал, там можно будет подтасовать.

– Нет, нужно, чтобы он в первом бою лег.

– У тебя есть кого поставить? У меня нет, – відвернувся від співрозмовника і поглянув на бійців, які саме вийшли з роздягальні. – Давай, ребята, разминаемся, разминаемся. Работаем.

– Я думал, что у тебя есть парень на примете. Я же не тренер, я просто узнал, что можно денег срубить, тебе сказал.

– А с черными потом кто разбираться будет? Ты?

– Это не твои проблемы, Толя. Все по-честному. Это же не кидалово.

– Дана, – поглянув на жінку, – Мирона позови. – Вона підвелася, зникла в натовпі. За кілька секунд повернулася разом із невисоким чоловічком у сірому потертому піджачку.

– Мирон, сюда иди, – Толя поманив його пальцем, Мирон нахилився. – На кого там ставят больше всего?

– Та на абрека одного, Рафика, уже двадцать штук на кассе.

– Нормально, давай, Мирон, работай.

– Я же говорил, Толя, – чоловік у костюмі пожвавішав.

– Только у меня соперника для него нет. Я сам не выйду, – хрипко засміявся.

– Толя, там тебя парень спрашивает, он у входа. Пустить? Сказал, что знает тебя, – підліток захекався й віддано дивився Толі в очі.

– Кто такой?

– Говорит, что вы давно знакомы. Он не назвался.

– Чего пришел?

– На бой пришел. Спортивный такой парень, тренированный.

– Пусти, я погляжу. Черт его знает, кто такой. Может, и впрямь боец хороший, – підліток побіг, а повернувся не сам, поряд із ним ішов високий хлопець, на ньому були шкіряна куртка та модні джинси, на плечі висіла велика сумка.

– Привіт, Толю, я до тебе.

– О, ля, ты! Ты чего забрел? Ты же ушел давным-давно, я забыл уже про тебя, – підвівся, подав прибулому руку.

– Ходімо, поговорити треба.

– Так говори.

– Не при них, – пішов, Толя – слідом.


Вони сиділи на підвіконні в коридорі. Толя роздивлявся хлопця так, ніби побачив його вперше після двадцятирічної розлуки.

– Ну, говори, чего пришел. Ты же не на бой посмотреть пришел, я знаю.

– Так, на бої нема часу ходити: роботи багато. Але мені гроші потрібні, Толю. Багато грошей і не тільки зараз. Мені десь на півроку потрібен стабільний прибуток.

– Ну, ты сказанул! – засміявся, потім змовк. – Да где же я тебе денег возьму? У меня нет, ты-то знаешь.

– Знаю. Я не прошу. Я кажу, дай заробити.

– Марк, ты офигел совсем. Куда тебя в бой? Тебя же поломают. Тут не бойцы – звери.

– Толю, я знаю, що не в балетну школу прийшов. Дай мені шанс, чуєш?

– А зачем тебе деньги? – пильно подивився на нього.

– Це мої справи, Толю. Я не скажу.

– Не скажешь – на ковер не выйдешь. Все, – підвівся, пішов коридором.

– Стій! Мені на програму.

– Не слышу, – озирнувся.

– Я програму веду на радіо. Директора притисли, він хотів мене на хер вигнати, я пообіцяв грошей більше дати, він згодився. Не буде грошей, програму закриють.

– Это вот эту, что типа «Я и моя страна»? – підійшов до Марка, здивовано дивився йому в очі.

– Ну.

– Ты нормальный? Из-за программы башку подставлять? Да тебя покалечат, парень. Ты слышишь? Все, не будешь драться. Точка.

– Толю, ця програма для мене важливіша за здоров'я, життя і все, що є дорогого. Важлива за неї тільки мама. Я вийду сьогодні, хоч ти вмри, – скочив з підвіконня, кинув сумку на плече, узяв Толю за руку. – Дуже треба, Толю, дуже!

– А че, денег больше совсем негде взять? – уже поблажливо.

– Ні.

– А сколько надо?

– Тисячі три доларів.

– Бля, мне жаль тебя против Рафика выставлять. Он же убить может. Но ты реально пять штук поднимешь.

– Він хто?

– Он боксер хренов. Но у него рука железная. Бьет, что ядром, голова на хер отлетает, – сплюнув на підлогу.

– Я не боюся, Толю.

– Ладно, выйдешь во второй паре. Сначала с Саней попробуешь, это каратист из Броваров. Побьешь его, поставлю тебя против Рафика. Нет – значит, нет, пойдешь домой и больше не приходи.

– Нема питань, – пішов коридором, Толя дивився йому вслід, потім усміхнувся і, почухавши потилицю, ще раз смачно плюнув і теж пішов до зали.


Рефері стояв над ним і, загинаючи пальці, голосно рахував.

– Шесть, семь, восемь, девять…

– Лег рано, жалко. Кровищи столько, – Толя важко сидів на стільці й витирав долонею чоло. – Инвалидом парня сделали, надо было его вообще не пускать.

– Да не тереби себя, Толя. Кто ж знал? Он Саню так красиво уложил, а тут… Да щас уже, пару секунд, и вынесут его. Живой ведь, ну, подлечится слегонца, зато больше не сунется.

Вона не встигла закінчити речення, як Толя відвів від неї погляд і, плеснувши себе по коліну, здивовано охнув і штовхнув Дану в плече.

– Ля, встает, встает, о, боец! Морда вся в крови, глаз запух, а он встает. Не, ну чистый робот.

– Стержень, – Дана потирала руки.

Рефері підійшов до Марка і щось шепнув, той не звернув уваги, він, здавалося, взагалі не звертав ні на що уваги. Ані на глядачів, ані на Толю з Даною, ані на чорних, які тикали в нього пальцями і при цьому голосно про щось говорили. Він бачив суперника, а все інше ніби не існувало зовсім. Рафік крикнув щось і почав наступати. Він уже, очевидно, не розраховував, що Марк здатен завдати сильного удару, тому опустив руки і, підійшовши на ударну відстань, на мить завмер. Марк бачив усе дуже чітко і не відчував ані страху, ані хвилювання, він знав, що мусить побити Рафіка. Він бачив, як Рафік дихає і при цьому то підіймається, то опускається його велика грудна клітка, він бачив, як стискається його кулак, як випинається нижня щелепа і ходять під шкірою жовна. Правий кулак вилетів раптово, миттєво, наче ядро, і глядачам могло здатися, що все сталося за якусь соту долю секунди, але Маркові це здалося вічністю. Він устиг відхилитися вправо, різко захопити руку Рафіка і притиснути до тіла, потім зробити крок уперед і ліктем правої руки сильно вдарити по ключиці. Та хруснула, і Рафік скрикнув, скривився від болю, Марк не дав тому оговтатися й різким ударом у ногу поставив суперника на коліна, потім випустив уже безсилу руку і з лівої потужним ударом у голову поклав Рафіка на килим. Той не рухався. Зал мовчав. Рефері підійшов до Рафіка, який лежав на зеленому килимі, подивився на перебиту ключицю, і, подавши знак лікарям, підкликав Марка, і, піднявши його руку, розвернувся й пішов у роздягальню. Марк стояв посеред зали і дивився просто в очі Толі. Той витримав погляд, потім устав і, нічого не сказавши, пішов до виходу, Марк продовжував стояти, аж поки до нього не підійшла Дана і, торкнувшись пальцем рани біля ока, тихо промовила:

– Пошли, зашить надо, рана рваная. Больно?

– Трохи, – перевів на неї погляд.

– Я думала, ты не встанешь.

– Я теж. – Ззаду підійшли люди в костюмах, і один, поклавши Марку руку на плече, шепнув:

– Пошли поговорим.

– Про що?

– Про бои твои, на которые мы тебя подпишем.

– А гроші?

– И про деньги тоже.

– Только я рану ему зашью сначала, ладно?

– Там и зашьешь, двигаем, времени децл.


Вони зникли в натовпі, який не поспішав розходитися. Специ й любителі ділили виграні гроші, жалкували за програними і, роблячи серйозний вигляд, запитували один в одного: «Эй, как он тебе?». На що й відповідали: «Неплох, неплох. А кто он?». – «Да черт его знает, чудак». – «Ага».

Філософський відступ

Один член масонської ложі, учасник революційних подій у Франції, якось сказав: «Велику Британію врятували від революції побожність, віра і Біблія». То можна припустити, що Франція і царська Росія не мали ані побожності, ані віри. Врешті, яка ж це велика сила – віра! Віра надає життю сенс. Хочете знищити націю, державу, людину, не треба одбирати в неї гроші, харчі, коханих, житло чи рідних, одберіть у неї віру. І навпаки: хочете підняти людину з колін, дайте їй віру, дайте їй те, у що вона могла б вірити, заради чого вона могла б щоранку вставати з ліжка та щовечора в нього лягати, те, за що вона могла б умерти. Хтось із очевидців казав, що в часи громадянської війни, на початку двадцятих років минулого століття, коли помирали сотнями і помирали переважно молодими – на площах, майданах, помостах і серед поля, в морі, степах, застінках, льохах і палацах, – так от тоді помирали без страху, тоді не боялися померти, бо знали, за що вмирають. Тепер, коли на той світ ідуть уже не так часто, і переважно на старість, гроблять свій останній подих здебільшого в лікарняних ліжках, на диванах чи в м'яких кріслах, ті, хто робить кроку вічність, бояться переступати межу вічності. Вони не розуміють, заради чого. Вони помирають із думкою, що не зробили нічого, що могло б бути більшим, ніж страх смерті. А що же такого, що могло б бути більшим, ніж страх смерті? В нашій країні нема того, що могло б бути більшим за цей страх. Навпаки, є досить багато всіляких речей, які цей страх підсилюють. І люди вмирають ще до смерті: вони колються, хворіють, спиваються. Кожен шостий житель нашої країни – алкоголік чи потенційний алкоголік, а 65 % молоді систематично вживає спиртне. У столиці нашої країни майже триста тисяч молодих людей – наркомани. Ми – перші в Європі за темпами поширення СНІДу. Деморалізовані, слабі, сліпі люди. Старі хотіли б щось змінити, та не можуть і не знають як, а ті, кому до сорока і трохи за – можуть, та не хочуть, знають як, та не вміють. Ми живемо на отій межі, якою проходять кордони бажань і дійсності. Коли варто ступити лише крок, і станеться все, у що ти так довго вірив, але зробити цей крок увесь час заважає широка слов'янська натура, яка кидає шапкою об землю і, замість того, щоби педантично довести справу до кінця й поставити крапку, розбиває на друзки все, що так довго творила, і знову залишається ні з чим, зате з повним усвідомленням своєї уявної свободи та з розумінням того, що нарешті-таки взяла гору вища справедливість. Бо слов'янська натура вважає себе покликаною до великих, небуденних справ і усвідомлює свою велику місію. І саме це заважає їй жити добре, жити для себе, жити своїм життям. Слов'яни звільнили від фашизму півсвіту, півсвіту живе й не згадує про жахіття війни та демонтує пам'ятники нашим солдатам-визволителям, а ми переглядаємо старі фільми про війну та пишаємося тим, що колись… Ми раді й навіть щасливі з того, що виконали покликання – змінили історію світу, перекроїли карту Європи. Втім, нам оце й залишається – гордість і спогади, бо ми так хочемо щастя всім і так щиро не заздримо чужому щастю, що стає навіть страшно й виникає питання: а звідки ж ми, слов'яни? Мартин Лютер надав свого часу нового змісту німецькому слову beruf, яке до Реформації вживали переважно на позначення покликання, вищої мети, до якої кожен має прагнути. З часів Лютера слово beruf, якe означає нічого більшого, як просто роботу, звичайну собі працю, що і є вищим сенсом життя. Праця в ім'я себе, своєї сім'ї, своєї країни. Легко жити, маючи вищу мету, мрію та покликання. Можна чекати на неї все життя й вірити, що вона колись таки справдиться, мрія, і покликання знайде тебе, а якщо станеться не так, як гадалося, то й цьому знайдеться пояснення, бо хто ж знав, чого саме сподівалися? Можна просто переконати себе, що оте, що сталося, того й сподівалися, і це і є щастям, покликанням та втіленою мрією. Тільки два народи на землі вірять у свою обраність – слов'яни та євреї, і саме між цими народами виникає найбільше непорозумінь. Бо найбільше відкриттів у науці та техніці, найзначніших досягнень у мистецтві й літературі зробили або євреї, або слов'яни, або слов'янські євреї, або ж єврейські слов'яни. Тільки, на відміну від євреїв, які мають тверде переконання, передане їм ще від Мойсея, що вони – народ, який має панувати і бути головою, а не хвостом, і нею і є, слов'яни вперто вірять у свою страдницьку місію, і оце страдництво межує часом із божевіллям. Складається враження, що цим страдництвом вони хочуть заслужити милість Бога, спасти світ і взяти на себе гріхи людства. Це вже якась параноя. Утім, легко все пояснити: народ, який звик страждати і вже навіть полюбив це відчуття, стає народом-мазохістом, народом-вигнанцем, і, щоби переживати це страдництво легше і з більшою приємністю, він себе переконав у тому, що так йому призначено – страждати, і в цьому є промисел Бога, і що Бог усе знає і в один день воздасть слов'янам за всі їхні муки. Цікаво, що ми так віримо, а весь світ живе так, як ми тільки мріємо, і не задурює собі голови вищими смислами, місіями та ще різними дурницями. Те, чого ми прагнемо як манни, вони здобувають своїми руками. То, може, ми помилилися й увесь час робили щось не те?


– Короче, Марк, пять штук ты получаешь и свободен. – Толя сперся на стіл.

– Ты че, гонишь, Толя? Пусть парень бьется. Он смотри какой, – поплескав Марка по плечу. – Он таких бойцов уложить сможет!

– Я битимуся, Толю, я так вирішив, – йому було важко говорити, губа, розбита й надірвана, кровоточила та боліла.

– Бери деньги и вали, Марк. Мне не нужно проблем, ясно? Да, повезло тебе сегодня, прошел твой трюк, сломался Рафик. Ну а если бы не сломался?

– Нема «якби», є те, що є. Все, Толю, спасибі за все, я піду. І ви, чуєте, – до хлопців у костюмах, – поставите мене на бій. Я битимуся, у мене просто нема іншого виходу. Бувайте. – Марк узяв гроші і зачинив за собою двері.

– Слышь, а он кто у тебя? – мужчина в костюмі підійшов до Толі.

– Журналист.

– Да ну! Скажи, кто он.

– Давай, иди, время, – подивився на годинник і, почухавши носа, пішов до виходу. – Вызовешь его на бой с Карим, Лешей, если он не ляжет, я буду его уважать.


Той записав щось у блокнот, і, зиркнувши на Дану, усміхнувся, і защепив ґудзики на піджаку.


– Чего ты смеешься? – Дана здавалася дуже втомленою і злою.

– Да весело просто.

– А, ну веселись. Ты денег сколько взял сегодня?

– Какая тебе разница?

– Да никакой. Просто спросила.

– Просто… Хватит на месяц. А парень хороший, Марк-то.

– Очень, очень хороший парень, – Дана сказала це дуже чітко й голосно, потім підняла з землі сумку і, не попрощавшись, пішла. Їх залишилось у кімнаті троє, а ще був запах поту і краплини крові; на підлозі, якщо придивитися, їх було добре видно, це була Маркова кров, гаряча, червона та густа.


Це вперше в Марка було стільки грошей. Він стояв на дорозі, темній, безлюдній дорозі віддаленого району, і геть ні про що не думав. Йому було важко думати, йому не хотілося думати, він не дивився на годинник, на небо і навіть під ноги собі не дивився. У кишені намацав двадцять гривень і, піднявши руку, пішов назустріч автомобілям. Зупинився темний «бімер», Марк не зміг точно сказати, якого він кольору і скільки людей у салоні. Скло опустилося.


– Куда? – голос видався йому знайомим.

– На Дарницю.

– Куда на Дарницу? Дарница большая.

– Малишка, 23, це біля метро, метрів сто чи двісті.

– А, где «Детский мир». Что платим?

– Двадцять, – десь він уже чув цей голос.

– Садись. А морда чего такая побитая? – коли Марк захлопнув дверцята й голосно зітхнув.

– Упав невдало.

– А, понятно. Я тоже иногда так падаю, – машина набирала ходу. До Дарниці їхати було хвилин двадцять.

– Я посплю трохи, втомився.

– Спи, – зробив тихіше музику і, опустивши скло: – Я закурю?

– Та без проблем, мені все одно.

– А ты куришь?

– Hi, – заплющив очі і відчув, як страшенно болять руки, ребра й відірвана губа. – Чуєш, мені здається, що я чув твій голос.

– Может быть. Мир маленький до всрачки, где-то, может, пересеклись.

– Може, й так, – Марк казав це вже крізь сон.


Він прокинувся від того, що водій голосно матюкнувся й натиснув на гальма. Марк розплющив очі і, не розуміючи, що відбувається, голосно сопів.


– Охренели совсем эти раздолбаи.

– Що таке? – Крізь лобове скло бачив чорний джип, який перегородив їм дорогу і блимав аварійними вогниками.

– Да хер разберешь. Вырулили передо мной и стали поперек дороги. От че им надо?

– Давай здамо назад.

– Сзади тоже стоят. Выходи и сваливай потихоньку, это точно за мной. Че ты будешь мое дерьмо разгребать? – відчинив дверцята й кивнув головою: – Давай.

– Я посижу.

– Сиди, раз дурак, – вимкнув магнітофон і, потерши пальцями скроні, узявся за кермо.


Цієї миті з джипа вийшов мужчина, він був невисокий на зріст, і в руках у нього, це Марк устиг помітити, не було зброї.


– Ты туда смотришь? Молодец! Ствола у него нет. Но это не факт, что его нет под курткой. Из машины не выходи.

– Як не вийти? Він кличе.

Водій глянув у вікно і побачив, як незнайомець махає Маркові рукою.

– Так это не я в замес попал, а ты, пацан. Во дела. Так, вываливай давай.

– Ти почекай, не їдь нікуди, я повернуся, – вийшов із машини.

– А куда я поеду? Зажали, как клещами, – запалив цигарку й пустив під стелю густу хмару диму.


Марк підійшов до мужчини і став на відстані трьох метрів. Руки тримав у кишенях, незнайомець схрестив їх на грудях.


– Там, в джипе, сидит четверо человек с пистолетами, палками и неуемным желанием тебя прибить. А вон в том «мерсе», – показав на машину, яка відрізала «бімеру» шлях до відступу. – Находится еще несколько ребят с нездоровой психикой и неуравновешенным характером. Скажи, ты сможешь убежать?

– Я навіть не спробую цього зробити.

– Ты гордый? – підійшов, поклав Марку руку на плече.

– Ні, просто я не люблю тікати.

– Знаешь, в чем твое счастье?

– У чому?

– В том, что здесь есть я, Давид Арцания, или просто Арацан, как тебе удобно и как легче выговорить. Ты сегодня сделал одну ошибку: ты забрал у меня пять штук. Понимаешь, я ставил эти деньги только потому, что знал: мой Рафик не проиграет.

Я знал это, потому что в заявках на бои не было тебя. Ты откуда взялся?

– На таксі приїхав. І я у вас грошей не забирав, я їх виграв. Я за ці гроші бився, мені за них побили ребра, руки, розбили губу та зламали ніс, мені за ці гроші ледь не вибили обидва ока і трохи покривили щелепу, зламали зуб, розсікли брову й вивихнули три пальці. Я не крав цих грошей, я їх заробив чесно.

– Честно. Правильно, пацан. Ты честно их заработал. Поэтому с тобой разговариваю я, а не ребята с пистолетами и палками, понял? Ты можешь поехать со мной?

– Зараз?

– Да.

– Зараз не можу: я обіцяв своїй дівчині, що прийду до неї.

– Ты обещал? – уважно подивився йому в очі.

– Так, обіцяв, – не відвів погляду.

– Тогда иди. Раз слово дал, иди.

– Це все? – Марк ступив кілька кроків назад.

– Нет, не все. Я тебя найду. Адрес и телефон давать не буду, это не тот адрес и не те телефоны, которые можно вот так просто давать чужим людям.

– Не треба. Знайдете мене, тільки попередьте. Ось номер, – дістав із кишені візитку. – Наберете мене. Мої телефони та адреси давати незнайомцям можна, – усміхнувся, потім скривився й приклав до губи руку – підборіддя стало червоним від крові.

– Болит, да? Ну, езжай давай, твоя красавица тебя подлечит.

– А Рафік як там?

– Он боец, как и ты, он скулить не будет. В больницу отвезли. Ключицу ты ему профессионально сломал, да и челюсть вывернул лихо. Ничего, заживет, не бери в голову.

– Мені шкода. Надовго ліг?

– Да, месяца на два. А выйти на ринг сможет вообще не раньше, чем через полгода, – узяв Марка під руку й поволі рушив до машини. – Так что некого мне ставить на бои. Все мои ребята пока средненькие, до Рафика им далеко. Придется тебе, – зупинився і, повернувшись до Марка, усміхнувся.

– Про що мова? – витирав хустинкою підборіддя.

– Тебе придется в ринг выходить. Будешь со мной работать. Когда Рафик очухается, я тебя отпущу. Конечно, понравится у меня – останешься, проблем не будет.

– А як я не захочу працювати з вами?

– Я настаивать не буду, – відчинив дверцята джипа. – Но ты же все понимаешь, Марк, да?

– Так, я все розумію.

– И ты хорошо заработаешь, и я свои дела поправлю, – сів до салону.

– А Толя як? Я ж йому обіцяв, і цим трьом, у костюмах.

– Это мои проблемы, Марк. Все, иди давай, лечись. Я выйду на связь. – Дверцята хряцнули, і машина зникла за поворотом. Та, що стояла ззаду, тихо завелася, але з місця не рушила. Марк підійшов до «бімера», сів на заднє сидіння, кивнув головою. Вони виїхали на трасу, «мерс» прилаштувався ззаду. Коли ж до станції метро залишалося метрів із триста, «мерс» різко набрав швидкість і, обійшовши їх із правого боку, помчав уперед.

– Брат, ну ты даешь! Я думал, так себе, студент какой-нибудь. Морду за бабу набили, так он едет к маме лечиться. А ты непрост, смотрю.

– Простіше не буває. Я згадав, де чув твій голос!

– Где?

– Ти Кіріл. Ти телефонував мені на програму. Пам'ятаєш? Я Марк Лютий. Ти ще путівку виграв до Львова.

– Марк, – він щиро усміхнувся й навіть випустив із рук кермо, стишив ходу і поплескав Марка по плечу, – я же во Львов еще так и не съездил: времени все нету. Но на той неделе, решено, еду. Беру Натаху и вперед.

– У мене дуже добра пам'ять на голоси, – глянув у вікно. – Тут ліворуч і он біля того під'їзду.

– У меня в этом доме друг живет, – пригальмував, вимкнув фари, мовчав. – Слышь, а че на тебя черные наехали, у тебя с ними какие-то непонятки? И вообще, ты с ними какими краями пересекся?

– Довга розмова, Кіріл, – дістав із кишені гроші.

– Спрячь деньги. Ты меня обидеть хочешь?

– Ні, – м'яв купюру в руках. – Кіріл, ти про того хлопця пам'ятаєш?

– Какого? – дістав цигарку, затягнувся.

– Малого. Ти його батька вбив.

– А, про пацаненка? Да, я помню. Только нет его, пацана того.

– А що з ним?

– Хрен его знает. Его дома нет. Я приходил по адресу, думал денег дать, еды принес. Соседка сказала, что бабку его схоронили на днях, а маманя, коза эта, вообще сбежала. Ей лет двадцать отроду, соска. Я видел ее.

– І що тепер?

– Не знаю. Я деньги на счет переведу, ты там протруби по радио, шо все в ажуре, бабки есть, пусть заберут.

– А з малим як?

– Искать буду. И ты ищи, Марк. Он на улицу сбежал, факт. Его цыгане или наши бомжары приручат и посадят где-то денег просить. Хорошо, если не покалечат. Может, с беспризорниками по теплотрассах шарится, а может, уехал куда, хотя это вряд ли: малой он еще и дурной к тому же. Нет, скорее всего, дышит щас где-то клеем, или водку учиться пить, или девкам письки лапает.

– Думаєш?

– Да не бойся, найдем. Телефон свой дай. – Марк дав візитку. – Все, обустроим дело как надо, иди давай, мне Натаху ехать забирать.

– Вона не дома? – Дверцята відчинилися.

– Не, в клубе танцует. Она стриптизерша, – витримав паузу, потім усміхнувся, глянув на Марка: – Но с мужиками не спит. Она у меня красивая, Марк. Я ей пообещал: с делами разгребусь, денег заработаю, и уедем с ней из этой сраной страны, надоело дерьмо жрать, в дерьме жить и на дерьмо смотреть.

– А куди поїдеш?

– Да хоть в Барбадос, мне посрать, только бы подальше отсюда. Давай, друг, – подав Маркові руку, той її міцно потиснув, кивнув головою і зачинив двері.

Пішов до під'їзду, не озирався. Чув, як виїжджала з двору машина. Двері були зачинені. Він набрав код, клацнув замок, зайшов усередину. Консьєржка дивилася на нього спідлоба.

– Я в сто вісімнадцяту.

– Знаю, – перевела погляд на телевізор.


Даша стояла в дверях, непричесана й напівгола, він одразу зрозумів, що вона трохи випила і що в неї в гостях подруга. Марк зачинив за собою двері і сперся на них спиною. Даша увімкнула світло і зойкнула.

– Я впав, – кидаючи сумку на підлогу.

– Давай я оброблю рани. Боже, дурень, бився з кимось. Ти ж бився, Марку, що ти брешеш? Іди сюди, – схопила його за руку й потягла до спальні. На ліжку, в якому він із Дашею вперше займався сексом, сиділа її подруга Мартіна і пила вино. Марк багато чув про цю дівчину, але бачив її вперше.

– Привіт. – Мартіна поставила келих на підлогу й закинула ногу на подушки.

– Я знаю, що тобі зовсім не подобаюсь, тому припини робити вигляд, що рада мене бачити.

– Фу, який хам, – вона поглянула невдоволено на Дашу і, вигнувшись, наче кішка, солодко потягнулася.

– Дивно, що в тебе не хрустять кістки, – Марк усміхнувся і, заплющивши очі, терпляче чекав, поки Даша протре рани спиртом.

– Я ще молода, крім того, постійно займаюся сексом, бігаю зранку та відвідую спортзал.

– Ясно. Ай! – прикусив губу і застогнав.

– Нехай поболить, будеш знати, як битися.

– Дурна ти, Дашо. Я взагалі не лікуватися прийшов, ти хотіла поговорити. Так говори давай.

– А чому ти думаєш, що не подобаєшся мені? – Мартіна сказала це дуже тихо.

– Даша сказала. За її словами, ти хочеш, аби вона одружилася лише з мільйонером і жила, як у казці. Я не мільйонер, і якщо життя зі мною й можна буде назвати казкою, то дуже вже страшною, – знову скрикнув і відчув, як кров потекла на груди.

– Ми поговоримо пізніше, Марку. Зараз у нас із Мартіною інша тема.

– Мене не цікавлять ваші теми. Давай закінчуй процедури, я маю зателефонувати.

– Гад ти, Марку, – наклеїла на підборіддя пластир і, приклавши мідний медальйон до брови, чмокнула Марка в губи. – Я з тобою тепер довго не зможу цілуватися.

– Даремно ти жартуєш, мала, я не буду з тобою миритися і цілуватися теж не буду. Те, що ти трахалася з мужиком, – твої проблеми. Моя проблема лише одна я тебе любив, і в мене таке відчуття, що цей мужик трахнув мене.

– Гад, гад, – кинула бинт на підлогу і, впавши на ліжко, закрила обличчя руками. Схлипнула кілька разів.

– Ти мені просто скажи, хто він. От і все. Чуєш, скажи його ім'я, Дашо! – підійшов до неї, торкнувся рукою чола. – Мені не треба нічого більше.

– І мене? – подивилася йому в очі, її очі були червоними від сліз і дивилися щиро й віддано. Він знав: так дивляться ті дівчата, які вже ніколи тебе не зрадять. Мовчав, і вона зрозуміла, що, допоки не скаже імені, він не заговорить із нею.

– Гончаренко Петро, – повернулася до стіни і втерла долонею сльози.

– Це той тип із мерії, який відповідає за транспорт і їздить на чорному «порше»?

– Так, тільки в нього сірий «порше», – підвелася й пішла на кухню.

– Стій, – притиснув до дверей. – Ви робили це в нього на дачі?

– Е-е-ей, – Мартіна помахала рукою, – ви не забули? Я іще тут.

– Ні, у нього на квартирі, – зробила вигляд, що не почула подругу.

– Мартіно, ми знаємо, що ти тут, – глянув у її бік, – і цього достатньо. Дашо, – приклав уста їй до чола. – Ти робила це просто так, чи він тобі подобався, чи ти просто не задовольняєшся сексом зі мною, чи ти була п'яна й тобі було байдуже, з ким це робити, чи ти робила це тому, що більше не було чого робити, а може, він тобі погрожував?

– Марку! – відштовхнула його, вийшла в коридор. – Іди сюди, – гукнула, він пішов слідом, – на, дивись, дивись ось на це. – Вона дістала із сумки жмут грошей і кинула йому до ніг. – Ось заради чого я трахалася з цим жлобом, ось заради цих п'яти тисяч доларів. Заради цих п'яти тисяч, яких тобі постійно не вистачає на твою програму, саме заради того, щоби ти не ламав собі голову, де взяти гроші, а міг спокійно, – наголошую, спокійно – робити свою справу, справу, яка, до речі, подобається половині цієї країни, так ось заради того, щоби ця справа жила, я й лягла до нього в ліжко, – голосно вдихнула повітря і, спершись на стіну, сповзла на підлогу.

– Скажи мені, Дашо, – він розщепив свою сумку й дістав пакунок, набитий грішми, сів навпочіпки і, тримаючи його на пальці в неї перед очима, дуже тихо. – Навіщо я сьогодні ризикував здоров'ям і життям, виходячи на ринг проти здорових, сильних бійців після того, як уже чотири роки взагалі не заходив до спортзали, га? Ні, ну ти скажи мені, навіщо? – Пакунок упав на підлогу. – Я чоловік чи ти? І хіба я коли-небудь жалівся на те, що мені важко, що мені потрібна чиясь допомога, що мені не вистачає грошей і мені нема де їх узяти? От що мені робити, мила? Ти скажи мені, що я маю зробити?

– Що хочеш.

– Що хочеш, що хочеш… – опустив голову.

– У тебе знову кров на підборідді і око вже геть запухло, – провела рукою йому по голові. – Дурненький ти мій.

– Та ні, – зустрівся з нею поглядом, – ні. – В його очах вона раптом побачила таку спустошеність і біль, що їй стало дуже шкода цього високого сильного хлопця, який насправді зовсім беззахисний перед цим великим і безжальним світом.

– Скажи мені бодай щось. – Вона зрозуміла, що ті слова, які зараз скаже, він запам'ятає на все життя і саме ці слова й будуть правдою, яку він так давно хоче від неї почути.

– Я люблю тебе, Марку, – підвелася й пішла до кімнати. Він продовжував сидіти на підлозі та дивитися на гроші, які зараз видавалися йому зовсім непотрібними й не вартими того, щоби заради них ризикувати життям і лягати під товстих, спітнілих мужиків.


Марк зайшов до спальні й, сівши біля Мартіни, довго дивився на полицю з книгами, а потім зняв футболку та розтягнувся на ліжку. Мартіна глянула на його голий торс і мимоволі затримала погляд. Торкнулася пальцем грудей, потім повільно провела ним по животу і зупинилася біля пояса. Марк ніяк не реагував на ці ніжні дотики, він уже міцно спав.


– Навіщо ти сказала, що він мені не подобається? – Мартіна гладила рукою йому живіт.

– А хіба він тобі подобається? – дивилася задумливо на сплячого Марка.

– Дуже.

– А як твій турок?

– Блядь, а не турок. Та я його терплю. Знаєш, – поклала руку Марку під голову. – У нас із ним такий секс був позавчора! Я не вибачила йому ані зрад, ані рукоприкладства і розумію, що не можу лягати з ним у ліжко. І ти розумієш, коли переступаєш цей кордон дозволеного і робиш те, чого не можна, кайф такий, що просто!.. – виразила на обличчі захоплення й радість. – А він же не як усі, він кінчає чотири рази поспіль, я від нього до ванної ховаюсь. Чекаю, поки засне. А твій Марк тебе зраджує? – Пестила пальцями його волосся.

– Ні.

– Ти впевнена?

– Так. Цілком. Досить про це, – лягла біля Марка і торкнулася вустами його щоки, обняла за шию, притислася міцно-міцно й завмерла.

– Ти щаслива дівчина, – Мартіна сказала це м'яко й занадто серйозно, щоби можна було сприйняти її слова за жарт.

– Дуже! – заплющила очі.


Вони спали, міцно обійнявшись, і на обличчі в обох застиг вираз того щастя, яке буває лише в дитинстві, коли ти віриш у любов, мир і не боїшся прокинутись і не побачити поряд мами чи того, кого любиш. Мартіна довго на них дивилася, потім нахилилася до Марка та поцілувала в уста, він тільки тихо застогнав і прошепотів щось крізь сон, потім ще міцніше обійняв Дашу і притулився до неї так, ніби хотів сховатися в її обіймах від того зла, яке чигало на нього в цім світі. Мартіна вимкнула світло і, виходячи з кімнати, подумала, що тільки в обіймах коханої людини й можна сховатися від зла, ненависті та холоду. Ніч.

Ukrainian dream. «Последний заговор»

Подняться наверх