Читать книгу Ukrainian dream. «Последний заговор» - Василь Зима - Страница 4

– Люда, слышь, останься с малым. Ты нормальная вообще? Ему же шесть лет всего, ему в школу в этом году, а ты его бросаешь. Кто его подберет?

– Ma, – підвелася з дивана, пройшла кімнатою, обхопила голову руками, потім трухнула нею, ніби скинула з неї якийсь важкий тягар, і, подивившись матері в очі, промовила: – Можно я сама решу, что мне делать, да? У меня карьера, мама. Мне этот гоблин был нужен, пока он был. Теперь его нет, я его сына воспитывать не буду. На какие шиши, а? Мне двадцать три года, мне еле восстановили контракт, я не хочу гробить свою жизнь на его сына, не хочу и не буду. Пусть меня лишают прав, пусть забирают его в детский дом, пусть хоть на Луну отправляют, я хочу жить, понимаешь, мама, жить, а не кормить это чудо, – заплющила очі, відвернулася до вікна.

– Но это не чудо, это твой сын. Не мой, не чей-то еще, он твой.

– Его отца убили, бизнеса нет, денег нет. Пусть страна его воспитает, все, я сказала, мама, я на него работать не буду, пока. – Вона вийшла з кімнати, грюкнувши дверима. За кілька хвилин почулося, як зачинилися вхідні двері. А коли сонце стало яскраво-червоним і висіло над небокраєм, як великий мідний п'ятак, у двері подзвонили, вона відчинила й побачила свого онука, він був їй по пояс, у нього були зелені очі й темно-русяве волосся, звали хлопчика Давид.

– Бабусю, там такий великий пес на вулиці і він ходить по небу, – Давид розмовляв українською, його так навчили в дитсадку, і він, хоча чув удома російську мову, ніяк не міг нею заговорити.

– Ты что, пес ходит по небу? Неужели?

– Так, підійди й поглянь, – він схопив бабусю за руку, і вони обоє пішли до вікна. Хлопчик уперся грудьми в підвіконня і вказав пальцем на велику темно-червону хмару, бабуся придивилася й побачила, що та хмара справді схожа на собаку. – Ну бачиш, ба, бачиш?

– Да, я вижу Ты будешь есть?

– Ні. Мені хлопці сказали у дворі, що мій тато зовсім не там, де казала ти і мама.

– Что же сказали ребята на улице?

– Вони сказали, що мого тата вбили і я його більше ніколи не побачу.

За останніми статистичними даними, 40 відсотків молоді, яка проживає в Україні, шкодують, що народилися саме в цій країні. Статисти свідчать: 7 мільйонів українців, які народилися та виховувалися в нашій державі, зараз шукають кращої долі в Європі і за океаном. Вони емігрували з України за останні десять років.

– И ты поверил этим ребятам? – бабуся дивилася на нього так співчутливо.

– Так, я їм повірив, вони мене ніколи не обманювали, на відміну від мами. А де моя мама? – Давид побіг до сусідньої кімнати, забіг на кухню і, задиханий, зупинився в дверях. – її нема, вона пішла, так? Куди вона пішла?

– У мамы много дел, она вернется скоро.

– І ми житимемо разом? А скажіть мені, де могила мого тата?

– Ты все же веришь, что он умер?

– Так, бабусю, я вірю. Я вже дорослий, не треба мене обманювати.

– Ну, если ты взрослый, то я скажу тебе всю правду. Да, отца твоего убили, а мама твоя ушла навсегда, она не вернется больше, и воспитывать тебя буду я, – вона гадала, що він заплаче, навіть відвернулася, щоби не бачити його сліз. Але він не заплакав. Просто втер носа, прикусив сильно нижню губу й тихо промовив:

– Нам не буде сумно вдвох: я знаю багато ігор.

– Я тоже, – вона раптом схопилася за серце, поволі підійшла до крісла, міцно взялася за його ручки, сіла і, хапаючи ротом повітря, розщепила кофту. Вона сиділа якраз навпроти вікна, у небі все ще стояв великий темно-червоний пес, і їй здалося, що він кличе її до себе. – Принеси воды, Давид, и возьми в холодильнике таблетки, быстрее, пожалуйста.

– Зараз, бабусю, зараз. – Він вибіг із кімнати. Налив води у склянку, відчинив холодильник, і, кинувши на підлогу кетчуп, масло і якийсь слоїк із рідиною, знайшов-таки пігулки, і, затиснувши їх у кулаці, пішов до зали. Бабуся сиділа в кріслі, і перше, що він побачив, – її погляд, він був абсолютно відсутнім: вона дивилася у вікно, і в її карих зіницях він бачив великого темно-червоного пса, той поволі йшов небом і не зважав на те, що відбувається на землі. Давид упустив склянку, і та, голосно дзенькнувши, розбилася, вода розтеклася підлогою, пігулки він і далі тримав в кулаці. – Бабусю, – він вимовив це спершу тихо, бабусю, – сказав уже голосніше, – бабусю! – крикнув на повен голос, потім узяв її за руку, та поволі холонула, він приклав долоню до чола, воно було ледь теплим. Давид поцілував бабусю в губи і, голосно скрикнувши, завмер.

Його раптом почало трясти, пігулки таки впали на підлогу, губи тремтіли, і було чутно, як цокотіли зуби. Давид різко розвернувся й побіг геть із квартири. Він вибіг на вулицю і, не побачивши нікого біля під'їзду, швидко пішов у бік Дніпра. Давид сидів на березі кілька годин, аж поки не стало зовсім темно, потім він повернувся до будинку. Але там побачив тільки машину «швидкої» і кількох міліціонерів, а ще він побачив у натовпі цікавих маму: вона стояла, бліда й байдужа, і не дивилася навколо. Давид ступив кілька кроків уперед, а потім раптом зупинився і, розвернувшись, швидко побіг геть. Його обличчя було червоним від сліз, і він уперше в житті відчув, як болить у людини серце. Йому стало моторошно, але повертатися додому він не хотів. Він просто зрозумів, що в нього більше немає дому.